Методологічні підходи та методи аналізу демографічних процесів І структур

Цілі й завдання демографічного аналізу. Історія розвитку методологічних підходів і методів демографічного аналізу налічує понад 300 років. Багато які класичні методи, розроблені на світанку демографії, зберігають неабияке значення й донині. Достатньо згадати теорію побудови таблиць смертності за причинами, розроблену Д.Бернуллі ще у XVIII сторіччі, яка відповідає найсуворішим сучасним вимогам. А проте методи демографічного аналізу постійно оновлюються й розширюються у зв'язку зі зростанням вимог до точності обробки вихідної інформації про процеси відтворення населення, до строгості вимірювальних процедур, поняттєвого апарату й термінології, до адекватності використовуваних для аналізу й прогнозу демографічних моделей.

У вітчизняній літературі здавна склалася традиція критичної оцінки методів демографічного аналізу, пов'язана з іменами М.В.Птухи, Ю.О.Корчак-Чепурківського, А.П.Хоменка та інших. Низка методологічних проблем демографічного аналізу залишається досі нерозв'язаною. До них, зокрема, належить проблема взаємозв'язку реальних демографічних процесів та їх відображення системою демографічних показників або демометричних моделей. Потребують розвитку методологічні принципи перспективного обчислення населення, а прийоми потенційної демографії — ширшого розповсюдження.

Демографічний аналіз є розділом демографії й слугує цілям вивчення процесу зміни генерацій людей та чинників, що його детермінують. Залежно від об'єкта, дослідження розрізняють аналіз народжуваності, смертності, шлюбності та припинення шлюбу, відтворення та зростання населення загалом, а також життєвого циклу сім'ї.,3а мірою охоплення; в демографічному аналізі виокремлюють вивчення кількісних співвідношень між демографічними процесами, структурами і зростанням населення у часі дослідження впливу на ці процеси й структури соціально-економічних, соціально-психологічних, екологічних, політичних та інших чинників. Залежно від підходу до зміни населення у часі використовують або поздовжній аналіз (вивчення частоти демографічних подій у житті когорти, але у різні періоди або поперечний аналіз (вивчення цієї частоти у різних когорт, але в той свій календарний період).

Метою демографічного аналізу є оцінка масштабів та особливостей процесів, що відбуваються в населенні, з'ясування їх закономірностей і причинно-наслідкових зв'язків, а також передбачення їх подальшого розвитку. Кількісна оцінка цих процесів здійснюється з обов'язковим урахуванням якісних особливостей.

Поперечний та поздовжній аналізи. Перші спроби кількісного вивчення зміни генерацій були здійснені Е.Галлеєм наприкінці XVII сторіччя (1693 рік) пов'язані з вивченням смертності. У середині XIX сторіччя мірою нагромадження статистичних даних про вік живих та померлих А.Кетле й незалежні від нього У.Фарр запропонували побічний метод розрахунку вікових коефіцієнтів смертності для конкретного календарного періоду, який дістав назву поперечного аналізу. Пізніше Р.Бек і Р.Кучинський поширили цей підхід на народжуваність. До середини XX сторіччя поперечний аналіз залишався найрозповсюдженішим і широко застосовувався для оцінки демографічноі ситуації. Не втратив він свого значення й сьогодні.

Поперечний аналіз, відомий також під назвою методу умовної або гіпотетичної генерації, — спосіб вивчення демографічних процесів для нетривалого календарного періоду (звичайно 1—2 роки), ґрунтується на умовному припущенні, що для сукупності осіб, що живуть у цьому періоді, впродовж усього її подальшого життя (або перебування в певному демографічному стані) інтенсивність демографічних процесів у кожному віці відповідатиме існуючій у цей календарний період. При цьому осіб різного віку, що живуть у цьому календарному періоді, розглядають як немовби приналежних до тієї самої генерації. На цьому припущенні й ґрунтується концепція умовної або гіпотетичної генерації. Умовна генерація — абстрактне поняття, використовуване в аналітичних цілях при оцінці існуючої або перспективної демографічної ситуації.

Поперечний аналіз — найпоширеніший методичний прийом демографічного описання та аналізу. Багато які показники, з якими сьогодні має справу демографія, розраховують для умовної генерації. Більшість публікованих окремих демографічних характеристик для конкретного календарного періоду (року) — шереги вікових коефіцієнтів народжуваності, смертності, шлюбності показники демографічних таблиць, а також узагальнюючі демографічні показники — сумарний коефіцієнт народжуваності, середня тривалість майбутнього життя, брутто- та нетто-коефіцієнти відтворення населення — звичайно обчислюють для гіпотетичної, а не реальної генерації. Вони дають уявлення про сучасний стан демографічних процесів і збігаються з відповідними показниками реальних генерацій лише у стабільному населенні. Динаміка демографічних показників, побудованих за схемою гіпотетичної генерації, відчуває постійний вплив змін інтенсивності демографічних процесів у реальних генераціях, що складають їх.

Показники умовної генерації як вимірники особливо широко використовували у 20-30-ті роки нашого сторіччя. Проте компенсаційне збільшення народжуваності після другої світової війни показало, що спостережувані коливанні у народжуваності по календарних періодах не можуть бути пояснені на підставі показників гіпотетичної генерації. В методиці побудови вимірників народжуваності виникли нові проблеми у зв’язку з широким розповсюдженням внутрішньосімейного регулювання дітонародження. Ця обставина викликала необхідність розвитку нового напрямку демографічного аналізу — поздовжнього, спертого на дані щодо реальної, а не умовної генерації.

Уявлення про поздовжній аналіз як про спосіб дослідження сукупності осіб, що водночас увійшли в певний демографічний стан, було сформульоване 1875 року В.Лексисом стосовно шлюбності реальних когорт. Цей підхід був використаний Р.Беком 1885 року при побудові таблиці припинення шлюбу, а 1897 року Г.Майр запропонував будувати таблиці шлюбності по роках укладання шлюбу. Вивчення смертності реальних генерацій здійснив уперше 1927 року англійський актуарій У.Деррік. Перші спроби вивчення народжуваності у різних когортах були здійснені 1934 року англійським статистиком К.Д.Ричем.

Поздовжній аналіз смертності введено в практику демографічних досліджень американським актуарієм Л.І.Дубліном та американським демографом М.Спігелменом, а народжуваності - П.К.Уелптоном та американським статистиком Н.Райдером у 1950-ті роки. П.К.Уелптон уперше відзначив відмінності між гіпотетичними та реальними когортами й запропонував терміни "поздовжній аналіз” та "поперечний аналіз". У сучасній демографії поздовжній аналіз застосовують достатньо широко. В Україні поздовжній аналіз був використаний В.С.Тешенко для вивчення народжуваності.

Поздовжній аналіз, відомий також як когортний метод або метод реальної генерації, є способом вивчення демографічних процесів, за якого їх описують та аналізують у когортах, тобто сукупностях людей, котрі одночасно ввійшли в якийсь демографічний стан. Кожна когорта визначена демографічною подією, настання якої об'єднує людей в когорту, та календарним періодом її формування. При цьому при описанні того чи іншого демографічного процесу періодом формування реальної когорти вважають період настання демографічної події, яка передувала тій події, частоту якої вимірюють. Отже, в реальній когорті всі демографічні події, настання яких об’єднує людей у когорти, відбуваються у певному інтервалі календарного часу, а можливі наступні події, частоту яких вимірюють, розтягнуті у часі в майбутнє стосовно календарного періоду формування. Наприклад, при описанні розлучуваності у реальній шлюбній когорті розглядають сукупність осій які уклали шлюб у конкретному календарному періоді, та розлучення у цій когорті за період наступного шлюбного життя, розподілені по тривалості шлюбу на момент кожного розлучення. На відміну від реальної когорти періодом формування гіпотетичної когорти вважають період настання тієї демографічної події, частоту якої вимірюють. Так, смертність гіпотетичної когорти 1994 року — це смертність усіх людей, котрі померли цього року, але народилися впродовж низки попередніх років.

У поздовжньому аналізі демографічні події розглядають в їх природній послідовності як такі, що відбуваються в житті однієї когортиабо групи когорт, найчастіше — когорт за роком народження (при вивченні всіх демографічних процесів) або шлюбних когорт (при вивченні народжуваності та припинення шлюбів). При графічному поданні це відповідає зображенню сукупності подій на демографічній сітці вздовж ліній життя. Звідси й походить назва методу.

При поперечному аналізі демографічні події, що відбулися водночас, але за різної тривалості демографічного стану, розглядають як такі, що відбуваються в одній гіпотетичній генерації, яка немовби проживає життя за умови конкретного часу. При графічному поданні це відповідає зображенню сукупності подій на демографічній сітці впоперек ліній життя, звідки й назва методу. Схема двох різновидів аналізу — поздовжнього та поперечного подана на рис.2.

Частота, з якою відбуваються демографічні події в різні періоди життя розрізняється для окремих етапів її існування й залежить від умов того часу коли когорта проживає той чи той період, а також від умов усіх попередніх періодів. При порівнянні частоти демографічних подій у різних когорт на різних етапах їх життя за допомоги поздовжнього аналізу можна отримати точніше уявлення як про вплив зміни умов життя на динаміку демографічних процесів так і про саму цю динаміку. При використанні поперечного аналізу, коли н< показниках для одночасно існуючих когорт позначаються й умови конкретного часу, й попередня історія життя когорти, їх вплив на динаміку демографічним процесів виміряти без викривлень неможливо.

У тих випадках, коли демографічна поведінка якихось когорт різко змінюється у порівнянні з попередніми, застосування поперечного аналізу небажане, позаяк він може викривити або затушувати справжню динаміку демографічного процесу.

Поздовжній аналіз і поперечний аналіз розрізняють за способом обчислення показників. У поздовжньому аналізі головним показником є частота демографічних подій у осіб, приналежних до певної когорти. У поперечної ж аналізі головний показник — частота подій за тривалістю демографічної стану впродовж конкретного календарного року., Відносні показники частоти подій (демографічні коефіцієнти) у поперечному аналізі обчислюють, зіставляючи кількість подій із середньорічною чисельністю конкретної групи населення, у поздовжньому ж аналізі — з кількістю тих осіб з конкретної когорти, хто дожив до початку відповідного календарного року. Маючи потрібні дані, можна обчислити будь-які характеристики демографічних процесів, включаючи коефіцієнти відтворення населення, як для реальних, так і для гіпотетичних генерацій, але збігаються вони лише у стабільній генерації.

Джерелами даних для поперечного аналізу є матеріали поточного обліку, для поздовжнього аналізу — ретроспективні дані, отримані при переписі або спеціальних обстеженнях, або дані поточного обліку за низку років, опрацьовані у розрізі генерацій.

Поздовжній аналіз Поперечний аналіз

Рис. 2. Загальна схема поздовжнього та поперечного аналізу.

Істотний недолік поздовжнього аналізу полягає в тому, що результати ретроспективного спостереження відстають від реальних процесів. І повністю демографічна історія когорти стає відомою тільки тоді, коли вона виходить з розглядуваного демографічного стану, але тоді дані становлять лишень історичний інтерес. Когорти ж, які ще не вийшли з розглядуваного стану, можуть спостерігатися тільки до тих значень його тривалості, яких вони досягли на момент спостереження.

Поздовжній аналіз має переваги при вивченні тих процесів, за яких події в генерації відбуваються на порівняно невеликому проміжку часу, наприклад, при вивченні народжуваності та шлюбності, що тривають у генерації 20-25 років. Інша важлива перевага поздовжнього аналізу полягає у можливості вивчення календаря демографічних подій (розподілу подій по періодах життя когорти) та зміни цього календаря під впливом тих чи тих умов, чого не може забезпечити поперечний аналіз. Останній же, навпаки, відображає сучасний стан, проте не виявляє впливу історії розглядуваної когорти на сьогоднішні показники, що вельми важливо у тих випадках, коли вона, ця історія, визначає поточний стан.

Обидва різновиди демографічного аналізу мають свої сильні та слабкі боки, Не віддаючи переваги жодному з них, зауважимо, що для глибокого вивчення динаміки демографічних процесів доцільно використовувати комбінацію їх прийомів.

Демографічні сукупності, які характеризують чисельність когорти на різних етапах її життя, та кількості подій, які змінюють її чисельність на різних етапах, можуть бути зображені на демографічній сітці для випадків як реальної, так і гіпотетичної когорт.

Теоретичні моделі стабільного населення. Для будь-якого населення відомі тривалі періоди часу, коли режим народжуваності та порядок вимирання, зазнаючи періодичних і випадкових коливань, залишалися проте в середньому практично незмінними. Відтворення населення у цьому разі може бути описане з достатньою точністю за допомоги теоретичної моделі стабільного населення, яке характеризують незмінні у часі вікові інтенсивності народжуваності, смертності та вікової структури населення. Стабільне населення розглядають як закрите або, іншими словами, як таке, що не зазнає міграційних процесів.

Стабільне населення є спрощеним, схематичним зображенням реальних взаємозв'язків демографічних процесів і вікової структури населення. Теорія стабільного населення дозволяє аналізувати закономірності відтворення населення за різних гіпотез природного приросту населення, її застосовують як підставу для розрахунку інтегральних характеристик режиму відтворення населення: істинного коефіцієнта природного приросту, істинних коефіцієнтів народжуваності та смертності. Теорію стабільного населення також використовують для аналізу взаємного впливу режиму народжуваності та порядку пня, з одного боку, і вікової структури населення — з іншого. Вона також дістає застосування у демографічних розрахунках і прогнозах за відсутності вірогідних статистичних даних про населення й, крім того, ввіходить як складова до інших демографічних та економічних моделей.

Застосування теорії стабільного населення в демографічному аналізі ґрунтується на трьох його властивостях: воно має незмінний у часі коефіцієнт природного приросту населення; кожному сполученню режиму народжуваності та порядку вимирання відповідає єдине стабільне населення з тільки йому притаманними характеристиками режиму відтворення населення; у населенні, в якому з певного моменту часу залишаються незмінними режим народжуваності та порядок вимирання, поступово стабілізується й вікова структура.

Розробка теорії стабільного населення пов'язана з іменами Л.Ейлера, В Борткевича, А.Лоткі. У працях Л.Ейлера ми знаходимо лише зародки цієї теорії. 1762 року він установив взаємозв'язки між чисельностями вікових сукупностей живих та померлих у населенні з незмінним порядком вимирання, коли кількість новонароджених зростає як експоненційна функція часу. Ці взаємозв'язки стали засадовими стосовно методу Л.Ейлера побудови таблиць смертності. Л.Ейлер є автором концепції закритого населення, йому належить також одна з перших спроб спрощеного, але такого, що враховує народжуваність, описання відтворення населення (1741 р.). Слідом за Л.Ейлером включив народжуваність до описання відтворення населення В.Лексис, котрий заклав підвалини для розрахунку показників відтворення й головним чином нетто-коефіцієнта відтворення. Р.Бек обчислив нетто- та брутто-коефіцієнти відтворення населення Берліна (1884 р.) і побудував першу таблицю народжуваності.

Завершення розробки теорії стабільного населення відбулося у першій третині XX сторіччя. У статті В.Борткевича, присвяченій співвідношенню чисельності чоловіків та жінок у населенні загалом та в окремих вікових групах, опублікованій 1911 року, наведений перший систематичний виклад теорії стабільного населення. Завершення розробки цієї теорії пов'язане з іменем американського демографа А.Лоткі, котрий у своїх працях 1907—1939 років (і пізніше — до 1948 року) виклав усі головні тези теорії та властивості стабільного населення. Великий внесок у розробку методів практичного застосування теорії стабільного населення зробили вітчизняні демографи О.Новосельський, В.В.Паєвський, А.Я.Боярський, І.Г.Венецький та інші.

Стабільне населення є центром системи теоретичних населень, кожне з уих характеризується постійністю у часі певних параметрів режиму відтворення. До них належать: експоненційне населення, квазістабільне населення, частково стабільне (напівстабільне) населення та стаціонарне населення.

Населення, в якому незмінні в часі темп зростання та один з двох параметрів його відтворення — вікова структура або функція доживання, називають експоненційним. Воно посідає центральне місце в теорії стабільного населення, поза як дає можливість аналітично виразити головні взаємозв’язки між параметрами відтворення.

Стабільне населення, в якому незмінна вікова структура, називають частково стабільним (або напівстабільним) населенням. У квазістабільному населенні кожної миті часу існують майже ті самі співвідношення між віковою структурою населення, коефіцієнтом народжуваності, смертності та загальним коефіцієнтом природного приросту, що й у певному експоненційному населенні. Обидва терміни — і квазістабільне, і частково стабільне (напівстабільне) населення — введені в науковий обіг французьким демографом Ж.Буржуа-Піша й використовуються в публікаціях ООН відповідно з 1958 та з 1966 року. І модель напівстабільного, і модель квазістабільного населення є подальшим узагальненням теорії стабільного населення й відображають такий етап у розвитку реального населення, коли зниження рівня смертності ще не супроводжується зниженням вікової народжуваності.

На відміну від квазістабільного населення, властивості якого вивчають на підставі емпіричних спостережень і розрахунків, теорія частково стабільного населення має строгий математичний дедуктивний характер. Зокрема, існує доказ того, що населення, в якому вікові інтенсивності смертності в усіх вікових групах знижуються рівномірно, є частково стабільним населенням. Така ситуація виникає на першій стадії демографічного переходу, коли рівень смертності від деяких екзогенних причин знижується, що майже однаково впливає на смертність у всіх вікових групах населення. По суті, частково стабільне населення — це формальне обґрунтування квазістабільного населення й має ту саму царину застосування: демографічні розрахунки різного роду для населення країн Азії, Африки та Латинської Америки, що розвиваються, де до 1960 року була відсутня вірогідна демографічна статистика або ж її дані були неповними,

Стаціонарне населення є окремим випадком стабільного населення за незмінної чисельності населення та істинного коефіцієнта приросту, рівного нулю. Теорія стаціонарного населення вивчає систему співвідношень між чисельностями різних сукупностей новонароджених, живих, померлих та ймовірностями смерті (доживання) та народження. Ці співвідношення використовують при побудові різноманітних демографічних таблиць і передусім таблиць смертності.

Істинний коефіцієнт природного приросту населення, відомий також як коефіцієнт Лоткі, є коефіцієнтом природного приросту стабільного населення» відповідного конкретному режиму відтворення населення. Коефіцієнт Лоткі є засобом аналізу демографічної ситуації шляхом проекції її на майбутню динаміку населення. Засадовою стосовно аналізу демографічної ситуації за допомоги моделі стабільного населення є проекція на перспективу особливостей відтворення населення у певний період на підставі умовного припущення, що вікові інтенсивності народжуваності та смертності у населенні залишаться незмінними й по деякому часі населення стане стабільним.

У стабільному населенні інтенсивності народжуваності та смертності для реальної та гіпотетичної генерацій збігаються. У практиці демографічних розрахунків переважають дані для гіпотетичної генерації, які характеризують вікові інтенсивності народжуваності та смертності у населенні у певний період. На підставі цих даних і будують модель стабільного населення, яку використовують в оцінці демографічної ситуації. Результати розрахунків для гіпотетичної генерації можуть певною мірою викривлювати реальну картину.

Одним з узагальнень моделі стабільного населення є стабільне населення з урахуванням міграції. Засадовим стосовно нього є не відмова від вихідної концепції закритого населення, а аналіз його окремих частин — субнаселень, пов'язаних міграційними потоками з незмінними віковими інтенсивностями виїзду. За допомоги такої моделі стає можливим виміряти, бодай приблизно, роль кожного з трьох процесів — народжуваності, смертності та міграції — у нормуванні чисельності та складу населення.

Фактична структура населення конкретної миті може істотно відрізнятися від структури відповідного йому режиму відтворення стабільного населення. Постала на конкретний момент структура населення відображає всі зміни режиму відтворення, що відбувалися в минулому; міграційні процеси з їх вибірковим стосовно статево-вікових груп характером; війни тощо. А проте знання розмірів стабільного населення, відповідного конкретному режиму відтворення, має і наукове, і прикладне значення: воно дає розуміння закономірностей і характеру самого відтворення населення, з одного боку, та дозволяє здійснити практичні розрахунки різних нормативів, пов'язаних із структурою населення, — з іншого.

Потенційна демографія — новий напрямок демографічного аналізу, її головні принципи сформульовані швейцарським демографом Л.Гершем у низці публікацій, перша з яких з'явилася 1940 року. Потенційна демографія виросла з тих труднощів, які супроводжували розвиток традиційної демографії. Методи потенційної демографії відображають принципово новий підхід до вивчення Демографічних процесів і є додатком до вже існуючих методів їх дослідження.

Труднощі й протиріччя традиційної демографії зумовлені здебільшого прийнятою одиницею аналізу, якою є окрема людина. За такого підходу виявляється, що старий має таку саму вагу, як і новонароджений. Між тим вікова структура населення справляє істотний вплив на перебіг і характер Демографічних процесів, позаяк з точки зору можливості народити дитину, Укласти шлюб, ймовірності померти тощо окремі вікові групи не рівноцінні. Так, найбільше значення для народжуваності мають особи, котрі перебувають поточного моменту в дітородному віці; значно менший вплив справляють на цей процес діти, з яких тільки частина доживе до дітонароджувального віку; старі ж до дітонародження взагалі не мають стосунку. Так само, коли йдеться про шлюбність, молоді генерації мають найбільше значення, позаяк частота укладання шлюбу серед них є найвищою. Що ж стосується смертності, то найбільший вплив на її рівень справляють новонароджені та старі, що характеризуються найвищою смертністю.

Труднощі виникають не тільки при визначенні відносних характеристик народжуваності, смертності або шлюбності, але також і при обчисленні деяких абсолютних величин, наприклад, природного приросту населення. Кількісно однаковий природний приріст населення може бути результатом різниці як між великою кількістю народжувань та великою кількістю смертей, так і між меншою кількістю народжувань і так само меншою кількістю смертей. Тому сама тільки величина природного приросту населення не може бути свідченням вгаразділого розвитку населення.

Може також трапитися, що за більш високої питомої ваги осіб дітонароджувального віку та низької питомої ваги старих кількість народжувань перевищить кількість смертей, проте з плином часу процес старішання населення приведе до зниження кількості народжувань і зростання кількості смертей, у результаті чого все населення по завершенні певного періоду часу почне зменшуватися. У зв'язку з цими труднощами в інтерпретації величин природного приросту й виникла концепція нетто-коефіцієнта відтворення населення.

З часом з'ясувалося, що й нетто-коефіцієнт відтворення населення інколи виявляється ненадійним. Так, компенсаційна народжуваність у повоєнні роки зумовила відносно високий нетто-коефіцієнт відтворення населення, який виявився скороминущим і не означав по суті зростання народжуваності.

Отже, головні труднощі традиційної демографії при описанні, поясненні та прогнозі демографічних процесів випливають здебільшого з того, що різні групи людей відрізняються не тільки за своєю народжуваністю, смертністю або частотою укладання шлюбу в окремих вікових групах, але також і за віковою структурою. Потенційна демографія охоплює демографічний процес більш різнобічно, ніж традиційна демографія. Потенційна демографія виявляє такі аспекти розвитку населення, які традиційна демографія взагалі не аналізує. У парадигмі потенціалізму можливе несуперечливе пояснення багатьох з першого погляду безглуздих висновків, до яких може призвести застосування методів традиційної демографії. Крім того, потенційна демографія дозволяє порушувати такі проблеми й аналізувати такі залежності, які перебувають поза межами можливостей традиційної демографії.

Потенційна демографія являє собою цінний і подеколи незамінний додаток до традиційної демографії. А проте її методи застосовують у рідкісних випадках через трудоємність розрахунків. І хоча вони й не дістали широкого розповсюдження, їхні можливості як у демографічному, так і в соціально-економічному аналізі далеко не вичерпані.

Хоча загальновизнаним фундатором та ідеологом потенційної демографії й є Л.Герш, не можна не згадати, що її принципи були використані в Україні ще 1930 року (за 10 років до появи першої праці Л.Герша) при оцінці письменності населення за переписами 1897, 1920 та 1926 років. Результати. цієї роботи були опубліковані в книзі М.Авдієнка "Письменність людності України", що вийшла в Харкові 1930 року. Статистичне опрацювання матеріалів про населення, використаних у цій публікації, було здійснене А.П.Хоменком. Тому найбільш ймовірно, що саме він був автором та ініціатором застосування принципів потенційної демографії. Він, зокрема, обрахував часткові життєві потенціали для окремих вікових груп населення за ознакою його письменності. Ці розрахунки дозволили оцінити у вартісному вираженні втрати народного господарства України у результаті неписьменності населення. Надзвичайно цікаві й плідні ідеї А.П.Хоменка так і не дістали подальшого розвитку: він був репресований і загинув 1939 року.

Потенційна демографія ще за життя Л.Герша зазнала вдумливої критики. На початку 50-х років Ж.Буржуа-Піша, проаналізувавши висновки потенційної демографії, показав, що їх доволі просто проінтерпретувати за допомоги давно відомих і широко застосовуваних у традиційній демографії показників. З його доведення випливало, зокрема, що величина середнього життєвого потенціалу населення близька до очікуваної тривалості життя середнього віку цього населення, а щорічне зменшення потенціалу населення, викликане смертями та старішанням, приблизно дорівнює чисельності цього населення. У зв'язку з цим, стверджував Ж.Буржуа-Піша, деякі висновки Л.Герша стають майже очевидними, а обчислювальні процедури зазнають істотного спрощення.

У результаті полеміки, що розгорнулася між французькими та швейцарськими демографами, була досягнута угода про те, що коли йдеться про точні розрахунки життєвого потенціалу, слід використовувати трудомісткі обчислення Л.Герша. Проте головні висновки, що випливають з розрахунків на підставі точних формул, можуть бути отримані й при використанні простіших і приблизних обчислень. Кілька таких спрощених формул вивів сам Ж.Буржуа-Піша. Найзначніший внесок у спрощення формул Л.Герша зробив польський демограф Е.Фільрозе, автор популярного методичного посібника з потенційної Демографії. Ідеї потенційної демографії дістали розвиток у працях українського демографа С.І.Пирожкова, котрий розробив теорію трудового потенціалу й визначив втрати демографічного потенціалу України у 30—40-ві роки поточного сторіччя.

Отже, з точки зору потенційної демографії люди у різному віці мають Різну вагу. Цією вагою є величина середньої тривалості майбутнього життя, або очікуваної тривалості життя.

Показник середньої тривалості життя є засадовим стосовно всієї системи Указників потенційної демографії. Він показує середній час майбутнього життя особи, що досягла певного віку, із сукупності тієї чи тієї генерації за умов існуючого на конкретний момент часу рівня смертності. Тривалість майбутнього життя розуміють як інтервал між певним віком та віком смерті.

Центральним поняттям та узагальнюючим показником потенційної демографії є життєвий потенціал, який характеризує кількість майбутніх років життя особи або групи осіб певного віку, обчислену за умови збереженні наявного рівня повікової смертності на підставі таблиць смертності. Життєвий потенціал вимірюють у людино-роках і він може бути розрахований як на весь, період життя (повний потенціал), так і для певного його інтервалу (частковий потенціал).

Життєвий потенціал населення загалом або його окремих груп залежить від їх чисельності, структури за віком та середньої тривалості майбутнього життя (повного чи неповного). У традиційній демографії використовують лишень один показник — величину чисельності всього населення або його окремих груп. Зміну життєвого потенціалу як усього населення, так і його окремих груп визначають такі чинники: кількість новонароджених та померлих структура померлих за віком, динаміка середньої тривалості життя для окремих вікових груп, постарішання населення, чисельність прибулих та вибулих та їхня вікова структура. У традиційній демографії зміни розмірів групи осіб визначають на підставі самої тільки кількості народжувань та кількості смертей, можливо, ще з урахуванням кількості емігрантів та іммігрантів.

Концепція життєвого потенціалу дозволяє також виміряти можливу тривалість різних демографічних і соціально-економічних станів у різні періоди життєвого циклу людини: потенціал перебування у шлюбі, тривалість періоду трудової діяльності тощо. Заслуговує на увагу підхід до інтегральної оцінки відтворення населення, запропонований польською дослідницею М.Рушкевич. Вона розробила низку показників режиму відтворення населення, ґрунтованих на принципах потенційної демографії. Соціально-економічний напрямок у використанні методів потенційної демографії репрезентований досі лише розробками потенціалів на період трудової діяльності та отримання освіти.

Структура життєвого потенціалу. За умов низьких параметрів режиму відтворення населення, коли чисельність певних вікових груп змінюється неістотно й не справляє суттєвого впливу на приріст загального обсягу життєвого потенціалу, важливе значення має оцінка його структури. Для цих цілей у потенційній демографії обчислюють різні часткові потенціали. Як приклад наведемо обчислені українським демографом С.І.Пирожковим часткові потенціали для різних вікових груп і на окремі періоди життя населення України (див. таблиці 1 і 2).

Розподіл повного життєвого потенціалу в розрізі трьох великих вікових групах та за статтю за даними всезагальних переписів населення показує, що на тлі помітного збільшення в кожній з них абсолютних розмірів життєвого потенціалу після 1939 року майже припинилося його зростання у дитячому віці (0—14 років) і знизилися темпи зростання життєвого потенціалу в працездатному віці. У населення пенсійного віку життєвий потенціал продовжував зростати. При цьому більш високі темпи цього зростання відзначені для осіб жіночої статі, що пояснюється не тільки постарішанням населення, але й збільшенням розриву показників очікуваної тривалості життя чоловіків та жінок.

Таблиця 1

Еволюція трьох головних вікових груп повного життєвого потенціалу населення України у 1897-1989 роках¹

Рік	Життєвий потенціал
Загалом	Чоловіки	Жінки
млн чоловіко-років	%	млн чоловіко-років	%	млн чоловіко-років	%
Особи віком 0—14 років
	443,3	51,6	224,7	51,2	218,6	51,9
	565,2	47,3	277,0	48,7	288,2	45,9
	740,7	43,4	359,2	45,0	381,5	42,0
	706,6	38,5	344,1	42,6	362,5	35,3
	751,9	38,9	362,5	42,1	389,4	36,3
	675,7	35,1	319,5	37,6	356,2	33,1
	713,9	36,1	340,5	38,4	373,4	34,3
Особи віком 15-59 (54) років
	397,9	46,3	206,2	47,0	191,7	45,5
	602,9	50,4	282,4	49,7	320,5	51,0
	922,5	54,0	428,3	53,6	494,2	54,3
	1045,4	56,9	446,5	55,2	598,9	58,3
	1062,9	55,0	474,0	55,1	588,9	54,9
	1127,5	58,6	504,9	59,5	622,6	57,9
	1119,5	56,7	513,5	58,0	608,0	55,6
Особи віком понад 60 (55) років
	18,3	2,1	7,7	1,8	10,6	2,5
	28,1	2,3	8,9	1,6	19,2	3,0
	44,7	2,6	11,0	1,4	33,7	3,7
	84,7	4,6	18,0	2,2	66,7	6,5
	118,5	6,1	24,1	2,8	94,4	8,8
	122,0	6,3	24,7	2,9	97,3	9,0
	142,3	7,2	32,1	3,6	110,2	10,1

Частка життєвого потенціалу у дитячих вікових групах до 15 років у '897—1989 роках неухильно зменшувалася, а у старшому пенсійному віці — збільшувалася, що відображало глобальні зміни вікової структури населення країни, пов'язані з його постарішанням. У динаміці питомої ваги життєвого потенціалу осіб працездатного віку у 60-ті роки настав помітний злам, а у 70^ та 80-ті роки його частка почала зменшуватися.