Застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї

Стаття 12. Умови і межі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і вогнепальної зброї.

Міліція має право застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю у випадках і в порядку, передбачених Законом України «Про міліцію».

Застосуванню сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї повинно передувати попередження про намір їх використання, якщо дозволяють обставини. Без попередження фізична сила, спеціальні засоби і зброя можуть застосовуватися, якщо виникла безпосередня загроза життю або здоров’ю громадян чи працівників міліції.

Забороняється застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю до жінок з явними ознаками вагітності, осіб похилого віку або з вираженими ознаками інвалідності та малолітніх, крім випадків вчинення ними групового нападу, що загрожує життю і здоров’ю людей, працівників міліції, або збройного нападу чи збройного опору.

У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов’язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров’ю правопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим в найкоротший строк.

Про застосування фізичної сили, спеціальних засобів примусу працівник міліції рапортом доводить до відома безпосереднього начальника.

Про поранення або смерть, що сталися внаслідок застосування фізичного впливу і спеціальних засобів, а також про всі випадки застосування зброї працівник міліції зобов’язаний негайно і письмово повідомити своєму начальникові для сповіщення прокуророві.

Перевищення повноважень по застосуванню сили, в тому числі спеціальних засобів і зброї, тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 13. Застосування заходів фізичного впливу

Працівники міліції мають право застосовувати заходи фізичного впливу, в тому числі прийоми рукопашного бою, для припинення правопорушень, подолання протидії законним вимогам міліції, якщо інші способи не забезпечили виконання покладених на неї обов’язків.

Стаття 14. Застосування спеціальних засобів

Працівники міліції мають право застосовувати наручники, гумові кийки, засоби зв’язування, сльозоточиві речовини, світлозвукові пристрої відволікаючої дії, пристрої для відкриття приміщень і примусової зупинки транспорту, водомети, бронемашини та інші спеціальні і транспортні засоби, а також використовувати службових собак у таких випадках:

1) для захисту громадян і самозахисту від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю;

2) для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

3) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх належності, або їх звільнення у разі захоплення;

4) для затримання і доставки в міліцію або інше службове приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і тримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих під варту, якщо зазначені вище особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі;

5) для припинення масового захоплення землі та інших дій*, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльності населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров’я людей;

6) для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов’язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю;

7) для звільнення заложників.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, що склалася, характеру правопорушення і особи правопорушника.

Повний перелік спеціальних засобів, а також правила їх застосування встановлюються Кабінетом Міністрів України за висновком Міністерства охорони здоров’я України і Генеральної прокуратури України і публікуються в засобах масової інформації.

Стаття 15. Застосування вогнепальної зброї

Працівники міліції як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках;

1) для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров’ю, а також звільнення заложників;

2) для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї, якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека.

3) для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;

4) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти;

5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції.

6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю громадян або працівника міліції.

Забороняється застосовувати і використовувати вогнепальну зброю при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи. Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ю громадян або працівника міліції.

Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. Спроби особи, яка затримується працівником міліції з оголеною вогнепальною зброєю, наблизитися до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутися до його зброї, дають працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю згідно з цим Законом.

Стаття 15-1. Гарантії особистої безпеки озброєного працівника міліції

Працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у скоєні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб, працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування.

Спроба особи, яка затримується працівником міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю.

Розділ V. ПРАВОВИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ

Стаття 25. Відповідальність працівників міліції

Працівник міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність.

При порушенні працівником міліції прав і законних інтересів громадянина міліція зобов’язана вжити заходів до поновлення цих прав, відшкодування завданих матеріальних збитків, на вимогу громадянина публічно вибачитися.

Працівник міліції, який виконує свої обов’язки відповідно до наданих законодавством повноважень та у межах закону, не несе відповідальності за завдані збитки. Такі збитки компенсуються за рахунок держави.

Дії працівника міліції можуть бути оскаржені у встановленому порядку до органів внутрішніх справ, суду або прокурору.

Службова особа міліції, яка порушила вимоги закону або неналежно виконує свої обов’язки, несе відповідальність у встановленому порядку.

 

 

Положення про основи організації розкриття злочинів органами внутрішніх справ України (затверджено наказом МВС України, від 24.09.2010 р. № 456.

(Витяг)

Загальні положення

1.1. Розкриття злочинів і встановлення осіб, які їх учинили, с одним і основних завдань оперативно-службової діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ України щодо захисту життя, здоров'я, прав і свобод громадян, власності, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань.

1.2. Правову основу діяльності органів внутрішніх справ (далі - ОВС) з розкриття злочинів становлять Конституція України, Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси України (далі - КК та КПК України), Закони України „Про міліцію", „Про прокуратуру", „Про оперативно-розшукову діяльність", „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", міжнародні договори України, а також установчі акти та правила міжнародних організацій поліції, членом яких є Україна.

1.3. Розкриття злочинів ОВС здійснюється в максимально короткий строк у поєднанні з проведенням оперативно-розшукових заходів і слідчих дій та полягає в установленні всіх учасників злочинів, виявленні та належному документуванні епізодів їх злочинної діяльності, установленні інших обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі і мають значення для і і правильного вирішення.

Працівникам ОВС незалежно від напряму їх роботи та компетенції необхідно вживати передбачених законодавством заходів для встановлення відомостей про осіб та факти, що мають значення для розкриття злочинів, негайно в установленому порядку інформувати про це чергову частину ОВС, керівника відповідної служби, а також письмово доповідати керівництву органу чи підрозділу внутрішніх справ.

1.5. Розкритим вважається злочин, кримінальну справу за яким закінчено розслідуванням і прийнято одне з таких рішень: прокурором затверджено в порядку статті 232 КПК України або складено в порядку статті 430 КПК України обвинувальний висновок і кримінальну справу направлено до суду, особа, яка вчинила злочин, установлена, на підставі пункту 6 статті 6, статей І2, 8, 9, 10 КПК України кримінальну справу направлено до суду для вирішення питання про звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого з потерпілим, застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, передачею особи на поруки; особа, яка вчинила злочин, відома і є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину цією особою, але кримінальну справу щодо цієї особи направлено до суду для вирішення питання про звільнення її від кримінальної відповідальності згідно з пунктом 4 статті 6, частини першої статті 11' КПК України внаслідок акту амністії або у зв'язку із закінченням строків давності; кримінальну справу направлено до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 7 КПК України внаслідок зміни обстановки; кримінальну справу закрито щодо померлого на підставі пункту 8 статті 6 КПК України.

1.6. Злочином, за яким особа (особи) вважається встановленою, є злочин, якщо цій особі (особам) за його вчинення слідчим пред'явлено обвинувачення та складено статистичну картку форми 4 (далі – Ф. 4). Пред'явлення особі (особам) обвинувачення за вчинення злочину не є кінцевим результатом роботи працівників ОВС, а злочин не вважається розкритим.

Оперативне супроводження кримінальної справи, у якій особі пред'явлено обвинувачення, є обов'язковим наступним етапом подальшої роботи з розкриття злочину до закінчення її розслідування.

Оперативне супроводження кримінальної справи - це комплекс оперативно-розшукових заходів у конкретній кримінальній справі з метою пошуку і фіксації фактичних даних, які можуть бути доказами в цій справі, безпеки учасників кримінального судочинства, постійного інформування органів досудового слідства і суду про протиправні дії підозрюваних, обвинувачених та інших осіб, спрямовані на негативний вплив на учасників кримінального судочинства для протидії встановленню істини у справі.

Стосовно осіб, у тому числі членів організованих груп і злочинних організацій, яких засуджено за вчинення тяжких, особливо тяжких та резонансних злочинів, оперативно-розшукові заходи продовжують проводитися в місцях позбавлення волі у взаємодії з органами, установами виконання покарань і слідчими ізоляторами з метою розкриття злочинів, учинених заарештованими і засудженими до їх прибуття в слідчий ізолятор чи установу виконання покарань, та в межах заведених оперативно-розшукових справ (далі – ОРС) про ці злочини.

1.8. Для розкриття тяжких і особливо тяжких, а за рішенням керівництва ГУМВС, УМВС, міськрайлінорганів - також інших злочинів наказом або розпорядженням начальника органу створюються слідчо-оперативні групи (далі - СОГ). Керівником СОГ є слідчий або керівник слідчого підрозділу, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

1.9. Для розкриття і розслідування міжрегіональних злочинів, які вчинені на території декількох областей або залізниць, наказами керівництва МРС створюються міжрегіональні СОГ. Контроль за їх роботою може бути
покладено на керівництво ГУМВС, УМВС, на території обслуговування якого вчинено найбільшу кількість злочинів.

1.12. Під час розкриття злочинів взаємодія слідчих з працівниками оперативних, інших підрозділів, у тому числі в роботі СОГ, будується за принципом керівної ролі та контролю слідчого за повне, всебічне й об'єктивне розслідування кримінальної справи, його процесуальної самостійності в прийнятті рішень, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, та самостійності оперативних служб у виборі засобів і методів оперативно-розшукової діяльності, тактичних прийомів їх застосування в межах законодавства України, спрямованих на встановлення осіб, які вчинили злочини.

1.13. Організація та проведення комплексу оперативно-розшукових заходів з розкриття злочинів, керування членами СОГ, за винятком слідчого, покладаються, як правило, на заступника начальника - начальника кримінальної міліції ГУМВС, УМВС, міськрайліноргану.