Велика Вітчизняна війна на Овруччині

Підступно, без оголошення війни фашистська Німеччина вдерлась на землю нашої Вітчизни 22 червня 1941 року. А вже через день "юнкерси" бомбардували Овруцький і Раківщинський аеродроми. Сержантом Поморіним, який збив у цей день з кулемета стерв'ятника, було відкрито бойовий рахунок овручан. 195-а стрілецька дивізія спішно доукомплектувалася резервістами з наших районів і відбула на фронт в район Новограда-Волинського[1].

Із 22 серпня 1941 р. і по 17 листопада 1943 р. тривали чорні дні окупації. Гітлерівці почали встановлювати так званий "новий порядок", всі пункти якого завершувались словом "розстріл". У перший же день окупації на східній околиці міста було розстріляно 500 жителів, переважно людей єврейської національності [2]. Будинок льотного офіцерського гуртожитку в районі нинішнього приладобудівного заводу переобладнали під в'язницю всього гебітскомісаріату (приблизно зона колишнього повіту). На місці нинішнього будинку райспоживспілки – єврейське гетто, там, де нині СШ № 3, – концтабір військовополонених "Кошара", в будинку нинішнього діагностичного центру – польова комендатура і т.д. І завертілась каральна фашистська машина: виловлювались комуністи, активісти, комісари, регулярно розстрілювали затриманих в гетто біля муру монастиря. Трагічною сторінкою в історію міста увійшло овруцьке партійне підпілля. Полишені самі на себе, без зброї і харчів (закладені бази вони так і не знайшли), патріоти вибрали нове керівництво на чолі з І. Г. Старухіним, колишнім директором хімлісгоспу. Знищили декілька мостів на шосе Овруч-Мозир, перерізували лінії зв'язку, розправлялись з поліцаями та старостами. В жовтні проти них, майже беззбройних, було кинуто каральний загін. Тому було прийнято рішення розосередитись. Карателям вдалось натрапити на слід І. Г. Старухіна. І 28 листопада 1941 р. гестапівці схопили його на явці на окраїні Овруча і після катувань 1 грудня розстріляли. Загинули і члени підпільного райкому КП(б)У М. К. Левандовський (довоєнний директор школи в Черепині) та Р. О. Березовський (колишній заступник голови колгоспу з Коптівщини), інші члени підпільних груп були виявлені і розстріляні в розвилці біля залізничних мостів через р. Норинь. Не менш трагічна доля і словечанських партизанів, які вийшли в ліси і провели ряд операцій: біля с. Скребеличі розбили фашистську автоколону, провели мітинг на честь Жовтневої революції в лісових селах, збирали розвід дані. Під керівництвом Гришана партизани активізували свої дії, але через те, що не було патронів до польських гвинтівок, рання зима примусили розійтись по домівках, щоб за зиму підготувати нових бійців. Командири ж залишились зимувати у землянці поблизу с. Середня Рудня. 30 січня 1942 р. вони були виявлені карателями. В ході нерівного бою більшість партизанів загинула, Т. Л. Гришан відстрілювався до останнього і теж геройськи загинув. Важкопоранені І. І. Подкур, Лесников й В. Т. Тарановський (секретар підпільного РККП(б)У) були повішені в парку м. Овруча.

Та хоч партійне підпілля і було розгромлене, боротьба з гітлерівцями не припинилась. Бо заявило про себе антифашистське підпілля в Овручі під назвою «Штаб партизанських загонів України», очолюване В. О. Редчицем. Це партійне підпілля передавало інформацію через радіостанцію на Велику землю про пересування фашистських військ. Згодом В. О. Редчиць, під час бойових дій, загинув. Після цього організацію очолив О. С. Малолєтнєв ("Іван Писаренко"). Щоб мати можливість легально зустрічатися з підпільниками, О. С. Малолєтнєв ("Іван Писаренко") влаштувався директором кінотеатру "Вікторія". До нього приходили на явку І. Г. Романов, О. С. Чистяков, О. І. Шваб, І. Д. Щадило, В. В. Литвинов, Б. М. Каменський, В. І. Гришнюк, П. І. Редчиць, Ю. З. Ізраїлов, чехословацький капітан Ян Налепка (Рєпкін). Щоб помститись за В. О. Редчиця, І. Г. Романов замінував кінотеатр. Патріоти хотіли висадити його в повітря, коли прийдуть фашистські солдати і офіцери на прем'єру підготовленої підпільниками ж п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю”. Та здійснити операцію не вдалось: зрадник видав підпільників. Фашисти жорстоко розправилися з ними. 5 вересня 1942 р. 43 чоловіки було розстріляно, а О. С. Малолєтнєва та І. Г. Романова повішено [3].

З новою силою розгорнулась антифашистська боротьба з приходом в овруцькі ліси партизанського з'єднання О. М. Сабурова, яке в грудні 1942 р. після кровопролитного бою розгромило ворожий гарнізон у Словечному (німці перенесли райцентр у с. Хлупляни). Овруцький підпільник М. П. Поляков передав О. М. Сабурову детальний план міста з зазначенням усіх вогневих точок, окопів і бункерів ворога. Я. З. Каплюк та М. І. Каплюк, Г. В. Дяченко підірвали будинок гебітскомісаріату, за що були нагороджені бойовими орденами. О. П. Добахова, Г. П. Овсієнко, Ф. Г. Хомутовська вели агітаційну роботу серед особового складу 2-ї Словацької охоронної дивізії, яку гітлерівці використовували для охорони комунікацій на території Житомирської і Пінської областей. Під впливом агітації офіцери і солдати групами і поодинці почали переходити до партизанів. Серед них і колишній начальник штабу 101-го Словацького полку капітан Ян Налепка (Рєпкін), який до цього співробітничав з підпіллям В. О. Редчиця. Перейшовши на бік народних месників, він очолив сформований в складі з'єднання О. М. Сабурова Словацький партизанський загін [1].

На початку 1943 р. в овруцько-словечанських лісах десантуються групи розвідвідділу Генштабу Червоної Армії, які швидко перетворюються на партизанські загони і цілі з'єднання. За Виступовичами в районі Лисих Гір народжується з'єднання О. Невського (командир – Герой Радянського Союзу В. О. Карасьов), в районі Усового – Житомирська партизанська дивізія (командир С. Ф. Маліков), біля Селезівки дислокується з'єднання генерала О. М. Сабурова. А ще ж діяли десятки дрібніших загонів і груп. В червні 1943 р. на півночі Житомирщини секретар ЦК КП(б)У Д. С. Коротченко та начальник УШПР Т. А. Строкач провели розширену нараду партизанських командирів, на якій виробили оперативний план дій на літньо-осінній період.

Цей непередбачений гітлерівськими планами всенародний опір бісив окупантів. Взимку і влітку 1943 р. страшним вогняним валом прокотились по багатостраждальній поліській землі каральні загони фашистів. Тільки в Овруцькому районі ними було спалено дотла 34 населених пункти, 10 сіл спалено наполовину, замучено і розстріляно понад 2 тис. жителів, спалено живцем 3240 стариків, жінок і дітей, вивезено на каторгу до Німеччини понад півтори тисячі чоловік [1]. Та спокою гітлерівцям це не принесло. Вже давно було паралізовано рух на залізниці Овруч – Мозир, Овруч – Коростень та на автошляху Овруч – Словечне. На осінь 1943 р. територія на захід і північ від Овруча ними вже не контролювалась.

У жовтні – листопаді 1943 р., форсуючи Дніпро, радянські війська почали визволення Правобережної України. Прагнучи швидше вигнати окупантів, генерал О. М. Сабуров розробляє зухвалий план штурму Овруча ще до підходу частин Радянської Армії, на що явно не розраховував ворог. Хоч фашистський гарнізон і був ізольований в місті, та був досить спокійний – 8 тис. солдатів і офіцерів, діючий аеродром, танки… З'єднання О. М. Сабурова у взаємодії з партизанською дивізією ім. Щорса (командир С. Ф. Маліков) 16 листопада 1943 р. розпочало наступ на місто. В штурмі брали участь загони ім. С. Будьонного, ім. К. Ворошилова, Словацький, Сарненський, Г. Д. Селивоненка. Після запеклого 20-годинного бою вранці 17 листопада місто і залізничний вузол були визволені. Через 2 дні в Овруч вступили передові частини 4-ї повітряно-десантної дивізії 13-ї армії генерала Пухова. Партизани знищили 870 гітлерівців, понад 100 автомашин та багато різного військового спорядження, захопили склади: один з боєприпасами, 5 – з продовольчими товарами, 2 – з обмундируванням, а також бензосховище, 60 автомобілів, 5 мотоциклів. Визволено було з в'язниці 200 громадян, яким загрожував розстріл або відправлення до Німеччини.

Відступ ворога був таким стрімким, що він навіть не встиг знищити заміновані об'єкти: хлібозавод, депо тощо. В бою за Овруч партизани втратили 40 чоловік убитими і 30 чоловік пораненими, в останні хвилини бою загинув і командир Словацького загону Ян Налепка (Рєпкін). 19 листопада в міському парку відбувся великий мітинг жителів, партизанів з участю бійців і командирів 4-ї повітряно-десантної дивізії 13-ї армії і було захоронено загиблих героїв. На честь визволення Овруча Москва салютувала 20 артилерійськими залпами, 145 бійців і командирів з'єднання Сабурова удостоїлись урядових нагород, Яну Налепці (Рєпкіну) посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а дивізії – Овруцька [4].

Відкотився від міста фронт на захід і овручани зразу ж приступили до відбудови. До кінця війни було ще далеченько. За наказом генерала Сабурова головою Овруцького райвиконкому було призначено В. Т. Коровкіна, начальником міліції – Гнізденка, редактором газети "Зорі" – Абрукіна, а С. Ф. Маліков призначив головою Словечанського райвиконкому С. С. Помінчука, редактором газети "Патріот Батьківщини" – Ю. П. Куліша, заврайвно – М. Н. Дідківського. Вже в наступні дні голова райвиконкому В. Т. Коровкін доповідав, що "у всіх селах відновлено радянську владу. Війна дорого обійшлася нашим людям. Близько 8 тис. хлопців з Овруцького і колишнього Словечанського районів не повернулись з війни, 32 знищені села, 3,2 тис. спалених живцем жінок, дітей, стариків. Збитки, завдані тільки місту і Овруцькому району (в довоєнних розмірах) становили близько 500 млн. крб. [5].

Та не опустили рук овручани. Ще до закінчення війни завдяки самовідданій праці трудящих міста і при допомозі держави було піднято з руїн підприємства, культосвітні і медичні заклади. В 1944 – 45 рр. в повну силу запрацювали хлібозавод, райпромкомбінат, харчокомбінат, промартілі ім. 18-річчя Жовтня, "Іскра", хімлісгосп, електростанція, друкарня.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бондаренко С. Д. Земля Древлянська / Бондаренко С. Д. – Житомир: Полісся, 2003 – С. 51.

2. Пам'ять живе у серцях і граніті. – Зоря. – 2001. – 6 травня. – С.2.

3. Бондаренко С. Д. Дорогами тисячоліть / Бондаренко С. Д. – Житомир: Полісся, 2008 – С. 108.

4. Удари народних месників. – Зоря. – 1973. – 17 листопада. – С. 3.

5. Ніхто не забутий, ніщо не забуте. – Зоря. – 1993. – 28 вересня. – С. 2.

Герасимова Д.

студентки 33 групи

науковий керівник − асист.

Дребот В. І.