Михайло Іванович Туган-Барановський як один з визначних теоретиків кооперативного руху

Початок ХХ ст. для українців ознаменувався суттєвими зрушеннями у розвитку українського кооперативного руху. У його становленні значну роль відіграли чимало суспільно-політичних діячів. Реконструкція суспільно-політичного, наукового життя та становлення національної кооперації того часу була б неповною без окреслення ролі та значення творчого доробку таких його представників як Михайло Іванович Туган-Барановський. Народився він 8 січня 1865 року в дворянській сім'ї, його батько був військовий, а рідний брат – Микола Іванович – царським сенатором [1]. На Харківщині та в Лохвиці на Полтавщині пройшли його дитячі та юнацькі роки. У 1888 році М. І. Туган-Барановський закінчив Харківський університет, де вивчав фізику, математику та юридичні науки, захоплювався філософією, економічною теорією Прудона, читав К. Маркса. Після закінчення університету перебував на викладацькій роботі, стояв на позиціях "легального марксизму", переконуючи ліберальних народників у тому, що капіталізм у Росії кінця ХІХ століття – реальна дійсність, що він прогресивний і історично неминучий.

З 1905 року М. І. Туган-Барановський пов'язав своє життя з кооперацією, читав лекції в університеті Шанявського, підготував монографію "Соціальні основи кооперації".

Після жовтневого перевороту 1917 року, до якої ставився негативно, Михайло Іванович переїхав з Петрограда до Києва, де очолив Міністерство фінансів Центральної Ради, Центральний український кооперативний комітет і одночасно працював професором Київського університету та деканом юридичного факультету. Як редактор часопису "Українська Кооперація" був одним з активних прихильників активізації національно-державних процесів в Україні, здійснення державного будівництва на основі національного відродження і ролі в цьому кооперації, що стояла біля джерел самодіяльності і самобутності українського народу. У 1919 році як радник з економічних питань Директорії і дипломатичної місії вирушив з сином до Парижа. Помер М. І. Туган-Барановський неподалік Одеси 22 січня 1919 р. на 55 році життя.

Михайло Іванович Туган-Барановський залишив по собі велику науково-теоретичну спадщину. За декілька місяців до передчасної кончини його обрали дійсним членом Української академії наук. Це відбулося 14 листопада 1918 року, обрали до наукового національного центру, куди були запрошені такі відомі вчені як В. І. Вернадський, А. Ю. Кримський, С. І. Смаль-Стоцький, О. І. Левицький, В. А. Косинський, В. П. Тутковський за вагомий внесок до скарбниці світової і вітчизняної науки [2].

Історики української кооперації перш за все торкаються монографічного дослідження М. І. Туган-Барановського "Соціальні основи кооперації", яке не втратило науково-практичної актуальності до наших днів. На жаль, залишилися недослідженими його останні статті, рукописні матеріали та наукові розвідки, написані протягом 1917 – 1919 років, без яких наукова спадщина великого вченого залишається неповною. Саме в ці роки проходили бурхливі дискусії відносно визначення поняття "кооперація", її соціально-економічної природи, структури та організаційних принципів.

Відомий діяч українського кооперативного руху І. Зак, звертаючись до наукової спадщини М. І. Туган-Барановського, зазначав, що серед багатьох праць з кооперації досить рідко порушуються питання теорії кооперативного руху. Тому теоретична спадщина М. І. Туган-Барановського заслуговує грунтовного аналізу [2].

У монографії ставиться завдання з'ясувати лише окремі аспекти його кооперативного ідеалу, визначення понять "кооперація", "капіталістичне підприємство", "сільська кооперація", "кооперативи в сфері праці і обміну", "виробничі спілки", "національний нейтралітет української кооперації". Звичайно, це далеко не повний перелік наукових дефініцій, навколо яких сьогодні тривають дискусії вчених, кого цікавлять проблеми соціально-економічної історії.

З точки зору наукового аналізу ці найсуперечливіші проблеми кооперативного руху намагався узагальнити і з'ясувати відомий вчений у найкритичніший для кооперації час. Усі ці дефініції зводяться до моделі державного соціалізму, яку сповідував М. І. Туган-Барановський. Сьогодні вони нагадують деякі реалії західноєвропейських держав. В основі цих реалій – багатоукладність економіки на підвалинах приватної власності. Різні форми користування засобами виробництва, матеріально забезпечена соціальна свобода, всебічне виявлення здібностей і можливостей особистості – це соціальний ідеал для професора М. І. Туган-Барановського. Він вважав, що соціальний ідеал можна досягти через кооперацію, яка поряд з державними підприємствами мала організувати справжніх виробників.

До визначення поняття "кооперація" М. І. Туган-Барановський підходив як до явища, що виникло у безпосередньому зв'язку з соціалістичним рухом, але кооперація відрізняється від соціалізму тим, що, як господарська організація, керується не ідеєю, а економічними законами. Кооперація ставила за мету перш за все господарські вигоди своїх членів і досягала їх шляхом обміну і належності до найближчого родового поняття, до якого вона мала бути віднесена як господарське підприємство.

"Кооператив – є господарське підприємство кількох добровільно об'єднаних осіб, яке має своєю метою не отримання якнайбільшого зиску на затратний капітал, але збільшення завдяки спільному провадженню господарських, трудових прибутків своїх членів або зменшення їх видатків на споживчі потреби" [2].

До теоретичних розробок М.І.Туган-Барановського слід також віднести його визначення національного нейтралітету української кооперації, – як доступності кооперативних організацій для всіх національностей, які проживають в Україні, а також тези про те, що національний нейтралітет не повинен означати втрату "національного обличчя" кооперативних товариств, де мовою спілкування, видання кооперативної літератури, листівок та звернень до населення, періодичних видань повинна бути мова, якою спілкується між собою місцеве населення. Якщо ж це буде робитися серед українського населення іншою мовою, то воно означатиме нищення української культури [3]. З переїздом в Україну М. І. Туган-Барановський зробив авторський переклад своєї монографії "Социальные основы кооперации", почав писати статті і виступи українською мовою, про що свідчать неопубліковані рукописи в архіві ЦНБ ім. Вернадського [4].

Отже, провідний теоретик кооперації М. І. Туган-Барановський був видатним істориком кооперативного руху в Україні. Його фундаментальні дослідження і статті ґрунтувалися на багатому фактичному матеріалі про кооперативні товариства і допомагали селянам інтегруватися у нові ринкові відносини, легше подолати закономірні наслідки їх розвитку – соціально-майнову диференціацію населення. У нинішніх умовах праці Туган-Барановського не втрачають своєї актуальності і можуть бути використані (з певними корективами на сучасні реалії) при здійсненні економічної політики в нашій державі.

Список використаних джерел та літератури:

1. Туган-Барановский М. И. Социальные основы кооперации / Михаил Иванович Туган-Барановский // Предисл., коммент.: Л. А. Булочникова, Г. Н. Сорвина, Т. П. Субботина. – М.: Экономика, 1989. – 496 с.

2. Українська Радянська Енциклопедія. – К., 1984.

Т. 11. – К.: 1984. – С. 286.

3. Туган-Барановский М. М. Это было в Одессе / Туган-Барановский М. М. // Вечерняя Одесса. – 1990. – 26 – 30 июля.

4. Академія наук у Києві. 1918 рік // Київська старовина. – 1993. – №3. – С. 27.

5. К нашей анкете (ответ профессора Туган-Барановского) // Украинская жизнь. – 1914. – №1. – С. 15-17. // Українська кооперація. – 1919. – № 1. – С.6. – №2. – С. 4 – 8.

 

Висоцька О.

студентка 43 групи

науковий керівник − к.і.н.,

ст. викладач Козинець І.Ю.

Голокост на Любарщині

«Не може бути привілеїв та обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі,етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними, іншими ознаками» [6, c.8].

Конституція України. Стаття 24.

 

Часи незалежності відкрили широкі можливості неупередженої оцінки великих чи малих національностей, котрі населяли або нині населяють українські землі, живуть і творять тепер незалежну українську державу, чи зійшли з історичної арени в силу різних причин. Тема життя і долі єврейського населення на території Любарщини цікава та актуальна тому, що ще донедавна ця спільнота була чисельною національною меншиною, відігравала значну роль в економіці, медицині, науці, освіті, суспільному житті. Ще 50 – 70 років тому були вулиці, куточки в Любарі, Новій Чорториї, що заселялися євреями, а сьогодні лише з листів, розповідей, спогадів нащадків любарських євреїв, архівних джерел можна дізнатися про часи, коли євреї фактично формували імідж селища і окремих сіл району. Особливо це проявлялося в ХІХ – на початку ХХ століття, коли цей край входив до складу Новоград-Волинського повіту Волинської губернії. Наступні події розсіяли нащадків любарських іудеїв по Росії, Молдові, Ізраїлі, Канаді, Німеччині та США [1, c. 213].

Перші євреї в’явилися на території, що сьогодні входить до Любарського району більше п’яти століть тому. Перша згадка про них відноситься до 1491 року. Більш інтенсивно представники цього народу стали осідати на Любарщині після Люблінської унії 1569 року. Інвентар князів Острозьких за 1621 рік показує, що в Любарі проживало 67 єврейських родин. Примітно, що 56 з них не розпорошувалися серед інших етнічних груп, а мешкали в окремому «десятку», можливо навіть на окремій вулиці, своєю громадою – «кагалом», на чолі з єврейським десятником – Мишком.

За матеріалами колишнього Центрального воєнного архіву СРСР в Москві 1810 року в Любарі уже налічувалося 652 особи євреїв при загальній чисельності населення містечка 4556 чоловік, що близько п’ятої частини. Представники цієї народності осідали також і в інших населених пунктах краю. Це – містечко Нова Чортория, села Юр”ївка, Стрижівка, Горопаї, Липно [2, c. 35].

Розвиток і саме існування єврейського населення в Любарі та районі перервала Велика Вітчизняна війна, окупація України, що обернулася геноцидом або голокостом єврейського народу. Реалізовуючи людоненависницьку теорію остаточно розв’язання єврейського питання, німецько-фашистські загарбники та їх пособники знищили все єврейське населення району, що не зуміло евакуюватися. Найдостовірнішим свідченням тієї жахливої трагедії є спогади жителя Любара, на той час 14-річного підлітка – Юхима Зейденберга, котрому судилося бути очевидцем тих жахливих подій і одночасно отримати щасливий дарунок долі, щоб врятуватися і повідати світу ці жахіття. Подається із скороченням та стилістикою автора:

«Це було в Любарі, в містечку розташованому на обох берегах річки Случ за 80 км на захід від м. Житомира на Україні в 1938 році.

Я закінчив 4 класи єврейської школи і батьки перевели мене в Новолюбарську українську середню школу, щоб я міг вступити у вищий учбовий заклад по її закінченню. В цьому ж році єврейську школу закрили. В 1941 році я закінчив 7 класів, мені було 14 років.

Вже 22 червня фашистські літаки бомбардували склади з пальним і обстрілювали будинки в нашому місті. Почалася паніка, евакуюватися зуміли небагато – потрібен був транспорт, гроші, дозвіл залишити роботу. Багато йшли пішки, але потім повернулися, шлях їм перепенили німецькі десантники, а багато не вірило, що німці вбивці – кати.

Перед Любаром декілька годин йшов бій, ми чули стрілянину і вибухи снарядів. Мої батьки, сестричка і я ховалися в підвалі цегляного будинку, який належав сусідам – Бали Арону і Меєру. Тут знаходилися майже всі сусіди із найближчих будинків.

Коли стрілянина закінчилася в містечко в’їхали на мотоциклах фашистські загарбники, зразу ж почали ходити по єврейських будинках і грабувати, що попадалося під руки. Це відбувалося в неділю 9 липня 1941 року.

Через декілька днів після окупації Любара була організована поліція з місцевих жителів-відщепенців і бандитів, здатних вчинити будь-який злочин. Перші єврейські жертви – сім’я Гальперіна Гірша, 4 чоловіки. Їх звинуватили в тому, що нібито їх син Азріель підпалював полукіпки з хлібом на полях під Любаром. Потім поліцією були розстріляні Лиговчик Нусь, Кайман Лейб, Друзь Йосип, Беренберг Шмуль, чия вина крилася лише в тому, що вони колись були працівниками сільради.

В центрі містечка визначили вулиці, якими обмежувався простір, де повинні були жити євреї. За межі гетто виходити євреям заборонялося під страхом бути побитим чи вбитим. Почався голод. Єврейські діти пробиралися на вулицю, де жили українці, росіяни, поляки і обмінювали речі на продукти харчування, але поліцаї ловили дітей та відбирали останні крихти. Багато українців намагалися передати якісь продукти своїм знайомим, але поліція не допускала їх у гетто.

В суботу 9 серпня 1941 року, вранці фашисти зібрали і вивезли чоловіків, яких ганяли на різні роботи, за с. Юрівка недалеко від Любара. На околиці гайка «Ладьова Вільшина» вони цілий день копали ями, а під кінець дня всіх їх розстріляли – близько 300 чоловік. Так загинув мій батько – Зейденберг Майєр Іцькович.

Знущання, насилля, побиття євреїв продовжувалися день за днем. Вночі п’яні поліцаї вривалися в єврейські будинки – грабували і били людей. Жах навис над містечком. Так продовжувалося до вересня 1941 року.

Ми жили в центрі містечка, у нас була корова, яку я вранці водив пасти на берег р. Случ, на окраїні гетто біля с. Стрижівка. В суботу 13 вересня 1941 року я дуже рано погнав на пасовисько корову. Коли я приблизився до річки, в містечку розпочалася стрілянина, я залишив корову на березі річки, зарослями втік під с. Карань, що розташоване за 3 км від Любара. Зі мною був Шика Герашний, хлопчик мого віку. Ми сховалися на сінокосі в копиці сіна, але і туди долинали крики, ридання людей, яких виганяли з будинків і везли на розстріл. В другій половині дня все стихло, ми бачили як в селах, що оточували Любар, почали виносити різні речі награбовані в єврейських будинках. Тоді ми зрозуміли, що всіх євреїв Любара розстріляли.

На другий день, вранці, після жаху, втративши сестричку і всіх родичів, я і Шика пішли в містечко Остропіль. Шика сказав мені, що там у нього живуть родичі. Коли ми туди прийшли, єврейське населення ще було в живих. Але ми подумали, що їх очікує доля євреїв Любара, і вирішили йти з Острополя. Ми йшли, самі не знаючи куди.

В с. Провалівка нас зупинив селянин, що молотив у дворі хліб. Він запитав нас, куди ми йдемо, ми не знали, що йому відповісти, але сказали, що з Любара. Він був без ноги, замість неї у нього була дерев’яна. Він сказав, щоб ми його зачекали, обіцяючи винести що-небудь поїсти, згодом зайшов до хати, але скоро вийшов із гвинтівкою та загнав нас у хлів і замкнув. Ми сиділи там до вечора, а коли він закінчив роботу і зайшов у дім, ми віджали двері і через отвір, що утворився вилізли і втекли. Нас помітили, хоча ми побігли до кукурудзяного поля. Однак жителі цього села на чолі з поліцаєм оточили поле з усіх сторін, нас спіймали, посадили у хлів і поставили охорону.

На другий день нас і спійману любарчанку Песю повезли в Любар і здали в поліцію. Там вже було близько 50 осіб, яким вдалося сховатися чи втекти до навколишніх сіл під час масового розстрілу євреїв. Усіх нас замкнули в Старолюбарській неповній середній школі, тримали під охороною, водили на різні роботи. Кожний день знаходили євреїв, що заховалися і вміщували до нас. Спали на підлозі, на гнилій соломі. Харчування ніякого, поліцаї відносилися до нас, як партизанів – били, вбивали заради розваг. Потім нас перевели до приміщення колишнього дитячого будинку і там тримали під арештом.

Усі єврейські будинки були спустошені, усе в них розграбовано. Мені пощастило зайти у наш дім, щоб взяти щось із одягу, але там нічого не знайшов – усе забрали, валялися лише обломки посуду, меблів, порвані фотографії. Навіть на пам'ять не було, що взяти. Всі мої рідні і близькі – всього 23 чоловіки, були розстріляні в урочищі «Піщане». В той день, 13 вересня, було розстріляно близько 2-х тисяч чоловік євреїв, яких похоронили у ровах, де раніше брали пісок. Я залишився один…

Батьків приятель Фрідя Ковтун (його рідня також загинула, а він знаходився в дитмістечку) брав мене із собою на роботу, де я працював помічником шапошника. Кравці, чоботарі, шапошники працювали в приміщенні колишнього райвійськкомату, біля великого червоного млина. Вони шили одяг та взуття для поліцаїв. Нас, дітей, інколи відпускали, щоб ми могли попросити у знайомих таку-сяку їжу, але при цьому попереджували, що коли ми не повернемося, будуть розстріляні дорослі. Так ми жили і мучилися до кінця жовтня 1941 року. В останніх числах жовтня, перед закінченням роботи, прийшли поліцаї (вони були з Чуднова) і всіх нас повели в дитмістечко, де нас тримали в ув’язненні.

В приміщенні дитбудинку ми розташовувалися в декількох кімнатах, спали на підлозі, на гнилій соломі. В цей останній вечір нашого перебування там, нас усіх зігнали в одну кімнату, посадили усіх на підлогу. П’яні поліцаї знущалися над нами. Був у нас в містечку пекар по імені Льова. То поліцаї бритвою відрізали йому ніс. Поліцаї звіріли. Всі ув’язненні були в заціпенінні, наче загіпнотизовані.

Коли прийшла ніч (ми знаходилися на 2-му поверсі і у нас було відкрите вікно), я вирішив втекти. Я подумав, нехай мене краще вб’ють під час втечі, ніж будуть стріляти в обличчя. Виліз через вікно, спустився по водостічній трубі і втік. Поліцаї не помітили цього. А вранці, хто був в дитмістечку – 250 чоловік, розстріляли. Так було знищене повністю все єврейське населення Любара, тільки за те, що їх батьки були євреями» [3; 4, c. 4-5].

Трагедія євреїв Любарщини висвітлила певні риси українського населення краю – байдужість до того, що відбувалося, участь у бузувірських акціях окупантів, бездіяльне співчуття нещасним. Однак є приклади іншого порядку. В умовах фашистського окупаційного режиму, який під страхом смерті забороняв надавати будь-яку допомогу оточенцям, військовополоненим, євреям, партизанам українці чинили високоморальні, високогуманні дії. Так, згадуваний Юхим Зейденберг, жив після втечі з ув’язнення, майже тиждень у родині Юхима та Василини із села Глезно поблизу Любара. Ці добрі люди, прізвища яких встановити не вдалося, відмили нещасного, вивели воші, забезпечили одягом, харчами [5, c. 563].

Цим прикладом, як і співом Гіндою Борисівною Кофман та її учнями перед розстрілом «Інтернаціоналу» над ровом у Піщаному було продемонстровано велику гуманістичну сутність, єдність чесних людей усіх національностей в Україні сущих колись, тепер і в майбутньому.

Список використаних джерел та літератури:

1. Опис населення Любара 1810 рік, музейна кімната Любарської ЗОШ І – ІІІ ст. – № 1, документ № 201.

2. Зайденберг Ю. Так было уничтожено еврейское население Любара / Зайденберг Ю. – Самвидав.

3. Листи уродженця Любара Бориса Дехтяра, 1920 року народження. – 2000 – 2007 рр.

4. Новий день. – Любар. – 2006. – № 6, 8, 9, 10; 2007. – № 14.

5. Книга Скорбота України: Житомир, Рута. – Т. І.

6. Конституція України. – К.: Атіка. – 2006.

 

Єріна Л.

студентка ІV курсу

науковий керівник − к.і.н.,

доцент Рудницька Н.В.

 

Геноцид на Житомирщині

Друга світова війна принесла людству величезні втрати та залишила безліч питань для роздумів про майбутнє. Проблема Голокосту є однією з багатьох малодосліджених сторінок гітлерівського окупаційного режиму на території СРСР. Історія Голокосту на Житомирщині в роки Великої Вітчизняної війни є об’єктом вивчення істориків та краєзнавців вже понад 20 років. Це дослідження О. Курглова [3], Л. Когана [1], Н. Рудницької [2]. Після проголошення незалежності України дослідження проблем періоду окупації німецько-фашистськими військами активізувались та поглибились, вийшли на якісно новий рівень.

Геноцид фашистського режиму буде залишатися найтрагічнішою сторінкою в історії єврейського народу та ромів на території України. До сих пір в повітрі висне питання ціни мільйонів невинних жертв лише тому, що вони були народжені євреями. Єврейський антисемітизм існував протягом сотень років. На території України, зокрема Житомирщини, він супроводжувався єврейськими погромами. Саме Голокост виявився апогеєм антигуманної політики Гітлера і його сподвижників. Ця політика веде свій початок з німецької держави, де першими жертвами ідеологічної машини стали саме німецьки євреї, долю яких згодом розділили і радянські.

Для успішної реалізації своїх планів, територію РС гітлерівці поділили на рейхкомісаріат «Україна», дистрикт «Галичина» та Трансністрію. В цих територіально-адміністративних округах радянські євреї були приречені загинути або в гетто, які були створенні майже в кожному населеному пункті компактного проживання євреїв, або під час масових страт [2, c. 114].

Перед початком нападу на СРСР було створено чотири айнзацгрупи. Під час наступу регулярних військ і після встановлення окупаційного режиму, вони вирішували «єврейське питання» на окупованих територіях. І одна з таких айнзацгруп діяла на території Житомирщини. Напередодні Другої світової війни Житомирщина була однією з багатоетнічних областей тодішньої УРСР. Тут мирно існували чехи, поляки, росіяни та інші національності. Але серед національних меншин більшість складала саме єврейська етнічна спільнота. За даними перепису на території Житомирщини проживало 125 тис. євреїв, тобто 7% від загальної кількості населення. У тому числі у Житомирі проживало 29056 чол. До червня 1941 року їхня кількість збільшилася за рахунок біженців з Польщі та західної області України. Тому не дивно, що Житомирщина – одна з найперших в Україні областей, яка пізнала жорстокість окупантів. Гітлерівці почали запроваджувати «новий порядок» – жорстокий та кривавий нацистський режим. Ідеологічним стержнем стала расова теорія Адольфа Гітлера про необхідність завоювання для німців «життєвого простору». Смерть і руйнацію сіяли нацисти на окупованих територіях Житомирщини. В області у роки війни було зруйновано 6 617 будинків, 266 лікарень, 126 театрів та клубів [5, c. 63].

9 липня 1941 року німці окупували Житомир, в якому нараховувалось 93 тисячі жителів. А вже 19 липня почалися масові розстріли Наслідком екзекуції стало вбивство 400 євреїв. Згодом цифра збільшилася за рахунок нових жертв. Після Другої світової війни біля траси Житомир – Новоград-Волинський у 30 могилах було знайдено 14 110 мертвих, 1000 метрів на північ – 13 могил загальною кількістю сягає 20 тисяч вбитих. Жертвами німецької агресії також були діти двох циганських таборів, які кочувли біля Бердичева, і які під час окупації стали донорами для німецьких солдат.

У вересні 1941 року окупанти провели перепис населення, який дав фашистам відповідь на питання етнополітики в багатонаціональній області. Цим можна пояснити той факт, що в жовтні 1941 року було фізично знищено 5,5 тис євреїв, а в листопаді – 3 тисячі. Всього за 4 місяці було фізично знищенно 27 тисяч чоловік [2, c. 114].

Підраховуючи дані перепису, фашисти вдалися до фальсифікації такого важливого демографічного показника, як приналежність особи до відповідної нації та віросповідання. Таким чином, вони ліквідували графу «жиди», записуючи євреїв до графи «інші».

День 19 вересня 1941 року був найкривавішим в історії Житомирщини: зондеркоманда 4а розстріляла 3 145 чоловік, а в жовтні 1941 року після загибелі ще 1600 чоловік була фактично завершена «чистка міста». Такі акції проводилися, без виключення, і в інших населених пунктах. Зокрема, за першу декаду вересня у різних містах і селах області було розстріляно 6 тисяч чоловік. Друга декада розпочалася з масових розстрілів в Любарі, де 13 вересня було вбито 1415 євреїв. 45 поліцейським батальйоном 15 вересня було знищено 12 тисяч євреїв в місті Бердичів. Згідно архівних даних в червні 1943 року в таборі на Лисій Горі у Бердичеві було вбито близько 1000 єврейських ремісників. Їх два роки водили конвоєм на роботи, після чого –розстріляли. Того ж року на південно-захід від Бердичева було знищено 10 656 чоловік. Керівником каральної операції Бердичівського управління був Родер, який безпосередньо керував розстрілами невинних. Зокрема, одним з таких місць є поховання біля хутора Шлемерка (15 тис) [3, c. 146].

11-12 квітня 1944 року комісія судово-медичних експертів зробили ексгумацію тіл жертв на заході від Бердичева і зробили висновок, що за 5 км від міста знайдено 10 могил. Тіла були помічені пов’язкою з 6-кутною зіркою, загальною кількістю 18 640 чол. Наприкінці 1941 року євреї Житомирщини були майже знищені. На початку 1942 року їх залишилася невелика кількість.

Проте, інколи жага до життя перевищувала страх і євреї всіма можливими способами боролися за життя, незважаючи на переслідування, втікали з гетто і переховувались в лісі. Інколи вони знаходили своє місце в партизанських загонах і активно допомагали боротися з окупантами.

Технології вбивств у гітлерівців на Житомирщині були різноманітними Так, окупанти виселяли євреїв з будинків і зганяли в тимчасові гетто, які утворювалися, як правило на 1-2 вулицях єврейських кварталах під суворою охороною. Ув’язненим нашивали жовті 6-кутні зірки або білі пов’язки. Тут і проводили вони останні дні свого життя. Розстріли проводилися на околицях міста, або за межами населених пунктів на полях, в лісах, болотах, ярах, траншеях [1, c. 289].

В Житомирі такими місцями були ліс на заході від хутора Довжик в 10 км від самого міста. Прямо від дороги німці поставили стіл, де забирали цінні речі і відправляли на місця розстрілу. Цілилися вбивці на рівні голови, тому іноді діти, які стояли з мамами поруч закопувалися живцем. Проте іноді це давало можливість вночі вилізти з ями живими та втекти і зберегти собі життя.

Згідно з матеріалами «Комисии по учету ущерба, нанесеного немецко-фашистским захватчикам», які збереглися в Державному архіві Житомирської області, на території Житомирщини закатовано 75 764 чоловіки, з них 9 600 – в Житомирі, 29 500 – Бердичеві, 4 850 – Новоград Волинську, 7000 – Коростені, 2 500 – Коростишеві. На жаль, точну кількість загиблих відзначити не можливо. Очевидно одне, що цифра загиблих на багато більша від офіційної.

Підсумовуючи, треба наголосити на тому, що життя – найцінніша річ, і ніхто в світі не має право забирати право жити. Тому ми повинні бути толерантними до інших народів, жити за моральними та гуманними принципами і не допустити в майбутньому таких страшних наслідків [4, c. 34].

Список використаних джерел та літератури:

1. Коган Л. Голокост на Житомирщині / Коган Л. // Історія міст і сіл Волині. – Житомир, 2002. – 289 с.

2. Рудницька Н. Етноцид на Житомирщині / Рудницька Н // Держава та армія. Вісник. – № 541. – Львів, 2005. – 114 с.

3. Круглов А. Энциклопедия Холокоста / Круглов А. // Еврейская энциклопедия Украины. – К., 2000. – 146 с.

4. Дідківська О. Трагічна доля євреїв Житомирщини в роки Другої Світової війни / Дідківська О. // Матеріали наукової конференції Євреї на Житомирщині: історія і сучасність. – Житомир, 2007. – С. 34.

5. Катрич-Домалевська Л. Етноцид на Житомирщині / Катрич-Домалевська Л. // Матеріали наукової конференції Євреї на Житомирщині: історія і сучасність. – Житомир, 2007. – С. 63.

 

Костюк М.

студентка IV курсу

науковий керівник – к.і.н.,

доц. Натикач П.І.