Модерна історія України ХХ-ХХІ ст.

Сидоров К. Вплив сіоністського руху на розвиток єврейських громадських організацій Правобережної України на початку 20-х рр. XX століття

Руденко С. Участь України в миротворчих місіях

Омельянова Ю. Жінки Житомирщини в партизанському та підпільницькому русі на Житомирщині

Мосієнко О. Військовий побут в окопах Першої світової війни (особливості Південно-Західного фронту) 1914-1917 рр.

Жмаченко П. Коростенщина в роки Великої Вітчизняної війни (1941 –

1945 рр.)

Слобода А. Крок назад: повернення до змішаної моделі виборчої системи

Вознюк О. Соціально-економічне становище Житомирського повіту періоду Центральної Ради

Ожоженко А. Дипломатичні відносини Директорії УНР з Ватиканом в 1919-1921 роках

Макарчук І. Богунський концентраційний табір

Войташ К. Житомир в добу Української революції (березень 1917- 1921 рр.)

Заєць І. Формування світоглядних орієнтирів видатного українського історика – Івана Петровича Крип’якевича

Гуменюк О. Стахановський рух – засіб пришвидшення темпів індустріалізації в Україні (на матеріалах Житомирщини)

Панова Г. Голокост на Житомирщині

Конарівський К. Внесок ОУН-УПА в перемогу над німецько-фашистськими окупантами

Міцуріна О. Житомирський обласний академічний театр ляльок – історія розвитку

Саюк І. Михайло Іванович Туган-Барановський як один з визначних теоретиків кооперативного руху

Висоцька О. Голокост на Любарщині

Єріна Л. Геноцид на Житомирщині

Костюк М. Історія району, який ліквідовано

Лозовська Л. Молодь Житомирщини в період хрущовської «відлиги»

Ожгібесова М. Вилучення матеріальних цінностей у церков України в 20-30-ті роки ХХ ст. на території України

Невмержицька В. Велика Вітчизняна війна на Овруччині

Герасимова Д. Українсько-італійські взаємовідносини в економічній сфері (1991-2012)

Бурдим М. Голодомор 1932-1933 років в Бердичеві

Дацюк К. Житомирський театр в післявоєнний період (середина 40-х – початок 50-х років ХХ ст.)

Онищук О. Освіта в Житомирі: 1917-1941 рр.

 

Розділ 1

Актуальні питання середньовічної та нової історії України

 

Веремій Д.

студент 30 групи

науковий керівник: к.і.н,

доц. Рудницька Н. В.

 

Діяльність Південного товариства на території

Правобережної України

Дослідження діяльності Південного товариства обумовлене сучасними тенденціями розвитку української історичної науки, потребою глибшого аналізу проблем декабристського руху на землях Правобережної України. Територія підросійської України безпосередньо перебувала під впливом суспільно-політичних рухів першої третини ХІХ століття. Розвиток передової дворянської думки на землях України, та окремих її регіонів, визначає необхідність аналізу сторінок історії декабристського руху в цей період.

Протягом двох століть тематика декабризму плідно досліджувалася. Про діяльність Південного товариства на території Правобережної України писали М. Нєчкіна [1] та Г. Сергієнко [2]. В їхніх працях детально висвітлюється діяльність Тульчинської управи. Також детально всі аспекти діяльності Південного товариства висвітлює в своїй праці В. Едельман [3]. Беззаперечно важливими є праці Г. Казьмирчука [4], в яких він широко описує історіографію декабристського руху.

Взагалі ж, діяльність Південного товариства на території Правобережної України почалася з того, що у березні 1821 р. І. Бурцов на засіданні Тульчинської управи офіційно повідомив рішення Московського з'їзду про ліквідацію «Союзу благоденства». Управа на чолі з П. Пестелем відмовилася визнати це рішення законним. І. Бурцов не зважився оголосити свої повноваження на заснування нової думи в Тульчині й залишив засідання. До присутніх П. Пестель звернувся із закликом «з'єднатися найміцнішими узами» і продовжувати боротьбу, «захопив усіх силою своїх міркувань» [ 1, с. 71].

Члени товариства (О. Юшневський, О. Барятинський, Ф. Вольф, П. Аврамов, В. Івашов, М. Басаргін, О. Крюков, М. Крюков) одностайно його підтримали.«Павло Іванович Пестель, — писав у спогадах М.Басаргін, — був людиною високого, ясного і позитивного розуму. Бувши добре освіченим, він говорив переконливо, викладав свої думки з такою логікою, такою послідовністю і такою переконливістю, що важко було встояти проти його впливу» [3, с. 93 – 94].

Тульчинська управа (дума) вирішила продовжувати свою діяльність в дусі рішень Петербурзької наради «Союзу благоденства» (1820 р.), тобто ставила мету встановлення республіканської форми правління і революційний спосіб дії. На цьому ж засіданні було прийнято рішення про знищення царя і здійснення військової революції в Росії. «Під час рішення Думи про продовження Союзу, — писав П. Пестель, — були підтверджені як республіканське правління, так і революційний спосіб дії. Цим ставилась не нова мета, а стара, раніш уже прийнята, продовжувалась» [2, с. 182].

На другому установчому засіданні Південне товариство оформилося організаційно: П. Пестеля обрано головою, а О. Юшневського — охоронцем товариства. Разом вони складали Директорію Південного товариства з диктаторськими повноваженнями. Третім членом її заочно обрано М. Муравйова. Останньому про це негайно повідомлено. Північне і Південне товариства вважалися «округами» — складовими частинами єдиної організації дворянських революціонерів Росії. Від нових членів при вступі вимагалась обіцянка («чесне слово») зберігати таємниці товариства і підкорятися його постановам. С. Волконський і В. Давидов першими запевнили П. Пестеля, що вони залишаться в товаристві [2, с. 396].

Члени Південного товариства глибоко розуміли потребу в створенні загальноросійської таємної організації з центром у Петербурзі, а тому з самого початку ставили однією з головних умов єдність дій. П. Пестель вважав, що Північне і Південне товариства становлять одне ціле, тому що вони обидва є продовженням «Союзу благоденства».В листуванні з Микитою Муравйовим керівники обох товариств виявляли твердий намір діяти не інакше, як тільки разом.

Продовжувалося збирання революційних сил і об'єднання їх у товариство. Директорія Південного товариства в цій справі проявляла неабияку енергійність і розпорядливість. За п'ять років (1821—1825) Південне товариство зросло до 101 чоловіка, а напередодні повстання разом з Товариством об'єднаних слов'ян нараховувало у своїх рядах 160 осіб.

Внутрішній устрій Південного товариства був простим. Управління перебувало в руках Головної управи або Директорії. Члени товариства розподілялися на братів, мужів і бояр. Братами називали рядових діячів, які не мали права приймати нових людей у товариство. Мужам таке право надавалося. Бояри мали право не лише приймати до товариства, а й брати участь у вирішенні разом з Директорією важливих питань. Особи, які ще не були прийняті в товариство, але готувалися до цього, називалися друзями. Мета і план товариства повністю відкривалися боярам і мужам. Новоприйнятим членам імена інших учасників товариства повідомляти не дозволялось [ 5, с. 192].

Робота пророблена товариством була колосальною. Дії Південного товариства були рішучими та цілеспрямованими. Існування такого революційного осередку справило великий вплив на формування в подальшому суспільно-політичних і соціальних рухів на території підросійської України.

Список використаних джерел та літератури:

1. Нечкина М. В. Движение декабристов / М.В. Нечкина– М.: 1955. – 285 с.

2. Сергиенко Г. Я. Декабристы и их революционные традиции на Украине / Г. Я. Сергиенко. – К.: Наукова думка, 1976. – 450 с.

3. Эдельман О.В. Каменская управа Южного общества под тайным надзором. Крайности истории и крайности историков / О.В. Эдельман. – М.: 1997. – 250 с.

4. Казьмирчук Г.Д., Латиш Ю.В. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язати (до 180-річчя повстання) / Г.Д. Казьмирчук, Ю.В. Латиш // Український історичний журнал. – 2005. – № 6. – С. 50 – 65.

5. Казьмирчук Г.Д. Сучасне декабристознавство: реалії та перспективи розвитку / Г.Д. Казьмирчук // Декабристи на Україні: дослідження й матеріали. – Т.3. – К.: 2003. –С. 185 – 204.

 

Кучер Н.,

студентка IV курсу

науковий керівник − к.і.н.,

доц. Венгерська В. О.

Розвиток харчової та переробної галузей Наддніпрянщини

В 1905 – 1914 рр.

Українські губернії займали лідируючі позиції в переробних галузях. Цукрова та борошномельна галузі продовжували відігравати важливу роль в економіці Наддніпрянщини. Великого значення набули винокуріння та тютюнова галузі.

Російська імперія за обсягом виробництва цукру наприкінці ХІХ ст. і до кампанії цукроваріння 1902/1903 рр. займала четверте місце в Європі, у наступні роки ділила друге і третє місце з Австро-Угорщиною, а в кампанію 1910/1911 рр. стала навіть світовим лідером у буряковому цукроварінні. У наступні два роки виробництво цукру в імперії різко знизилося до 76,7 млн пудів, а в кампанію 1913/1914 рр. зросло 94 630 тис. пудів. Безперечно, виробництво цукру в таких величезних обсягах потребувало відповідної матеріально-технічної бази й остання створювалася протягом багатьох десятиліть. У кампанію цукроваріння 1908/1909 рр. в імперії діяло 275 цукрово-бурякових заводів, з них у межах Наддніпрянської України – 187. У регіонах України цукрові заводи розташовувалися таким чином: Волинська губернія – 15, Київська – 73, Подільська – 51, Полтавська – 6, Харківська – 28, Херсонська – 2, Чернігівська – 12 заводів. У сезоні цукроваріння 1911/1912 рр. діяло вже 282 цукрових заводи, в наступному році – 287221, а в кампанію 1913/1914 рр. – 294222 [1, с. 122].

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78-85%, цукру-рафінаду – 73-75% загальноімперського виробництва. Кількість діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910–1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них – з 110 732 до 129 256 чол. Україна була потужним загальноросійським виробником цукру. У перші десятиліття століття її заводи виробляли 81 відсоток виробництва цукру в Російській імперії. У 1913 р. вона виробила 1018 млн пудів цукру, тоді як Росія в цілому – тільки 0,7 млн пудів.

Центром борошномельної галузі був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. У першому десятилітті ХХ ст. врожайність на селянських землях порівняно з 80-ми роками ХІХ ст. зросла в губерніях Південної України на 23,5%, Лівобережної – 31,7%, Правобережної – 42,5%, а загалом на всій території європейської частини Російської імперії – на 21,4%. Найвищий середній рівень урожайності у селянських господарствах був на початку ХХ ст. у Правобережній Україні – 67 пудів з десятини. Безперечно, врожайність хліба на поміщицьких землях була вищою, ніж у селян, хоча на початку ХХ ст. вже було немало протилежних випадків. Загалом поміщицькі господарства інтенсивніше використовували природні органічні добрива, сільськогосподарську техніку та досягнення агрономічної науки [2, с. 22].

У 1903 р., коли врожай зернових на Волині був «середнім і нижче середнього», в губернії зібрано з десятини 72,5 пшениці, 56,5 жита і 56 пудів вівса. У 1905 р. у Волинській губернії було зібрано в середньому з десятини власницьких земель 61,3 пуда жита і 72,7 пуда пшениці, а в селянських господарствах – 56,7 пуда жита і 72,1 пуда пшениці [3, с. 28].

Важливе місце в економіці Наддніпрянської України займала винокурна галузь, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції. Якщо, у 1862–1863 рр. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств, більшість з яких були дрібними й характеризувалися застарілою технікою та низьким рівнем продуктивності, то в наступні десятиліття у цій промисловій галузі відбувалася концентрація виробництва, впроваджувалися нові технології. І вже 1912 р. в європейській частині Російської імперії налічувалося 2383 винокурні. У губерніях Правобережної України працювало в 1912 р. 570 винокурних і 200 пивоварних заводів. У Подільській губернії працювало 100 виноробних заводів і 30 спиртоочисних відділень, річна продуктивність яких становила понад 5774 тис. руб. У Волинській губернії в 1905 р. діяло 124 винокурних заводи, продуктивність яких перевищувала 5052 тис. руб. Решта винокурень Правобережжя працювала в Київській губернії [4, с. 106].

Багато виноробних і спиртових заводів розташовувалося в губерніях Лівобережної і почасти Південної України. У 1908 р. на Полтавщині на винокурних заводах було перероблено 690 тис. пудів зерна, на Харківщині – 1027, Чернігівщині – 353, а загалом – 2070 тис. пудів. На пивоварних заводах Лівобережжя було спожито 345 тис. пудів ячменю [5, с. 98].

У тютюновій галузі України поряд з невеликими тютюновими підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працювало кілька сотень робітників. Збір тютюну в Україні становив щонайменше близько половини загальноімперського виробництва. У 1902 р. тільки у Чернігівській і Полтавській губерніях було зібрано 3284 тис. пудів тютюну, у 1908 р. – 2820, у 1909 р. – 2560 тис. пудів. В решті українських губерній збори тютюну були меншими.

Таким чином, традиційні для українських губерній харчова і переробна галузі продовжували відігравати помітну роль в економічній структурі Наддніпрянщини.

Список використаних джерел та літератури:

1. Реєнт О. П. Сільське господарство України та світовий продовольчий ринок (1861-1914 рр.) / О. П. Реєнт, О. В. Сердюк. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2011. – 365 с.

2. Реєнт О. П. Хлібні ресурси України в добу капіталістичного розвитку (1861-1914 рр.) / О. П. Реєнт // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – 2010. – Вип. 17 – С. 6 – 40.

3. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [Ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.]. НАН України. Інcтитут історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 2. – 608 с.

4. Тимочко Н. О. Економічна історія / Н. О. Тимочко, О. А. Пучко, Л.М. Рудомьоткіна. – К.: КНЕУ, 2000. – 268 с.

5. Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР (Дожовтневий період) / Голобуцький В. О. – К.: Знання, 1970. – 263 с.

Денисевич А.

студентка 42 групи

науковий керівник − к.і.н.,

ст. викладач Козинець І.Ю.