Стахановський рух – засіб пришвидшення темпів індустріалізації в Україні (на матеріалах Житомирщини)

Після закінчення громадянської війни, на початку 20-х років ХХ ст. в Волинській губернії починає утверджуваться радянська влада. Головним завданням нової влади було відродження народного господарства. Для виконання намічених завдань потрібен був перехідний період від політики воєнного комунізму до побудови комунізму. Тому було запроваджено нову економічну політику (далі Неп). Перехід від продрозверстки до продподатку, відповідав інтересам трудящих селян, створював для них стимул у розвитку сільського господарства. Впровадження Неп(у) врятувало економіку країни від повного розвалу і дало гарні результати [5, с. 4].

Однак, після смерті Леніна, загострюється боротьба в середині більшовицької партії за керівництво. Відбувається дискусія стосовно подальшого економічного розвитку СРСР. Перемагає ідея Сталіна про можливість побудови соціалізму в окремо взятій країні. Починається великомасштабний багаторічний соціальний експеримент, для втілення в життя головного завдання десятиліття – перетворення СРСР у високорозвинену індустріальну державу.

Курс на індустріалізацію було проголошено на XV з’їзді ВКП(б) (грудень 1927 року), затверджені директиви першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1928/29 – 1932/33 роки. Комуністи України підтримали сталінський курс на форсовану індустріалізацію. На XI з’їзді більшовиків України, було схвалено оптимальний варіант п’ятирічного плану для республіки.

Україна визначалась як основний плацдарм здійснення індустріалізації в СРСР. Пріоритети надавались розвиткові галузей промисловості групи «А» (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити республіку на могутній індустріальний регіон.

Для досягнення цієї мети, правляча партія закликала народ усіляко підтримати індустріалізацію країни. Український народ не лише відгукнувся на цей заклик, не лише мирився з труднощами і негараздами, але й проявив величезний ентузіазм, самовідданість і самопожертву у справі розбудови народного господарства республіки.

Партійні організації КП(б)У розпочали роботу по активізації діяльності районних організацій і партійних осередків по виконанню планів партії. На Житомирщині вже у 1926 році, лише Бердичівський окрпартком, направив на керівну роботу в районні і низові партійні організації 410 комуністів. Волинський окружком партії, перевіривши стан справ у Новоград-Волинській, Ярунській і Потіївській районних партійних організаціях, вказав райкомам партії на необхідність посилити зв’язки з осередками, пожвавити роботу з активом [3, с. 73].

Багато уваги приділялося поповненню складу партійних осередків за рахунок передових робітників і трудящих селян, залученню до складу партійних бюро найбільш ініціативних комуністів.

Партійні діячі активно використовували щирий ентузіазм трудящих, їхню довіру до влади, віру у «світле майбутнє».

Найбільш яскравим прикладом цієї політики є масове розгортання в країні стахановського руху. Він отримав свою назву на честь О. Стаханова, який у 1935 році перевиконав норму виробітку у 14,5 раза. Його приклад почали наслідувати в інших регіонах.

Стахановці м. Житомира у своєму зверненні до всіх робітників і колгоспників регіону зазначали, що реальний зміст стахановських рекордів полягає в тому, що: «ми в цій вирішальній справі збираємо сили для такого стрибка вперед, який залишить позаду капіталістичні країни.

Стахановський рух – це вища ступінь соцзмагання і ударництва. Це нова, вища культура виробництва. Нас ще десятки, які піднялися на одну ступінь вище, які зуміли так «осідлати техніку», щоб взяти від неї все, що вона може дати. Цей рух, в наших житомирських умовах, ми повинні перетворити в справді масовий всенародний рух…» [1, с. 3].

Вони обіцяли залучити своїх товаришів до могутнього стахановського руху, який розгортався по всій країні, з тим, щоб цей рух став ще масовішим. Засоби масової інформації, в першу чергу газети, активно висвітлювали розгортання стахановського руху в регіоні.

Так, в газеті “Радянська Волинь” від 14 січня 1936 року, зазначалося, що вже на 11 січня поточного року, на багатьох підприємствах Житомирщини було проведено стахановські доби. На музичній фабриці організували 9 січня 1936 року стахановську добу та виконали свій план на 124%, 10 січня – на 129%, а 11 січня – на 141%. Було перекрито 7 всесоюзних рекордів.

На Житомирській швейній фабриці в стаханівську добу, 11 січня 1936 року, план було виконано на 187%. Окремі робітники стахановці: тов. Любчиць виконав план на 363%, тов. Гутман – на 324 %, тов. Перегуда – на 300%.

На фабриці «Червоний Профінтерн» в м. Житомир, результатами стахановської доби 11 січня було виконання плану на 196%, а тов. Туровець – станковий-фрезеровщик виконав план на 465% [2, с. 2].

Стахановський рух став природним наслідком впровадження у виробництво нової техніки і появи людей, які освоїли її. Суть стахановського руху полягала у зростанні ініціативи і самодіяльності мас.

Збори партійних активів Житомирської і Бердичівської міських, Коростенської і Новоград-Волинської окружних партійних організацій, які відбулися у грудні 1935 року – січні 1936 року, обговорили підсумки розвитку стахановського руху в промисловості й на транспорті, закликали всіх комуністів, профспілкові і комсомольські організації надати практичну допомогу стахановцям у роботі, підвищенні їх технічних знань і загальнокультурного рівня з тим, щоб значно перевиконати виробничу програму 1936 року [3, с. 126].

В кінці 1936 року більшість комуністів, зайнятих на виробництві, стали стахановцями. Вони залучали до змагання широкі маси робітників. Так, на бердичівському заводі «Прогрес» партійна організація стала штабом боротьби за підвищення продуктивності праці. Цехові парторганізації регулярно обговорювали хід змагання між бригадами й окремими новаторами, добивалися систематичного перевиконання всіма робітниками змінних норм, допомогли кращим виробникам створити в цехах школи новаторських методів праці. Парторги змін і дільниць організували шефство новаторів над відстаючими робітниками. На кінець 1936 року 70% робітників стали стахановцями й ударниками [3, с. 109].

З кожним роком дедалі більше ставало робітників, які перекривали старі норми виробітку. Якщо на початку 1936 року на фабриках і заводах стахановці становили 15 – 25 % від загальної кількості робітників, то в 1937 році новаторів було 50 – 70%. Рух новаторів сприяв значному підвищенню продуктивності праці [4, с. 139].

Для підвищення продуктивності праці використовувались й інші методи, залежно від специфіки галузі: вдосконалення поділу праці (вуглевидобувна промисловість, машинобудування), поліпшення організації робочих місць (легка промисловість, машинобудування), інтенсифікація роботи машин і агрегатів (машинобудування, залізничний транспорт, текстильна промисловість), інтенсифікація технологічних процесів (чорна металургія).

У роки індустріалізації було запроваджено величезну кількість машин, агрегатів, механізмів, що викликало необхідність істотного підвищення освіти і перш за все технічної грамотності кадрів, масового оволодіння новою технікою, різноманітними професіями, технологічними процесами. Усе це також мало прогресивне значення.

Вдосконалення виробництва, впровадження нових машин і механізмів, активний розвиток стахановського руху, дали можливість радянському керівництву переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35 – 45%, без підвищення заробітної плати.

У травні 1937 року, відбулися Житомирська, Коростенська та Новоград-Волинська окружні партійні конференції, на яких було дано оцінку досягненням трудящих Житомирщини. Відмічено, що завдячуючи соціалістичній свідомості та трудовому ентузіазму робітників регіону, було здано в експлуатацію нові підприємства: Житомирський механічний завод, панчішну та дзеркальну фабрики, Коростенський і Норинський щебзаводи, Коростишівський гранітнодобувний і Омелянівсько дробильно-тесний заводи, фабрику музичних інструментів. Понад 20 підприємств було реконструйовано. Було завершено будівництво залізниць Житомир – Фастів і Житомир – Новоград-Волинський, що поліпшило транспортні та економічні зв’язки краю [3, с. 127].

Таким чином, стахановський рух став могутньою підтримкою та складовою частиною сталінської політики «наступу соціалізму по всьому фронту». Трудящі Житомирщини, разом з усім українським народом, добровільно чи примусово несли на собі тягар індустріалізації. Трудовий ентузіазм мас, їх віра у світле майбутнє, активно використовувались партійними органами для прискорення темпів індустріалізації.

Список використаних джерел та літератури:

1. Радянська Волинь. – 1935. – 1 листопада.

2. Радянська Волинь. – 1936. – 14 січня.

3. Булкін Г.П., Іващенко О.М. Нариси історії Житомирської обласної партійної організації / Г.П. Булкін, О.М. Іващенко. – К.: Політвидав України, 1980. – 315 с.

4. Войтенко А.Б. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. / А.Б Войтенко, О.М.Іващенко, О.С. Кузьмін та ін.: 2-ге вид., випр. та доп. – Житомир: Полісся, 2008. – 272 с.

5. Кульчицький С.В. Між двома війнами (1921 – 1941 рр.) // Український історичний журнал. – К.: Наукова думка, 1991. – № 8. – 160 с.

 

Панова Г.

студентка ІПДО

науковий керівник − к.і.н.,

доц. Кордон М.В.

Голокост на Житомирщині

Тема дослідження «Голокост на Житомирщині» є особливо актуальною в сучасних умовах. По-перше, Голокост є не лише трагедією єврейського народу, але й трагедією всієї Європи та України зокрема, так як єврейське населення складало значну частину населення України. По-друге, історія Голокосту – це частина регіональної історії та історії рідного краю. По-трете, звернення до історії Голокосту та його уроків сприятиме відродженню в українському суспільстві духовності та історичної пам’яті, усвідомленню усіма людьми цінності життя та поваги до прав людини як найвищих моральних орієнтирів, що є особливо важливим, коли в світі знов піднімає голову расизм, неонацизм, розпалюються міжетнічні конфлікти.

Під час Другої світової війни наймогутніші в історії військові потуги зіткнулися на українській території, де нацистські окупанти реалізували злочинні плани щодо мирного населення. Майже 4,1 млн. цивільного населення України загинуло за роки нацистської окупації. Німці та їхні колаборанти вбили щонайменше 1,4 – 1,5 млн. євреїв. З-поміж 2,8 млн. осіб, примусово вивезених на працю із колишнього Радянського Союзу, приблизно 2,3 млн. походили з України. Понад 700 міст і містечок і приблизно 28 тис. сіл було повністю чи частково знищено.

Житомирський регіон із його родючими рівнинами, що лежать на захід від Дніпра, поставав в уяві нацистських лідерів як майбутня арійська твердиня, утворена з німецьких сільськогосподарських колоній, маєтків есесівців і західних укріплень. Розплановуючи цей простір, нацистські імперіалісти об’єднали адміністративні області колишнього Радянського Союзу – Вінницьку й Житомирську, західні райони Київської області й північну частину Білорусі, – і створили генеральний округ Житомир. Саме тут були реалізовані обидва стовпи гітлерівської расистської, революційної ідеології – знищення євреїв і німецька колонізація Сходу [1, с. 23].

Гітлер визначив, що війна проти Радянського Союзу відрізняється від тих війн, які він вів проти Польщі, Франції, Британії та інших європейських країн. Про ідеологічний характер і мету цієї війни було сказано ним в Директиві № 21 (про операцію «Барбаросса», що надійшла німецькому військовому командуванню 3 березня 1941 року. Там, зокрема, йшлося: «Майбутній похід є більшим, ніж просто збройною боротьбою. Це зіткнення двох світоглядів…. Єврейсько-більшовицьку інтелігенцію слід знищити…. Це завдання є настільки складним, що не можна покласти його на армію». Отже, це був перший документ напередодні нападу на СРСР, де говориться про знищення євреїв [2, с. 103].

«Складне завдання», яке не слід було покладати на думку Гітлера, на армію, було покладено на Гіммлера і СС. Гіммлеру і СС були надані повноваження знищувати, узгоджуючи з армією, представників радянської «політичної системи», передусім – комуністів і євреїв. Керівництво цими діями здійснювало Головне управління імперської безпеки РСХА на чолі з Рейнхардом Гейдріхом, що підпорядковувався Гіммлеру. На спеціальні підрозділи СС – айнзацгрупи («оперативні загони») поліції безпеки і СД – покладалася завдання знищувати «елементи, ворожі рейху», в першу чергу євреїв. Загальна кількість особового складу чотирьох айнзацгрупи – А, В, С, і Д – складала приблизно 3000 чоловік. На території України діяли групи С і Д. Українських євреїв знищували у три етапи.

1. 22 червня 1941 р. – до зими 1941 – 1942 рр. знищення переважної більшості євреїв, що опинилися на території рейхскомісаріату «Україна».

2. 1942 рік – знищення майже всіх євреїв дистрикту «Галичина», генерального округу «Волинь-Поділля» рейхскомісаріату, а також «воєнної зони».

3. Початок 1943 – жовтень 1944 р. – останній етап «остаточного вирішення», знищення євреїв, які не залишилися живими на окупованій території, що продовжувалося до звільнення України радянськими військами [2. с. 105].

Найжахливішим злочином нацистів на території України стала трагедія, що відбулася в київському Бабиному Ярі [3].28 вересня 1941 р. гітлерівська влада розповсюдила по Києву оголошення – наказ усім євреям зібратися вранці 29 вересня на розі вулиць Мельникова і Дегтярьовської, маючи при собі документи, цінності, білизну і теплі речі. Нацисти намагалися сформувати думку, що на євреїв чекає переселення. Як завжди, за невиконання німецького наказу загрожувала смертна кара. Деякі євреї, які не повірили у «легенду про переселення», намагалися втекти та переховатися у Голосіївському лісі, але окупанти схопили їх і розстріляли там же.

Масові розстріли у Бабиному Яру розпочалися 29 вересня і тривали кілька днів. За даними німецьких документів, під час «акції» було знищено близько 35 тисяч євреїв, за іншими даними – набагато більше.

Більшість киян була приголомшена розстрілами в Бабиному Яру. За свідченнями викладача Київського педагогічного інституту В. Тверського, ніхто з них не відчував зловтіхи (саме на це розраховували організатори кривавої акції): «Ніколи б не повірив у це, якби хтось розповів або десь було надруковано. Але ми бачили і не вірити своїм очам не могли. Гадаю, що жоден виродок людський усіх часів і народів не може бути порівняний з цими чудовиськами. І невже на цій крові вони хотіли побудувати щастя німецького народу?».

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі – приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

Пізніше в Бабиному Ярі знищували військовополонених, українських патріотів та інших людей. Бабин Яр став велетенською братською могилою – символом злочинів нацистів на українській землі.

Можна сказати, що своя трагедія Бабиного Яру відбулася в усіх містах України. У Харкові, в Дробицькому Ярі, в балці біля Ботанічного саду, гітлерівці знищили більше 10000 євреїв, а біля селища Верхнє – більше 18000. У Полтаві в районі так званих «Червоних казарм» стратили 8000 євреїв. У Запорожжі євреїв розстрілювали на території колишнього радгоспу ім. Сталіна, у Мелітополі – у протитанкових ровах…. Цей список нескінченний [ 3 ]. Загальна кількість жертв Голокосту в Україні не менше 1,6 млн. чол.

Не минула війна і Житомирщину. Вона прийшла раптово. 22 червня 1941 року на світанку ворожа авіація піддала бомбардуванню обласний центр, а в наступні дні її удари відчули на собі міста Бердичів, Новоград-Волинський, Коростень. На початку липня 1941 року німецько-фашистські загарбники вдерлися на територію Житомирщини, і до 24 серпня область була повністю окупована. Майже 28 місяців область перебувала під гітлерівською владою. З перших днів окупації фашисти запровадили так званий «новий порядок» – жорстокий і кривавий нацистський режим. У ході його встановлення у Житомирі був утворений генеральний округ на чолі з гебітскомісаром, якому підкорялися бургомістри, старости, місцева поліція. Територія Житомирщини увійшла до складу рейхскомісаріату «Україна» на чолі з Еріхом Кохом. Почали діяти гітлерівські злочинні накази та директиви, окупаційна влада повсюди ввела комендантську годину, згідно з якою жителі області мали право знаходитися на вулицях, суворо її дотримуючись.

На окуповану територію, за передовими частинами німецьких військ, прибули спеціальні підрозділи СС, які і приступили до «остаточного вирішення єврейського питання». Першими жертвами Голокосту на Житомирщині стали мешканці Житомира, Бердичева, Коростеня, Коростишева та Новоград-Волинського, а також інших населених пунктів, де з давніх-давен компактно проживали євреї. «Єврейське питання» нацистами вирішувалося планомірно і швидко. Спеціально створені для цього гітлерівцями «Зондеркоманда 4А», поліцейські батальйони та підрозділи СС проводили «єврейські акції» настільки систематично, що 1942 рік не пережило більшість євреїв, що залишились на території області. Останні розстріли відбувалися у другій половині 1943 року. Цього разу були фізично винищені висококваліфіковані робітники.

До червня 1941 року єврейське населення трохи збільшилося за рахунок природного приросту і біженців з Польщі. З перших днів після початку нападу фашистської Німеччини на СРСР чоловіки пішли на фронт, а цивільне населення прагнуло евакуюватися. Однак після нальотів ворожої авіації багато залізничних ліній та потягів були виведені з ладу. Крім того, далеко не всі мали можливість евакуюватися. В першу чергу, вивозили військові вантажі та промислове обладнання, а коли справа доходила до цивільного населення, перевагу мали співробітники партдержапарату, робітники підприємств оборонного значення і члени родин військовослужбовців. У тих, кому пощастило потрапити в потяги, попереду був довгий шлях на схід. Ще йшли оборонні бої на території області, німці вже розстрілювали як військовополонених, так і євреїв [3, с. 23].

Не минула війна і Житомир. Вона прийшла у місто раптово. Першій розстріл відбувся 19 липня 1941 року: загинуло 100 євреїв. Через кілька днів три акції провела зондеркоманда 4А: “Було розстріляно близько 400 євреїв...” [12, с. 84-85]. У цей же час кілька сотень євреїв загинуло в результаті акцій інших фашистських формувань. У серпні 1941 року єврейське населення зігнали у гетто, що було створено фашистами в долині ріки Кам'янки, вгорі за течією від Чуднівського мосту. Звідси засуджених відправляли партіями на розстріл. 7 серпня знову “прославилася” зондеркоманда 4А: убито 402 євреї. У свідченнях шоферу німецького батальйону приводяться подробиці масової екзекуції, що влаштували у цей день нацисти на Сінному ринку, під час якої частина людей була повішена. На кінець серпня ця ж зондеркоманда розстріляла 266 євреїв. За даними перепису, на початок вересня 1941 року у місті проживали 4076 євреїв. 19 вересня був самим кривавим днем в історії житомирських євреїв: було розстріляно 3145 євреїв. У жовтні 1941 року, після загибелі приблизно 1600 чоловік, була фактично завершена ліквідація євреїв міста, а в серпні 1942 р. убили 500 євреїв – робітників з Вінниці, яких у квітні цього ж року привезли в Житомир. Більшість з них, були розстріляні в 10 км на захід від міста біля хутора Довжик.

У липні 1941 року зондеркоманда 4А розстріляла 22 єврея з Троянова (тепер – село Житомирського району) і сусідньої Рудні, у серпні – 48 євреїв Троянова. Ще 53 єврея вбито в серпні підрозділами 454-ї охоронної дивізії разом з українською міліцією. Восени цього ж року жертвами стали 493 єврея. Братська могила перебуває в декількох кілометрах на південно-заході від Троянова (неподалік від Рудні-Городища), у лісопосадці на території полігона. З майже 600 євреїв, які жили в Троянові перед війною, залишилися живими після війни лише декілька десятків чоловік.

1941 рік.... Мирна праця коднянців, як і всього українського народу, була перервана підступним нападом гітлерівської Німеччини. Уже 8 липня 1941 року ворожі війська захопили Кодню. Почалися масові репресії, наводячи так званий “Новий порядок”. Нацисти та їх посібники – поліцаї розпочали в селі терор. “Новий порядок”, запроваджений загарбниками включав у себе: систему масового знищення єврейського населення; економічне пограбування.

Особливістю німецького “Нового порядку” був тотальний терор.

У Кодні Троянівського (тепер – Житомирського) району у серпні 1941 року розстріляли 185 євреїв. Після 7 серпня (події на Сінному ринку Житомира) за розповіддю місцевого жителя М. Кравчука: “на мотоциклах і в критій машині в Кодню приїхав загін есесівців, вони заарештували 35 євреїв віком від 16 до 50 років.... Їх повезли до Жовтого Яру, змусили викопати яму й там усіх розстріляли”.

У вересні німці загнали всіх євреїв с. Кодні в одну хату, наказавши взяти із собою коштовні речі. Євреїв погнали до синагоги, а там посадили на вантажні машини. Їм сказали, що везуть на аеродром, щоб відправити в Палестину. Але нещасних пішки погнали до Жовтого Яру. У кар'єрі була викопана величезна яма. Всіх євреїв роздягали, збирали коштовні речі, групами зганяли до ями й розстрілювали. Майже тиждень ворушилася земля на місці їх страти. Залишилась живою лише вчителька Векслер Віра Михайлівна, якій дала свій паспорт Когут Олена Фадеївна. Відомо також, що розстрілювали спочатку чоловіків, а потім – жінок і дітей. Жовтий Яр знаходиться між Коднею та сусідньою Вертокіївкою, поруч із вузькоколійкою (за 150 м від мосту через річку Коденку) [4].

Так званий Голокост, тобто тотальне знищення населення Європи, проводився нацистами і в Коростені. Відразу ж після захоплення міста нацистами вживалися антиєврейські заходи. Знищувати євреїв почали методично, організовано і планомірно. Починаючи з 10 серпня єврейське населення щоденно знищувалися на західній околиці міста в урочищі “Салотопка”. За п'ять днів було розстріляно понад 5 тисяч осіб єврейської національності, які поховані в кількох братських могилах. У цих могилах знаходяться також останки підпільників і політпрацівників, які потрапили в полон улітку 1941 року [5, с. 74-75].

За документами, які знаходяться у Коростенському краєзнавчому музеї, у серпні 1941 року в с. Ушомирі біля річки Уж німці розстріляли 59 євреїв. Після війни їх останки були перенесені на міське коростенське кладовище. Масові розправи єврейського населення нічим не обмежувалися. Жертвами окупантів ставали всі, зокрема і ті, хто не становив ніякої потенціальної загрози режиму – діти, жінки, люди похилого віку, хворі. Вік убитих до уваги не брався. Відбувалося масове вбивство дітей, в тому числі і грудних. Під час масових страт дітей розстрілювали разом з дорослими. Характерна в цьому плані доля сім'ї Кипнисів.

В одну з ночей 1941 року німці вдерлися до оселі, де вбили хвору матір і п'ятьох її дітей. Сотні убитих – такий кривавий рахунок цієї ночі і наступного за нею дня [3]. Для вбивць не існувало і верхньої межі людського життя. Документи свідчать, що розстріляні нацистами в 1941 році єврейки Буділовська Мета Дихне Інда були 1856 року народження, тобто мали 85 років. Крім євреїв, знищували українців, росіян, білорусів, поляків.

У серпні 1943 року на території кам'яного кар'єру було розстріляно більше 800 чоловік, жінок та дітей різного віку [4, с. 34]. Восени 1941 року гітлерівці зігнали в Коростенську школу № 5 близько двох тисяч жителів, жорстоко познущались над ними, після чого вивезли за місто й розстріляли [5, с. 316]. Тоді ж гітлерівці знищили 15 чоловік, які були запідозрені у зв'язках з партизанами.

У березні 1942 року на скелях біля залізничного мосту, за колишнім будинком міської ради та палацом піонерів, за свідченнями очевидців, фашисти розстріляли ще понад 1000 наших співвітчизників, серед них і сестру генерал-лейтенанта П. Ф. Жмаченка – Марію. В 1942 році гестапо та жандармерія протягом трьох місяців двічі на тиждень, о 6-7 годині ранку, на п'ятитонних вантажних машинах вивозили до місця розстрілу – на кам'яний кар'єр – жінок, дітей, старих, садячи по 50-60 чоловік у машину.

Всього за час фашистської окупації в місті було страчено 16773 громадяни і 15 чоловік повішені. Все чоловіче населення від 16 до 50 років заарештували і відправили до канцтабору в м. Шепетівку, а потім – до Німеччини. Як наслідок, за час окупації відбулося значне зменшення населення міста. У січні 1944 року, відразу ж після визволення, воно становило лише 2500 осіб. Це в 14 разів менше, ніж було мешканців до початку окупації [5, с. 318].

Результатом політики антисемітизму стала катастрофа всього європейського єврейства, тобто масове і систематичне винищення євреїв, починаючи з 3 червня 1941 року і до кінця 1944 року. В ній загинуло 6 млн. євреїв, 2 мільони були вбиті в їх рідних містах та містечках, частина загинула у створених гетто, 4 мільони були привезені до концентраціоних таборів і знищені там, у Освенцимі (Аушвіці) було вбито більше 2 млн. євреїв, четверта частина жертв припала на Україну, друга частина на Житомирщину.

У кінці 1941 року євреї майже були знищені. На початок 1942 року вони залишалися ще в семи районах: Андрушівському, Баранівському, Дзержинському, Ружинському, Янушпольському, Ярунському, а також у м. Бердичеві. Однак протягом першої половини 1942 року зникли і вони. За 1942 рік в області було винищено 4 тисячі євреїв. Останні розстріли відбулися у другій половині 1943 року. Цього разу були фізично знищені висококваліфіковані спеціалісти і ремісники, які ще лишалися живими. В області мали місце також численні вбивства євреїв, які втекли від гітлерівців із західних областей. Тільки угорських євреїв загинуло майже тисяча.

За даними перепису 1939 року, на території Житомирської області проживало 125007 євреїв (7,4 % від загальної кількості населення.). Згідно із матеріалами Надзвичайної комісії на території нашої області в роки війни було закатовано і розстріляно 75764 євреїв (довоєнне єврейське населення складало 127004 чоловіка.

Згідно з матеріалами Надзвичайної комісії на території Житомирщини в роки війни було розстріляно і закатовано єврейського населення: у Житомирі – 9600 чол., у Бердичеві – 25500 чол., у Новоград-Волинському – 4850 чол., у Коростені – 7000 чол., у Коростишеві – 2500 чол. Усього – 53600.

І ще 21500 євреїв знищено у районах Житомирської області. Найбільше – в Андрушівському, Дзержинському, Луганському, Любарському, Радомишльському і Чуднівському районах.

Лише після війни на території Житомирської області виявлено 135 масових покарань євреїв. Голокост на Житомирщині мав повсюдний характер, його трагедія стосувалась кожного селища і містечка нашого краю.

Список використаних джерел та літератури:

1. Венді Лауер. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Венді Лауер. – Київ, 2010.

2. Щупак І. Я. Голокост в Україні / І. Я. Щупак. – Днепропетровськ: центр «Ткума», 2009. – С. 96 – 105.

3. Щупак І. Я. Окупаційний режим та рух опору на окупованих територіях. Голокост / І. Я. Щупак // Історія і суспільствознавство в школах України. – 2011. – № 9.

4. Мельник Г. М. Єврейська історія с. Кодня на Житомирщині / Г. М. Мельник // Матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Євреї на Житомирщині: історія і сучасність». – 2008. – № 2.

5. Кордон М. В. Голокост на Житомирщині (на матеріалах вивчення історії м. Коростеня) / М. В. Кордон // Науковий збірник. Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. – 2007.

6. Гроссман В., Еренбург І. Чорна книга / В. Гроссман, І. Еренбург. – Вільнюс. − 1993.

7. Венді Лауер. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні / Венді Лауер. – Київ, 2010. − С. 95 – 106.

8. Іващенко О.М. Пам'ятники і пам'ятні місця Голокосту на Житомирщині в роки Великої Вітчизняної війни (1941 – 1945) / О. М. Іващенко – Житомир «Полісся». 2008. − С. 4 – 7.

9. Єхуда Бауєр. Голокост у світовому та європейському контексті / Бауєр Єхуда // Науковий журнал Всеукраїнського Центру вивчення Голокосту «Ткума». – 2007. – № 4. – С. 8 – 13.

10. Мельник Г. М. Єврейська історія с. Кодня на Житомирщині / Г. М. Мельник // Матеріали Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Євреї на Житомирщині: історія і сучасність». 2008. – №2. – С. 41 – 46.

 

Конарівський К.

студент 30 групи

науковий керівник – к.і.н.,

доц. Рудницька Н.В.