Історичний аспект дослідження розвитку казки

Казка, як жанр усної народної творчості сягає ще часів перших спроб міфотворчості, як жанр художньої словесності – бере початок у ХVІІ ст. Казка здавна посідає важливе місце у фольклорі всіх народів світу. Згадки про казку (як і її зразки) знаходили в різноманітних писемних пам’ятках, що дійшли до нашого часу крізь віки і тисячоліття. Так, в Китаї ще у XXII ст. до н. є. був відомий збірник казок “Шан-Хої-Кінг” [48, с. 15-20]. Ряд казок Стародавнього Єгипту було зафіксовано у XIV ст. до н. є. За багато століть до нашої ери активно побутували казки в Індії. Чимало з них увійшло потім до славнозвісного збірника “Панчатантра”. Широкого розголосу набули стародавні казки Арабського Сходу, що склали цілий збірник “Тисяча і одна ніч” й були потім перекладені на мови багатьох народів [3, с. 18-25]. Казка набула естетичної, частково дидактичної і повчальної функції та сталої форми. Як підтверджують спостереження вчених, це було не пізніше XVI-XVII ст. Усі трансформації жанру та зміни у сприйманні казкової оповіді пов’язані із втручанням дійсності у її сферу [4, с. 46-80].
“Історія казкової розповіді – справедливо відзначає російська дослідниця Е.Померанцева, є насамперед історія її співвідношення з дійсністю” [47, с. 68]. Казковий епос як частина усної народної прози є значною частиною української словесності. Вперше термін “казка” вжито у граматиці Лаврентія Зизанія “Лексисъ сиречь речения” у 1596 р. Поряд з поняттям “баснь”, “байка”, а пізніше в подібному значенні ‒ у словнику Памви Беринди “Лексіконъ славеноросскій і іменъ толъкованіє” у 1627 р. Як зазначає український фольклорист В.Гнатюк, “казки належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину таких далеких від нас часів, якої не досягає жодна людська історія” [18. с.43]. Тому єдиного погляду щодо походження казок немає. Кожен із наукових напрямів вирішує цю проблему по-своєму. Прихильники школи міфології вважали основою казки міф та систему давніх уявлень. Міграційна школа розвинула теорію запозичень, тобто поширення казкових сюжетів зі Сходу (зокрема Індії). Представники антропологічної школи висловлювали думку про самозародження подібних сюжетів на певному етапі розвитку різних народів. Дослідження в руслі ритуально-міфологічної школи поклали в основу виникнення казки систему давніх язичницьких релігійних ритуалів [4, с. 27]. Одним з перших дослідників східнослов’янської казки, який дав аналіз української казки з позицій міфологічного напрямку, був дослідник Ф.Буслаєв. Він висловив думку, що цей жанр тісно пов’язаний з народною епічною поемою, вважаючи казку модернізованою формою героїчної билини [3, с. 24].
Психотерапевт М.Чумарна теж виводить назву з жанру міф, вказуючи на скіфський міф про Маная та його дружину Казку, яка навчила людей мови [48, с. 33]. На думку російського дослідника ХХ ст. В.Проппа, казка виявляє зв’язок з системою давньої релігії (зокрема, обрядом ініціації) та системою первісних суспільних інституцій казка народжується, звичайно, з життя. [48, с. 65-70].
Об’єктом наукового дослідження казка і казкотворчісті стають у ХІХ ст., здебільшого цей феномен вивчають в контексті гуманітарних наук, зокрема філології, історії, філософії, культурології [3, с. 15].
На початку минулого століття багатоаспектний світ казки стає предметом психолого-педагогічних досліджень. Маємо на увазі праці дослідників О.Аркіна [2], А.Орлова [45]. та ін. Автори звертають увагу на особливості сприйняття казок дітьми, вплив казки на розвиток функціональних характеристик дитини, формування ігрових можливостей у дітей за допомогою казки тощо.
На сьогодні, в багатьох європейських країнах, відбувається заснування наукових шкіл-інституцій, наукових установ, дослідних центрів, які працюють у напрямі бібліо- чи казкотерапії. Наприклад у Польщі науковці репрезентують досягнення в галузі казки великою кількістю видань (наукових, науково-популярних, навчальних). На базі відомих університетів готують фахівців-казкотерапевтів, серед яких є Ягелонський університет м. Краків, університет Марії Склодовської-Кюрі, Католицький університет м. Люблін, також існують польські видавництва у Варшаві, Познані, Вроцлаві, що спеціалізуються на “літературі, яка лікує”, видають збірники терапевтичних казок, навчальні посібники, методичні вказівки тощо [4, с. 35-55].
Чимало зроблено для розвитку та дослідженні казки в контексті психологічних наук і в Росії. З 1998 р. у Санкт-Петербурзі було засновано Інститут казкотерапії. Працівники Інституту, на чолі з директором Т.Зінкевич-Євстигнєєвою, стали послідовниками відомих дослідників казок К.Юнга, М.-Л. фон Франц, К.Естес, Е.Фромма, З.Фройда, Е.Берна, М.Еріксона, В.Проппа та ін. Саме форму казки та метафору працівники Інституту казкотерапії визнали одним із найефективніших та найбільш популярними засобами вирішення проблем людини (психічних розладів, страхів, стресів, депресій тощо).
За десять років науково-дослідної роботи Інститут казкотерапії в Росії розробив методологію комплексної казки для дітей, підлітків і дорослих із різноманітними проблемами [48, с. 33-57].
Народна казка та її педагогічні можливості стали предметом уваги українських педагогів та методистів. Так, велику увагу казкам як жанрові творчості та засобу виховання школярів приділяли Н.Бібко [6], Р.Бурова [14], С.Дорошенкo [22], Н.Ігнатенко [29], та ін.
Згідно класифікації Т.Зінкевич-Євстигнєєвої виділяються декілька етапів розвитку терапевтичної казки в Україні. Спираючись на цю класифікацію, розглянемо докладніше кожен з етапів.
Перший етап казкової терапії – усна народна творчість. Її початки беруть з давніх часів, але процес усної (а пізніше й писемної) творчості продовжується й сьогодні. Казка споконвіку була основним інструментом формування світоглядних уявлень людини, адже у казці закріплений педагогічний досвід цілих поколінь. Аналізуючи способи реалізації народної педагогіки неважко помітити, що народ-вихователь користується в першу чергу ненав’язливими методами виховання, до яких, у першу чергу, належить і казка. Вона створює сприятливі умови для творчої самореалізації особистості дитини, є своєрідним виховним прийомом, завдяки якому дитина може у власній уяві пережити різноманітні ситуації, у які потрапляють герої казок, і дійти самостійного висновку щодо доцільності тої чи іншої поведінки в своєму житті [28, с. 37-43].
Досвід народної педагогіки у формуванні першооснови особистості людини був використаний такими видатними педагогами, як Я.Каменським, К.Ушинським, В.Сухомлинським. Наприклад, відомий педагог В.Сухомлинський приділяв значну увагу використанню казки при роботі з дітьми. Ось як науковець говорив: “Я не уявляю навчання у школі не тільки без слухання, але і без створення казки” [53, с.164]. За твердженням педагога саме завдяки казці дитина пізнає світ не лише розумом, але й серцем.
Другий етап казкової терапії характеризується збиранням та дослідженням казок та міфів. Дослідження міфів і казок в психологічному, глибинному аспекті пов’язані з іменами відомих науковців, а саме К.Юнга [65], М.-Л. фон Франца [41], Б.Беттельхейма [8], В.Проппа [48] та ін. Процес пізнання прихованого змісту казок та міфів триває. Структура та особливості казок добре розроблена В.Проппом. Вихідним положенням В.Проппа стало положення про те, що “казка зберегла сліди зниклих форм соціального життя і являє собою яскравий приклад первісного мислення наших предків” [48, с. 14-17]. За словами К. Юнга, “саме у міфах і казках, як і в сновидіннях, душа розповідає свою власну історію, і архетипи взаємодіють у своєму природному полі” [65, с. 56].
Третій етап – психотехнічний. Сучасні практичні психологічні підходи застосовують казку як техніку, як засіб для психодіагностики, корекції та розвитку особистості. Казка зазвичай несе в собі ореол таємниці та магічності, спрямований найчастіше на розкриття творчої потенціальності [28, с. 43˗56].
Отже, проаналізувавши історичний аспект розвитку казки, можна зробити висновок, що в казках відображено світогляд народу, його морально-етичні та естетичні принципи, багатовіковий досвід виховання підростаючих поколінь. Казки завжди були спрямовані на розвиток дитини в цілому. Казки належать до найдавніших праць людського духу і сягають часів, які не досягне жодна людська історія.