Тема №1. Теорія держави і права. Основні поняття: держава, право, суспільство. Медичне право, як галузь права України.

ТЕМА №1. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ: ДЕРЖАВА, ПРАВО, СУСПІЛЬСТВО. МЕДИЧНЕ ПРАВО, ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА УКРАЇНИ.

 

Передумови виникнення держави і права

Пізнання держави і права варто починати з вивчення питання щодо їх походження. Завдяки даним археології й етнографії існує достовірне знання не лише про первісне суспільство, а й про причини його еволюції в державно-організоване суспільство.

Відповідь на питання про виникнення держави і права дає теорія неолітичної революції (кризова теорія). Суть її полягає в наступному.

Привласнюючий тип господарства, властивий пер­вісному суспільству, на певному етапі перестав відповідати потребам людства. Вирішальну роль відіграли в цьому екологічні кризові явища. До X тисячоліття до н.е. останній на Землі льодовиковий період закінчився, клімат потеплі­шав. Це привело, з одного боку, до зростання населення, з іншого, до вимирання тварин, які були звичним предметом полювання. Сполучення цих факторів загрожувало самому існуванню людини як біологічного виду.

Людство відповіло на цю кризу переходом до принципо­во нового типу господарювання: від привласнюючої еконо­міки (полювання, рибальство, збирання) воно перейшло до економіки відтворюючої (землеробство, скотарство, ремес­ло). Зрозуміло, що відтворююча економіка виникала тільки там, де існували відповідні кліматичні умови, де були види флори та фауни, придатні для одомашнювання.

Процес переходу від привласнюючої до відтворюючої економіки і називають неолітичною революцією.

Найбільш ранні сліди землеробського господарства ви­явлені в Таїланді (Х-ІХ тис. до н.е.). Дещо пізніше виник­нення землеробства фіксується в районах Індостану, Перед­ньої Азії, Ближнього Сходу, Північної Африки. В інших регіонах Земної кулі, де клімат був прохолоднішим, нео­літична революція тривала до III тис. до н.е.

Відтворююча економіка призвела до розвитку продук­тивних сил, ускладнення організації праці, її розподілу, виникнення обміну, а в соціальному відношенні — до стра­тифікації суспільства. Соціальна влада первісної громадок та примітивні мононорми не могли регулювати нові еконо­мічні відносини, згладжувати протиріччя між виникаючи­ми стратами, що зароджувалися. Відтворююча економіка вимагала спеціалізації людської діяльності, у тому числі появи управлінської функції. Мали з'явитися особи, зайняті винятково організацією суспільної праці. Виникли, словами англійського історика Арнольда Тойнбі, «правляча меншість і відтворююча більшість».

Перші в історії людства держави виникли там, де існували найбільш сприятливі умови для землеробства — у долинах великих історичних рік Сходу (Нілу, Тигру та Євфрату, Гангу, Інду, Янцзи). Первісною державною формою стало місто, яке виконувало щодо розташованих по­близу нього селищ функції управління: керівництво будівництвом зрошувальних систем, виконання загальнозначущих ритуалів, у тому числі релігійних, регулювання товарообміну, правосуддя, організація оборони.

Для регулювання нових суспільних відносин, що вже не могли забезпечуватися звичаями, створюється право. Воно складалося двома шляхами:

1) частина звичаїв санкціонується державою і продов­жують діяти вже як правові звичаї;

2) держава створює нормативні акти, що містять правила поведінки, обов'язкові для всіх.

Держава та право виникли, таким чином, через господарську необхідність, з потреб відтворюючої економіки. Виробництво і розподіл продуктів харчування, одягу, ін­ших предметів побуту, знарядь праці в нових умовах стало неможливим без системи управління та забезпечення гро­мадського порядку.

 

Поняття та ознаки держави

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогічними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками:

1) особливим апаратом публічної влади;

2) територіальною ознакою;

3) суверенітетом публічної влади;

4) наявністю законів, які видає держава;

5) стягуванням податків, правом взяття кредитів і позик.

1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публічної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єдиною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукупності вони виступають як особлива політична організація народу, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодавча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.

Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками.

2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави входить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильної зони (20 км) — територіальні води, континентальний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна влада розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держави. Із цими двома ознаками пов'язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасовий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскільки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єктом міжнародних відносин.

3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (найвищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.

4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвиватись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадових осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і громадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.

5. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити. Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розвиток загальнонародних соціально-економічних і політичних програм: будівництво електростанцій, доріг тощо.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.

Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, виступає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

 

Бути оскаржене в суді.

Психіатричний огляд особи може бути проведений без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу, унаслідок чого вона:

1) вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих;

2) неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або може завдати значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану в разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

Заява про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника має бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність психіатричного огляду і вказують на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Лікар-психіатр має право робити запит щодо надання йому додаткових медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття відповідного рішення.

У невідкладних випадках, коли за одержаними відомостями, що дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність в особи тяжкого психічного розладу, заява про психіатричний огляд особи може бути усною. У цих випадках рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром самостійно і психіатричний огляд проводиться ним негайно.

У випадках, коли відсутні дані, що свідчать про наявність обставин, передбачених законодавством, заява має бути подана у письмовій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхідність проведення такого огляду. У разі встановлення обґрунтованості заяви про психіатричний огляд особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника лікар-психіатр направляє до суду за місцем проживання цієї особи заяву про проведення психіатричного огляду особи в примусовому порядку. До заяви додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування необхідності прове­дення такого огляду, та інші матеріали. Психіатричний огляд особи проводиться лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду.

Лікар-психіатр перед проведенням психіатричного огляду зобов’язаний відрекомендуватися особі, яка підлягає огляду, або її законному представнику як лікар-психіатр, назвати своє прізвище, місце роботи та викласти мету огляду.

Дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров'я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації.

Умисне подання заяви про психіатричний огляд особи, що містить завідомо неправдиві або неточні відомості щодо стану психічного здоров'я цієї особи, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Амбулаторна психіатрична допомога надається лікарем-психіатром:

1) на прохання або за усвідомленою згодою особи;

2) щодо неповнолітнього віком до 14 років — на прохання або за згодою його батьків чи іншого законного представника;

3)щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — на прохання або за згодою її опікуна.

У разі незгоди одного із батьків чи відсутності батьків або іншого законного представника амбулаторна психіатрична допомога неповнолітньому надається за рішенням (згодою) органів опіки та піклування, яке може бути оскаржене в суді.

Амбулаторна психіатрична допомога може надаватися без усвідомленої згоди особи або без згоди її законного представника в разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, унаслідок чого вона може завдати значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану при ненаданні їй психіатричної допомоги. Амбулаторна психіатрична допомога особі без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника надається лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду.

Питання про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку вирішується судом за місцем проживання особи. Заява про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку направляється до суду лікарем-психіатром. До заяви, в якій мають бути викладені підстави для надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, передбачені чинним законодавством, додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування необхідності надання особі такої допомоги.

Особа, якій надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку, повинна оглядатися лікарем-психіатром не рідше одного разу на місяць, а комісією лікарів-психіатрів — не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про продовження чи припинення надання їй такої допомоги.

У разі необхідності продовжити надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку понад 6 місяців лікар-психіатр повинен надіслати до суду за місцем проживання особи заяву про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. До заяви, в якій мають бути викладені підстави надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника, передбачені законодавством, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування необхідності продовжити надання особі такої допомоги. Надалі продовжують надавати особі амбулаторну психіатричну допомогу в примусовому порядку щоразу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

У разі погіршення стану психічного здоров'я особи, якій надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку, та ухиляння від виконання цією особою або її законним представником рішення суду про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку психіатрична допомога може надаватися на підставах та в порядку, передбачених «Законом».

Надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку припиняється за рішенням комісії лікарів-психіатрів у разі видужання особи або такої зміни стану її психічного здоров'я, що не потребує надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, або за рішенням суду про відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку.

Клопотання про припинення надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може направлятися до суду особою, якій надається ця допомога, або її законним представником через 3місяці з часу ухвалення судом рішення про надання або продовження надання особі такої допомоги.

Особу госпіталізують до психіатричного закладу на її прохання або за її усвідомленою згодою. Неповнолітнього віком до 14років госпіталізують до психіатричного закладу на прохання або за згодою його батьків чи іншого законного представника. Особу, визнану у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізують до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна. У разі незгоди одного із батьків або за відсутності батьків чи законного представника госпіталізація неповнолітнього до психіатричного закладу проводиться за рішенням (згодою) органу опіки та піклування, яке може бути оскаржене в суді. Згода на госпіталізацію фіксується в медичній документації за підписом особи або її законного представника та лікаря-психіатра.

Особа може бути госпіталізована до психіатричного закладу в примусовому порядку, а також у разі проведення експертизи стану психічного здоров'я особи або застосування до особи, яка страждає на психічний розлад і вчинила суспільно небезпечне діяння, примусового заходу медичного характеру на підставах та в порядку, передбачених законами України.

Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, унаслідок чого вона вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що становлять безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основ­ні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність.

Неповнолітній віком до 14 років та особа, визнана у встановленому законом порядку недієздатною, госпіталізовані до психіатричного закладу на прохання або за згодою їх законних представників, підлягають обов'язковому протягом 48 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про необхідність подальшого перебування цих осіб у психіатричному закладі та надання їм стаціонарної психіатричної допомоги.

У разі подальшого перебування в психіатричному закладі зазначені в цій статті особи підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на місяць для вирішення питання про необхідність продовження чи припинення надання їм стаціонарної психіатричної допомоги.

У разі виявлення комісією лікарів-психіатрів зловживань, допущених законними представниками неповнолітнього віком до 14 років або особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, власник психіатричного закладу або уповноважений ним орган повідомляє про це органи опіки та піклування за місцем проживання особи, яку було госпіталізовано.

Особа, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу за рішенням лікаря-психіатра, підлягає обов'язковому протягом 24 годин з часу госпіталізації огляду комісією лікарів-психіатрів психіатричного закладу для прийняття рішення про доцільність госпіталізації. Якщо ж госпіталізація визнається недоцільною і особа не висловлює бажання залишитися в психіатричному закладі, ця особа підлягає негайному виписуванню.

У разі необхідності госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку представник психіатричного закладу, в якому перебуває особа, протягом 24годин направляє до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу заяву про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку.

До заяви, у якій мають бути викладені підстави госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування необхідності такої госпіталізації.

До винесення судом рішення лікування може проводитися за рішенням лікаря-психіатра (комісії лікарів-психіатрів).

Керівник психіатричного закладу зобов'язаний негайно повідомити про госпіталізацію особи до психіатричного закладу в примусовому порядку членів її сім'ї, інших родичів або її законного представника. У разі відсутності відомостей про наявність членів сім'ї, інших родичів або законного представника в особи, яку госпіталізовано, а також про їх місце проживання повідомляються органи внутрішніх справ за місцем проживання цієї особи.

Експертиза психічного стану особи (медико-соціальна експертиза втрати працездатності, військово-лікарська та інші) проводиться на підставах та в порядку, передбачених законами України та прийнятими відповідно до них іншими нормативно-правовими актами.

Медичні працівники, які проводять профілактичні щеплення, повинні мати відповідну підготовку з питань їх проведення та зобов'язані надати об'єктивну інформацію особам, яким проводиться щеплення, або їх законним представникам про ефективність профілактичних щеплень та про можливі поствакцинальні ускладнення.

Профілактичні щеплення проводять після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань.

Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводять за їх згодою після надання об'єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Особам, які не досягли п'ятнадцятирічного віку чи визнані у встановленому законом порядку недієздатними, профілактичні щеплення проводять за згодою їх об'єктивно поінформованих батьків або інших законних представників. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними профілактичні щеплення проводять за їх згодою після надання об'єктивної інформації та за згодою об'єктивно поінформованих батьків або інших законних представників цих осіб. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов'язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження — засвідчити це актом у присутності свідків.

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов'язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Підприємства, установи, організації незалежно від форм власності їх структурні підрозділи (лабораторії), в яких проводяться дослідження, пов'язані зі створенням нових та генетично змінених мікроорганізмів і біологічно активних речовин, підлягають обов'язковій реєстрації в спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади з питань охорони здоров'я з метою здійснювати державний контроль за проведенням таких досліджень.

Прийом дітей до виховних, навчальних, оздоровчих та інших дитячих закладів проводиться за наявності відповідної довідки закладу охорони здоров'я, в якому дитина перебуває під медичним наглядом. Довідка видається на підставі даних медичного огляду дитини, якщо відсутні медичні протипоказання до її перебування в цьому закладі а також якщо їй проведено профілактичні щеплення згідно з календарем щеплень і вона не перебувала в контакті з хворими на інфекційні хвороби або бактеріоносіями.

Дітям, які не отримали профілактичних щеплень згідно з календарем щеплень, відвідувати дитячі заклади не дозволяється. Якщо профілактичні щеплення дітям проведено з порушенням установлених строків у зв'язку з медичними протипоказаннями, за умови сприятливої епідемічної ситуації за рішенням відповідного консиліуму лікарів вони можуть бути прийняті до відповідного дитячого закладу та відвідувати його.

Порядок проведення медичних оглядів дітей і форма довідки для прийому їх до дитячих закладів установлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Працівники дитячих закладів підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам для виявлення хворих на інфекційні хвороби та бактеріоносіїв у порядку, встановленому законодавством.

Працівники дитячих закладів зобов'язані:

1) вести постійне спостереження за станом здоров'я дітей, а в разі виявлення хворого на інфекційну хворобу — вжити заходів для його ізоляції від здорових дітей та негайно повідомити про цей випадок відповідний заклад охорони здоров'я;

2)систематично проводити гігієнічне навчання та виховання дітей. Захист населення від інфекційних хвороб, спільних для тварин і людей (зооантропонозних інфекцій), забезпечується шляхом проведення ветеринарно-санітарних, протиепізоотичних, профілактичних і протиепідемічних заходів під час догляду за тваринами, виробництва, переробки та реалізації продукції тваринництва, дотриманням усіма господарюючими суб'єктами вимог ветеринарних, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, а також контролювання місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за їх дотриманням.

З метою запобігати виникненню та поширенню зооантропонозних інфекцій серед людей місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування:

1) затверджують комплексні програми і плани профілактики та боротьби з цими інфекціями;

2) затверджують правила утримання тварин у домашніх умовах, виділяють і облаштовують на територіях населених пунктів місця для їх вигулювання, забезпечують вилов, тимчасове утримання та регулювання чисельності бродячих тварин;

3) забезпечують систематичне проведення дератизації на територіях населених пунктів, у місцях масового відпочинку населення та рекреаційних зонах.

Громадяни та їх об'єднання мають право на отримання достовірної інформації щодо епідемічної ситуації в Україні.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, установи державної санітарно-епідеміологічної служби та заклади охорони здоров'я зобов'язані періодично повідомляти через засоби масової інформації про епідемічну ситуацію та вжиті протиепідемічні заходи.

За відмову у наданні інформації, умисне перекручення або приховування об'єктивних даних про захворюваність населення на інфекційні хвороби посадові особи органів, установ та закладів, передбачених законодавством, несуть відповідальність згідно із законом.

Громадяни та їх об'єднання мають право брати участь в обговоренні питань щодо розміщення та будівництва об'єктів, що можуть негативно впливати на епідемічну ситуацію, проектів загальнодержавних, регіональних і місцевих програм з питань захисту населення від інфекційних хвороб і вносити пропозиції з цих питань до відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, установ і організацій.

Права та обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності у сфері захисту населення від інфекційних хвороб щодо забезпечення населення доброякісними, безпечними для здоров'я харчовими продуктами, продовольчою сировиною та питною водою, запобігання забрудненню збудниками інфекційних хвороб відкритих водойм і ґрунту, утримання в належному санітарному стані територій населених пунктів, місць масового відпочинку населення, рекреаційних зон тощо визначено законодавством.

Юридичні особи незалежно від форм власності та громадяни забезпечують проведення профілактичних дезінфекційних заходів у жилих, виробничих та інших приміщеннях (будівлях) і на земельних ділянках, що належать їм по праву власності чи надані в користування, вживають інших заходів з метою не допустити розмноження гризунів і комах у приміщеннях (будівлях) і на земельних ділянках.

Власники, а також керівники та інші посадові особи підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності зобов’язані в межах своїх повноважень сприяти медичним працівникам у здійсненні заходів щодо захисту населення від інфекційних хвороб.

Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, мають право на:

1) безоплатне лікування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та державних наукових установах;

2) отримання достовірної інформації про результати медичного огляду, обстеження та лікування, а також на отримання рекомендацій щодо запобігання поширенню інфекційних хвороб;

3) звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю та (або) майну внаслідок порушення законодавства про захист населення від інфекційних хвороб.

Іноземцям та особам без громадянства, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, медична допомога надається в порядку, встановленому «Законом» та міжнародними договорами України.

Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, зобов'язані:

1) вживати рекомендованих медичними працівниками заходів для запобігання поширенню інфекційних хвороб;

2) виконувати вимоги та рекомендації медичних працівників щодо порядку та умов лікування, додержуватися режиму роботи закладів охорони здоров'я та наукових установ, в яких вони лікуються;

3) проходити у встановлені строки необхідні медичні огляди та обстеження.

Обов’язкові попередні (до прийняття на роботу) та періодичні профілактичні медичні огляди працівників окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення і може призвести до поширення інфекційних хвороб, проводяться за рахунок роботодавців у порядку, встановленому законодавством.

Обов'язковим профілактичним медичним оглядам підлягають неповнолітні, учні загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів та студенти вищих навчальних закладів, інші категорії осіб відповідно до закону.

У разі погіршення епідемічної ситуації за поданням відповідного головного державного санітарного лікаря рішеннями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для працівників, зазначених у частині першій цієї статті, можуть проводитися позачергові обов'язкові профілактичні медичні огляди.

Обов'язковим профілактичним медичним оглядам і подальшому медичному нагляду підлягають також особи, які перебували в контакті з хворими на особливо небезпечні та небезпечні інфекційні хвороби чи бактеріоносіями збудників цих хвороб:

— за місцем роботи, навчання, відпочинку тощо;

— у домашніх умовах.

Дані про результати обов'язкових профілактичних медичних оглядів працівників, зазначених у частині першій цієї статті, заносяться до їх особистих медичних книжок та інших медичних документів і підлягають обліку у відповідних установах державної санітарно-епідеміологічної служби.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним медичним оглядам, порядок проведення цих оглядів та видачі особистих медичних книжок встановлюються КМУ.

Особи, які відмовляються або ухиляються від проходження обов'язкових профілактичних медичних оглядів, відсторонюються від роботи, а неповнолітні, учні та студенти — від відвідування відповідних закладів.

Особи, хворі на інфекційні хвороби, контактні особи та бактеріоносії, які створюють підвищену небезпеку зараження оточуючих, підлягають своєчасному та якісному лікуванню, медичному нагляду та обстеженням. Особи, які хворіють на особливо небезпечні та небезпечні інфекційні хвороби, є носіями збудників цих хвороб або перебували в контакті з такими хворими чи бактеріоносіями, а також хворі на інші інфекційні хвороби у разі, якщо вони створюють реальну небезпеку зараження оточуючих, підлягають лікуванню, медичному нагляду та обстеженням у стаціонарах відповідних закладів охорони здоров'я чи наукових установ.

Порядок госпіталізації, лікування та медичного нагляду за хворими на інфекційні хвороби, контактними особами та бактеріоносіями, умови їх перебування у відповідних закладах охорони здоров'я та наукових установах установлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Якщо бактеріоносіями є особи, робота яких пов'язана з обслуговуванням населення і може призвести до поширення інфекційних хвороб, то їх за їх згодою тимчасово переводять на роботу, не пов'язану з ризиком поширення інфекційних хвороб. Якщо зазначених осіб перевести на іншу роботу неможливо, їх відсторонюють від роботи в порядку, встановленому законом. На період відсторонення, від роботи цим особам виплачується допомога у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності.

Особи можуть бути визнані тимчасово або постійно непридатними за станом здоров'я для виконання певних видів робіт.

Рішення про тимчасову чи постійну непридатність осіб, які є бактеріоносіями, для виконання певних видів робіт приймається медико-соціальними експертними комісіями на підставі результатів лікування, даних медичних оглядів тощо. Таке рішення медико-соціальної експертної комісії може бути в установленому порядку оскаржене в суді.

Перелік видів робіт, для виконання яких особи, які є бактеріоносіями, можуть бути визнані тимчасово або постійно непридатними, визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.

Профілактика та надання медичної допомоги хворим на соціально небезпечні інфекційні хвороби (туберкульоз, інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, СНІД, проказа)

 

Особи, які хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, підлягають своєчасному та якісному лікуванню, періодичним обстеженням і медичному нагляду.

Лікування, обстеження та медичний нагляд за хворими на соціально небезпечні інфекційні хвороби у державних і комунальних закладах охорони здоров'я та державних наукових установах проводяться безоплатно (за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів).

Іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні і хворіють на соціально небезпечні інфекційні хвороби, медична допомога надається в порядку, встановленому «Законом» та міжнародними договорами України.

Дипломатичні представництва та консульські установи України видають візи на в'їзд в Україну іноземцям та особам без громадянства за умови пред'явлення документа про відсутність у них туберкульозу в активній формі та ВІЛ-інфекції, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.

Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціалізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів).

Особам працездатного віку, у яких уперше виявлено захворювання на туберкульоз або його рецидив, листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.

Особи, які хворіють на туберкульоз в активній формі, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством.

Члени сім'ї хворого на туберкульоз, які проживають разом з ним в одній квартирі (кімнаті), мають право на безоплатну хіміопрофілактику туберкульозу (за рахунок коштів місцевих бюджетів).

Підприємства, установи, організації незалежно від форм власності можуть витрачати власні кошти на поліпшення умов праці, відпочинку, харчування тощо працівників, які хворі