Конституційні обов’язки людини і громадянина.

Конституційні обов'язки — це встановлені Конституцією України види належної поведінки осіб, які постійно читимчасово перебувають на території України.

Одним із важливих правових принципів є єдність прав і обов'язків. Тому поряд із різноманітними за характером правами людини і громадянина Конституція України фік­сує ряд конституційних обов'язків. До них належать:

1. Захист Батьківщини, незалежності й територіальної цілісності України. Відповідно до цього встановлено також обов'язок нести військову службу. Цей обов'язок поширюється тільки на громадян України. Особливим видом виконання цього конституційного обов'язку є альтернативна (невійськова) служба. Право на неї мають громадяни України, які належать до діючих релігійних організацій, віровчення яких не дозволяє використання зброї та службу в збройних силах.

2. Повага до державних символів України.

3. Охорона природи і культурної спадщини. Кожен зобов'язаний не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати заподіяні ним збитки.

4. Сплата податків і зборів. Кожен зобов'язаний спла­чувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов'язок включає також щорічне подання декларації про свій майновий стан і доходи за минулий рік.

5. Дотримання і виконання законодавства України. Кожен зобов'язаний неухильно дотримуватися Конституції України і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

6. Одержання повної середньої освіти. Цей обов’язок адресованій кожній людині.

7. Взаємні обов’язки батьків і дітей. Батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

 

Гарантії та механізми захисту прав і свобод людини і громадянина.

Гарантії прав і свобод людини і громадянина - це си­стема умов, засобів і способів, що забезпечують їх реалізацію та охорону.

Розрізняють економічні, політичні, ідеологічні та юри­дичні гарантії.

Економічні гарантії - це наявність розвинутої еконо­міки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому. У сучасній демокра­тичній державі економіка має змішаний характер (існують державний і приватний сектори).

Політичні гарантії - народовладдя, багатопар­тійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гарантії - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держа­ви.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і грома­дянина, закріплених Конституцією України, належать:

1) право на судовий захист. Кожна людина має право оскаржити у суді рішення і дії органів державної влади, місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб;

2) право на відшкодування за рахунок держави чи ор­ганів місцевого самоврядування завданої людині матері­альної і моральної шкоди;

3) право знати свої права та обов'язки;

4) право на правову допомогу. Правова допомога нада­ється як державними органами, так і недержавними інсти­тутами, серед яких перше місце посідає адвокатура. У ви­значених законом випадках надання такої допомоги здій­снюється безоплатно;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази;

6) презумпція невинуватості. Особа вважається невин­ною і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено. Обвинувачений не повинен доводити свою невин­ність, навпаки, тягар доведення вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого;

7) право не свідчити проти себе і своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумп­ції невинуватості. Вона покликана усунути моральний конфлікт між обов'язком особи казати правду і обов'язком перед членами своєї родини, рідними і близькими.

Важливе гарантуюче значення має положення Консти­туції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допуска­ються тільки в разі воєнного чи надзвичайного стану.

Щодо способів та механізмів захисту прав і свобод, то згідно з Конституцією України кожен:

1) має право будь – якими не забороненими законом засобами захистити свої права і свободи від протиправних посягань;

2) права і свободи захищаються судом;

3) Президент України – є гарантом додержання прав і свобод людини, громадянина;

4) кожен має право звертатися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

5) захист прав і свобод здійснює прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування;

6) адвокатура, політичні партії сприяють захисту прав і свобод;

7) міжнародно-правові механізми захисту прав і свобод людини і громадянина: ООН; Рада Європи; організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші механізми.

 

 

Глава 5. Представницька демократія в Україні.

Поняття та форми здійснення народного суверенітету.

Слово «суверенітет» походить від латинського «suverenus» (володар) і означає «повновладдя». Це поняття було введено Жаном Боденом (90-ті роки 16 ст.) саме як повновладдя монарха, яке в час феодальних міжусобиць було найактуальнішою проблемою. Він визначив дві сторони суверенітету: внутрішню — як єдину владу (закон) на всій підвладній території і зовнішню - як рівність серед інших держав (правосуб'єктність у міжнародних стосунках).

Але в Європі завжди існували держави, де не було монаршої влади. Тому, наприклад, Ніколло Макіавеллі (20-ті роки 16 ст.) і Гуго Гроцій (20-ті роки 17 ст.) суверенітет розуміли як повноту державної влади. Поняття «народний суверенітет» утвердилося після написання праці «Суспільний договір» Жан Жака Руссо (1762), яку називали «Євангеліє французької революції». В ній він обґрунтовує, що тільки народ є єдиним джерелом влади і лише делегує її державцям. Таким чином, поняття суверенітет може застосовуватись як для характеристики держави, так і для характеристики повноти народовладдя в цій державі.

Саме в цих двох значеннях зустрічається поняття суверенності в Конституції України. У ст. 1 зазначається, що Україна є суверенною державою, а в ст. 2, що суверенітет нашої держави поширюється на всю її територію. В цьому ж «державному» розумінні суверенітет згадується в ст. 17, ст. 37 та деяких інших.

У ст. 5 проголошується, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Тут поняття «суверенітет» пов'язане з іншими двома йому подібними, які склались історично раніше, відповідно в Афінах і Римі: це поняття демократія (народовладдя) і республіка (всенародна справа). У цій же статті розкриваються способи здійснення народовладдя: безпосередньо і через органи державної вклади. Важливою пересторогою від порушення народовладдя є твердження, що право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (ст. 5).

З конституційних норм, визначених у розділі II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», багато норм стосуються, прямо чи опосередковано, реалізації народного суверенітету. Особливо у статтях, що визначають політичні права (ст. 36-40).

Народний суверенітет здійснюється в таких формах:

1) через недержавну владу, таким видом влади є місцеве самоврядування;

2) через державну владу, державна влада реалізується народом безпосередньо (вибори, референдум) і через пред­ставницькі органи державної влади.

Демократія — давньогрецьке слово, що перекладається як «правління народу». Таким чином, «демократія» і «на­родний суверенітет» схожі, практично рівнозначні поняття. У сучасному розумінні слова демократія — це одночасно система і процес колективного управління суспільством.

Розрізняють безпосередню і представницьку демократію.

Безпосередня демократія – це пряма (без будь – яких органів – посередників) участь громадян в управлінні суспільними і державними справами.