Українська кераміка – унікальне інформативне джерело про культуру народу у різні епохи

ІІІ місце

Лебідь Віра (м. Запоріжжя)

Українська кераміка – унікальне інформативне джерело про культуру народу у різні епохи

Вступ

Гончарство – один із найдавніших видів народного ремесла. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому.

Сучасні дослідники говорять про гончарство як феномен людської діяльності.

Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі років тому.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор – одне з ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Витоки декору глиняних виробів слід шукати у глибоких традиціях гончарного ремесла та неординарному способі мислення його представників. Важливим є виявлення специфіки національного в мистецтві, генетичних етнічних витоків, традиційних чинників, які мали вплив на специфіку оздоблення творів кераміки.

У мистецтвознавстві існують творчі дослідження про історію та виникнення декору традиційної української кераміки у контексті еволюції його основних тенденцій, безпосередньо пов’язаних з художньою виразністю та формою предмета.

Вивчення зображень, домінантних мотивів і художніх особливостей глиняних виробів дозволило вченим-дослідникам визначити унікальні кераміки, що сприяло ідентифікації творів гончарного українського традиційного мистецтва.

Актуальність теми полягає в осягненні розмаїття форм кераміки та традиційності декору української кераміки як цілісної системи, що робить унікальною творчість окремих гончарів.

Мета роботи: пізнання традицій і досягнень гончарної культури в Україні.

Зникали з овидів землі

Імперії і царства.

Але повік не відцвітав

Лавровий цвіт гончарства.

(П. Перебийніс)

Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII-XVIII ст.

Удосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.

Київ та його околиці на той час були одним із найбільших центрів керамічного виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або вимальовуючи по жовтому тлу черепка барвисті рослини й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями, вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані, на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі – своєрідному осередку на півдні Правобережжя – виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

У цей час із-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинські, завдяки творчості родини Сулимів, провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.

Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва – Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

Наддніпрянські гончарні осередки – Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. – славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них – Яворові – 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.

У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток із орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. на Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів, усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

Отже, народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”.

Центри й осередки гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку з нерівномірністю покладів доброї гончарської глини.

Серед найважливіших гончарських регіонів визначають: Сокальщину, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщину, Полісся, Підляшшя, Чернігівщину, Київщину, Слобожанщину, Буковину й Закарпаття.

Головними районами гончарства здавна були: на Полтавщині колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня, яка є центром гончарства сучасної Європи); на Чернігівщині – Городнянський, Ніжинський, Кролівецький, Новгородсіверський, Глуховський та ін., на Київщині – Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині – Валківський, Охтирянський, Ізюмський; в Галичині – на Розточчі (Глинське, Немирів) на Гуцульщині (Коломия, Косів, Кути), Покутті і на південно-східному Поділлі.

Дослов’янська доба

Народне образотворче, декоративне та прикладне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Одним із видів прикладного мистецтва є кераміка.

Історія розвитку української кераміки– важливе інформаційне джерело розвитку культури народу взагалі.

Найбільш достовірними інформативним джерелом про культуру народу може бути тільки фактичний матеріал: предмети, створені руками людини, предмети археологічних знахідок, експонати музеїв та особистих колекцій.

Як свідчать археологічні знахідки, вже доба неоліту, яка датується 4-3 тис. до н.е., відзначалася величезними змінами у розбудові людської цивілізації. Одним із важливих досягнень людей стало виникнення першого керамічного посуду.

Перший глиняний посуд був простий за формою, погано обпалений. Ліпили його з глиняних джгутиків і обпалювали на відкритих вогнищах. До глини домішували траву, пісок. Зовнішня поверхня посудини старанно орнаментувалася. Хоч і примітивним був цей посуд, але він створив для людини можливість робити запаси продуктів харчування, вживати варену їжу тощо.

На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраво репрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипільських поселень. Про рівень матеріального і культурного розвитку трипільців свідчить їх керамічне виробництво. Посуд трипільців можна розділити на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухонний був простим за формою, з нанесеним небагатим орнаментом. Значно досконалішим був столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якісніша глина, цей посуд добре випалювався. Орнамент на столовому посуді більш вишуканий. Серед орнаментальних знаків зустрічаються зображення людей і тварин. У трипільців особливого розвитку набула глиняна пластика. Вони виготовляли з глини жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі помешкань. Ці чудові вироби образотворчого мистецтва дають нам яскраве свідчення досить високого рівня розвитку трипільців. На пізньому етапі трипільська культура зазнала великих змін. Кількість розписної кераміки зменшується. У гончарстві домінує шнуровий орнамент. Пластика стилізується і поступово зникає зовсім. Для кераміки неоліту характерні досить широкі форми. Посуд відносно тонкостінний, добре випалений. Орнаментація небагата, але своєрідна: візерунок розміщувався лише у верхній частині посудини. Численні знахідки зображень тварин дають підстави вважати, що людина неолітичного періоду поклонялася тваринам і силам природи. Про рівень розвитку мистецтва говорять і прикраси, зокрема кістяні напівкруги пряжки з пишною орнаментацією.

Культура Сарматів

Традиції скіфського мистецтва продовжили сарматські племена, які прийшли зі Сходу у III ст. до н. е. Одним із головних релігійних культів сарматів був культ коня. Про це свідчать розписи на керамічних предметах. У ІІ ст. до н е – І ст. н.е. майже в кожному жіночому похованні знаходили вишукані вази, плакетки з єгипетського фаянсу у вигляді левів, жуків-скарабеїв, жабок.

Тісні зв'язки сарматів із античними містами Північного Причорномор'я. Ці міста мали тісні контакти з кочовиками та племенами лісостепу, а отже, і значний вплив на розвиток культури скіфо-сарматських племен. Про це свідчать численні знахідки предметів античної культури у похованнях і поселеннях скіфів і сарматів. Елементи релігійної системи скіфів перейшли до сарматів, а згодом сармати передали їх у спадок слов'янам. У знахідках Півдня України періоду багатобожжя на вазонах зображені античні божества, які свідчать про те, що античні цивілізації здійснили свій вплив на культуру Північного Причорномор'я. У VII ст. до н. е. вплив античної цивілізації виявився у спорудженні фортець, у виготовленні кераміки, високохудожніх прикрас. Поряд зі скіфами під цивілізуючу дію давньогрецьких держав півдня України підпадали й інші племена, що проживали тоді на цій території. Зокрема це стосується сарматів, антів. Швидке поширення серед місцевого населення прогресивних методів металообробки, гончарного ремесла свідчить про досить високий рівень розвитку місцевої економіки та культури. Про це свідчать, наприклад, знахідки глиняних тиглів, ливарних формочок, посуду. Мистецтво стає важливим атрибутом життя: одяг прикрашається вишивками, побутові речі із глини та металу – орнаментом

Держава антів існувала до початку VII ст. і була зруйнована навалою аварів. Тоді ж зникає назва «анти», а її замінює назва «слов'яни».

Слов'янська доба

У VII ст. слов'яни займали вже величезну територію. Про суспільне життя наших предків-слов'ян маємо небагато відомостей. Зумовлювала світогляд давніх слов'ян єдність із природою. На початкових етапах своєї історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у духів, які супроводжували людину від її народження до смерті. Це, власне, і стало основою релігії, яка отримала назву «язичництво». Розписи слов'ян залишили для нас багато свідчень про те, що слов'яни були сонцепоклонниками. У слов'ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце – джерело зародження, як і сонце, Андріївська «калита». Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. В українських видах народної творчості поширена персоніфікація дерев. У давніх слов'ян такі дерева, як дуб, бук, липа, верба та калина вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Тому символічними були їх зображення на виробах. У художній свідомості калина уславлена своєю незрівнянною красою. Як дуб – символ міцності, надійності, верба символізувала повноту життя, довголіття, калина – символ вроди та вірності. Саме з тих давніх часів широке використання у розписах глиняних виробів стали традиційними зображення листя дерев та кущів, кетягів калини, ягід у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали святковий посуд. Зображувалося багато квітів: барвінку – символу молодості, кохання та чистого шлюбу, маку – символу дівочої краси, жита – символу плодючості і хмелю, який ще до наших часів слугує символом родючості. У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тваринний світ. В орнаментах присутні звірі, а особливо птахи. Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові, ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.

У ХVІ ст. з'являється кераміка природного кольору – з білим, рожевим і жовтим черепком, із нанесенням різьбленим кілочком відтисків зірок, решіток, кіл, зубців та інших декоративних елементів, символів та знаків. Прикладом посуду цього періоду та стилю є уламки горщика, знайденого в с. Жидичин біля Луцька.

Олешня є гончарним центром Чернігівської області. Декілька селян були відзначені званням «заслужений майстер народної творчості». Олешнянські гончарні вироби багато представлені у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Одних тільки творів Заслуженого майстра народної творчості України та уродженця Олешні, Григорія Денисенка, там зберігається понад.

Висновки

Здавна Україна славилася своїми гончарами. У різні часи українці виготовляли різні глиняні вироби: посуд, іграшки, архітектурно-будівельну кераміку. Гончарство і до сьогоднішнього дня приваблює людей широкими можливостями самовираження, пізнання себе й навколишнього світу.

Розвиток української гончарної культури почався з самого зародження нації. Бували такі періоди в історії, коли українська культура розвивалася під впливом інших культур. Особливо вплинули на її розвиток Візантія і культура вікінгів (у середньовічний період – період Київської Русі).

Українська культура успадковує багато релігійних і культурних традицій Київської Русі і Візантійської імперії.

Певний вплив здійснили культури сусідніх країн, особливо Росії, Польщі, Австрії і Туреччини. Польський і австрійський вплив відчутніше в західній Україні, тоді як російське – в східній Україні, а в південній частині країни переважаючий вплив робить татарська і турецька культура, українське мистецтво.

Але у загальних рисах, українська культура зберегла свої автентичні риси.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор є одним із ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність.

Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть). Кераміка (гр. Керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування ручного і ножного гончарного круга, підполовних розписів, виробництво кахлів та ін.

У XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна нині й керамічна пластика: іграшка та скульптура. Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики – баранці, леви, коні,олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок. Для українських гончарних ворибів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутнього національного колориту.

Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України.

Близько тридцяти об’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють керамику в традіційному для народного мистецтва стилі.

Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Виробництво глиняного посуду і культових фігурок на території України відоме з кінця мезолітичної доби (7000-6000 р. до н.е.) і досягло високого розвитку в добу трипільської культури.

ІІІ місце

Лебідь Віра (м. Запоріжжя)

Українська кераміка – унікальне інформативне джерело про культуру народу у різні епохи

Вступ

Гончарство – один із найдавніших видів народного ремесла. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому.

Сучасні дослідники говорять про гончарство як феномен людської діяльності.

Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі років тому.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор – одне з ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Витоки декору глиняних виробів слід шукати у глибоких традиціях гончарного ремесла та неординарному способі мислення його представників. Важливим є виявлення специфіки національного в мистецтві, генетичних етнічних витоків, традиційних чинників, які мали вплив на специфіку оздоблення творів кераміки.

У мистецтвознавстві існують творчі дослідження про історію та виникнення декору традиційної української кераміки у контексті еволюції його основних тенденцій, безпосередньо пов’язаних з художньою виразністю та формою предмета.

Вивчення зображень, домінантних мотивів і художніх особливостей глиняних виробів дозволило вченим-дослідникам визначити унікальні кераміки, що сприяло ідентифікації творів гончарного українського традиційного мистецтва.

Актуальність теми полягає в осягненні розмаїття форм кераміки та традиційності декору української кераміки як цілісної системи, що робить унікальною творчість окремих гончарів.

Мета роботи: пізнання традицій і досягнень гончарної культури в Україні.

Зникали з овидів землі

Імперії і царства.

Але повік не відцвітав

Лавровий цвіт гончарства.

(П. Перебийніс)

Українське гончарство, маючи славні сторінки свого історичного розвитку (кераміка епохи неоліту, ранньослов’янська, черняхівська, давньоруська та середньовічна кераміка), свого найвищого рівня досягло в XVII-XVIII ст.

Удосконалилися технічні прийоми та художні засоби виразності. Набули поширення розпис, фляндрування, зелена й коричнева полива. Вироби розписували також ангобами та емалями, що дало змогу перейти до багатоколірного декору. Панівне місце посіли рослинні квіткові орнаменти, вигадливі картуші та традиційні геральдичні знаки-мотиви; були популярними фігурні композиції, передовсім на мисках і кахлях. У цей час у давніх керамічних осередках України (Київ, Васильків, Умань, Чернігів, Батурин, Глухів, Миргород, Полтава, Харків, Бар, Бубнівка, Кам'янець-Подільський, Смотрич, Коломия, Снятин, Львів, Хуст, Ужгород та ін.) були створені гончарські цехи.

Київ та його околиці на той час були одним із найбільших центрів керамічного виробництва і забезпечував заможних людей високоякісним дорогим посудом. Тут виготовляли з білих глин глечики, дзбанки, вази, миски, ринки, барилка, кухлі та ін., покриваючи їх соковитою зеленою поливою або вимальовуючи по жовтому тлу черепка барвисті рослини й квіти. З поповненням у XVIII ст. київського гончарного цеху кількома приїжджими іноземцями, вироби київських майстрів набувають ще більшої пишності, у композиціях розписів з’являються людські постаті.

Провінційні гончарні центри Василькова, Дибинців, Білої Церкви, Умані, на відміну від київського осередку, задовольняли посудом бідних ремісників та селян. Тому їх вироби, розписані кольоровими ангобами, були значно простішими й дешевшими. У Гончарній Слободі – своєрідному осередку на півдні Правобережжя – виготовляли необхідні запорозьким козакам предмети: глечики для води, олійні лампи й каганці, люльки з зображенням жіночих голівок, тварин тощо.

Протягом XVIII ст. на поліхромний розпис перейшли гончарні цехи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Батурині, Глухові, Ічні, Переяславі та ін. Так, посуд новгород-сіверських майстерень вишуканими округлими формами й поливаним розписом нагадує фаянсовий. Маленькі букетики квітів рівномірними плямами розміщувалися по сферичних площинах посуду, надаючи йому урочистої привабливості.

У цей час із-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких, як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинські, завдяки творчості родини Сулимів, провідною технікою розпису стала фляндрівка, іноді у поєднанні з квітковими мотивами.

Слобожанська цехова кераміка в головному центрі виробництва – Харкові у XVII ст. вирізнялася тисненими геометричними візерунками, подібними до різьблених на дереві, і синьою кобальтовою поливою. У наступному столітті поширився поліхромний розпис мисок, дзбанків тощо, однак синій колір і надалі залишався домінуючим.

Наддніпрянські гончарні осередки – Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. – славилися не лише добрим мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів). У с. Сунки у XVII ст. виготовляли оригінальні миски, оздоблені зображеннями людських постатей, листків із завитками. Ці композиції були подібними до місцевих мальованих кахлів.

На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Кам'янці-Подільському, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, окрім чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки тварин і пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.

На Західній Україні провідними осередками гончарства були Львів, Потелич, Яворів, Коломия; Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них – Яворові – 1765 р. господарський і святковий посуд, оздоблений розписом, виготовляло 25 гончарів. У Коломиї гончарний цех був створений у 1661 р. Крім посуду, тут виробляли свічники й кахлі, прикрашені фляндрівкою й ріжкуванням. Наприкінці XVIII ст. пістинські гончарі надавали перевагу теракотовому й сірому посуду; любили також виготовляти каганці й свічники, переважно декоровані “мармуруванням”.

У XVII-XVIII ст. українські гончарі всіх великих осередків виготовляли також кахлі для печей, а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал, прямокутних плиток із орнаментом, що утворювали на стінах декоровані фризи тощо. Якщо у XVII ст. кахлі були переважно рельєфними, із зеленою або коричневою поливою, то в наступному столітті міські цехові майстри поступово перейшли до виробництва мальованих. Зустрічаються кахлі, розписані по білому тлу синьою поливою або й двома-трьома кольорами. Зображували вибагливі рослинні орнаменти, сюжетні сцени з постатями людей, тварин, птахів і краєвидами. У XVII ст. кахлі виготовляли гончарі Києва, Чернігова, Кам'янця-Подільського та ін. Значно ширшого розповсюдження кахлярський промисел набув у XVIII ст. на Чернігівщині, наприклад, виникли кахлярські мануфактури в Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському й Тулиголові. Урізноманітнюється тематика розписів і рельєфних зображень. Крім алегоричних сюжетів, усе частіше зустрічаються побутові, зокрема козацькі.

У XIX ст. кожний район гончарного промислу мав характерні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій тощо. Майже кожен осередок представлений провідними майстрами з яскравою творчою індивідуальністю.

Отже, народне мистецтво яскраво характеризує національні особливості нації, локальні відміни етнографічних груп; це “минуле в сучасному”.

Центри й осередки гончарства розміщені по території України досить непропорційно у зв'язку з нерівномірністю покладів доброї гончарської глини.

Серед найважливіших гончарських регіонів визначають: Сокальщину, західне Поділля, східне Поділля, Полтавщину, Полісся, Підляшшя, Чернігівщину, Київщину, Слобожанщину, Буковину й Закарпаття.

Головними районами гончарства здавна були: на Полтавщині колишні повіти Миргородський, Зіньківський (зокрема Опішня, яка є центром гончарства сучасної Європи); на Чернігівщині – Городнянський, Ніжинський, Кролівецький, Новгородсіверський, Глуховський та ін., на Київщині – Чигиринський, Черкаський, Гуманський; на Харківщині – Валківський, Охтирянський, Ізюмський; в Галичині – на Розточчі (Глинське, Немирів) на Гуцульщині (Коломия, Косів, Кути), Покутті і на південно-східному Поділлі.