Розділ 2. Шляхи вирішення проблем розвитку гончарства в Україні та збереження гончарної спадщини.

Кераміка є предметом розгляду мистецтвознавців, етнографів, маркером археологічних культур, етнічним покажчиком.

Як правило, при розгляді гончарського ремесла якоїсь однієї країни найбільше уваги приділяється продукції гончарів.

Останні роки як у світі, так і в Україні набагато змінилося ставлення до професії гончарів, підвищився її статус.

Про це свідчить такий факт, як встановлення професійного свята Дня гончара, відкриття інститутів керамінології, створення відділень у навчальних закладах для освоєння гончарного промесла.

В Україні відкриті й успішно функціонують музеї гончарства. Так, наприклад, музей гончарного мистецтва ім. О.Г.Луцишина при Вінницькому обласному художньому музеї. Серед експонатів музею є керамічні вироби, що представляють творчу спадщину О. Г. Луцишина, світлини, вироби вжиткового призначення ХІХ-ХХ ст. гончарного осередку с. Крищинці (Тульчинський район), твори учнів та колег майстра: Л. Л. Філінської, О. О. Верхової-Єднак, Є. М. Слободинського, В. І. Слободинської, А. М. Шевчука, учнів ВХ ПТУ №5 та ін.

Також всесвітньо відома унікальна гончарна збірка Українського центру народної культури “Музей Івана Гончара”.

У 1986 році у всесвітньо відомій столиці українського гончарства – Опішному – було засновано Музей гончарства, на базі якого через три роки почав створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. 29 березня 2001 року музею-заповіднику надано статус національного.

Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – багатофункціональний науково-дослідний і культурно-освітній заклад, аналогів якому немає на всьому пострадянському просторі.

Починаючи з 2001 року у приміщенні музею працює Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

Музей та інститут є науковими центрами гончарства в Україні.

Cеред проблем розвитку народних ремесел в Україні гостро стоїть проблема розвитку гончарства та проблеми збереження гончарної спадщини.

Зусилля науковців інституту кераментології, керівників музейних закладів спрямовані на досягнення основної мети – популяризації гончарства в Україні.

Розділ 3. Гончарство у системі духовної культури українського народу

Здавна живе у народі легенда. Якось спустився чоловік у цебрі глибоко, бо там була «масна» глина. Набрав повен цебер, дав знак, щоб витягали. Викрутили цеберку – а вона порожня. Виліз копач, дивиться: таки правда, цебер пустий і сухий. Пішов гончар до церкви, розповів про пригоду священикові, а той каже: «Овва, хіба, християнине, не знаєш, що все, що є у землі і під нею, належить святим духам і обороняється від людини різними способами. Дається їй у руки лише після примови. Так що треба молитися, хреститися, перед тим, як живим ідеш під землю…»

Відтоді гончарі називають глину «святою землею» і вірять, що перед тим, як спуститися по неї, слід перехреститися, і вона знову наростає там, де її вчора – позавчора вибирали.

Отже, глину не тільки шукали та добували, її обожнювали.

Ой вийду я на долину,

Чи знайду червону глину?

Глино моя, глино,

Стану в тебе по коліно,

Буду тебе набирати –

Горщики – миски виробляти…

Ритуальна обрядовість у гончарів

Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів.

Гончарні вироби часто були часткою певних ритуалів.

У багатьох народів був ритуал, пов’язаний з процесами гончарювання. Перед тим, як розпалити піч, греки молилися Богові. Тільки так, гадали вони, вогонь принесе їм неперевершені чорні вази.

Випалювання – то цілий ритуал. Піч – прірва. За добу згорає стільки дров, скільки в іншого за всю зиму. Та у горні вся праця майстра за цілий місяць. І обходив гон – чар (вогняного гона чарівник) тричі горно, хрестив його, щоб не зірвався вітер, щоб добра тяга була, щоб дощ не пішов. А потім брав галузку верби, освяченої ще у вербну неділю, й розпалював з неї. Круглу добу не спав, чаклував над полум’ям з надією, що матиме дзвінкий посуд.

Вже мовилося про роль посуду у родинній обрядовості – на весіллі, похоронах, у календарній – при приготуванні великодних або різдвяних страв. Виготовлення глиняних іграшок теж колись, мабуть, було приурочене до певних календарних днів чи періодів. Сліди цього збереглися у народів Центральної та Східної Європи. У північній Угорщині (комітат Земплин), наприклад, ліпили з глини фігурки тварин і пастухів – для ясел, які напередодні Різдва носили від дому до дому. Пізніше їх почали продавати як дитячі іграшки на ярмарках

Міф про створення людини з глини також мусив бути тісно пов'язаний із сакралізацією гончарського ремесла як Божого промислу.

В угорців, як і в українців, побутував звичай ставити відбиток великого пальця знизу на ручці посудини, або прикрашення хрестом – знак-оберіг. Раніше також креслили хрест на гончарному крузі, коли було свято – це повинно було допомагати від нещастя.

Гончарі також ніколи не забувають, коли закінчують працювати за кругом, вмочити пальці у воду і намалювати хрест на крузі, як це робили ще їхні діди і прадіди.

Це ж стверджують й норвезькі майстри, так робиться, щоб утримати кобольдів на відстані. Інакше «підземні» можуть спричинити у майстерні якусь прикрість – закип'ятити поливу або під час випалу залишити сліди ніг на випалу. Норвежці вірять, що у кожного гончара є кобольди в майстерні.

Потрібно відзначити, що саме круг і ножик вважалися основними інструментами гончарів, до того ж вони, як правило „ наділялися магічними властивостями, як і особа їх власника ”. Дослідники гончарства також зазначали, що гончарний круг переходив у спадщину від батька до сина як найбільше багатство. У музеї-заповіднику зберігаються гіпсова та керамічна форми для скульптур, дерев’яні форми для виготовлення цегли та матриця XVIII ст.

Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів.

Такий на кухні аромат,

Аж млосно у повітрі:

Мак для куті втирає брат

У глиняній макітрі.

(Марія Хоросницька)

Дядько Гнат малює дзбанки

Не знайдеш таких ніде!

Намугикує співанку

Фарби весело кладе.

(Ганна Могильницька)

З давніх часів і до сьогодні народ зберіг нетлінні скарби – прислів’я та приказки про гончарство та життя – буття гончарів, про все, що оточує його:

Є глина, буде і хлібина.

Ремесло – не за собою носити, а в руках мати

Більше ремесла – менше злиднів.

Усякий гончар над своїм горщиком пан.

Хоч руки чорні, та робота біла.

Нетямущий гончарить – лише глину поганить.

Не святі горшки ліплять.

Праця годує, а лінь марнує.

Без труда нема плода.

Треба працювати, аби не бідувати.

Отже, народне мистецтво поєднує в собі духовно-матеріальну діяльність людини, виражену в художніх творах.

Висновки

Здавна Україна славилася своїми гончарами. У різні часи українці виготовляли різні глиняні вироби: посуд, іграшки, архітектурно-будівельну кераміку. Гончарство і до сьогоднішнього дня приваблює людей широкими можливостями самовираження, пізнання себе й навколишнього світу.

Розвиток української гончарної культури почався з самого зародження нації. Бували такі періоди в історії, коли українська культура розвивалася під впливом інших культур. Особливо вплинули на її розвиток Візантія і культура вікінгів (у середньовічний період – період Київської Русі).

Українська культура успадковує багато релігійних і культурних традицій Київської Русі і Візантійської імперії.

Певний вплив здійснили культури сусідніх країн, особливо Росії, Польщі, Австрії і Туреччини. Польський і австрійський вплив відчутніше в західній Україні, тоді як російське – в східній Україні, а в південній частині країни переважаючий вплив робить татарська і турецька культура, українське мистецтво.

Але у загальних рисах, українська культура зберегла свої автентичні риси.

Важливим елементом у вивченні традиційної української кераміки є інтерпретація декору. Декор є одним із ключових питань у дослідженні декоративно-ужиткового мистецтва.

Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність.

Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть). Кераміка (гр. Керамос – глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування ручного і ножного гончарного круга, підполовних розписів, виробництво кахлів та ін.

У XVII ст. в Україні поширився один із різновидів кераміки – майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше – в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна нині й керамічна пластика: іграшка та скульптура. Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики – баранці, леви, коні,олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок. Для українських гончарних ворибів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутнього національного колориту.

Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України.

Близько тридцяти об’єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють керамику в традіційному для народного мистецтва стилі.

Особливе ж значення для української кераміки та гончарства має трипільська мальована кераміка кінця енеоліту (2500-2000 рр. до Різдва Христового). Її багаті орнаментальні мотиви, знаки, принципи композиції суттєво вплинули на весь подальший розвиток української кераміки. Виробництво глиняного посуду і культових фігурок на території України відоме з кінця мезолітичної доби (7000-6000 р. до н.е.) і досягло високого розвитку в добу трипільської культури.