Тема 8. Зовнішня політика ЄС

8.1. Зовнішні відносини ЄС на сучасному етапі.

8.2. Зовнішньоторговельна політика ЄС.

8.3. Політика допомоги з розвитку.

 

8.1. Зовнішні відносини ЄС на сучасному етапі

 

Зовнішні відносини Європейської Спільноти, що розвивалися від перших років його існування, не слід плутати із зовнішньою політикою Європейського Союзу, що впроваджена Маастрихтським договором, однак досі належно не визначена. Як ми пояснюємо в розділі 8, спільна зовнішня та без-пекова політика (СЗБП) залежить від особливих процедур ухвалення рішень, тоді як зовнішні відносини ЄСп провадяться на основі звичайного процесу ухвалення рішень. Утім зовнішні відносини Спільноти в своєму сучасному вигляді тісно пов'язані зі спільною торговельною політикою та політикою Спільноти щодо допомоги з розвитку і є прообразом реальної спільної зовнішньої політики та орієнтиром, що дозволяє оцінити масштаби, яких вона, зрештою, має досягти.

 

Європейська асоціація вільної торгівлі та Європейська економічна зона

 

Як відзначалося в розділі 1, Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) створено в 1959 р. з ініціативи Великої Британії, лідери якої вважали, що Спільнота надто поспішає й надто далеко заходить на шляху європейської інтеграції. Коли 1973 року Велика Британія й Данія переорієнтувалася з ЄАВТ на ЄЕСп, масштаби їхніх комерційних стосунків з іншими країнами ЄАВТ змусили поставити на порядок денний питання про усу­нення митних бар'єрів у торгівлі між цими двома групами країн. Як наслідок, у 1972 та 1973 р. було підписано угоди про вільну торгівлю між Спільнотою та ЄАВТ. Ці угоди усунули митні тарифи й інші обмеження для торгівлі промисло­вими видами продукції. Крім того, Спільнота погодилася піти на певні поступки в реалізації спільної сільськогосподарської політики, які доповнювалися взаємними поступками країн ЄАВТ в аграрному секторі. Механізм вільної торгівлі ЄЕСп-ЄАВТ функціонував цілком задовільно і фактично забезпечив сталий розвиток торгівлі між двома згаданими групами країн. На цю торгівлю на­прикінці 1980-х років припадало 25% загального обсягу торгівлі Спільноти та від 40% до 65% — загального обсягу торгівлі країн ЄАВТ.

У 1989 р. Жак Делор, тодішній Голова Європейської Комісії, запропонував, а Європейська Рада дала згоду на подальше поглиблення стосунків між двома європейськими торговельними блоками. У жовтні 1991 р. було завершено пере­говори між Спільнотою та ЄАВТ, як єдиним утворенням, про базові правові та інституційні аспекти такого глобального об'єднання. У 1992 р. уряди дванадцяти країн ЄС і шести країн ЄАВТ підписали Договір про європейську економічну зону (ЄЕЗ). Проте через негативні результати референдуму від 6 грудня 1992 р. стосовно ЄЕЗ у Швейцарії та вступ до ЄС з 1 січня 1995 р. Австрії, Швеції та Фінляндії, Договір про ЄЕЗ, зрештою, встановлює асоціацію з ЄС лише трьох країн — Норвегії, Ісландії та Ліхтенштейну. Нові члени ЄС стають учасниками Договору про ЄЕЗ.

Інституційна система ЄЕЗ складається з: (1) Ради ЄЕЗ, до складу якої вхо­дять представники Ради ЄС та Комісії, а також по одному представнику від уря­ду кожної країни ЄАВТ, що підписала договір. Рада ЄЕЗ забезпечує політичні стимули для імплементації договору та визначає загальні настанови; (2) Спільного комітету ЄЕЗ, у складі представників сторін, що підписали угоду, до функцій якого належить реалізація договору; (3) Спільного парламентського комітету ЄЕЗ; і (4) Консультативного комітету ЄЕЗ, який забезпечує форум для представників соціальних партнерів. Країни ЄЕЗ-ЄАВТ мають певний вплив на формування рішень, що їх ухвалює Європейська Комісія.

Метою Договору про ЄЕЗ є створення динамічного й однорідного інтегрованого економічного утворення на основі спільних норм і однакових умов для конкуренції. Країни ЄАВТ, за винятком Швейцарії, погодилися дотримувати­ся чинного законодавства Спільноти щодо вільного руху товарів, людей, послуг і капіталу (за кількома винятками) та із запровадженням перехідних періодів у дея­ких секторах. Окрім дотримання принципу "чотирьох свобод" в умовах єдиного ринку, Договір про ЄЕЗ також передбачає зміцнення й розширення відносин між Спільнотою та країнами ЄАВТ у сферах, що можуть впливати на бізнесову діяльність², передусім у сферах соціальної політики, захис­ту споживачів і довкілля, статистики, корпоративного законодавства, дослідної діяльності та розвитку, інформації, освіти, малих і середніх підприємств, аудіовізуальному та туристичному секторах.

 

Країни Центральної та Східної Європи

 

До кінця 1980-х років країни Європи, відомі як "сателіти Радянського Союзу", були відокремлені від решти континенту "залізною завісою", тобто непроникними кордонами, а також плановою економічною системою, яка унеможливлювала нормальні економічні відносини з країнами, в яких функціонувала ринкова економіка. Окрім політичних та ідеологічних проблем, торговельні відносини з цими країнами ускладнювалися ще й тим фактом, що їхня зовнішня торгівля здійснювалася під контролем держави, тому торговельні зв'язки необхідно було встановлювати на рівні держав. Коли наприкінці 1989р. темпи історичного розвитку раптово прискорилися, що призвело до швидкої та безповоротної ліквідації комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі, Спільнота взяла на себе зобов'язання допомагати громадянам цих країн, водночас намагаючись сприяти проведенню там політичної реформи та розвитку в їхній економіці приватного сектора. Першим конкретним про­явом інтересу Спільноти до своїх східних сусідів став план дій у рамках -програми ФАРЕ (PHARE: Poland and Hungary: Aid for Economic Restructuring — Допомога в реструктуризації економіки Польщі й Угорщини)³. Цей план замислювався як рамкова ініціатива для заходів Спільноти, а також як стимул для інших подібних ініціатив, що мали ті самі цілі й реалізовувалися іншими членами групи 24 зацікавлених країн, до складу якої, окрім інших, вхо­дили європейські країни, США, Японія та Канада. У 1990 р. програма ФАРЕ була поширена практично на всі країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), у 1991 р. - на країни Балтії, у 1992 р. - на Словенію", а в 2000 р. -на Балканські країни.

9 червня 1977 р. Комісія запропонувала, а Рада затвердила нові керівні принципи ФАРЕ, де передбачалося надання допомоги в процесі підготування до вступу в ЄС.⁸ Ці принципи, що мали переорієнтувати програму на підготування країн-претендентів до вступу в ЄС, впроваджуються за допомо­гою розроблених Комісією так званих "програм партнерства з питань готуван­ня до вступу" (accession partnerships). Вони забезпечують підґрунтя для про­грамно-цільового розподілу коштів ФАРЕ з урахуванням двох головних пріоритетів: розбудови інституційного потенціалу та фінансування інвестицій. Розбудова інституційного потенціалу передбачає надання допомоги в зміцненні демократичних інституцій та органів державного управління з подальшим сприянням впровадженню ^uacquis communautaire" (правового доробку Спільноти) та виконанні економічних і політичних вимог, що висуваються до потенційних держав-членів. З урахуванням цього пріоритету особливу увагу приділяють проблемам у сфері юстиції та внутрішніх справ, передусім шахрай­ству та зловживанням, нелегальній імміграції й організованій злочинності. Другий пріоритет - фінансування інвестицій - стосується тих сфер, де впровадження норм Спільноти потребує значних ресурсів та реалізації великих інфраструктурних проектів з формування транс'європейських мереж (охорона довкілля, транспорт, забезпечення якості харчових продуктів, умови на робочому місці тощо).

Паралельно з ФАРЕ і у зв'язку з нею для надання допомоги країнам ЦСЄ створено три спеціальні потужні інструменти: Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський фонд підготування та перепідготування та Програму транс'європейської мобільності студентів університетів.

9 квітня 1990 р. в Парижі ухвалено текст, що визначає керівні положення для Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).' Сам банк ство­рено 14 квітня 1991 р. Його завдання полягає в забезпеченні підтримки переходу до вільної ринкової економіки й сприяння становленню приватних та індивідуальних підприємств у країнах Центральної та Східної Європи, що визна­ють і впроваджують принципи багатопартійної демократії, плюралізму й ринкової економіки. Членами ЄБРР є дві інституції - Європейська Комісія та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - і сорок країн-учасниць, серед яких і країни ЄСп та ЄАВТ, країни Центральної та Східної Європи, незалежні держави колишнього СРСР і держави Балтії. Капітал банку становить 20 млрд. євро, 51 % з яких забезпечують держави-члени ЄС, що відбиває домінантну роль, яку вони прагнуть відігравати в процесі реконструкції своїх східних країн-сусідів.¹"

Ця роль є ще помітнішою в сфері допомоги з питань підготування та пе­репідготування, яку надають країнам Центральної та Східної Європи. Два інструменти, що функціонують у цій сфері, створила Спільнота, але їх можна застосовувати і для операцій країн, що не є членами Спільноти, але входять до складу "групи 24-х". Один із них — Європейський фонд підготування і пе­репідготування — діє як незалежна організація, що тісно співпрацює з Європейським центром розвитку професійної освіти, знаним як "CEDEFOP". Фонд відкритий для учасників з державного або при­ватного сектора країн, що не є членами Спільноти, і зосереджує свою роботу на професійному та неперервному навчанні й перепідготуванні кадрів у певних спеціальних секторах. Його функція полягає в забезпеченні ефективної співпраці щодо надання допомоги країнам, які ЇЇ потребують, визначенні їхніх потреб у навчанні й перепідготуванні кадрів та розробленні стратегії, поклика­ної задовольнити ці потреби. Фонд виконує роль своєрідного "депозитарія", який об'єднує інформацію про наявні пропозиції й потреби з надання допомоги, а також забезпечує підтримку та допомогу для багатосторонніх проектів.

Програма транс'європейської мобільності студентів університетів, знана як ТЄМПУС (TEMPUS) ґрунтується на тих самих принципах, що й чинні сту­дентські програми обміну Спільноти, однак вона адаптована до спеціальних потреб країн, що отримують допомогу" Окрім різних додаткових заходів, вона передбачає реалізацію спільних тренінгових проектів за участі університетів і компаній країн Східної Європи та їхніх партнерів з принаймні двох країн-членів ЄС. Програма також має сприяти підвищенню мобільності викладачів, студентів і адміністративних працівників навчальних закладів. її пріоритетними напрямами дій визначені менеджмент, бізнес-адміністрування та вивчення іноземних мов.

Хоча країни Центральної та Східної Європи, які з початку 1990-х pp. пережи­вають надзвичайно складний період переходу від централізовано-планової еко­номіки до економіки, що грунтується на засадах вільної торгівлі й конкуренції, могли спинити свій вибір на участі в ЄАВТ, а через неї — у ЄЕЗ, всі вони заявили про свій намір стати членами ЄС, у такий спосіб чітко продемонстру­вавши прагнення до участі в процесі багатонаціональної інтеграції, радше ніж до міждержавної співпраці. Зі свого боку, країни-члени ЄС пози­тивно відреагували на це прагнення і тим самим показали, що не вважають свою успішну інтеграційну ініціативу елітарним клубом багатих країн. Проте країни -претенденти мусять виконати певні політичні й економічні умови. Згідно з кри­теріями, визначеними Європейською Радою в Копенгагені в 1993 p., у країнах -претендентах мають бути: (а) стабільні, основані на принципах верховенства права, інститути гарантування демократії й дотримання прав людини та прав меншин; (Ь) справді функціональна ринкова економіка і достатній потенціал для подолання кон­курентного тиску та ринкових сил у межах Союзу; і (с) здатність виконувати зо­бов'язання, зумовлені членством у Союзі, зокрема вірність цілям політичного, еко­номічного та валютного союзу. У січні 1996 р. було створено Центр обміну інформацією з питань технічної допомоги - "TAIEX" (Technical Assistance Information Exchange Office), покликаний дати змогу асоційованим країнам зверта­тися до досвіду урядовців Комісії та країн-членів при складанні проектів, а також у процесі впровадження та виконання законодавства щодо внутрішнього ринку.

16 липня 1997 р. Комісія в своєму документі, названому "Програма 2000", з урахуванням успіхів, досягнутих у створенні основ демократії, ринко­вої економіки та здатності до адаптації законодавства Спільноти, визначила п'ять країн Центральної та Східної Європи, котрі разом з Кіпром можуть, на її думку, розпочинати переговори щодо вступу до Союзу: Угорщину, Польщу, Естонію, Чеську Республіку та Словенію. Комісія наголосила, що рішення роз­почати переговори про вступ з усіма згаданими країнами одночасно, не означає, що всі вони мають завершитися так само одночасно. Конкретні терміни прий­няття до Союзу значною мірою залежатимуть від того, як у цих країнах відбуватиметься процес готування до вступу. Однак на Гельсінському засіданні Європейської Ради (10-11 грудня 1999 р.) ухвалено рішення розпо­чати переговори щодо вступу до ЄС не лише з шістьма зазначеними вище країнами, а й також із Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою, Болгарією та Мальтою і внести до списку країн-кандидаті в Туреччину; тим самим було ініційовано новий етап процесу розширення ЄС. Європейська Рада підтвердила, що процес здобуття членства в ЄС відкритий для всіх, охоп­лює нині 13 країн-кандидатів і здійснюється в рамках єдиної системи.

Усі країни-кандидати беруть участь у процесі приєднання на рівних умовах; вони мають визнавати цінності й цілі Європейського Союзу, визначені в угодах. З урахуванням цього Європейська Рада особливо наголо­сила на принципі мирного розв'язання конфліктів, згідно з Хартією Об'єднаних Націй і закликала країн-кандидатів докласти якнайбільше зусиль для негайного розв'язання всіх проблем щодо делімітації кордонів та владнання інших пов'язаних з ними питань. У процесі переговорів кожну з країн-кандидаті в оцінюватимуть індивідуально. Прогрес у переговорах має доповнюватися прогресом у впровад­женні до законодавства країн-кандидатів правового доробку Спільноти, його ре­альною імплементацією та виконанням. В рамках окремих "про­грам партнерства з питань підготування до вступу", що підписані з 10 країнами-кандидатами. передбачається на цьому підготовчому етапі надавати допомогу країнам, які намагаються задовольнити копенгагенські критерії.

На двосторонньому рівні з 1 січня 1994 р. набрали чинності "Європейські угоди" про асоціацію між Європейськими Спільнотами, їхніми державами-членами і, відповідно, Угорщиною та Польщею.¹' У 1994 р. аналогічні угоди підписано з Румунією¹⁴ та Болгарією¹', а також після розпаду чехословацької федерації — зі Словацькою"¹ та Чеською¹⁷ Республіками. Такі самі Європейські угоди були укладені з трьома державами Балтії: Латвією"¹, Литвою¹" й Ес­тонією²⁰, а також зі Словенією/¹

 

Балканські країни

 

З ініціативи Комісії Рада ухвалила спільну позицію щодо Пакту про стабі­льність у Південно-східній Європі. Мета цього пакту полягає в сприянні спів­праці між країнами Південно-східної Європи щодо реалізації комплексних заходів з довготривалої стабілізації, безпеки, демократизації, відбудови економіки та роз­витку регіону, аби встановити сталі добросусідські стосунки між цими країнами, а також між ними та міжнародною спільнотою. Рада відзначила, що Європейський Союз має намір відіграти провідну роль в укладенні цього пакту та сприятиме його розвитку й імплементації в тісній співпраці з Організацією з безпеки та спів­праці в Європі (ОБСЄ). Рада також наголосила, що Пакт про стабільність розроблятиметься з урахуванням принципів Хартії Об'єднаних Націй, принципів та завдань ОБСЄ, відповідних угод та конвенцій Ради Європи, зокрема Європейської конвенції з прав людини." У такий спосіб заходи в рамках Роймонського процесу (започаткованого після підписання Дейтонських угод і покликаного сприяти налагодженню добросусідських відносин між країнами регіону) були інтегровані в робочий план з демократизації життя та забезпечення прав людини в рамках Пакту про стабільність.

Для західнобалканських країн і територій (Албанії, колишньої югославської республіки Македонії, Боснії та Герцеговини. Хорватії й автономного краю Косо­во), які беруть участь або пов'язані з процесом стабілізації та асоціації (ПСА) ЄС, було запроваджено виняткові заходи у сфері торгівлі.^ь "Порядок денний" для Західних Балкан, ухвалений Європейською Радою в Салоніках (19 — 20 червня 2003 року), посилив процес стабілізації й асоціації деякими елементами, запози­ченими з процесу розширення (так зване "побратимство", дозвіл на участь у дея­ких програмах Спільноти, європейське партнерство, інтенсифікація політичного діалогу в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики). Відповідно були вне­сені зміни і в програми Спільноти з передвступної допомоги ("ФАРЕ", "ІСПА" та "Сапард"), так щоб дати змогу країнам ПСА брати участь у тендерах. Раніше до них допускалися тільки країни-вступники чи країни-кандидати; таким чином було зроблено крок до інтеграції країн ПСА у ЄС"'.

Після зміни режиму в Сербії Європейський Союз розширив сферу надання допомоги балканським країнам (Албанії, Боснії та Герцеговині, Хорватії, Фе­деративній Республіці Югославії та колишній югославській республіці Ма­кедонії), об'єднавши єдиною правовою базою та єдиною програмою розрізнені ініціативи, що здійснювалися в рамках програм ФАРЕ та ОБНОВА (OBNOVA)²⁷, і чітко визначивши цілі роботи Спільноти зі сприяння тісній регіональній співпраці між країнами-реципієнтами.²⁸ Метою допомоги є відродження й стабілізація в регіоні, підтримка принципів демократії та верхо­венства права, сприяння захистові прав людини та прав меншин, економічний розвиток і реформування ринкової економіки. Європейське партнерство по­ширюється на Албанію, Боснію та Герцеговину, Хорватію, колишню юго­славську республіку Македонію та Сербію й Чорногорію, разом з Косово/" Воно передбачає пріоритетні напрямки співпраці, що визначаються внаслідок аналізу різної ситуації кожного з партнерів, стану підготування до подальшої інтеграції в Європейський Союз та успіхів у розвитку ПАС, зокрема у вико­нанні угод про стабілізацію. Принципи, пріоритети й умови розвитку європейського партнерства Рада ухвалює кваліфікованою більшістю.

ЄС створив місію спостереження на Балканах, головним завданням якої є на­гляд за розвитком подій у політиці та сфері безпеки в межах її зони відповідальності. При цьому особливу увагу приділяють моніторингові кордонів, розв'язанню міжетнічних питань і поверненню біженців. На вимогу Ради місія складає аналітичні звіти, виконують функцію раннього попередження і сприяють взаємному зміцненню довіри в контексті європейської політики стабілізації в цьому регіоні."'

 

Співдружність незалежних держав

 

Спільнота відіграє вирішальну роль у забезпеченні технічної та допомоги в постачанні харчових продуктів новим республікам Співдружності незалежних держав (СНД). 1990 року вона започаткувала програму технічної допомоги колишнім радянським республікам на підтримку відновлення й економічних реформ. Від 1996 до 1999 року ЄС надавав технічну допомогу відновленню й економічним реформам новим незалежним державам і Монголії (програма "ТАСІС"). Ця допомога істотно вплинула на реформи й мала наслідком укла­дення угод про партнерство й співпрацю з 13 державами Східної Європи та Центральної Азії, а саме: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казах­стан, Киргизстан, Молдова, Монголія, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан та Україна.

Загальна програма допомоги прагне полегшити перехід цих 13 країн до ринкової економіки й утвердити демократію та верховенство права." Вона охоп­лює період 2000 — 2006 pp. й базується на принципах і цілях, визначених в уго­дах про партнерство та співпрацю (УПС), а також на угодах про торгово-економічну співпрацю, що їх ЄС уклав з кожною з цих країн. Програма зосеред­жує допомогу на кількох важливих напрямках, зокрема: підтримка інституційної, правової й адміністративної реформ, зокрема й розвитку верховенства права; підтримка приватного сектора та економічного розвитку; підтримка в подоланні соціальних наслідків перехідного періоду; розвиток мереж інфраструктури; спри­яння захистові довкілля й управління природними ресурсами та розвиткові еко­номіки села. Програма також заохочує міждержавну, міжрегіональну та транс­кордонну співпрацю: а) між самими державами-партнерами; б) між державами-партнерами та Європейським Союзом; і в) між державами-партнерами й країнами Центральної та Східної Європи. Допомога Спільноти здійснюється в рамках національних і багатонаціональних програм, до яких належать індикативні програми та програми дій на три-чотирічний період.

На майбутнє Комісія розглядає застосування європейської політики сусідства, яка передбачає, на середній термін, нові договірні відносини ЄС з найпрогресивнішими сусідами Союзу на сході й на півдні у формі європейських угод про сусідство. Йдеться про поглиблення відносин у таких, зокрема, сфе­рах, як політичний діалог і торгівля, а також про заходи підготовки партнерів до дедалі більшої частки у внутрішньому ринку, і тісну співпрацю у сфері право­суддя та внутрішніх справ.³² 14 червня 2004 року Рада ухвалила пропозицію Комісії провадити європейську політику сусідства через відповідні плани дій, які мають бути узгоджені спільно з кожною країною-сусідом, і використовувати органи, які діють у рамках угод про асоціацію та УПС, щоб контролювати та просувати виконання планів дій.

4 червня 1999 року Європейська Рада в Кельні ухвалила спільну стра­тегію Європейського Союзу щодо Росії. Стратегія спрямована на тіснішу співпрацю ЄС і Росії в багатьох сферах спільних інтересів на базі спільних цінностей і завдань заради встановлення миру, стабільності та процвітання в Європі. Європейська Рада постановила, що стрижнем відносин "ЄС — Росія" залишатиметься УПС, яка має на меті сприя­ти інтеграції Росії в ширшу зону співпраці в Європі й прокласти шлях до зони вільної торгівлі між Європейською Спільнотою та Росією. Подібні завдання ставить і спільна стратегія ЄС щодо України."

 

Середземноморські країни

 

Середземноморські країни мають велике економічне значення для Євро­пейського Союзу, становлять групу його найбільших торговельних партнерів і мають тісні історичні та культурні зв'язки з деякими його державами-членами. Середземноморський регіон має для ЄС стратегічне значення. Квітучий демо­кратичний стабільний та безпечний регіон з відкритою європейською перспек­тивою повною мірою відповідає інтересам ЄС. Починаючи з 1960-х років відносини між Європейською Спільнотою/Союзом та середземноморськими країнами стають дедалі тіснішими; у 1995 р. було ініційовано новий етап у роз­витку їхньої співпраці.

27 та 28 листопада 1995 р. в Барселоні відбулась важлива Євросеред-земноморська конференція міністрів, де брали участь представники Європейського Союзу та дванадцяти середземноморських країн-партнерів (Алжиру, Кіпру, Єгипту, Ізраїлю, Йорданії, Лівану, Мальти, Марокко, Сирії, Тунісу, Туреччини та Палестинської автономії). За результатами роботи кон­ференції міністри ухвалили Декларацію та робочу програму, якими передбаче­но запровадження регулярного політичного діалогу й розширення співпраці з метою зміцнення миру, безпеки та стабільності й підвищення добробуту в регіоні. Згідно з положеннями Барселонської декларації, трьома основними складниками євросередземноморського партнерства є: створення спільної зони миру та стабільності шляхом налагодження партнерства у сфері політики та безпеки; створення зони спільного процвітання шляхом налагодження еко­номічного та фінансового партнерства; створення партнерства з питань соціального й культурного розвитку та гуманітарних питань, а також розвиток людських ресурсів, сприяння поглибленню взаєморозуміння між країнами та процесів обміну між громадянськими суспільствами.

На засіданні Європейської Ради в місті Фейрі (19-20 червня 2000 р.) з ураху­ванням статті 13 ДЄС затверджено спільну стратегію Європейського Союзу в середземноморському регіоні. Цілі спільної стратегії сформульовано так:

1. досягнення значного і відчутного прогресу у втіленні цілей Барселонсь­кої декларації та її доробку;

2. пропаганда базових цінностей ЄС та його країн-членів: дотримання прав людини, демократії, ефективного управління, прозорості та верхо­венства права;

3. сприяння й надання допомоги середземноморським партнерам у забезпе­ченні режиму вільної торгівлі з ЄС та між собою на принципах, визначе­них у Барселонській декларації, здійсненні переходу до ринкової еко­номіки та залученні до країн регіону додаткових іноземних інвестицій;

4. поглиблення співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ;

5. посилення боротьби з проявами нетерпимості, расизму та ксенофобії; налагодження діалогу між культурами й цивілізаціями.

Для досягнення вказаних цілей Комісія пропонує здійснити низку заходів. У сфері торгівлі вона рекомендує прискорити процес асоціації з країнами регіону, зокрема, укласти угоди про асоційоване членство з Алжиром, Сирією та Ліваном і надати чинності вже укладеним угодам з Йорданією та Єгиптом з метою створення в регіоні до 2010 р. зони вільної торгівлі. Вона також закликає всіх партнерів вступи­ти до 2002 р. до COT і створити на території країн-партнерів зону вільної торгівлі. У фінансовій сфері Комісія пропонує надалі виразніше пов'язувати надання фінансової допомоги із впровадженням угод про асоційоване членство задля спри­яння проведенню необхідних політичних та економічних реформ і досягнення про­гресу в сфері розвитку демократії та захисту прав людини.

Одна зі статей бюджету Спільноти, яка зветься MEDA, створює єдиний фінансовий механізм для реалізації всіх заходів у сфері співпраці з відповідними країнами.* Цей механізм передбачає застосування заходів підтримки в трьох сферах: перехід до ринкової економіки; економічний і соціальний розвиток, а також співпраця на регіональному й транскордонному рівнях.

Середземноморська політика передбачає застосування до кожної з країн індивідуальної стратегії. Спільнота завжди дотримувалася політики відкритості стосовно середземноморських країн Європи, з перспективою їхнього приєднання до митного союзу і навіть вступу до ЄС. Сьогодні Мальта, Кіпр і Туреччина є одними з кандидатів на вступ до Союзу. Більшість інших середземноморських країн підтримують з ЄС тісні стосунки.

 

Країни Азії

 

В основу нової стратегії Спільноти щодо Азії покладено ідеї партнерства з розвитку та політичного діалогу. Пріоритетами цієї стратегії є, зокрема: ме­ханізми поглиблення співпраці, спрямовані на гарантування миру й безпеки; поліпшення репутації Європи в країнах Азії та створення клімату, сприятливо­го для розвитку торгівлі й інвестицій; вдосконалення координації управління допомогою з розвитку з метою забезпечення економічного розвитку менш роз­винених країн регіону та подолання в них бідності.

Нова угода з Індією — це сучасна рамкова угода про співпрацю, де наго­лошено на співпраці в сфері економіки й інвестицій у приватному секторі, на дотриманні прав інтелектуальної власності, на переданні технологій та дивер­сифікації економічних і торговельних відносин.'⁸ Подібні непреференційні уго­ди, або, як їх називають, угоди "третього покоління", що поширюються на три напрями співпраці (з торгівлі, економіки та з питань розвитку) та врахову­ють вимоги дотримання прав людини, яка постає основною умовою для розгор­тання діалогу та партнерства, — укладено з Монголією³⁹, Шрі-Ланкою⁴¹, В'єтнамом⁴¹ та Непалом.⁴²

Допомога Спільноти загалом позитивно вплинула на країн-членів Асоціа­ції країн Південно-східної Азії (АСЕАН), куди входять Бруней, Індонезія, Малайзія, Філіпіни, Сінгапур, Таїланд і В'єтнам. Угоди про співпрацю між Спільнотою та більшістю цих країн було підписано ще в 1980-ті роки.⁴¹ їх до­повнено спеціальними торговельними угодами з Таїландом та Індонезією з пи­тань торгівлі маніоком⁴⁴, якими передбачено надання пільгового доступу про­дукції цих країн на ринок Спільноти. На виконання своєї концепції, сформульо­ваної в зверненні "Європа й Азія: стратегічні рамки тіснішого партнерства" ^J, Комісія пропонує відновити відносини між ЄС, країнами АСЕАН та країнами південно-східної Азії і визначити стратегічні пріоритети, які стануть підґрунтям майбутніх двосторонніх угод⁴⁶.

У стосунках між Спільнотою й Китаєм після певного охолодження, спри­чиненого подіями 4 червня 1989 р. на площі Тянаньмень, помітне стабільне поліпшення. Рамкова угода 1978 р. у сфері торгівлі заклала підвалини для підписання угоди 1985 р. про співпрацю в торгівлі й економіці, яка поширюва-лася на промислову и технічну сфери та торгівлю текстильною продукцією. На рівні Спільноти не лібералізовано імпорт продуктів з Китаю та інших азійських країн, у яких зовнішню торгівлю контролює держава (Північної Кореї та В'єтнаму), і він і досі здійснюється через окремі домовленості, які в різних країнах-членах істотно відрізняються. Однак при цьому Рада щороку визначає поступово розширюється й нині зосереджується на підтримці сталого розвитку для забезпечення успіху загального реформування в Китаї та виконання зо­бов'язань, що їх він узяв на себе в рамках COT.⁴"

Джерелом проблем зовсім іншого гатунку є для Європейського Союзу Японія. Ця країна має величезне позитивне сальдо торговельного балансу в торгівлі зі Спільнотою й експортує до ЄС втричі більше товарів і послуг, ніж імпортує. Порівняно з іншими індустріалізованими країнами Японія має відчутні переваги, що пояснюються деякими u особливостями, серед яких -обмежені витрати на соціальне забезпечення, низькі військові видатки, не­значні обсяги допомоги розвитковим країнам. Однак успіх японської політики переважно зумовлений деякими базовими економічними чинниками: високою конкурентоздатністю продукції та продуктивністю праці; жорсткою ор­ганізацією внутрішнього ринку; взаємоузгодженою промисловою і торговель­ною стратегією, спрямованою на досягнення точних ретельно спланованих ре­зультатів. Стосовно ж конкретних торговельних відносин з ЄС, то визначаль­ними чинниками нерівноваги є, з одного боку, зосередження японського екс­порту в обмеженій кількості секторів, висока якість та інноваційний характер продукції, застосування високоефективних методів маркетингу, підтримане сприятливим фінансовим середовищем; а з іншого боку — закриття японського ринку для експортних товарів з ЄС за допомогою різноманітних технічних й адміністративних бар'єрів та через поширені японські національні звички й упередження. Однак завдяки великій місткості європейського ринку та зусил­лям, спрямованим на розвиток торгівлі й співпраці. Спільнота поступово стає дедалі важливішим торговельним партнером Японії.

Кульмінацією розвитку тісніших стосунків між Спільнотою та Японією стало прийняття 18 липня 1991 р. спільної декларації, подібної до тих, що визначають відносини Спільноти зі Сполученими Штатами й Канадою. Там встановлено за­гальні принципи й цілі співпраці між двома сторонами, зокрема завважено, що дос­туп товарів на відповідні ринки має бути рівним, із забезпеченням однакових мож­ливостей шляхом усунення перешкод для торгівлі й інвестицій. У декларації також встановлена рамкова структура для діалогу, що передбачає проведення щорічних самітів та інших зустрічей. Стосовно спеціального питання торгівлі моторизованими транспортними засобами Спільнота та Японія 31 липня 1991 р. ухвалили спільне рішення, яке спрямоване на поступову лібералізацію ринку Спільноти й завершен­ня формування єдиного ринку, і водночас запобігає його деформації під впливом японського експорту.

 

Країни Північної Америки

 

Європейський Союз є найбільшим торговельним партнером Сполучених Штатів і пов'язаний з цією країною культурою, традиціями та дружбою, а та­кож спільними економічними й політичними інтересами, втіленими в міжнародних організаціях: Організації економічної співпраці і розвитку (ОЕСР) та Північноатлантичному альянсі (НАТО). У 2000 р. Сполучені Штати були найбільшим інвестиційним партнером ЄС: майже половина інвестицій країн-членів за межі ЄС спрямовувалася в США (147 млрд. євро з 304 млрд. євро) і майже 80% інвестицій у країни ЄС з-поза його меж надходили зі Сполу­чених Штатів (98 млрд. євро зі 125 млрд. євро). З політичних міркувань Сполу­чені Штати завжди підтримували європейську інтеграцію. Однак при цьому сторонам не вдалося уникнути істотного економічного антагонізму між двома найзаможнішими регіонами планети.

Стрімкі історичні зміни в Європі на початку 1990-х років внесли свіжий струмінь у стосунки між Сполученими Штатами та Спільнотою. Сполучені Штати одразу усвідомили той факт, що завершення формування внутрішнього ринку має незворотний характер і що Спільнота, яка значною мірою залежить від міжнародної торгівлі, не може перетворитися на закриту для інших "форте­цю Європа". Крім того, США зрозуміли, що формування сильної та єдиної Західної Європи стало вимушеною реакцією на політичні й економічні по­трясіння в Східній Європі. Зміцнення стосунків мало наслідком прийняття 22 листопада 1990 р. Сполученими Штатами, з одного боку, і Спільнотою та її державами-членами, з іншого, трансатлантичної декларації. Враховуючи, що відносини між ними є ключовим чинником для підтримки політичної стабільності в змінюваному світі, сторони підтвердили свої зобов'язання щодо продовження та посилення співпраці на рівних засадах і з цією метою погоди­лися провадити спільні консультації з важливих питань, що становлять взаємний інтерес, а також активізувати діалог у межах формальної системи контактів.

У 1995 р. підписано додатки до трансатлантичної декларації — нову Трансат­лантичну програму та спільний план дій, де визначені нові сфери співпраці між партнерами. На сьогодні співпраця зосереджена довкола чоти-рьох "стовпів", серед яких: зміцнення миру, розвиток стабільності й демократії та прискорення розвитко-вих процесів у всьому світі; реагування на глобальні проблеми; сприяння розши­ренню світової торгівлі та встановлення тісніших економічних взаємин; а також налагодження міцніших зв'язків між партнерами. Крім того, між Спільнотою і Спо­лученими Штатами досягнуто домовленості щодо започаткування програми співпраці у сфері вищої та професійної освіти.

Після терористичних актів 11 вересня 2001р. у Сполучених Штатах Європейська Рада на своєму позачерговому засіданні 21 вересня 2001 р. зая­вила про повну підтримку американського народу перед лицем смертельної загрози тероризму і готовність співпрацювати зі Сполученими Штатами заради торжества справедливості та покарання виконавців, організаторів й учасників цих варварських злочинів. 8 жовтня 2001 р. Рада Міністрів заявила, що військові дії, ініційовані США, здійснюються як не­обхідна самооборона, відповідно до Хартії ООН та статті 1368 (UNSCR), і є складником загальної багатосторонньої стратегії, в якій Європейський Союз зобов'язується відіграти свою роль, зокрема й щодо переслідування організацій і фінансових структур, що підтримують терористів.