Тема 3. Сутність спільних політик ЄС

3.1. Сутність та класифікація спільних політик ЄС.

3.2. Європейський внутрішній ринок та уніфікація економічної політики.

3.3. Бюджет ЄС як основа проведення спільних політик.

3.4. Політики щодо громадян ЄС.

 

3.1. Сутність та класифікація спільних політик ЄС

 

Спільні політики ЄС – це спільні дії країн-членів, що реалізуються для досягнення цілей ЄС, у межах компетенцій та під егідою ЄС (має керівну роль). Вони спрямовані на вирішення загальних суспільно-політичних та соціально-економічних проблем у конкретних сферах життя. Спільні політики розробляються інститутами ЄС, які затверджують їх цілі, завдання, заходи та механізми їх реалізації у відповідних програмних документах. Реалізація спільних політик базується на системі європейського права, законодавстві ЄСта принципах європейської інтеграції. Їх перелік відповідає специфіці інституційних форм міжнародної інтеграції (митний союз, спільний ринок, економічний і валютний союз), а також принципам демократії та захисту прав людини.

На основі створення митного союзу реалізується політика щодо формування та розвитку єдиного внутрішнього ринку ЄС та регулювання торгівлі із третіми країнами (у тому числі спільна митна політика). Створення спільного ринку включає проведення політики у сфері вільного руху товарів і послуг (у тому числі спільної політики у щодо стандартизації і сертифікації, політики щодо захисту інтелектуальної власності, політики щодо побудови ринку банківських і фінансових послуг), у сфері розвитку ринку праці та вільного руху працівників, у сфері вільного руху капіталів. Утворення економічного та валютного союзу передбачає проведення єдиної монетарної політики та уніфікацію економічної політики, зокрема забезпечення бюджетної дисципліни та фінансової солідарності.

Спільні політики щодо громадян включають: 1) забезпечення прав громадян та їх захист; 2) проведення інформаційної, аудіовізуальної та культурної політики; 3) проведення спільної політики щодо захисту прав споживачів.

Регулювання економіки базується на проведені горизонтальних політик та політик у різних секторах економіки (секторальні). Горизонтальні спільні політики – це такі політики, цілі, завдання і заходи яких розповсюджуються на всі сфери чи сектори європейської економіки. До таких політик належать: 1) політика регіонального розвитку (регіональна політика); 2) політика соціального розвитку (соціальна політика); 3) податкова політика; 4) політика щодо конкуренції; 5) політика у сфері довкілля (екологічна політика). Політики у різних секторах економіки – це такі політики, цілі, завдання і заходи яких стосуються певних сфер чи секторів економіки. До таких політик належать: 1) промислова і підприємницька політика; 2) політика у сфері досліджень і технологій (інноваційна); 3) енергетична політика; 4) транспортна політика; 5) сільськогосподарська політика; 6) політика щодо рибальства. Усі горизонтальні та секторальні політики мають міжнародний аспект, тому їх заходи підтримуються зовнішніми політиками ЄС.

До зовнішніх політик ЄС відносяться: 1) торговельна політика (на основі митного союзу); 2) політика допомоги з розвитку; 3) політика щодо розвитку зовнішніх відносин, у тому числі Європейська політика сусідства (див. довідник з ЄС).

Реалізація спільних політик пов’язана з формуванням у ЄС економічного, інформаційного, науково-дослідного, політичного просторів, а також з використанням концепції та створенням трансєвропейських мереж (зокрема це стосується транспортної, енергетичної, аудіовізуальної та ін. політик).

Усі спільні політики є взаємопов’язаними. Окремі їх цілі, завдання і заходи інтегруються у конкретних напрямах загальної соціально-економічної політики, що передбачає використання спеціальних інституційних механізмів (програм, проектів, мереж тощо). У відповідності з Лісабонською стратегією спільні політик ЄС мають бути спрямовані на підвищення конкурентоспроможності європейської економіки (головним чином за рахунок стимулювання інновацій), забезпечення зайнятості і сталого розвитку.

 

3.2. Європейський внутрішній ринок та уніфікація економічної політики

 

Ринок єдиний внутрішній (ЄВР) – простір Європейського Союзу, в межах якого гарантується свобода переміщення товарів, осіб, послуг і капіталу. ЄВР також може бути визначений як територія країн, які утворюють Європейський Союз, разом з їхнім економічним та суспільним потенціалом, або як складна форма економічної інтеграції країн Європейського Союзу, яка відповідає стадії "спільного" ринку у відповідності до стадій інтеграційного процесу Б. Баласси.

Головні цілі формування ЄВР реалізуються у досягненні чотирьох свобод внутрішнього ринку – свободи руху товарів, послуг, робочої сили та капіталу. При цьому ЄВР виступає не просто як форма інтеграційного об'єднання, а як складна комплексна суспільно-економічна програма розвитку Європейського Союзу. ЄВР забезпечує дотримання на території ЄС принципів вільної торгівлі та сприяє формуванню єдиної європейської економічної системи. Функціонування ЄВР регулюється багатьма інституційними засобами, серед яких найважливішими є інституції митного союзу, Європейська валютна система, внутрішня торговельна політика, Шенгенська угода та інші нормативно-правові акти та інститути, які перетворюють національні економіки країн-учасниць ЄС на єдине суспільно-політичне утворення.

Виділяють два основних елементи, на яких базується європейський внутрішній ринок:

· створення внутрішнього економічного простору в рамках ЄС з метою реалізації свободи переміщення товарів, осіб, услуг і капіталів шляхом усунення фізичних, технічних, податкових бар’єрів між країнами-членами;

· реалізація принципів внутрішнього ринку (економічні свободи): свобода переміщення товарів, свобода переміщення осіб, свобода надання послуг і свобода переміщення капіталів.

Договір про створення Європейської економічної спільноти визначив мету Спільноти, створюючи спільний ринок та поступово зближуючи економічну політику країн-членів, об’єднати національні ринки во внутрішній ринок.

Чотири свободи, які полягають в основі ЄВР, були задекларовані у Римському договорі (1957 р.), але лише після перетворення ЄЕС на ЄС був досягнутий значний прогрес щодо створення ЄВР, який досі не сформований остаточно. Свобода руху товарів в рамках ЄВР була досягнута ще у 1968 р. після створення Європейського митного союзу. Остаточне формування ЄВР у 1992 р. було задеклароване в Єдиному Європейському акті (1986 р.), в якому передбачалося усунення бар'єрів у русі робочої сили, гармонізація національних стандартів та правил щодо торгівлі товарами та послугами, лібералізація фінансових інституцій, встановлення стандартизованих ставок ПДВ та єдиних європейських норм щодо ведення бізнесу. У 1992 р. Маастріхтським договором було оголошено перехід до наступної стадії інтегрування – економічного та валютного союзу, який був сформований та почав функціонувати з 1999 р. З цього часу Європейська комісія сфокусувала свої зусилля на лібералізації ринку послуг. Удосконаленню конкурентного середовища та підвищення конкурентоспроможності ЄС в рамках завдань Лісабонської стратегії та стратегії «Європа 2020».

Створення європейського внутрішнього ринку ґрунтувалося на «концепції трьохсот директив» і передбачалася по наступних напрямах:

1. Вільний рух факторів виробництва – товарів, послуг і капіталу, осіб, в подальшому це зумовлює потребу в праві на вільне пересування фізичних і юридичних осіб у межах ЄС для здійснення їхньої професійної чи комерційної діяльності.

2. Ліквідація фізичних, технічних та податкових бар’єрів в рамках європейського внутрішнього простору. У межах внутрішнього ринку заборонено запровадження будь-яких перешкод торгівлі.

3. Гармонізація податкового законодавства країн-членів ЄС.

Формування європейського внутрішнього ринку здійснювалось по наступнихетапах:

1 етап - 1987-1992 р. - створення внутрішнього ринку. Реалізація плану створення «простору без внутрішніх границь» (Біла книга 1985 р.). Усунення міжкраїнових протекціоністських бар'єрів (фізичних, технічних і податкових) на шляху руху товарів, послуг, капіталів і осіб усередині ЄС, створення в Європі внутрішнього ринку, порівнянного за масштабами з ринком США. Створення фундаменту «чотирьох свобод»: вільний рух товарів, вільне надання послуг, вільний рух капіталів, вільний рух осіб (див. «Чотири свободи»).

2 етап - 1993-1996 р. - реалізація плану спільних дій, спрямованих на остаточне завершення формування внутрішнього ринку до 1 січня 1996 р. Розвиток європейського внутрішнього ринку за Договором про Європейський Союз 1992 р. по напрямах: завершення законодавчого каркасу, ухвалення нових, законопроектів, прийняття яких продиктовано соціальними, економічними і технічними обставинами; повна лібералізація енергетичного і телекомунікаційного ринків, які залишились поза програмою ЄВР; адаптування національних законів відповідно до директив ЄС.

3 етап - 1997-2007 р. - інтенсивне покращення функціонування внутрішнього ринку за Амстердамським договором 1997 р. за чотирма стратегічними цілями: підвищення ефективності законотворчої діяльності в організації внутрішнього ринку; усунення спотворення вільної конкуренції на ринку; усунення галузевих бар’єрів; постановка внутрішнього ринку на службу інтересам громадян.

4 етап – з 2008 р. по теперішній час - початок нового «соціального» етапу згідно повідомлення Комісії «Єдиний ринок для Європи XXI століття» (20.11.2007 р.), поширення норм і досягнень ЄС за межі європейського внутрішнього ринку за стратегічними цілями:

• передбачається завершення створення єдиного ринку послуг ЄС при збереженні європейської соціальної моделі, просуванні до інтегрованого фінансового ринку, включаючи створення єдиного платіжного простору ЄС;
• поліпшення функціонування європейського внутрішнього ринку й підвищення гарантій дотримання прав і свобод громадян і підприємств на національному, регіональному й місцевому рівнях.
• поширення норм і досягнень ЄС за межі європейського внутрішнього ринку.

Єдиний внутрішній ринок ЄС являє собою територію, на якій люди вільно купують товари та послуги, інвестують кошти та мають свободу працевлаштування, не стикаючись при цьому з перешкодами у вигляді законодавчих, технічних чи фізичних бар'єрів. ЄВР Європейського Союзу було створено з метою отримання вигод від економії на масштабах, для чого встановлено єдині європейські правила ведення бізнесу та правила, які гарантують дотримання чотирьох свобод. Регулювання діяльності ЄВР здійснюється Європейською комісією шляхом застосування інституційних заходів у різних галузях економічної політики. Ці заходи переважно надходять до національних урядів у вигляді директив Єврокомісії та включаються до національного законодавства, адаптуючи його за загальноєвропейського права.

У сфері забезпечення вільного руху товарів при створенні ЄВР були усунені такі торговельні бар'єри як мині тарифи, кількісні обмеження (квоти, тарифні квоти, контингенти, ліцензії), валютні обмеження та нетарифні обмеження, пов'язані з оподаткуванням, адміністративним регулюванням, регулюванням діяльності монополій та впорядкуванням державних закупівель. Заходи щодо забезпечення вільного руху товарів в межах ЄВР здійснюються в результаті заходів, які стосуються внутрішньої торговельної політики, спільної сільськогосподарської політики, політики в області конкуренції, транспортної політики, валютної політики тощо.

Свобода руху послуг в межах ЄВР забезпечується шляхом усунення бар'єрів та перешкод в торгівлі послугами між країнами ЄС; вільного створення філій для надання послуг на території будь-якої країни-члена ЄС; взаємного визнання якості національного контролю; гармонізації національних норм щодо кваліфікації працівників, які надають послуги, та щодо обладнання, за допомогою якого надаються послуги; створення наднаціонального (європейського) інституційного середовищ щодо регулювання торгівлі послугами.

Вільний рух капіталу в рамках ЄВР було запроваджено Директивою Європейської ради про створення вільного ринку капіталів в рамках усієї Європейської спільноти у 1992 р. Положення цієї директиви знайшли продовження у Ммастрихтському договорі (ст. 56), згідно з яким заборонено будь-які обмеження щодо руху капіталів між країнами-членами ЄС, а також між країнами-членами та третіми країнами. Крім того, заборонено встановлення будь-яких заборон щодо платежів між країнами-членами ЄС та між країнами-членами та третіми країнами. Разом з тим, рух капіталів в межах ЄВР має більшу кількість бар'єрів, ніж рух товарів та послуг. Зокрема. Маастрихтський договір дозволяє країнам-членам ЄС вживати необхідних заходів для запобігання порушенням національних норм та правил щодо забезпечення надійності фінансових інститутів та у сфері оподаткування; встановлювати порядок декларування руху капіталів з метою збору адміністративної та статистичної інформації; вживати заходів, які мають на меті збереження державного суверенітету та національної безпеки.

Вільний рух фізичних осіб, передусім робочої сили, передбачений Римським договором, згідно з яким передбачено ліквідацію будь-якої дискримінації найманих працівників за ознакою національності, а також надання громадянам інших країн – членів Європейської спільноти прав щодо найму на роботу, умов праці та отримання винагороди за свій труд, які відповідають правам, якими користуються громадяни даної країни (ст. 39). Водночас ст. 43 Римьского договору гарантує підприємцям та особам вільних професій право обрати для проживання та професійної діяльності будь-яку країну-учасницю ЄС, забезпечуючи їм при цьому рівні права з громадянами даної країни.

Позитивними наслідками створення ЄВР є стандартизація національної системи регулювання, що полегшує ведення бізнесу на всій території ЄС та сприяє прискоренню економічного зростання. Розширення економічних зв'язків завдяки формуванню ЄВР забезпечує економічну та політичну стабільність на теренах ЄС, унеможливлюючи військові конфлікти, торгові війни та ін. ЄВР сприяє формуванню відкритого та ліберального європейського простору, покращує імідж Євросоюзу на міжнародній арені тощо. Позитивним є вплив ЄВР на розвиток європейського конкурентного середовища, оскільки в ході створення ЄВР було ліквідовано перешкоди на шляху вільного руху товарів між країнами ЄС; уніфіковано технічні вимоги т стандарти щодо товарів та послуг; сформовано спільні засади щодо проведення державних (урядових) закупівель.

Функціонування ЄВР ускладнюється через неузгодженість у діях національних урядів, які намагаються відстоювати передусім національні інтереси, що заважає остаточному формування єдиного ринку. На заваді ЄВР також стають розбіжності у рівні добробуту, культурі, традиційних міжнародних зв'язках численних країн ЄС. Єдиний ринок потребує розробки та впровадження спеціальної наднаціональної системи регулювання, яка не усуває необхідності у регулюванні економічних відносин, а додає новий рівень такого регулювання, переводячи пріоритет у прийнятті управлінських рішень з національного на загальноєвропейський рівень.

Однак, Європейський внутрішній ринок досі не є досконалим та остаточно сформованим, оскільки донині існують розбіжності щодо систем оподаткування в різних країнах ЄС, щодо соціальних стандартів та забезпечення добробуту населення; єдина валюта – євро – використовується не всіма членами ЄС, а деякі країни не входять до числа сторін, які підписали важливі домовленості – Шенгенську угоду та ін. Серед актуальних проблем подальшої інтеграції ЄВР відзначаються: 1) удосконалення європейської транспортної системи шляхом відкриття національних транспортних ринків; протидії монополізації у сфері авіаперевезень і морських перевезень; забезпечення рівномірного та збалансованого використання різних видів транспорту та транспортних систем різних країн ЄС; 2) дотримання справедливої конкуренції, регулювання діяльності монополій, формування прозорого конкурентного середовища в межах ЄВР; 3) захист прав споживачів шляхом встановлення уніфікованих норм безпеки товарів та послуг, забезпечення однакового рівня захисту прав споживачів незалежно від країни здійснення операції купівлі-продажу та від способу її здійснення.

 

Статті Принципи єдиного внутрішнього ринку, Лісабонська стратегія, Політика єс внутрішня торговельна розглянуто у Довіднику з Європейського Союзу (Донецьк: ДонНУЕТ, 2010 р.).

 

3.3. Бюджет ЄС як основа проведення спільних політик

 

Бюджет ЄС – основний фінансовий документ Європейського Союзу. За допомогою єдиного бюджету відбувається перерозподіл сукупних коштів ЄС, що дозволяє управляти грошовими ресурсами і впливати на темпи і рівень економічного розвитку; здійснювати єдину економічну і фінансову політики в рамках ЄС.

Бюджетний Договір 1970 (повна назва "Договір, що доповнює певні бюджетні умови Договору про створення Європейської спільноти і Договору про створення Єдиної Ради і Єдиної Комісії Європейської спільноти") був підписаний у Люксембурзі 22 квітня 1970 р. Передбачає поступове запровадження системи власних ресурсів, за якою Європейська спільнота отримає всі митні збори на продукцію, яка імпортується з третіх країн, всі податки на імпорт сільськогосподарської продукції та надходження від податку на додану вартість. Договір розширив бюджетні повноваження Європейського Парламенту, який отримав право останнього слова щодо так званих "не обов'язкових витрат". Договір набув чинності 1 січня 1971 р.

Бюджетний Договір 1975 р. (повна назва "Договір, що доповнює певні фінансові умови Договору про створення Європейської спільноти і Договору про створення Єдиної Ради і Єдиної Комісії Європейської спільноти") був підписаний у Брюсселі 22 липня 1975 р. Надав Європейському Парламенту право повного відхилення бюджету і створив Європейський суд аудиторів. Договір вступив в силу 22 червня 1977 р.

Значення єдиного бюджету ЄС полягає в тому, що він виконує роль фінансового інструменту організованого регулювання інтеграційних процесів, які вимагають колективних методів управління.

З функціональної точки зору структура єдиного бюджету ЄС включає наступні основні статті:

· витрати на розвиток сільського господарства;

· витрати на регіональний розвиток;

· допомога іншим країнам;

· адміністративні витрати;

· дослідницькі витрати.

В Євросоюзі виділяються дві категорії країн: основні донори (платники) і чисті одержувачі бюджетних коштів. Шість найбільших чистих платників (Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди, Швеція і Австрія), на частку яких припадає 75% чистих платежів до бюджету, вимагають зниження платежів як мінімум до 1% ВВП ЄС (замість сучасних 1,07%).

З розширенням ЄС загальний бюджет помітно зростав: у 2006 р. він складав 121,2 млрд. дол., на 2007-2013 рр. прийнято бюджет, витратна частина якого зросла до 864,4 млрд. євро. На 2010 р. запланований бюджет ЄС склав майже 123 млрд. євро.

З точки зору джерел фінансування, структура бюджету ЄС зараз включає: відрахування від ПДВ; традиційні збори (митні і сільськогосподарські збори); відрахування від ВНП.

На початковому етапі інтеграції єдиний бюджет формувався з відрахувань від ВВП країн-членів відповідно до їх часток в сукупному ВВП Спільноти. У 1970 р. цю систему змінили фіскальні відрахування (митні відрахування і сільськогосподарські збори, потім відрахування від ПДВ). Сьогодні система формування бюджетних коштів повертається до схеми, що застосовувалася в 50-60-і роки, – все більшого значення для прибуткової частини бюджету набувають відрахування від ВНП. Це дозволяє розподілити фінансове навантаження на країни-члени більш рівномірно, забезпечити «справедливість» перерахування коштів до єдиного бюджету і знизити проблему бюджетних дисбалансів відносно низки країн.

Єдиний бюджет ЄС є фінансовою основою всієї економічної і соціальної політики ЄС, суверенітету ЄС.

Зі скороченням бюджетних дисбалансів у країн ЄС меншою мірою, ніж в інших розвинутих країнах, особливо в США, на передній план виступають нові завдання. Дебати з бюджетної дисципліни на рівні ЄС змістилися з поточної концентрації на питаннях бюджетної дисципліни до акцентування того внеску, який суспільні фінанси вносять до зайнятості і економічного зростання. Звідси першорядні завдання бюджетної політики – зниження рівня податкового навантаження, реструктуризація суспільних витрат на користь тих статей, які підтримують «економіку знань», і проведення відповідних реформ, повязанних зі старінням населення.

Високий рівень безробіття, нові вимоги до кваліфікації праці, швидке старіння населення, зростання кількості неповних сімей ставить перед соціальною політикою важкі завдання і вимагає вдосконалення структури єдиного бюджету, бюджетної політики ЄС.

Формування бюджету ЄС проходить у декілька етапів. Процедура і терміни розгляду проекту бюджету в Раді і Європейському Парламенті, детально описані в статтях 268-280 Амстердамського договору 1997 р.

Стаття 272:

1) до 1 липня кожен з інститутів Спільноти повинен розробити і представити Комісії кошторис своїх витрат на майбутній рік;

2) Комісія повинна об'єднати всі кошториси, включаючи і свої витрати, в попередній проект бюджету і передати його на розгляд Ради не пізніше ніж 1 вересня року, що передує року виконання бюджету;

3) Рада приймає попередній проект бюджету кваліфікованою більшістю, перекладає всіма мовами країн-членів ЄС і передає його на розгляд Європейському Парламенту не пізніше ніж 5 жовтня. Якщо протягом 45 днів після отримання проекту бюджету Європейський Парламент схвалює його, то бюджет вважається остаточно прийнятим, або не змінює проект бюджету і не пропонує поправок.

Європейський Парламент має право вносити зміни в проект бюджету, але його повноваження залежать від того, відносно якої категорії витрат пропонуються поправки. Ділення бюджетних витрат на дві категорії – «обов'язкові» і «необов'язкові» – має важливе фінансове і політичне значення, хоча воно і носить умовний характер. Європейська Комісія, що запропонувала таке ділення, виходила з того, що витрати на фінансування сумісних інтеграційних заходів, передбачених договорами про Європейські спільноти (наприклад, витрати на фінансування єдиної сільськогосподарської політики) і витрати, обумовлені міжнародними угодами (наприклад, допомога третім країнам), вважаються «обов'язковими». Решта всіх витрат належать до категорії «необов'язкових».

Такий розподіл витрат бюджету також визначає і розділення повноважень між Європейським Парламентом і Радою ЄС. Відповідно до бюджетної процедури Ради ЄС належить вирішальне слово при затвердженні «обов'язкових» витрат, а Європейському Парламенту – «необов'язкових».

Європейська Рада має право у всіх випадках, коли вона не приймає поправок Європейського Парламенту відносно «необов'язкових» витрат, або зберегти первісну суму асигнувань, що передбачена в проекті бюджету, або змінити її. На стадії вторинного розгляду проекту бюджету Європейською Радою знов виникає проблема застосування максимальної ставки зростання «необов'язкових» витрат. За домовленістю, яка була досягнута між країнами в березні 1979 р., Європейський Парламент може вимагати збільшення максимальної ставки понад той рівень, який був затверджений Радою раніше (при першому схваленні проекту бюджету). Тоді Рада повинна спробувати переконати Європейський Парламент не перевищувати «стелі» витрат, встановленої знов затвердженою Радою максимальною ставкою. Якщо ці переговори не приведуть до досягнення згоди, то суми поправок Європейського Парламенту повинні бути пропорційно понижені, так, щоб загальна сума збільшення «необов'язкових» витрат відповідала максимальній ставці зростання.

Бюджет ЄС формується відповідно до принципів, встановлених у фінансовому регламенті Спільноти. Діючий Регламент був прийнятий в грудні 1977 р., після чого до нього вносилися численні доповнення і зміни. Остання зміна була зроблена Європейською Радою 9 квітня 2001 р. і вона стосується внутрішнього контролю за виконанням бюджету ЄС.

Принципами формування єдиного бюджету, які закріплені у Регламенті є:

1) принцип єдності – всі витрати і доходи ЄС повинні бути об'єднані в єдиний бюджетний документ;

2) принцип універсальності – доходи, що надходять до єдиного бюджету, не повинні спрямовуватися на фінансування конкретних бюджетних заходів. Бюджетні доходи утворюють загальний фонд ЄС, з якого потім фінансуються всі заходи. Всі доходи і витрати повинні бути вказані в єдиному бюджеті в повному обсязі;

3) принцип щорічності – бюджет розробляється на один фінансовий рік, який співпадає з календарним роком. В рамках єдиного бюджету здійснюється фінансування довготривалих програм, розрахованих на декілька років, і в цьому випадку застосовується поняття диференційованих асигнувань, які розпадаються на зобов'язальні асигнування (загальні витрати в поточному фінансовому році по зобов'язаннях, що випливають з програм, розрахованих більш ніж на один фінансовий рік) і платіжні асигнування (витрати на проведення багаторічних програм, які випливають із зобов'язань поточного і/або попередніх фінансових років);

4) принцип рівноваги – заплановані доходи і витрати кожного бюджетного року мають булти збалансованими. Фінансовий регламент забороняє здійснювати запозичення для покриття бюджетного дефіциту. Якщо в кінці фінансового року фіксується перевищення доходів над витратами, то позитивне сальдо переноситься на наступний рік. Якщо спостерігається дефіцит бюджету, то його розмір переноситься на рахунок витрат ЄС в наступному році. Зараз звичайною є ситуація, коли доходи бюджету більші за його витрати;

5) принцип специфікації – всі витрати Спільноти розподіляються по конкретних розділах. Принцип специфікації визначає горизонтальну структуру побудови бюджету (розподіл витрат по шести розділах, за кількістю інститутів ЄС) і вертикальну структуру бюджету. Бюджетна номенклатура дозволяє групувати витрати по розділах, підрозділах і статтях.

Розподіл коштів бюджету ЄС базується на наступних принципах:

1) принцип гнучкості і солідарності – розподіл коштів бюджету в межах ЄС в напрямку з найбільш багатих регіонів – до бідних;

2) принцип розподілу коштів бюджету – внесок країни до єдиного бюджету не вливає на розподіл консолідованих коштів;

3) принцип ухвалення – приймаються тільки ті рішення в системі розподілу, які мають значення для подальшого соціального, економічного і політичного об'єднання Спільноти;

4) принцип недотування – єдиний бюджет не розглядається тільки як засіб дотування слабких регіонів;

5) принцип неперевищення – коли бюджет остаточно прийнятий, Європейська Комісія не має права перевищувати суми витрат по окремих статтях за винятком окремих і передбачених випадків. До таких випадків належать:

· переміщення з дозволу Європейської Ради або Європейського Парламенту (залежно від виду асигнувань) окремих сум з одного розділу до інших у разі економії по окремих статтях або у разі виникнення непередбачених витрат;

· перенесення невитрачених за якими-небудь причинами асигнувань в минулому фінансовому році на поточний рік. Проте вони вважаються частиною того бюджету, у складі якого були затверджені;

· перенесення деяких з таких асигнувань, які випливають із зобов'язань, що виникли протягом фінансового року, на наступний рік автоматично;

· ухвалення додаткових або корегуючих бюджетів, якщо затверджені по бюджету асигнування недостатні для покриття знов виникаючих додаткових витрат, тоді додатковий бюджет приймається при збільшенні загальної суми бюджетних витрат.

Статті Механізм формування бюджету ЄС, Виконання бюджету ЄС, Фінансова політика ЄС, Економічний та монетарний союз, Валютна інтеграція ЄС, Валютна політика ЄС, Валютна система (європейська), Валютний союз (європейський), Валютні резерви ЄС розглянуто у Довіднику з Європейського Союзу (Донецьк: ДонНУЕТ, 2010 р.).

 

3.4. Політики щодо громадян ЄС

 

Громадянство Європейського Союзу– визначається наявністю громадянства однієї з його країн-членів. Іншими словами, будь-який громадянин країни ЄС вважаєть­ся громадянином Союзу. Окрім прав та обов'язків, визначених у Договорі про створення Європейської Спільноти, громадянство Європейського Союзу надає чотири спеціальних права:

· свобода пересування та проживання будь-де на території країн-членів ЄС;

· право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до місцевих органів управління та до Європейського Парламенту в країні проживання;

· дипломатичний і консульський захист з боку органів будь-якої держави ЄС у третій країні, де немає представництва рідної країни громадянина ЄС;

· право на подання скарги до Європейського омбудсмену.

Запровадження поняття «громадянин ЄС» не означає скасування національного громадянства. Воно доповнює його й дає людині змогу краще усвідомити свою належність до Європейського Союзу.

 

Пправа громадян та їх захист

 

Споживання на внутрішньому ринку ЄС товарів, послуг та інших продуктів, запропонованих бізнесовими колами різних держав-членів, прискорює європейське будівництво. Щоразу, коли громадяни обирають той чи той товар або послугу, вони долучаються до будування підвалин спільної конст­рукції. Громадяни не розуміють важливості таких дій, бо вважають їх настільки ж природними, як повітря, яким вони дихають. І справді, ці дії стали такою ж невідокремною частиною їхнього повсякденного життя, як це саме повітря.

Громадяни європейських держав свідомо чи ні беруть участь у формуванні досвіду, який залишить свій слід в історії: вільне й поступове об'єднання націй, які ще донедавна були ворожими одна до одної. Ключовим поняттям досвіду багато­національної інтеграції є "свобода": свобода пересування людей, товарів, по­слуг і капіталу; свобода, що ґрунтується на правах людини, демо­кратичних інституціях і верховенстві права, а також, і насам­перед, на свободі вибору держав і їхніх громадян при розгляді питання, бути чи не бути в складі Союзу. Економічні й політичні свободи — це ще один найваж­ливіший елемент фундаменту для будівництва європейської конструкції. Грома­дяни, що цінують ці свободи і відчувають результати європейської інтеграції в професійному та повсякденному житті, як правило, свідомо чи несвідомо підтримують її. Але, як ми побачимо в дальшому розділі, переважна більшість громадян нічого не знає про переваги європейської інтеграції.

Права громадян. Захист основних прав є засадничим принципом Європейського Союзу та обов'язковою передумовою його легітимності. Рішенням Європейської Ради в Кельні (3-4 червня 1999 р.) констатовано потребу в прийнятті Хартії про основні права, аби надати їм очевиднішої для громадян ЄС значущості. Зазначена Хартія, яку офіційно проголосили Європейський Парламент, Рада та Комісія на засіданні Європейської Ради в Ніці (7-9 грудня 2000 р.), складається з двох частин, де йдеться про такі універсальні цінності, як людська гідність, свобода, рівність, солідарність, громадянство та правосуддя." Цей документ було прийнято задля формування ліпшого розуміння громадянами ЄС основних прав, дотримання яких було передбачено великою кількістю міжнародних документів, насамперед Європейською Конвенцією з прав людини, різноманітними угодами в рамках Спільноти, а також прецедентним правом. Крім загальноприйнятих громадянсь­ких та політичних прав, що вже регулюються угодами в рамках Спільноти, Хартія інкорпорує також і основні соціально-економічні права, як-от, наприклад, право робітників на колективне ведення перемовин з соціальними партнерами, право на страйк, а також на отримання інформації та консультацій. З огляду на те, що Європейський Суд вважає Хартію одним із елементів основних принципів права Спільноти, її положення скоріш за все стануть обов'язковими до виконання. Програма дій Спільноти "Дафна II" (2004-08) передбачає запобіжні заходи та боротьбу з усіма формами жорстокості щодо дітей, молоді й жінок і захист жертв та груп ризику.

На додаток до основних прав, визначених Європейською конвенцією з за­хисту прав і основних свобод людини, підписаною в Римі 4 листопада 1950 p., громадяни ЄС мають безліч інших прав, про існування багатьох із яких, через їх природність, вони навіть не підозрюють. Така природна суть зазначених прав громадян ЄС є результатом існування Союзу та членства в ньому держави, громадянами якої є ці люди. Рішенням Європейського Суду було запроваджено прецедент, коли право Спільноти, незалежне від національних законодавств держав-членів, може встановлювати права й зобов'язання для фізичних осіб.⁸ Кількість цих прав настільки велика, що перелічити їх просто неможливо. Практично всі положення права Спільноти, що розглядаються в цій книзі, встановлюють права та обов'язки для громадян держав-членів ЄС, насамперед стосовно їхньої професійної діяльності. І тим більшою стає вага цього права, чим далі розвивається процес європейської інтеграції. Воно має примат над національним законодавством, і дуже часто навіть замінює його. Саме тому воно дедалі більше впливає на професійне та повсякденне життя європейських громадян.

Наведемо кілька прикладів, які ілюструють важливість права Спільноти для професійної діяльності громадян. Особи, що займаються торгівлею, можуть вва­жати всю територію Європейського Союзу своїм потенційним ринком, отже, купу­вати та продавати будь-де в його межах, не сплачуючи імпортні мита та не підпадаючи під кількісні обмеження. Промисловці ма­ють право засновувати дочірні підприємства та філії в тій державі-члені ЄС, де, на їхню думку, створено сприятливі умови для розвитку їхньої компанії, а також без обмежень переміщувати капітали між цими підприємствами. Крім того, вони мають право брати кредити у фінансових інституцій інших держав Союзу на умовах, що діють у цих державах. Підприємці мають право на недискримінаційне ставлення з боку офіційних установ усіх держав-членів щодо будь-якого різновиду їхньої професійної діяльності, зокрема щодо державного замовлення та договорів стосовно підряду. Фермери мають пра­во на гарантовані ціни на свою продукцію та, відповідно, на певною мірою гаранто­ваний прибуток; таке саме право існує і в галузі морського рибальства. Громадяни таких професій, як юрист, архітектор, лікар тощо, можуть здійснювати професійну практику в будь-якій дер­жаві-члені. Жінки в своїй професійній діяльності мають право на рівне з чоловіками ставлення. Громадяни ЄС мають шука­ти роботу будь-де в межах Союзу, жити зі своєю сім'єю в тій країні, де вони працю­ють, а також залишатися в зазначеній країні навіть після втрати роботи; вони також мають право на ті ж самі соціальні переваги, що й гро­мадяни держави-члена, де вони мешкають.

Деякі політики Спільноти впливають не тільки на професійну діяльність, а й на повсякденне життя громадян. Зокрема, соціальна політика Спільноти передбачає заходи, що регулюють питання зайнятості, заочного навчання, без­пеки праці та охорони здоров'я громадян. Обов'язки, встановлені спільною політикою з охорони довкілля та захисту прав споживачів, істотно впливають на життєвий рівень громадян. Таким же чином обов'язок підприємців викори­стовувати при розрахунках євро співвідноситься з правом громадян на єдину залюту в усіх державах єврозони (незабаром, однак, вони будуть вважати його природним, а не набутим правом).

Громадяни мають право купувати товари - електричні пристрої, комп'ютери чи автомобілі — в будь-якій державі-члені Союзу на наявних у ній умовах та вивози­ти їх до своєї держави без сплати митних і податкових зборі