X. Концептуалізація ефективної демократії та ефективності демократизації

1. РІВНІ ТА РІЗНОВИДИ ДЕМОКРАТІЇ/ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ В ПОРІВНЯЛЬНІЙ ПОЛІТОЛОГІЇ: КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ

" Концепт демократії " означає, що мова йде про попередні результати, котрі потребують подальшого систематичного емпіричного дослідження і операціоналізації в контексті пояснення засадничих параметрів та індикаторів демократії.

С. Хантінгтон: кін.. 80-их – поч.. 1990-их рр. велика кількість електоральних (мінімальних) демократій -країни, які задовольняють мінімальні вимоги демократії – вільні і справедливі вибори. 2000 р. понад 60 відсотків країн слід вважати демократичними. Дані країни, за різними визначеннями, становлять так звані системи "сірих зон", дефектні, гібридні чи проміжні системи.

Білорусь: демократично обраний президент зловживав своїми повноваженнями із приводу "демонтажу демократії" в напрямі все більш авторитарної системи. Специфіка Білорусі у цей період, з однієї сторони, повинна характеризуватись як демократична, а із іншої – як авторитарна. Це й слугує підставою задля трактування таких політичних режимів як " дефектних або гібридних демократій

Два підходи стосовно трактування дефектності і гібридності:

- дефектна або гібридна демократія – це тільки різновиди інституціоналізації демократичного політичного режиму.

- Другий передбачає, що дефектна чи гібридна демократія – це комплексні категорії, в які можуть входити й інші політологічні концепти, на підставі яких тлумачаться політичні режими, котрі в дихотомічній традиції розташовуються між демократією та автократією.

Д. Колліер та С. Левіцькі: відбувається "поширення альтернативних форм концептів" демократії, внаслідок чого можемо відслідковувати таку колосальну кількість її підтипів. Прийнято ідею про необхідність трактування демократії "з прикметниками".

Три генералізовані стратегії оцінювання різних типів демократії:

1). "докладне" визначення демократії на підставі застосування різних дефініїтивних атрибутів;

2). переміщення всеохоплюючих концепцій (політичних режимів), з якими асоціюється демократія;

3). конструювання різних форм підтипів.

Класифікацію підходів трактування типів демократії:

1). електоральне дефініювання (електоралізм) – на основі прирівнювання демократії до виборів через застосування принципів виборчого права та відсутності масових фальсифікацій (представники – Дж. Кірпатрік, Т. Ванханен, Ф. Фукуяма, Ч.Х. Чі, Й. Шумпетер);

2). дефініювання на підставі процедурного мінімуму – до уваги взято електоральні процедури, проте наголос паралельно було зроблено на гарантіях основних громадянських прав і свобод (Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер, Г. Ді Палма, Х. Лінц й С. Майнверінг);

3). дефініювання на основі розширеного процедурного мінімуму - до уваги взято розширений аналіз громадянських прав й свобод, а теж деякі інституційні параметри здійснення влади в країнах (Т.Л. Карл і Ф. Шміттер, С. Хантінгтон, С. Валенсуела та інші);

4). прототипне дефініювання демократії – на основі конструювання так званої "індустріальної демократії", яка тягне за собою поєднання політичних, соціальних та економічних функцій;

5). максималістське дефініювання демократії – на підставі широкого набору індикаторів і маркерів, які зустрічають в небагатьох країнах світу: рівність соціальних й економічних відносин, широку участь населення в процесі управління і прийняття рішень на всіх рівнях політичного процесу (Р. Фаген, Т. Хардінг та Дж. Петрас)

Три концепти демократії – "гібридна", "дефектна" та "консолідована"

 

1. КОНЦЕПТ "ГІБРИДНОГО РЕЖИМУ": КОМПАРАТИВНА ПОЛІТОЛОГІЧНА ОПЕРАЦІОНАЛІЗАЦІЯ

 

Л. Даймонд: електоральні демократії як "конституційні системи, в яких парламент і виконавча влада є результатом регулярних, змагальних, багатопартійних виборів із універсальним виборчим правом".

"Свобода у світі": електоральні демократії як багатопартійні змагальні системи з універсальним виборчим правом, а також чесними і змагальними виборами.

Зворотним ракурсом гібридних режимів вважається переважний розвиток у напрямі авторитаризму, який, щоправда, не можна визначити однозначно саме як авторитаризм. Доцільно виокремлювати такі різновиди авторитаризму: "напівавторитаризм", "змагальний авторитаризм", "електоральний авторитаризм", "гегемоністський електоральний авторитаризм", "лібералізована автократія".

Феномен гібридності стосується – електоральних демократій і електоральних автократій.

А. Счедлера: відмінність - з приводу оцінювання свободи, чесності, відкритості та осмисленості (значення) виборів.

Різниця гібридних режимів від змішаних – гібридність трактується як значно ширша дефініїтивна категорія, ніж змішаність. Режими, де існують "посадовці, які регулярно зловживають державними ресурсами, завважають опозиції адекватно висвітлювати інформацію в ЗМІ та переслідують опозиційних кандидатів і їхніх прихильників, а в окремих випадках маніпулюють результатами виборів.

По-перше, гібридний режим завжди є набором неоднозначних інститутів та інституцій, які підтримують аспекти минулого.

По-друге – це своєрідна ідея "корумпованості" попереднього режиму, яка наділена одним чи більше атрибутами характеристик цього режиму, проте не в змозі досягнути інші характеристики, котрі роблять її повністю демократичною чи авторитарною.

Гіпотези походження гібридних режимів:

1). від авторитарного режиму; (ПЕРЕВАЖАЄ)

2). від режиму традиційного типу (традиціоналізму, монархізму, султанізму); 3). від кризи режиму демократії (переважно мінімальної демократії).

(також деколонізація)

Гібридний режим - це набір інститутів, котрі були стійкими близько десяти років, котрим передував авторитаризм, традиційний режим чи навіть мінімальна демократія, і котрі сьогодні характеризується розпадом до обмеженого плюралізму й самостійної участі, за відсутності хоча б одного з чотирьох аспектів мінімальної демократії (Л. Морліно).

Ознака: існування вето-акторів: закордонна влада та сила (при умові втручання у внітрушні справи), авторитарний глава держави/правитель, релігійна ієрархія, економічна олігархія тощо.

Л. Даймонд:

- ліберальні демократії: Чехія, Угорщину, Польщу, Словенію, Словаччину.

- електоральні демократії: Албанію, Македонію, Сербію, Молдову.

- "Неоднозначні" режими: Грузією, Боснією та Герцоговиною, Україною.

- Змагальні електоральні автократії: Вірменія й Росія.

- Гегемоністські електоральні автократії: Азербайджан, Білорусь.

Морліно

Варіації транзиту від гібридного режиму:

1). в напрямі до демократії;

2). в напрямі до автократії;

3). в невизначеному напрямі.

а). у невизначеному напрямі в демократичному контексті;

б). у невизначеному напрямі в автократичному контексті.

Типи політичних режимів:

1). стабільні гібридні режими (понад 15 р. елементів гібридності) – Албанія, Вірменія, Грузія, Македонія, Молдова, Україна;

2). помірно стабільні гібридні режими (до 15р.)

3). гібридні режими, які зміщені в напрямі щодо демократії;

4). гібридні режими, які зміщені в напрямі до автократії

 

порівняльна картина (щодо проміжку 1992-2008 рр.):

1). найбільшу тривалість (у цілому) демонструють гібридні режими;

2). найтривалішими в Центральній Європі є демократичні режими;

3). найтривалішими в Південно-Східній та Східній Європі є гібридні режими;

4). найтривалішими в Центральній Азії є авторитарні режими.

 

Причини фактори нестабільності гібридних режимів:

1). наділеність яскраво вираженою тенденцією "зміщення вперед та назад" у межах режимного континууму, який визначений крайнощами демократії та диктатури;

2). явища "політичного дефіциту", котрі проявляються у слабкості держави, економічних показників та надзвичайно високих показниках політичного безладу

3). наділеність гібридних режимів особливістю нездатності досягнення "політичного еквілібрууму".

" захищена демократія " в середовищі політичного режиму існують впливові вето-актори (армія,сильна економічна олігархія або традиційна влада монарха тощо), які сильно впливають на функціонування режиму.

" лімітовану демократію " громадянські права і свободи обмежуються поліцією й іншими формами політичного тиску.

" демократією без держави " поширення всезагальної незаконності, саме за якої держава виявляється нездатною виконувати всі покладені на неї та її інститути/інституції функції (Вірменія, Ефіопія, Кувейт, Марокко, Нігерія).

Причин становлення саме змішаних:

1). історична спадщина;

2). складності визначення нації й укріплення меж держави;

3). вплив міжнародних факторів;

4). вплив переговорної специфіки на послаблення авторитарних режимів.

 

1. КОНЦЕПТИ "ДЕФЕКТНОЇ" ТА "ВБУДОВАНОЇ" ДЕМОКРАТІЇ У СТРУКТУРІ ПОРІВНЯЛЬНОГО ПОЛІТОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

 

Велика кількість країн, котрі визначені як електоральні демократії, зовсім не є ліберальними демократіями.

А. Каратницький й Л. Даймонд: шкала на основі втілення громадянських прав для визначення типу демократії:

1). режим, який за показником отримує 1-2 бали, оцінюється як ліберальна демократія;

2). режим, який за показником отримує 2,5-3 бали, повинен бути оцінений як напівліберальна демократія;

3). режим, що за показником отримує 3,5 і більше балів, позиціонується як ілліберальна демократія.

Задля дефініювання "вбудованих демократій" використано ідею часткових режимів, (С. Шмідт):

1. частковий режим "1" – електоральний режим (доступ до влади, здійснення виборцями санкцій до обраних представників, вертикальна підзвітність);

2. частковий режим "2" – політична участь (політичні права оцінюються як передумови виборів, право політичної комунікації, право на свободу думки та висловлювання);

3. частковий режим "3" – громадянські права й свободи (верховенство права, незалежна судова система);

4. частковий режим "4" – розподіл влади і горизонтальна підзвітність (баланси та перевірки між гілками влади, незалежна та ефективна судова система по відношення до виконавчої і законодавчої гілок влади);

5. частковий режим "5" – владна впливовість обраних посадовців (відсутність неконституційних повноважень у всіх сферах політичного процесу).

В. Меркель зазначає, що концепт включеної демократії наслідує ідею про те, що стабільні конституційні демократії "включаються" двома шляхами:

1. по-перше, внутрішньо – специфічна взаємозалежність/незалежність різних часткових режимів демократії забезпечує своє нормативне та функціональне існування;

2. по-друге, зовнішньо – часткові режими вбудовані в сфери створення сприятливих умов задля демократії, що захищає її від зовнішніх і внутрішніх потрясінь та дестабілізуючих тенденцій.

Якщо політичний режим включає всі п’ять часткових режимів, то слід говорити про те, що він є вбудованою ліберальною демократією; якщо не включає всіх часткових режимів – то вбудованою дефектною демократією.

В. Меркель зазначає, що якщо хоча б один з часткових режимів вбудованої демократії "пошкоджений" таким чином, що це змінює сумарну логіку конституційної демократії, то не існує підстав говорити про недоторканість вбудованої демократії. З огляду на те, який із часткових режимів "пошкоджено", ми можемо говорити про тип дефектності демократії.

Базові типи дефектних демократій:

1). ексклюзивна демократія (один/кілька сегментів дорослого населення тієї або іншої країни виключені від громадянських та політичних прав й свобод)

2). доменна демократія (в певних сегмантах політичного процесу превалюють "вето-повноваження" над повноваженнями обраних посадовців)

3). ілліберальна демократія (особистісні права не створені або частково не виконуються, де відсутній принцип верховенства права)

4). делегативна демократія (контроль законодавчої та судової влади над виконавчою владою є лімітованим)

Фактори впливу на утворення "дефектної демократії".

- структурні пояснення: історична спадщина; недемократична, авторитарна політична культура; ракурс неопатримоніального правління.

- " орієнтовані на суб’єкта/актора" підходи. недемократична поведінка суб’єктів або акторів політики, які не можуть (або ж не хочуть) поважати демократичні ідеали й принципи.

- інституційний дефіцит. "Неправильні" чи несприятливі інститути., які створені протягом перехідного періоду та закріплені в конституціях, можуть призводити до нестабільності політичного режиму та всієї системи.

Причини розвитку окремих політій як дефектних демократій:

1). напрям/шлях модернізації

2). рівень модернізації

3). економічні тенденції

4). тип соціального капіталу

5). розвиток громадянського суспільства

6). особливості процесу державного будівництва

7). тип попереднього

8). модель політичного транзиту

9). розвиток політичних інститутів

10). контекст регіонального та міжнародного розвитку

Сценарії розвитку дефектних демократій:

- Перший (регресивний) сценарій передбачає концентрацію політичних повноважень в руках виконавчої влади на підставі нанесення збитків принципам верховенства права, внаслідок чого відбувається "інформалізація" усіх політичних процедур та рішень.

- Другий (стабілізаційний) сценарій передбачає надання переваги дефектам демократії, а не відкритому авторитаризму, внаслідок чого для системи забезпечується відносна стабільність еліти.

- Третій (прогресивний) сценарій передбачає, що неформальні демократичні ракурси витісняються формальними. Як наслідок зростає резистентність до неформальних процедур і рішень, а сама демократія має все більше рис конституційної.

 

1. КОНЦЕПТ "КОНСОЛІДОВАНОСТІ" ТА "КОНСОЛІДАЦІЇ" В ПОРІВНЯЛЬНОМУ АНАЛІЗІ ДЕМОКРАТІЇ ТА ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

 

І. Тітар, підходи до визначення «консолідованої демократії»:

1. " пошук спільного знаменника "

2. поділ на мінімалістські і максималістичні визначення

3. формування так званих актор-орієнтованих, подія-орієнтованих, інституційних ("внутрішніх" і "зовнішніх") визначень консолідації демократії.

Актор-орієнтований підхід концентрується на готовності значущих акторів працювати в межах демократичних правил.

Подія-орієнтований підхід розглядає у якості маркерів консолідації демократії вибори, а також ратифікації конституцій.

"Внутрішній" інституційний підхід наголос робить на ступені інституціоналізаціїю

"Зовнішній" інституційний підхід – на стійкості нових політичних інститутів та на обсязі значущих змін у них. Жодний з підходів не є самодостатнім, оскільки існують каузальні зв'язки між інститутами, акторами, подіями.

І. Тітар: це стабілізація та посилення демократичного режиму.

Д емократія є консолідованою: коли постелекторальні та електоральні процедури позбавлені кричущого і навмисного спотворення реальності, спрямованої на систематичну нерепрезентацію певного сегмента думки; коли щодо владного формаційного процесу допускаються всі значущі політичні сили, а задана тенденція є перманентною; коли система влади не піддається впливу "політичних опікунів" та в ній не існують зарезервовані галузі політичного процесу.

Ознаки консолідації демократії:

1. демократична поведінка основних політичних гравців;

2. висока легітимність демократичного політичного режиму;

3. відсутність значущих антидемократичних альтернатив.

І. Тітар: дуалістичну модель демократичної консолідації:

1. У статистичному ракурсі консолідація демократії розглядається як рівновага, яка опирається на три ознаки консолідації.

рівні стійкості стану консолідації демократії:

- дуже високий (збережені всі ознаки консолідації),

- середній (збережені дві ознаки консолідації),

- низький (збережено лише політичну поведінку),

- відсутній (нульовий – авт.)

2. В динамічному ракурсі консолідація демократії розглядається як процес. варіанти консолідації:

- "позитивна та негативна консолідація демократії",

- "консолідація часткових режимів

Напрями консолідації демократії:

1. розширення кола основних політичних гравців, що дотримуються демократичних правил гри;

2. посилення підтримки демократичного режиму з боку населення;

3. ослаблення і маргіналізація антидемократичних альтернатив.

 

В. Меркель, рівні консолідації:

1. конституційна/інституційна консолідація: відбувається консолідація всієї системи на рівні її головних інституційних параметрів, котрі у своїй сумі становлять макрорівень чи рівень структур.

2. репрезентативна консолідація: через звернення до територіальної та функціональної репрезентації інтерсів – на рівні партій і груп інтересів, які становлять мезорівень колективних акторів;

3. поведінкова консолідація: на підставі неформальної "участі" таких акторів, як армія, поліція, землевласники та представники бізнесу, радикальні групи та рухи, котрі становлять другий мезорівень колективних (неформальних) акторів;

4. консолідація громадянської культури: виникнення громадянської культури як базової соціокультурної субструктури демократії

Консолідованість – це певна "точка незворотності", після проходження якої суспільно-політичний лад країни має мінімальну кількість шансів повернутися до автократії.

Кластери розуміння консолідованої демократії:

1). конституційний порядок, при якому всі політичні актори в державі в якості методу вирішення конфліктів використовують тільки право, процедури та інституції, які створені демократичною системою;

2). соціальне управління, яке нівелює загрозу досягнення цілей шляхом використання наявних ресурсів задля скинення демократичного режиму, поширення насильства;

3). психологічне ставлення й оцінка більшістю населення демократичних інститутів і процедур як найбільш ефективного і адекватного способу соціальної регуляції

Х. Лінц і А. Степан, три кластерні дефіцінії консолідованої демократії:

1. поведінкова дефініція

2. позиційно-установча дефініція

3. конституційна дефініція

В основі ж поняття " консолідована демократія " є процес консолідації якщо не всіх, то більшості соціальних класів, прошарків та груп. Причому, консолідуючою підставою виступає демократія. Ось чому в політичних системах, що досягли рівня консолідованої демократії, демократія має незворотний характер, вона стабільна й здатна до "самореформування".

Б. Макаренко сформулював " мінімалістські параметри консолідованої демократії ":

1). у країні повинна скластись і регулярно діяти система виборів усіх рівнів влади, котра грунтується на загальноприйнятих стандартах вільного та чесного волевиявлення;

2). у країні мають бути прецеденти зміни влади через вибори, які не викликали радикальних змін у рисах суспільного ладу;

3). політична сила, котра зазнала поразки у ході демократичних виборів, має зберігати шанси на повернення до влади;

4). правила, котрі визначають порядок обрання влади й повноваження вищих загальнонаціональних владних інститутів, не повинні піддаватися суттєвій корекції впродовж тривалого часового інтервалу;

5). наявність територіальної цілісності держави (ознаки частково модифіковано та скореговано).

Групи країн з приводу успіхів консолідації:

1. консолідовані демократії - Словенії, Чехії, Естонії, Угорщини, Хорватії, Польщі, Литви та

2. напівконсолідовані демократії - Болгарії, Латвії та Румунії,

3. неконсолідовані електоральні демократії - Македонією, Албанією, Україною, Боснією та Герцоговиною, Сербією.

4. напівавторитарні режими, для яких властиві досить демократичні вибори - Молдова та Росія.

5. авторитарний режим - Білорусь.

 

В. Меркель, "статусний індекс":

1. конституційна демократія (від 8 до 10 балів): Словенія, Чехія, Естонія, Угорщина, Литва, Польща, Словаччина, Хорватія, Болгарія, Латвія, Румунія;

2. дефектна демократія (від 6 до 8 балів; нагадаємо, ніби саме В. Меркель є творцем концепту дефектних демократій): Македонія, Сербія, Чорногорія, Албанія, Україна, Боснія та Герцоговина;

3. дуже дефектна демократія (від 4 до 6 балів): Молдова та Росія;

4. автократичний режим (менше 4 балів): Білорусь.

1. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЕФЕКТИВНОЇ ДЕМОКРАТІЇ ТА ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

 

Відбувається конструювання такої моделі демократії, в якій сама демократія позиціонується як розширена теорія людського розвитку, а також як умова перетворення людей в агентів управління своїм власним і суспільним життям. Вказана модель демократії сьогодні трактується як

" концепт ефективної демократії " (А. Сен, К. Велзел, Р. Інглхарт, Х.Д. Клінгеман).

- позиціонування демократії як інституційного компоненту задля розширення прав і можливостей у контексті оперування неінституційних важелів цього процесу.

Варіанти "омани" демократією:

1). електоральний редукціонізм; (науковці лімітують значення демократії проведенням регулярних та змагальних виборів: релукціонізм полягає у тому, що люди мають можливість використовувати лиш один інструмент свого владного впливу)

2). невпорядкований еклектизм. (вчені визначають демократію на підставі набору інститутів та інституційних рис, проте без впорядкування цих атрибутів за їх інстурментальною цінністю стосовно впливу людського потенціалу).

К. Велзер й А. Александер: дефініїтивно-первинну основу демократії складають політичні і особистісні права людини та громадянина. На другому місці знаходяться такі ракурси, як політичний плюралізм, незалежність судової влади, горизонтальна/вертикальна підзвітність тощо.

Особистісні права людини: право вибору, яким чином заробляти та витрачати гроші; право вибору, чого навчатись й до яких саме ресурсів інформації звертатись; право вибору релігійних переконань; право вибору місця проживання; право вибору способу життя.

Політичні права людини: право або свобода громадського висловлення політичних вподобань; право або свобода на захист чиїхось політичних вподобань, мобілізацію ресурсів за їхню підтримку; право чи свобода здійснення судового нагляду за порушення державою людських прав; право балотуватись на державні посади; право вільного голосу, рівноцінного значення з іншими у процесах виборів, ініціатив та референдумів.

Поки існує можливість переліку народних прав, доти демократію може бути диференційована.

Якщо "сила людей" у контексті виконання всіх прав забезпечена, тоді слід говорити про максимально ефективну демократію, а якщо ж не виконуються жодні особистісні або політичні права, тоді слід говорити про мінімальну ефективність демократії

1). 0-24 бали – більш повні автократії;

2). 25-50 балів – менш повні автократії;

3). 51-75 балів – менш повні демократії;

4). 76-100 балів – більш повні демократії.

Народні права – це центральна дефініїтивна особливість демократії, а тому вони визначають номінальну демократичність.

Верховенства права демонструватує наскільки номінальність трансформуватиметься в ефективність демократії.

 

 

Додаток

" інститут " - встановлення, запровадження, звичай. О. Петрученко: 1. звичай, постановою викликаний устрій, порядок домашнього або ж громадянського життя; 2. підприємство, почин, план; чи 3. наставляння. "

Інституція - називався підручник. (підручник римського юриста Гая (друга половина ІІ ст., у VІ ст. широко відомою під такою назвою стала одна із чотирьох частин зводу римського права, котра створена за ініціативою імператора Східної Римської імперії Юстиніана І.

Політична думка від часів Платона та Аристотеля цікавилася тим, що згодом отримало найменування політичних інститутів – держава, конституція тощо.

Конт, Спенсер. Інститути як "природні" утворення. політичні інститути слугують задоволенню фундаментальної життєвої потреби суспільства – забезпечення безпеки та соціального порядку.

О. Конт (інституційний підхід). Розглядав основні соціальні інститути – сім'я, держава, релігія – з позицій їх включення у процеси соціальної інтеграції і виконуваних при цьому функцій. соціальна статика О. інститути, вірування та моральні цінності суспільства функціонально взаємопов’язані і пояснення соціального явища в цій цілісності передбачає опис закономірностей його взаємодії з іншими явищами.

Г. Спенсер вперше у соціологічній науці в прямому вигляді вжив поняття соціального інституту. Визначальними ж факторами у розвитку інститутів суспільства Г. Спенсер вважав боротьбу за існування з сусідніми суспільствами (війну) і навколишнім природним середовищем. Завдання виживання суспільного організму в умовах еволюції породжувало необхідність формування координуючої та погоджувальної суспільної підсистеми – особливого виду регулятивного інституту, в якості якого й поставав політичний інститут. Г. Спенсер розрізняв такі види соціальних інститутів: інститути спорідненості (шлюб й сім'я); економічні (розподільні) інститути; регулюючі інститути (релігія й політичні організації). Кожний соціальний інститут складається з соціальних дій. Одним із найважливіших методологічних положень Г. Спенсера щодо пізнання соціальних інститутів, який не втратив своєї актуальності до теперішнього часу, є висновок про необхідність двоїстого підходу до інституційнихутворень: з одного, боку, через розуміння характеру еволюційного етапу розвитку останніх; з іншого боку, через виявлення їх функцій на даній стадії.

Е. Дюркгейм займався аналізом "структурного минулого соціальних інститутів у визначенні області можливих структурних варіантів в майбутньому". У праці "Елементарні форми релігійного життя": дотримується ідей про позитивність суспільних інститутів, які виступають найважливішим засобом самореалізації людини. його ідея з створення особливих інститутів підтримки органічної солідарності в умовах розподілу праці – професійних корпорацій. У передмові до другого видання дослідження "Про поділ суспільної праці" автор розмірковує про них, як про інститути, які невиправдано вважаються анахронізмом, але насправді корисні і сучасні.

Л. Уорд (псих. еволюціонізм): соціальні інститути продукт психічних сил. "Соціальні сили - це такі же психічні сили, що діють в колективному стані людини".

Парсонс (структурно-функціональний аналіз) - будує концептуальну модель суспільства, розуміючи його як систему соціальних відносин і соціальних інститутів. Останні трактуються як особливим чином організовані "вузли", "зв'язки" соціальних відносин. У теорії дії соціальні інститути виступають і в площині особливих ціннісно-нормативних комплексів, що регулюють поведінку індивідів, а також стійких конфігурацій, які утворюють статусно-рольову структуру суспільства. Інституційній структурі соціуму тут надається найважливіша роль, адже саме вона покликана забезпечити соціальний порядок у суспільстві та його стабільність й інтеграцію.

інституційний підхід: Дж. Хертзлера, У. Гамільтон, Ф. Чепін, Л. Баллард і Г. Барнз…. розуміли під інститутами розмаїте коло речей: встановлені форми мислення (Ч. Кулі); це вербальні символи, за допомогою котрих можна описати групу соціальних звичаїв, що набули поширення і стали незмінними (В. Гамільтон); ідеї (Г. Кілман); моделі настанов поведінки членів групи (Ф. Чепін); це й зразки

стандартизованих очікувань, які управляють поведінкою індивідів і соціальними

відносинами (Т. Парсонс).

В інституціональній соціології соціальна поведінка людей вивчається у зв'язку з існуючою системою соціальних нормативних актів і інститутів, необхідність яких прирівняна до природно-історичної закономірності. (С. Ліпсета, Дж. Ландберга, П. Блау, Ч. Міллс).Соціальні інститути -"свідомо регульовану та організовану форму діяльності маси людей, відтворення повторюваних і найбільш стійких зразків поведінки, звичок, традицій, що передаються з покоління в покоління. Кожний інститут, який входить у певну соціальну структуру, організовується для виконання суспільно значущих цілей і функцій".

Т. Веблен, (економічна гілка інституційного напряму): інститути як "різні звичаї, переважаючі стереотипи мислення, способи та методи діяльності, укорінені в свідомості людей". Інститут – це " поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин поміж суспільством й особистістю і окремих виконуваних ними функцій".

з початком 1950-их рр. інтерес щодо вивчення інститутів почав згасати. І тільки в середині 1980-их рр. відбулося "нове відкриття" політичних інститутів- " новий інституціоналізм ". Напрями: історичний, соціологічний, з позиції теорії раціонального вибору, семіотичний.

Дж. Марч і Й. Олсен першими виступив за відродження інституційного підходу, 1984 р. їх стаття "Новий інституціоналізм: організаційні чинники в політичному житті".

Л. Седов: соціальний інститут як "стійкий комплекс формальних та неформальних правил, принципів, установок, що регулюють різні сфери людської діяльності, організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему".

Н. Коржевська: соціальний інститут - спільність людей, що виконують певні ролі на основі їх об'єктивного становища (статусу) і організованих з допомоги соціальних норм та цілей.

ознаки соціального інституту слід: 1). певне кола суб'єктів, котрі вступають у процесі діяльності у відносини, які набувають стійкий характер; 2). певна (більш-менш формалізовану) організацію; 3). наявність деяких специфічних соціальних норм/приписів, що регулюють поведінку людей у рамках соціального інституту; 4). наявність соціально значущих функцій інституту, котрі інтегрують його в соціальну систему та забезпечують участь у процесі інтеграції останньої.

підходи стосовно класифікації соціальних інститутіі: предметний (чи змістовне) - політичні інститути (держава, партії, армія тощо); економічні інститути (поділ праці, власність, податки тощо); інститути спорідненості, шлюбу та сім'ї; інститути, що діють у духовній сфері (освіта, культура та масові комунікації). Формалізований (характер організації) інститути поділяють на формальні й неформальні.

Інститути як елементи системно-організаційної структури суспільства поділяють на: 1). владно-організаційні інститути (державної влади);

2). базисно-господарські і/або функціонально-економічні системні інститути (власності, підприємництва, грошей);

3). господарсько-асоціативні інститути (домогосподарство, фірма чи держава);

4). асоціативно-соціальні інститути (партії, профспілки, об’єднання, організації).

В. Гамільтон: інститут - превалюючий й міцний спосіб думки або дії, який впроваджений у звички якої-небудь групи або традиції народу.

М. Дюверже інститути як "моделі людських відносин, з яких копіюються конкретні зв'язки, набуваючи, таким чином, характер стабільних, стійких і міцних".

 

НЕОІНСТИТУЦІОНАЛІЗМ

 

старий інституціоналізм проіснував в політичній науці до початку 1950-их рр.

На початку – в середині 1980-их рр. виник новий інституціоналізм як реакція на " біхевіоралістську революцію" 1960-их рр. й домінування теорії раціонального вибору.

Поява нового інституціоналізму (неоінституціоналізму) пов'язана із цілями: відновити зв'язок між теоретичними положеннями і реальністю; визнати вирішальну посередницьку роль інститутів в оформленні політичної поведінки і трансформації політичних "входів" у політичні "виходи"; визнати складність і непередбачуваність політичних систем.

Неоінституціоналізм з'явився на противагу цим підходам. У політичній науці він може бути зведений до трьох постулатів:

1. політичні інститути розглядаються як повноправні актори політики в тому сенсі, що вони мають свої власні, особливі інтереси, і є в силу цього частиною "реальної" політики (Т. Скокпол, Т. Мітчелл);

2. інститути надають основний та визначальне вплив на індивідуальну поведінку людини, встановлюючи рамки індивідуального вибору через формування переваг (Дж. Марч і Й. Олсен, К. Шепсл і Б. Вейнгаст);

3. інститути – базова детермінанта, яка визначає результати політики; здатність акторів усвідомлювати свої цілі хоча би частково означена інституційним контекстом, в якому вони діють (Ф. Шарпф, А. Лейпхарт).

Основним принципом неоінституціоналізму є догмат " інститути важливі»

Інститути важливі, оскільки їх функціонування призводить щодо певних політичних, соціальних і економічних результатів, таких як політична стабільність, стійка демократія, економічне зростання або соціальна рівність тощо. "Важливість" інститутів означає й наявність причинно-наслідкових зв'язків: інститути впливають на політичні та соціально-економічні умови, а також визначають їх результати.

Історичний інституціоналізм (П. Холл, С. Стеінмо, К. Телен тощо) визначає інститути як формальні й неформальні процедури, рутини, норми і угоди, глибоко впроваджені в організаційну структуру політичної системи.

Еволюційний інституціоналізм Незворотність історичного часу й залежність від минулого траєкторії розвитку важливіші невизначеності майбутнього.

Інституціоналізм позицій теорії раціонального вибору (Е. Остром): інститути розглядаються лише як формальні утворення і інструментально, тобто в якості "знаряддя" акторів для реалізації своїх цілей.

Неоінституціональні теорії держави.

Контрактна держава

Експлуататорська держава

Соціологічний інституціоналізм

специфічні риси,:1). відбувається широке визначення інститутів із включенням не лиш формальних правил, процедур і норм, але символів системи, когнітивних сценаріїв, моральних шаблонів, які забезпечують "рамки сенсу" людської діяльності; 2). специфічний підхід до розуміння взаємозв'язку між інститутами та індивідуальними діями, який слідує за "культурним" підходом.

 

3. ПОЛІТИЧНА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ:

 

Створення політичних інститутів, а також їх зміцнення, стабілізація і вкорінення в суспільстві являють собою деяку сукупність подій, які прийнято іменувати політичною інституціоналізацією.