Прочитайте і законспектуйте основні положення. Відокремлені абзаци випишіть і запам”ятайте.

 

1. Відомо, що наші предки серед усіх божеств визнавали наймогутнішого бога, який посилав блискавку, йому жертвували худобу. Вони не визнавали призначення й не вірили, що воно мало якусь силу над людьми, поклонялися річкам, німфам, божествам, жертвуючи їм усячину та ворожачи під час жертвопринесень.

Найвищий бог фігурує під різними назвами: Перун — бог грому і блискавок, Хоре — сонця, Сварог — вогню. Поклонялися наші предки також Велесові (Волосові) — богові достатку, опікунові багатства, торгівлі, худоби; Стрибогові — богові вітрів. Невідомо, які з них були власне слов'янські, а які слов'яни перейняли від інших народів. Так, Перун, можливо, давньогерманський Донар, що прийшов до слов'ян від варягів, а Хоре, мабуть, божество, перейняте від давніх іранців. Збереглися у народній пам'яті русалки, мавки, водяники, лісовики, домові та ін.

Жертви приносили у річках, болотах, колодязях, у гаях, під старими деревами, при вогнищах. Купці, переправляючись через дніпровські пороги, зупинялися на острові Хортиця і там під старезним дубом клали жертовні хліб і м'ясо, а деколи й птицю, причому жереб вирішував — зарізаною чи живою.

Окремих святинь не було. Небагато було й зображень богів. Наприклад, у Києві тільки перед княжим двором стояли статуї головних божеств (Володимирових богів). Слов'яни не мали жерців, кожний робив жертвопринесення сам. Але у великій шанобі були знахарі й чаклуни, які лікували людей і займалися ворожінням. Називали їх волхви, потворники, обавники, відуни, зілійники.

У багатьох народних обрядах збереглися елементи давніх слов'янських свят і пов'язаних з ними обрядів. Прихід весни вітали веснянками й весняними іграми, в яких прославляли розквіт природи. Це свято пізніше об'єднали з християнським Великоднем і зеленими святами. Русальний тиждень був присвячений русалкам, що виходили з води й гуляли на березі. Святкували також мертвецький Великдень, присвячений пам'яті померлих предків. Свято Купала, що злилося із днем св. Івана, — це ніч чарів: коли цвіте папороть, можна побачити заховані скарби й зрозуміти мову звірят. Молодь плела вінки.

2. З часів, коли Луцького єпископа Гедеона Святополка за підтримки гетьмана Івана Самойловича обрали митрополитом Київським, який присягнув на вірність Московському патріархатові і Константинополь погодився на перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату, на довгі роки обривається літопис Київської митрополії. Натомість зароджується рух за автокефалію православної церкви в Україні.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення в Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату.

Автокефалія (від. грец. сам, голова) — самоврядування та адміністративна незалежність помісних православних церков.

Перші автокефальні церкви — Константинопольська, Александрійська, Єрусалимська — виникли в IV ст. у процесі відособлення патріархій і митрополій. Це було зумовлено намаганням звільнитися від влади константинопольських імператора і патріарха.

Після запровадження християнства на Русі церква підпорядковувалася Константинополю, що певною мірою сковувало політичну владу в державі. Саме в намаганні дистанціюватися від нього Ярослав Мудрий ініціював обрання на митрополичу кафедру Іларіона. Цим було зумовлене і його рішення щодо канонізації Бориса і Гліба, яке відбулося вже після його смерті — у 1072 р. Повторна спроба проголосити автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава Мстиславича в 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Климентові Смолятичу. Однак всі спроби здобути автокефалію були невдалими. А згодом на тривалий час проблему автокефалії заступила проблема виживання православ'я, переслідуваного то монголо-татарськими, то польсько-литовськими (унія) завойовниками.

Після відновлення у 1620 р. православної ієрархії в Україні православна церква набирає рис національної української церкви, особливо за митрополита Петра Могили. У народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького вона була однією з найвпливовіших сил.

З утвердженням Московського патріархату, а особливо після 1654 р., роль Київської митрополії почала згасати, єдиним помітним у Європі центром духовного життя залишалася Києво-Могилянська академія, та згодом кращі її кадри були рекрутовані до Москви.

Після того як Петро І у 1721 р. скасував патріаршество, заснувавши Священний синод — бюрократичну установу для нагляду за справами церкви, а Катерина II в 1764 р. позбавила церкву земельних володінь, Руська православна церква стала абсолютно залежною від самодержавства, складовою частиною державного бюрократичного апарату, знаряддям русифікаторської політики. Тоді український єпископат, який формувався здебільшого з українського панства, виконуючи московські настанови, доклався до процесу нівеляції специфічних національних рис православ'я в Україні. Чого вартий хоча б той факт, що в українських церквах оголошувалась анафема гетьману І. Мазепі,

Це загострило проблему автокефальності української церкви. Серед нижчого українського православного духовенства та прогресивної інтелігенції українофобська політика церковної ієрархії наштовхнулася на опір. У середині XIX ст. національно-демократична громадськість, насамперед діячі Кирило-Мефодієвського братства, знову починає ставити питання про автокефалію православної церкви в Україні.

3. Цей рух значно посилився внаслідок першої російської революції 1905—1907 рр., коли в Руській православній церкві намітилася внутрішня криза. Тогочасні українські ліберальні газети систематично друкували матеріали про злиденний стан українського духовенства, про байдужість до них керівництва церкви. Непоодинокі були й заклики до національного оновлення, демократизації церковного життя. Проте рух за суверенізацію православної церкви в Україні так і не набув широкого розвитку аж до Лютневої революції 1917 р. На пастирських зібраннях у березні того ж року було створено ініціативний орган з відокремлення українських єпархій від РПЦ — Виконавчий комітет духовенства і мирян, який заявив про свою лояльність до Тимчасового уряду і підтримав Центральну раду. До Центральної ради з правом вирішального голосу були делеговані протоієрей Н. Шараївський, священики А.Хоздицький, Г.Чернявський, а членом виконкому Центральної ради став представник духовенства, яке виступало за автокефалію православної церкви в Україні, — П.Погорілко. Однак не всі українські священики приєдналися до національного руху. На пастирських зборах, патріарших з'їздах, що відбувалися з березня 1917 р., більшість становили світські прихильники перетворень — парафіяльний актив (миряни). З рішучими закликами за відокремлення української церкви виступили також Українська партія соціалістів-федералістів, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів-самостійників та ін. У багатьох парафіях віруючі вимагали замінити священиків-росіян українцями, надати Україні церковну автономію, але ці виступи не були масовими. У робітничих масах церковним перетворенням не надавали великого значення. А селяни, які становили більшість віруючих, недостатньо орієнтувалися в тодішній швидкоплинній політичній ситуації.

Для утвердження автокефалії православної церкви в Україні передусім потрібна була воля вищого духовенства, єпископату. Таку волю міг чітко заявити тільки церковний собор. Ідея скликання його була сформульована вже влітку 1917 р., але Тимчасовий уряд його заборонив.

Ініціатори автокефалії, розраховуючи на підтримку Центральної Ради, яка, однак, особливого інтересу до цієї проблеми не виявила, в листопаді 1917 р. створили комітет із скликання Всеукраїнського церковного собору, який невдовзі без погодження з єпископатом проголосив себе Всеукраїнською православною церковною радою (ВПЦР) — найвищим органом церковного управління в Україні. ВПЦР готувала заклики до віруючих про скликання Всеукраїнського церковного собору та розсилала в єпархії листи щодо представництва на ньому. Боячись поглиблення церковного розколу і маючи певність у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні не підтримає ініціаторів відокремлення, патріарх Тихон погодився з його проведенням. На соборі, який розпочав свою роботу 7 січня 1918 р., прихильники патріарха Тихона намагалися дати відсіч ідеї створення автокефальної церкви в Україні. Назрівало зіткнення між прихильниками та противниками автокефалії. Прагнучи запобігти цьому і розраховуючи в перспективі взагалі зняти з порядку денного питання про автокефалію, 19 січня Соборна рада оголосила перерву в роботі.

За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору (січень 1920) було записано, що "богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську". Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, в проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно-демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія у церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком — одним з майбутніх єпископів Української автокефальної православної церкви — вимагала звільнення української церкви від зовнішньої інодержавної, інонаціональної церковної влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії).

Лише після краху Гетьманату з'явилися можливості для здобуття автокефалії. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: В. Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань — І. Липа.

4. Становлення Української автокефалії було ускладнене опозицією з боку ієрархів Руської православної церкви. Але

1 січня 1919 р. Директорія видала "Закон про Українську автокефальну православну церкву ", в якому було заявлено, що церковна влада автокефальної церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з державної скарбниці, а Українська автокефальна церква з її синодом і духовною ієрархію ні в якій залежності від Всеросійського патріарха не перебуває

Нова церковна організація, дії якої були спрямовані на досягнення автокефалії, зазнала переслідувань з боку юнікінців, які влітку 1919 р. захопили майже всю територію України. Боротьбу проти автокефалії очолив митрополит Агапіт, затверджений у 1918 р. митрополитом Київським і Всеукраїнським. Велено було перевести богослужіння, церковне листування на російську мову та поминати на всіх службах "Богохраниму Державу Російську, н верховного вождя з градоправителями і христолюбиве воїнство". Автокефальні парафії ліквідовували, храми, в тому числі св. Софію у Києві, відібрали.

Поразку денікінщини прихильники автокефалії використали для відновлення своїх позицій у Правобережній Україні, яку в травні 1920 р. окупували поляки. Вже 5 травня ВПЦР своєю постановою відмовилася від підпорядкування ієрархії Руської православної церкви і вдруге проголосила себе вищим органом церковного управління в Україні, відновивши чинність "Закону про Українську автокефальну православну церкву". Єпископів, які виступали проти автокефалії, ВПЦР оголосила такими, які відкололися від української церкви.

Прихильники автокефалії усвідомлювали, що їх церква канонічною бути не може і почали енергійні пошуки ієрарха. Ще за часів Центральної Ради вони зверталися з проханням до Грузинського та Константинопольського патріархів, щоб вони висвятили єпископів для Української автокефальної православної церкви. Перший нічого не відповів. А 6 березня 1920 р. їм надійшла офіційна відмова від місцеблюстителя Константинопольського патріаршого престолу митрополита Дорофея.

У грудні 1920 р. ВПЦР запросила на кафедру єпископа Руської православної церкви Антоніна (Грановського), але той відмовився. Так вчинив і полтавський архієпископ Парфеній, зіславшись на слабке здоров'я. Усе це поставило під загрозу канонічне оформлення автокефальної церкви в Україні.

У травні 1921 р. було скликано Київський єпархіальний церковний собор, який став одним із етапів підготовки Всеукраїнського собору. Він закликав ВПЦР домагатися українізації парафій, ліквідації старорежимного церковного устрою. Впроваджувалася виборність духовенства, доступ в архієрейський сан був відкритий особам з білого духовенства, мирянам. Водночас був створений прецедент: зробити Українську автокефальну православну церкву канонічною в обхід церковних канонів. 14 жовтня 1921 р. у храмі св. Софії Києва розпочався Всеукраїнський православний церковний собор, зібравши до 500 представників духовенства і мирян, Були запрошені й екзарх України митрополит Михаїл, усі православні єпископи. Але оскільки собор був скликаний всупереч постановам Всеукраїнського православного собору 1918 р., на якому домінували прихильники Патріарха Тихона, і без узгодження з вищою церковною владою, то ніхто з єпископів участі в ньому не взяв. А митрополит Михаїл, хоч і прибув на собор, заявив, що це зібрання він за собор не визнає і прохання поставити єпископа задовольнити не може.

Головуючий на Всеукраїнському православному церковному соборі В.Чехівський закликав звільнитися від залежності від Московської церкви, тому що вона веде русифікаторську пропаганду. Собор визнав акт 1686 р. про підпорядкування Української церкви Московському патріарху недійсним і аморальним, як і постанови Московського (1917) та Київського (1918) соборів, ухвалив автокефалію української православної церкви, її аполітичність, використання української мови в богослужіннях, проголосив собороправність УАПЦ. Затвердив він і канони нової церкви. Визнано доцільними і "єдино можливими" правила церковного ладу, встановлені вселенськими та помісними соборами, із зауваженнями, що "вимоги життя церкви можуть... виключити їх зо вжитку". Було висунуто ідею про утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, у якій "ніякого підлягання церкви окремого народу церкві другого народу бути не повинно".

Проголошення Української автокефальної православної церкви викликало протидію традиціоналістського напряму в Руській православній церкві, а обновленське крило РПЦ розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923 р., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні. У відповідь на рішення собору екзарх України митрополит Київський Михаїл звернувся до православного населення із закликом не піддаватися "омані автокефалістів", не визнавати постанов "їхнього неканонічного собору", не йти за ними.

Після собору УАПЦ 1921 р. почався активний процес утворення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей.

5. Автокефальний рух в Україні на початку 20-х років відбувався різними шляхами. Одна з основних груп обновленців РПЦ — "Жива церква" — виступала за створення умов для богослужіння рідною мовою, запровадження нового устрою церкви в дусі первісного християнства, заснування шкіл і курсів для підготовки священнослужителів, спеціалістів з перекладу релігійної літератури українською мовою, видання періодики, створення спеціальних підприємств (свічкарні, книгарні, церковні крамниці), читання лекцій і рефератів на релігійні теми тощо.

У жовтні 1923 р. обновленці на помісному соборі в Харкові проголосили створення незалежної від патріархії Української православної автокефальної церкви (УПАЦ.)

Очолив її митрополит всієї України Пимен (Пегов). Н початку 1925 р. новоутворена церква налічувала 1497 парафій і 920 880 віруючих. Синод УПАЦ видавав часопис, іншу літературу. УПАЦ приваблювала віруючих демократичними реформами внутріцерковного життя (правом вільного вибору мови богослужінь), канонічністю своєї ієрархії. Деякі її позиції збігалися з орієнтацією УАПЦ, але спроби їх злиття не мали успіху. УАПЦ вимагала розкаяння та зречення від єресі, УПАЦ — визнання своїх канонів, в тому числі й соборного висвячення єпископів.

На початку 20-х років УАПЦ, незважаючи на те, що заявляла про своє лояльне ставлення до Радянської влади, потрапила під ідеологічний прес органів НКВС. Вона сприйняла декрет про відокремлення церкви від держави, Були створені перешкоди в реєстрації статуту УАПЦ, а її керівництво — митрополита В. Липовського, благовісника В. Чехівського стали переслідувати.

Під час інспірованої НКВС кампанії проти так званої "Спілки визволення України" у 1929 р. за грати потрапили й діячі УАПЦ. За таких обставин у січні 1930 р. III Всеукраїнський православний собор оголошує про саморозпуск УАПЦ. Почалося масове закриття парафій, до кінця 1936 р. не залишилося жодної.

У західноукраїнських землях, які у 20-ті роки відійшли до Польщі, діяла автокефальна церква — ПАПУ (Польська автокефальна православна церква), яка дотримувалася відвертих антирадянських, антикомуністичних поглядів і перебувала у напружених відносинах з УАПЦ. її кадровий, організаційний ресурс прислужився для відновлення автокефалії в Україні в роки Другої світової війни.

Після війни керівники, активні діячі церкви змушені були емігрувати. Саме в цей час було утворено декілька формувань УАПЦ у США, Канаді, Англії, Австралії країнах Латинської Америки та Західної Європи, де про живали українці.

6. Новий імпульс ідея відродження УАПЦ отримала створенням у 1989 р. Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ. У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді — інтронізація патріарха, яким було обрано митрополита Мстислава (Скрипника).

У червні 1992 р. у Києві відбувся об'єднавчий собор, на якому представники тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета (Денисенка) на повну канонічність, незалежність (автокефалію), і УАПЦ утворили Українську православну церкву — Київський патріархат. Проте рішення цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Після смерті голови УАПЦ митрополита Мстислава, на соборі УАПЦ 1994 р. було обрано митрополитом Володимира Ярему (Дмитрія). Громади УАПЦ діють в основному в Західних областях України. Всього їх до 1200.

Руська православна церква рішуче виступила проти УАПЦ. Недовго підтримувала її й Українська греко-католицька церква. Не визнала її й жодна з автокефальних православних церков, не підтримав Константинопольський патріарх.

У процесі історичного розвитку й тепер український автокефалізм не є монолітним у своїй основі. Учені нараховують до восьми його варіантів. За кожними — відповідні політичні сили; наявні у них відмінності щодо соціальної бази, мотивів і цілей. Існує і два центри його — Київ і Львів.

Автокефалія у західних областях породжена наступом греко-католицької церкви на православ'я. У західних областях до автокефалії більш схильне міське населення, особливо інтелігенція. їх ще називають віруючими секулярного типу.

Розбіжностей у віровченні між автокефальною і православною церквою немає. Суперечність лише в тому, хто очолюватиме церкву, де буде їх центр, якою мовою правитиметься богослужіння.

У даний час православні віруючі України об'єднані навколо Української православної церкви — автономного утворення при одночасному канонічному підпорядкуванні Московському патріархату (УПЦ МП); Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), утвореної в 1992 р. на об'єднавчому соборі.

Питання до самоконтролю.

1. Які дохристиянські боги українського народу Вам відомі?

2. Що таке автокефалія?

3. У чому сутність створення Петром І Священного синоду?

4. Який вплив оказав Петро Могила на автокефальність Української православної церкви?

5. Особливості Української церкви у період російських революцій 1905, 1917 р.р.

6. Чому Російська православна церква виступала проти створення Української автокефалії?

7. Коли було створено Українську автокефальноу православну церков (УАПЦ)?

8. Коли було створено Українську православну автокефальну церков (УПАЦ)?

 

 

Розділ «Іслам»

Тема 2.9. Іслам: виникнення і розвиток.

Зміст

1. Історичні умови виникнення ісламу.

2. Проповідь Мухаммеда.

3. Віровчення ісламу.

Ключові слова: іслам, мусульманин, хиджра, шахада, Коран, джихад, тарикат, Кааба.

Цілі і завдання вивчення теми 2.9.

Вивчення даної теми дозволяє Вам дізнатися про виникнення, розвиток і розповсюдження релігії іслам (що в перекладі означає – покірність). Ви розглянете представлення яких релігій включені в іслам. Вивчите основні віросповідні принципи ісламу і дізнаєтеся про життя його засновника – Мухаммеда

Методичні рекомендації до вивчення теми 2.9.

При вивченні теми 2.9. особливо слід звернути увагу і запам'ятати основні віросповідні принципи ісламу, звані «П'ять стовпів ісламу». Дуже важливо акцентувати увагу на те, що іслам, разом з іудаїзмом і християнством, називають авраамичною релігією. Подумайте, чому?

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Випишіть п'ять стовпів ісламу і вивчіть їх.

 

1.Найпізнішої за часом виникнення світовою релігією є іслам, або мусульманство (муслім переводиться як відданий). Це одна з поширеніших релігій: прихильників її налічується близько 800 мільйонів, переважно в Північній Африці, Південно-західній, Південній і Південно-східній Азії. Арабомовні народи майже поголовно сповідають іслам, тюркомовні і іраномовні — в переважній більшості; багато мусульман також серед північно індійських народів; населення Індонезії майже цілком дотримується ісламу.

Іслам зародився в Аравії в VII ст. н.е. Походження його ясніше, ніж походження християнства і буддизму, бо воно майже із самого початку освітлюється письмовими джерелами. Але і тут багато легендарного. За мусульманською традицією, засновником ісламу був пророк божий Мухаммеда, араб, що жив в Мецці; він одержав від бога ряд «одкровень», записаних в священній книзі Корані, і передав їх людям. Коран — основна священна книга мусульман, як П‘ятикнижжя Моїсєєво для євреїв, Євангеліє для християн. Для вивчення раннього ісламу Коран — найважливіше джерело.

Сам Мухаммед нічого не писав: він був безграмотний. Після нього залишилися розрізнені записи його висловів і повчань, зроблені у різний час. Мухаммеду приписуються тексти і раннього часу і пізніші. З цих записів був зроблений близько 650 р. (при третьому наступнику Мухаммеда — Османі) зведення, що одержало назву «Коран» (« читання»). Книга ця була оголошена священною, продиктованою самому пророку архангелом Джебраїлом (Гаврилом); записи, що не увійшли до неї, були знищені.

Аравія була відвіку населена семітичними племенами, предками теперішніх арабів. Частина їх жила осіло в оазисах і містах, займаючись землеробством, ремеслами і торгівлею, частина кочувала в степах і пустелях, розводивши верблюдів, коней, овець і кіз. Аравія була економічно і культурно пов'язана з сусідніми країнами — Месопотамією, Сирією, Палестиною, Єгиптом, Ефіопією. Торгові шляхи між цими країнами йшли через Аравію. Один з важливих вузлів перетину торгових доріг знаходився в Мекканськім оазисі, поблизу побережжя Червоного моря. Родоплемінна знати племені корейш (курейш), що мешкало тут, отримувала для себе багато вигод з торгівлі. У Мецці утворився релігійний центр всіх арабів: у особливому святилищі Кааба були зібрані священні зображення і культові предмети різних арабських племен.

Були в Аравії і поселення іноземців, зокрема іудейські і християнські общини. Люди різних мов і релігій спілкувалися між собою, вірування їх впливали один на одного.

2. У VI ст. у Аравії почався занепад караванної торгівлі, оскільки торгові дороги перемістилися на схід, до Сасанідського Ірану. Це порушило економічну рівновагу, що трималася століттями. Кочівники, що втратили дохід від караванного руху, стали схилятися до осілого способу життя, переходити до землеробства. Зросла потреба в землі, посилилися зіткнення між племенами. Стала відчуватися потреба в об'єднанні. Це не забарилося відобразитися і в ідеології: виник рух за злиття племінних культів, за шанування єдиного верховного бога аллаха; тим більше що євреї і частково християни подавали арабам приклад єдинобожності. Серед арабів виникла секта ханифів, що шанували єдиного бога. У такій-то обстановці і розвернулася проповідницька діяльність Мухаммеда, що цілком відповідала суспільній потребі. У його проповіді, власне, не було майже нічого нового в порівнянні з релігійними ученнями іудеїв, християн, ханифів: основне у Мухаммеда — строга вимога почитати тільки єдиний аллах і бути безумовно покірним його волі. Саме слово «іслам» означає покірність.

«Свідчить Аллах, що немає божества, окрім нього, і ангели, і що володіють знанням, які стійки в справедливості: немає божества, окрім нього, великого, мудрого! Справді, релігія перед аллахом — іслам...» (3: 16—17).

Проповідь Мухаммеда спочатку була зустрінута такими, що оточують недовірливо, навіть вороже, особливо предводителями його власного племені корейш. Торгова знати побоювалася, що припинення культу староарабських племінних богів підірве значення Мекки як релігійного, а значить, і економічного центру. Мухаммеду з його прихильниками довелося бігти з мекки: ця втеча (хиджра), здійснена в 622 р. н. е., вважається мусульманами за початок особливого літочислення (мусульманська ера). У землеробському оазисі Медині (Ятріб) Мухаммед знайшов сприятливіший ґрунт для пропаганди: мединці змагалися і ворогували з мекканською аристократією і ради були виступити проти неї. Мухаммеда підтримало декілька місцевих племен; він намагався спертися навіть і на єврейські общини. Навербувавши собі багато прихильників, Мухаммед в 630 р. захопив мекку. Мекканські корейшитські вожді вимушені були прийняти нову релігію. З об'єднанням арабських племен, які одне за іншим примикали до нового учення, значення мекки як національно-релігійного центру ще більш зросло. Корейшитська знать, спочатку ворожа мусульманському руху, тепер визнала за благо прилучитися до нього і навіть очолила рух.

У раннемусульманському русі поєднувалися інтереси і прагнення кочових племен, що постраждали від економічної кризи і склали військову силу ісламу; городян, з яких вербувалися перші послідовники Мухаммеда; і торговців, що очолили рух.

3. Догматизм ісламу дуже простий. Мусульманин повинен твердо вірити, що є тільки один бог — аллах; що Мухаммед був його посланником-пророком; що до нього бог посилав людям і інших пророків — це біблейські Адам, Ной, Аврам, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вищий за них; що існують ангели і злі духи (джинни), втім, ці останні, що перейшли в іслам з давньоарабських вірувань, не завжди злі, вони теж знаходяться у владі бога і виконують його волю; що в останній день миру мертві воскреснуть і всі одержать подяку за свої справи: праведні, такі, що шанують бога, насолоджуватимуться в раю, грішні і невірні горіти в геєні; нарешті, що існує божественне визначення, бо аллах кожній людині наперед призначив його долю.

Аллах зображається в Корані як істота з чисто людськими моральними якостями, але в чудовому ступені. Він то гнівається на людей, то прощає їх; одних любить, інших ненавидить. Як і іудейський і християнський боги, аллах без жодної причини наперед призначив одних людей до праведного життя і майбутнього блаженства, інших — до беззаконня і замогильних мук. Проте, в Корані, як і в євангеліях, бог багато разів іменується милостивим, прощаючим і ін. Найважливіша ж якість Аллаха — ця його нескінченна могутність і велич. Тому і найважливіше догматичне і моральне розпорядження в Корані — це вимога повної, беззастережної покірності людини волі аллаха.

Який простий догматизм ісламу, так само прості і його практичні і обрядові заповіді. Вони зводяться до наступного:

Шахада – визнання єдиного Бога аллаха і пророчої діяльності Мухаммеда. Звучить вона так: «Немає Бога окрім аллаха і Мухаммед – пророка його»; обов'язкова п'ятикратна молитва (намаз) щодня у встановлений час; обов'язкове обмивання перед молитвою і в інших випадках, після якого-небудь забруднення; податок (закят) на користь бідних, фактично на користь духівництва; щорічний пост (ураза, в десятому місяці — рамазані) протягом всього місяця; паломництво (хаджж) в священне місто мекку, яке правовірний мусульманин повинен по можливості зробити хоч би раз в житті.

Ці заповіді називаються «п'ять стовпів ісламу». Кожне з цих розпоряджень, не дивлячись на те, що вони самі по собі не так вже тяжкі і нездійснимі, допускає вилучення і пом'якшення в скрутних випадках. Вода для обмивання, у разі її відсутності, може бути замінена піском, пилом; дотримання поста необов'язково для хворих, для мандрівників, вони можуть і повинні відпоститься пізніше відповідне число днів; до речі, мусульманський пост, на відміну від християнського, полягає в повній стриманості від всякої їжі і пиття від сходу до заходу сонця, та зате в решту часу доби можна їсти і пити що завгодно.

Мусульмани мають з іудаїстами ряд загальних звичаїв і заборон: обов'язкове обрізання хлопчиків (але це проробляється не над новонародженими, як у євреїв, а над семи — десятирічними хлопчиками); заборона їсти свинину; строга заборона робити зображення бога, а також і взагалі зображати живі істоти, людини або тварин, щоб не давати ніякого приводу для ідолопоклонниці. Послідовникам ісламу заборонено також пити вино.

Одне з розпоряджень мусульманської релігії полягає в священній війні за віру (джихад). Це цілком зрозуміло, якщо пригадати, що сам мусульманський рух виник з потреби арабів в об'єднанні і в добуванні нової землі. У Корані це розпорядження викладене ясно: протягом восьми місяців в році (бо чотири місяці вважаються «забороненими») належить воювати з багатобожниками, з невірними, винищувати їх, захоплювати їх майно (2: 186—189; 4: 76—78, 86 і ін.). У цьому яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властивий йому навіть більшою мірою, чим іншим світовим релігіям. Проте згодом і мусульманські богослови, і вчені по-різному тлумачили заповідь джихаду. Дійсно, в Корані проводиться деяка відмінність між прихильниками різних не мусульманських релігій. До багатобожникам, тобто послідовником племінних і політеїстичних культів, відношення різко вороже: «О ви, які увірували! Бийтеся з тими з невірних, які близькі до вас. І хай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що Аллах — з богобоязливими!» (9: 124).

До людей же, що «мають писання», тобто до іудеїв і християн, укладачі Корану виявляють пошану: це і зрозуміло, адже на ідейному ґрунті саме цих релігій, на шляхах їх спрощення виросла ідеологія ісламу

Проте в Корані є розпорядження воювати і з тими, «яким послано писання», - з іудеями і християнами, - якщо вони не вірують в аллах і не підкоряються релігії істини (9: 29). На практиці в ісламі всяке розділення між прихильниками інших релігій стерлося: всі вони розглядалися як невірні (джяур), підлягаючі або винищуванню, або підкоренню. Під прапором джихаду (газавату) мусульманські проповідники не раз, аж до наших днів, спонукали віруючих до винищувальної війни проти всіх іновірців, зокрема проти учасників прогресивних соціальних рухів.

Етика ісламу досить елементарна. Наказує бути справедливим, віддавати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним і т.п. Нездійсненних моральних розпоряджень в ісламі, на відміну від християнства, немає.

У сімейній моралі і в погляді ісламу на взаємини полови відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка — підлегла істота, створена Аллахом для потішання чоловіка. Разом з тим в Корані признаються людські і цивільні права жінки: засуджується зайва жорстокість чоловіка у відношенні до дружини, обмовляються майнові права жінки — право на придане, на спадок. Коран дещо полегшив положення жінки в порівнянні з патріархальним звичайним правом арабів.

У соціальних принципах раннього ісламу знайшов віддзеркалення той же патріархально-родовий устрій. Всі мусульмани рівні перед богом, але майнові відмінності, багатство і бідність визнаються природним фактом, встановленим самим аллахом. Обов'язковий податок на користь бідних покликаний неначе пом'якшувати майнові суперечності; проте приватна власність захищається Кораном. Торговий прибуток оголошується цілком законною, лихварство ж засуджується: «Аллах дозволив торгівлю і заборонив зростання» (2: 276), що, мабуть, є результатом компромісу між інтересами торгового класу і маси землеробів і кочівників, що страждали від лихварства і кабали. Закабаління за борги заборонене.

Обкидаючи загальним поглядом догматизм, обрядовість, етику раннього ісламу, ми бачимо, що в основі цієї ідеології лежить іудейсько-християнський світогляд, але пристосоване до суспільного устрою — до родоплемінного побуту арабів, що розкладався, розпорядження його нескладні і цілком здійснимі.

Ці особливості мусульманства, породжені самими умовами його виникнення, полегшили його розповсюдження серед арабів. Хоч і в боротьбі, долаючи опір родоплемінної аристократії, схильної до сепаратизму (повстання племен Аравії після смерті Мухаммеда), іслам досить скоро отримав серед арабів повну перемогу. Нова релігія указувала войовничим бедуїнам простій і ясний шлях до збагачення, до виходу з кризи: завоювання нових земель.

Питання для самоконтролю.

1. Які релігійні уявлення включив ранній іслам?

2. Що позначають терміни “іслам”, “мусульманин”?

3. Назвіть священну книгу мусульман.

4. Перерахуйте і охарактеризуйте основне віросповідні принципи ісламу.

5. Що таке хиджра? Назвіть початок хиджри.

 

Тема 2.10. Затвердження ісламу.

Зміст

1. Розповсюдження ісламу.

2. Розколи і секти.

3. Шаріат

Ключові слова: шиїти, сунніти, халіф, шаріат.

Цілі і завдання вивчення теми 2.10.

Вивчення даної теми дозволяє Вам дізнатися про способи розповсюдження ісламу, розколах усередині релігії. Ви зможете познайомитися з основними напрямами в ісламі і одержати уявлення про шаріат.

Методичні рекомендації до вивчення теми 2.10.

При вивченні теми 2.10. слід звернути увагу на процес розповсюдження ісламу, вивчити і запам'ятати основні напрями в ісламі, а також з'ясувати, що таке шаріат.

Навчальний матеріал.

Прочитайте і законспектуйте основні положення. Випишіть і запам'ятайте виділені поняття.

 

1. Наступники Мухаммеда — халіфи Абу-Бекр, Омар, Осман — завоювали у короткий час сусідні, а потім і віддаленні країни Середземномор'я і Передньої Азії. Завоювання здійснювалися під прапором ісламу — під «зеленим прапором пророка». Вони були полегшені тим, що маси населення країн Візантійської і Сасанідської імперій, як і інших держав, жорстоко страждали від гніту місцевих феодалів і не схильні були чинити опір арабам. У скорених арабами країнах повинності селянського населення були значно полегшені, особливо для тих, хто приймав іслам; і це сприяло переходу широких мас населення різних національностей в нову релігію. Іслам, зародившись як національна релігія арабів, скоро почав перетворюватися на наднаціональну, світову релігію. Вже в VIII—IX ст. іслам зробився пануючою і майже єдиною релігією в країнах халіфату, що охопив велич