Орієнтація проти людей або ворожий тип



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Орієнтація проти людей або ворожий тип



Цей тип характеризується домінуванням, ворожістю. Подібні люди переконані, в тому, що „якщо у мене буде влада, то ніхто мене не зачепить”. Вони будь яку ситуацію або стосунки розглядають із позиції: „Що я буду мати з цього?” Для них інші люди є агресивними, а життя – це боротьба проти усіх. Ворожий тип здатен діяти тактовно, але його поведінка націлена завжди спрямована на контроль та володіння іншими. Головна мета збільшення власного престижу та задоволення особистісних амбіцій.

К. Хорні вважає, що кожна людина використовує в залежності від обставин ці основні 3 стиля. При цьому здатна робити правильний вибір.

Інша відома американська вчена Вірджинія Сатир досліджувала також цю проблему. Вона розрізнює 4 стійких стиля взаємодії людей, в опису яких суттєво спостерігається вплив К. Хорні. Це плакатор (підлабузник), блеймер (обвинувач), комп’ютер (людина без емоцій), дістрактор (недоречний).

1. Плакатор (підлабузник) – внутрішня настанова „Я нікчема”.

Плакатор завжди говорить вибачаючись, використовує лестощі, ніколи не заперечує. Завжди шукає вчителя, керівника до думки якого прислуховується.

2. Блеймер (обвинувач) – внутрішня настанова „Я самотній, невдаха”. Це диктатор, господар, той, хто знаходить помилки інших. Він як би говорить: „Все було б гарно, якщо б не ти”.

3. Комп’ютер (людина без емоцій) – внутрішня настанова „Я почуваю себе вразливим”. Він завжди дуже коректний, ввічливий, розумний, зібраний, але при цьому не спостерігається ні однієї емоції. Голос монотонний, не виразний, словник містить велику кількість абстракцій.

4. Дістрактор (недоречний) - внутрішня настанова „Нікому до мене немає справи, мені не має ніде місця”. Ніколи не відповідає по суті, ніколи не говорить щось певне.

На думку Сатір, засоби комунікації засвоюються людиною в дитинстві. Дитина, намагаючись знайти свій власний шлях у складному та загрозливому світі, використовує певний стиль, пізніше вже не може від нього відмовитися.

Використання людиною певної моделі поведінки в якоюсь мірою закріплює у неї почуття приниженості та низької самооцінки. Саме тому, людина, повинна зрозуміти навіщо вона це робить та постаратися змінити ставлення до самої себе, поважати себе.

Ще однією відомою моделлю, в якій розглядаються різні комунікативні стилі є модель, яка отримала назву „Вікно Джохарі”. Назва містить у собі перші букви імен двох американських психологів, які створили цю модель, - Джозефа Лафта та Гаррі Інграма. Ця модель дозволяє виявити індивідуальні стилі спілкування людей в залежності від їх саморозкриття. Кожна людина несе в собі немов би 4 «простори» своєї особистості, що зображені у вигляді вікон. „Вікно Джохарі” містить у собі 4 зони (скла) одного вікна.

  Мені відомо про себе Мені не відомо про себе
Інші знають про мене Відкрита зона (Арена) Сліпа зона (Сліпа пляма)
Інші не знають про мене Прихована зона (Видимість) Невідома зона

 

1. Відкрита зона (Арена) – загальні знання, ті аспекти змісту свого «Я», про котрі знаємо і ми, й інші. Це «простір» особистості, відкритий для мене й для інших.

2. Прихована зона – це те що ми знаємо про себе, а інші ні, як, наприклад, таємничий роман чи прихований страх перед авторитетними особами, а також те, про що ми не мали нагоди повідомити, наприклад, своє недавнє досягнення.

3. Сліпа зона (Сліпа пляма) – те, що людина не „знає про себе”, але інші знають про це. Наприклад, про звичку перебивати.

4. Невідома зона –це те, що ні сама людина, ні інші ще не знають, невідомі ресурси людини, її потенціал особистісного росту.

Розмір певного скла залежитьвід усвідомлення людиною своєї поведінки, почуттів та мотивів. Також розмір скла може змінюватися в залежності від інформації, яку отримує людина. Так, якщо людина щось розкрила зі прихованій зони, то відповідно збільшується відкрита зона та зменшується прихована. Якщо друзі розповіли людині про її нервозність, то інформація стала частиною відкритої зони, відповідно зменшилася сліпа зона. Іноді ці зміни не є бажаними, тоді виникає нервозність у поведінці людини.

Автори моделі вважають, що для кожної людини є характерним домінування певної зони у процесі спілкування. Вони описали 4 стиля спілкування, які залежать від домінування різних зон: А, Б, В, Г.

Стиль Адомінує невідома зона. Для людей цього стиля є характерним уникнення контактів, особистісного саморозкриття, участі в справах інших.

Стиль Б – домінує схована зона.Цей стиль є характерним для людей, які прагнуть до спілкування, але водночас бояться розкрити себе для інших, у цілому не довіряють іншим. Якщо, хтось каже їм про щось таке, щоб вони не бажали б знати, то вони перестають довіряти цій людині.

Стиль В – домінує сліпа зона.Цей стиль є характерним для людей, які є дуже самовпевненими, але при цьому не розуміють як негативно це діє на інших. Такі люди не прислуховуються до думок інших, вважають їх малоцінними. Саму тому вони викликають часто образу та ворожість у інших.

Стиль Г – домінує відкрита зона.Цей стиль є характерним для людей, які демонструють відвертість, розуміння потреб і настроїв інших.

Процес взаємодії не завжди відбувається в бажаному напрямі. Між людьми, які контактують, можуть виникнути часткові суперечності, а може виявлятися антагонізм позицій на основі цінностей, цілей і мотивів, що не збігаються Тоді стосунки являють собою міжособистісний конфлікт, під яким прийнято розуміти зіткнення протилежних поглядів, інтересів і дій окремих людей та груп (Н. В. Гришина). На психологічному рівні суперечність проявляється в сильних негативних переживаннях учасників стосовно ситуації, опонентів і самих себе. Психологічна ціна конфліктів дуже висока – це розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провин. Конфлікт може спричинити зміни системи стосунків і цінностей. За умов конфлікту люди ніби по-іншому починають сприймати реальність, вдаватися до дій, які зазвичай для них не властиві. Важливо підкреслити, що в конфлікт переростає не будь-яка суперечність, а, як правило, така, в якій представлені найсуттєвіші потреби, прагнення, інтереси, цілі людей, соціальний статус особистості, її престиж. Якщо конфлікт своєчасно не вирішується, то це може призвести до неврозів, хворобливих станів, стійкого розладу стосунків між індивідами, які взаємодіють.

Проблема конфлікту є предметом вивчення низки інших дисциплін, таких як соціологія, політологія тощо. Психологія передусім зосереджує увагу на вивченні таких аспектів конфлікту, як усвідомлення ситуації конфлікту її учасниками; виокремлення соціально-психологічних складників, котрі зумовлюють внутрішню характеристику конфлікту, тобто сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що спонукають людину чи групу осіб брати участь у розв’язанні суперечностей; з’ясування причин і стадій формування суб’єктивного образу конфліктної ситуації.

Соціальна та індивідуальна важливість міжособистісного конфлікту може бути неоднозначною. За одних умов конфлікт може виникнути як результат відмінності базових цінностей, моральних якостей, особливостей світосприйняття окремих індивідів, у іншому разі суперечності, що виникають, можуть базуватися на «дрібніших» причинах.

Має значення і той факт, що в міжособистісному конфлікті зменшується здатність його учасників до саморегуляції, свідомого самоконтролю, часто спостерігаються афективні дії, знижується стійкість до стресів та фрустрації. Звичайно, бувають ситуації, коли саме конфлікти допомагають розв’язати злободенні проблеми.

У структурі конфлікту можна виокремити такі основні елементи:

· учасники конфлікту, які називаються опонентами (від лат. opponens – той, що заперечує), суперниками, противниками й представляють не менше двох сторін;

· позиція сторін (внутрішня й зовнішня);

· конфліктна ситуація;

· інцидент, тобто дія, що спрямована на створення конфлікту;

· об’єкт конфлікту (реально наявна об’єктивна причина, через яку опоненти вступають у «боротьбу»);

· предмет конфлікту (та внутрішня причина, наприклад, особиста неприязнь, яку має кожен опонент, що вступає в конфлікт);

· розвиток і розв’язання конфлікту.

Через різноманіття форм прояву, стадій та можливих наслідків єдиної класифікації конфліктів не створено. За безпосередніми соціально-психологічними причинами виокремлюють такі види міжособистісних конфліктів:

· конфлікти, що викликані непорозуміннями в передаванні та сприйманні інформації (відсутність або брак інформації; хибна інформація; відмінності в розумінні важливості інформації; розбіжності в інтерпретації інформації; несхожість у порядку та способах оцінки інформації);

· конфлікти, що викликані особливостями взаємодії (виразні емоції; хибне тлумачення й стереотипність мислення; відсутність зворотного зв’язку; часто повторювані негативні вчинки, відмінності в критеріях оцінки ідей та поведінки тощо);

· конфлікти, що виникли на рівні службово-комунікативної взаємодії, тобто «вертикальні» й «горизонтальні» (перші можуть бути типу «працівник – керівник» чи навпаки, залежно від того, хто є ініціатором конфлікту, а другі – типу «працівник – працівник»; ініціатива може йти від одного з працівників або ж від обох одночасно).

У роботах М. Дойча, одного з найбільш знаних теоретиків конфлікту, називаються два різновиди конфліктів: деструктивні й продуктивні.

Деструктивний конфлікт спричиняє розлад взаємодії та взаємин взагалі. Найчастіше він стає незалежним від причини, що його породила, і призводить до переходу «на особистості». Це породжує негативні переживання й стреси в учасників. Для такого конфлікту характерний специфічний розвиток, а саме розширення кількості залучених учасників, їх конфліктних дій, множення кількості негативних установок на адресу один одного й гостроту висловів («експансія» конфлікту). Інша риса деструкції – «ескалація» конфлікту – означає зростання напруженості, непорозуміння, кількості помилок при сприйнятті як опонента, так і самих ситуацій взаємодії, зростання упередженості щодо партнера. Зрозуміло, що вирішення такого типу конфлікту є особливо складним завданням.

Продуктивний конфлікт частіше виникає в тому разі, коли зіткнення стосується відмінностей точок зору на яку-небудь проблему, на способи її вирішення. У такому разі сам конфлікт сприяє формуванню всебічного розуміння проблеми, а також мотивації партнера, що захищає іншу точку зору. Сам факт іншої аргументації, визнання її законності сприяє розвитку елементів кооперативної взаємодії всередині конфлікту й тим самим відкриває можливості його регулювання й вирішення.

За ознакою «об’єктивність – суб’єктивність причини» конфлікти поділяють на ділові (в основі ділового конфлікту лежить цілком конкретна об’єктивна причина, пов’язана з предметно-діловими розбіжностями) та емоційні (джерела емоційних конфліктів криються передусім в особистісно-прагматичних інтересах опонентів, їх психологічній несумісності). Конфлікти між двома учасниками (так звані діадні конфлікти) є найпоширенішим типом міжособистісного ділового чи емоційного конфлікту, де в ролі опонентів постають дві особистості, кожна з яких є суб’єктом – носієм певних цінностей, інтересів та думок. І саме діадний конфлікт різниться емоційною запальністю й напруженістю й перебігає, як правило, у відкритій формі. Цей конфлікт зазвичай виникає на ґрунті особистих симпатій-антипатій, але в певній групі емоційні стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з діловими, кар’єрними та іншими інтересами. Стосовно конфліктів між особистістю й групою, то вони виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості та сформованими в групі нормами поведінки.

Відомі й інші ознаки, за якими класифікують міжособистісні конфлікти: за ознакою «тривалість» (конфлікти поділяють на короткочасні й затяжні); за ступенем їхнього впливу на емоційний стан і діяльність опонентів (конфлікти, що порушують емоційну й ділову стабільність учасників непорозуміння, та руйнівні конфлікти).

Серед загальних причин виникнення конфліктів, пов’язаних із психологічними та соціально-психологічними особливостями учасників міжособистісної взаємодії, можна назвати такі:

· ціннісні чинники (принципи, які проголошує або відкидає людина; особистісні системи переконань, вірувань тощо);

· особливості стосунків, пов’язаних з почуттям задоволення від взаємодії чи його відсутністю (ураховуються їхні основа, сутність, баланс сили, значущість для себе й інших, тривалість, сумісність/несумісність);

· поведінкові чинники (утиск інтересів, підривання самооцінки, егоїзм, безвідповідальність, несправедливість, скептицизм, зосередження уваги на дріб’язках, грубість, тиск тощо);

· незнання тих чи інших характерологічних, психологічних властивостей іншої особи;

· неправильне тлумачення думок, вчинків (брак неформального спілкування, унаслідок чого створюється поверхове уявлення про співрозмовника; психологічна скутість, невміння або острах продемонструвати свої справжні якості; психологічна насиченість, коли одноманітність осіб, умов роботи, ритму праці викликає негативні емоції);

· недотримання загальноприйнятих моральних норм, переоцінка власних можливостей і недооцінка можливостей інших.

Динаміка перебігу конфлікту залежить від поведінки його опонентів. Оскільки люди неоднаково поводяться під час конфлікту, то питання, яке є предметом суперечностей, може вирішуватися як у формі поради, прохання, так і у формі докорінної ломки стосунків. Відомі такі форми перебігу конфлікту:

· відкритий конфлікт, який характеризується очевидним, яскраво вираженим, емоційно насиченим зіткненням сторін;

· прихований конфлікт (реальні розбіжності приховуються опонентами за зовні бездоганними формами стосунків);

· так званий «сліпий» конфлікт (один або обидва учасники взагалі не усвідомлюють його наявності);

· «невідомий» конфлікт (реальні суперечності замасковуються, а на поверхні стосунків залишається неявно виражена неприязнь).

Етап розв’язання міжособистісного конфлікту є найскладнішим завданням для його учасників, яке потребує прояву творчості. Саме міжособистісний рівень передусім вимагає вникнути в психологічну сутність суперечностей між сторонами, що конфліктують, не віддаючи переваги тому чи іншому опонентові. Виходячи з цього пропонується чимало практичних рекомендацій і щодо попередження конфлікту, і стосовно його профілактики чи послаблення. При цьому вибір методів подолання конфліктів залежить від багатьох факторів: від об’єктивної ситуації, психічного стану опонентів, від спрямованості конфлікту, тобто чи сприятиме він глибшому розумінню проблеми, а отже, й розвиткові елементів кооперативної взаємодії всередині конфлікту, чи, навпаки, призведе до неузгодженості взаємодії.

Отже, автори всіх розглянутих концепцій, вважають наступне. По-перше,люди відрізняються один від одного способами взаємостосунків із іншими, або стилями спілкування. По-друге,в людських способах взаємостосунків є багато спільного, що дозволяє визначити певні типові схеми поведінки або моделі спілкування. Загалом, можливо виділити наступні типові схеми поведінки в міжособистісному спілкуванні. Це:

1. Готовність до зближення з людьми – орієнтація на людей – (відкритість).

2. Прагнення уникати людей (ізоляція) – орієнтація від людей.

3. Установа на боротьбу з людьми (Домінування) – орієнтація проти людей.

Процес взаємодії не завжди відбувається в бажаному напрямі. Між людьми, які контактують, можуть виникнути часткові суперечності, тобто конфлікти.

 

 

4. СПІЛКУВАННЯ ЯК СПРИЙНЯТТЯ ЛЮДЬМИ ОДИН ОДНОГО

Перцептивна сторона спілкування –це процес сприйняття, пізнання один одного та на цій основі встановлення взаєморозуміння.

Термін «соціальна перцепція» уперше був уведений Дж. Брунером у 1947 році під час розробки так званого «нового погляду» на сприйняття. Спочатку під соціальною перцепцією розумілася соціальна детермінація перцептивних процесів. Пізніше дослідники надали поняттю дещо іншого сенсу: соціальною перцепцією називають процес сприйняття соціальних об’єктів (інших людей, соціальних груп, великих соціальних спільнот).

У вітчизняній літературі як синонім «сприйняття іншої людини» також часто вживається вислів «пізнання іншої людини» (О.О. Бодальов).

Процес сприйняття іншої людини здійснюється наступним чином. Оскільки людинавиступає в спілкуванні завжди як особистість, то вона й іншою людиною-співрозмовником також сприймається як особистість. При цьому у кожного з співрозмовників існує свій образ партнера, до якого й звертаються. Психологічний образ співрозмовників формується на основі пізнання іншої людини: її зовнішніх фізичних характеристик, вчинків, поведінки тощо. Саме завдяки проявам поведінки, як зазначав С.Л. Рубінштейн, ми як би «читаємо» іншу людину, розкодовуємо й оцінюємо значення її зовнішніх даних. Крім того, у вміст цього поняття включається формування уявлення про ті стосунки, які зв’язують суб’єкт і об’єкт сприйняття. Певні уявлення, образ партнера, що є у кожного, виконують важливу регулятивну роль в процесі спілкування. Адже, від міри точності «прочитання» іншої людини залежить взаєморозуміння та успіх взаємодії із нею.

У найзагальнішому плані можна сказати, що сприйняття іншої людини означає сприйняття її зовнішніх ознак, співвідношення їх з особистими характеристиками того, хто сприймається, та інтерпретацію на цій основі його вчинків.

Завдяки чому відбувається встановлення взаєморозуміння у процесі спілкування? Які ж чинники впливають на процес формування образу іншого?

Встановленню взаєморозуміння між співрозмовниками сприяють механізми соціальної перцепції -способи, за допомогою яких люди інтерпретують, розуміють і оцінюють іншу людину.

Ці механізми сприяють розумінню думок, почуттів, мотивів і поведінки людей. Найбільш поширеними механізмами є такі: ідентифікація, соціальна рефлексія, емпатія, атракція, каузальна атрибуція (Г.М. Андрєєва).

Кожне з цих понять вимагає спеціального обговорення.

· ідентифікація – уподібнення себе з іншим в думках, позиціях, діях, почуттях (ставимо себе на місце іншого). В реальних ситуаціях взаємодії люди часто користуються таким прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера будується на основі спроби поставити себе на його місце. У цьому плані ідентифікація виступає як один з механізмів пізнання й розуміння іншої людини.

· соціальна рефлексія(від лат. reflexio – звернення назад) – усвідомлення, міркування про думки інших, прогнозування людиною того, як її сприймають інші. Це вже не просто знання або розуміння іншого, але знання того, як інший розуміє мене, своєрідний подвоєний процес віддзеркалень один одного, вмістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера у взаємодії, причому на цьому внутрішньому світі в свою чергу відбивається внутрішній світ першого дослідника (І.С. Кон).

· емпатія – співчуття, співпереживання, тобто емоційний відгук на переживання інших.

Емпатія є афективним «розумінням» іншої людини, ситуація партнера в спілкуванні ніби «відчувається». Механізм емпатії в певних рисах схожий з механізмом ідентифікації: і там, і тут наявне вміння поставити себе на місце партнера, поглянути на речі з його точки зору. Проте поглянути на речі з чиєїсь точки зору не обов’язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо я ототожнюю себе з кимось, це означає, що я будую свою поведінку так, як будує її цей «інший».

Якщо ж я виявляю до нього емпатію, я просто беру до уваги лінію його поведінки (ставлюся до неї співчутливо), але власну можу будувати зовсім інакше. І в тому, і в іншому випадках у наявності буде «врахування» поведінки іншої людини, але результат наших спільних дій буде різним: одна справа – зрозуміти партнера в спілкуванні, ставши на його позицію, діяти, виходячи з неї, інша справа – зрозуміти його, порахувавши його точку зору, навіть співчуваючи їй, але діяти по-своєму.

* атракція(від лат. attrahere – залучати, притягувати) -особлива форма сприйняття однієї людини іншою, основана на стійкому позитивному ставленні до людини.

Це процес взаємної привабливості між людьми, взаємної симпатії. Так, серед людей, які нас оточують завжди є такі, що подобаються нам найбільше, з якими ми відчуваємо взаємну симпатію. Наші переваги проявляються на виборі друзів, майбутніх чоловіків і жінок тощо.

У процесі атракції люди не просто розуміють один одного, але й формують між собою певні емоційні взаємини. На основі різних емоційних оцінок утворюється всіляка гама відчуттів: починаючи від неприйняття, відчуття відрази до тієї або іншої людини, до симпатії й навіть любові до неї.

Процес міжособистісної атракції залежить від ряду факторів, до яких відносять зовнішні (ті, що існують до того, як почався процес спілкування) та внутрішні (ті, що виникають вже в процесі взаємодії людей).

1. Зовнішні фактори атракції – це ступінь виразності в людині потреби в аффіляції, емоційний стан партнерів по спілкуванню та просторова близькість.

- Потреба в аффіляції – це потреба створювати і підтримувати задовільні стосунки з іншими людьми, потреба в спілкуванні. Людина, яка має сильну потребу у спілкуванні постійно шукає контактів із іншими, є відкритою, прагне взаємодіяти з іншими, що привертає увагу до неї.

- Емоційний стан – настрій, який присутній в конкретній ситуації. Якщо людина в негативному настрою, то інші для неї не існують, а якщо у гарному, то їй подобаються інші, її настрій розповсюджується на оточуючих.

- Просторова близькість – чим ближче знаходяться люди один до одного, тим виникає більше шансів для взаємодії, тим імовірніше їх взаємна привабливість (обираємо друзів із ближнього оточення: живемо, вчимося, працюємо разом).

2. Внутрішні фактори атракції – це фізична привабливість партнера по спілкуванню, стиль спілкування, подібність між партнерами взаємодії, особистісне ставлення до партнера.

Фізична привабливість – красота людини як основа встановлення та розвитку міжособистісної взаємодії. Люди схильні асоціювати красоту з позитивними якостями. Іноді ми обираємо красивого партнера, тому що він дає змогу відчути себе більш гарнішими, впевненішими в собі.

Стиль спілкування – це манера поведінки людини в процесі взаємодії. Добрі, щедрі, комунікабельні, живі партнері як правило більше подобаються.

Подібність – нам подобаються та ми подобаємося людям, які подібні до нас за поглядами, тобто мають однакові цінності, уявленні, вірування, почуття тощо.

Особистісне ставлення до партнера підтримка співрозмовника. Ще Аристотель писав, що люди люблять тих, хто робить їм добро та дбає про них. Атракція виникає у відповідь на позитивні дії, а антипатія – на негативні. Ми позитивно ставимося до людей, які нас підтримують, хвалять, співробітничають із нами, а не до тих, хто є конкурентом, не переносить нас. При цьому, важливим чинником є інтерпретація мотивів гарного ставлення партнера. Так, якщо людина перебільшує в застосуванні комплементів, то виникає питання про щирість мотивів такої поведінки.

Отже, люди найчастіше обирають тих,хто є близьким за простором, тих, хто має подібні погляди, освіту, цінності, соціальний статус, тих, чия поведінка та стиль спілкування підтримує самоповагу, достоїнство партнера, що є певною нагородою взаємодії.

Психологи виділили різні рівні атракції: симпатія, дружба, кохання.

Симпатія (від грецьк. sympatheia – потяг, внутрішнє розташування) – це стійке позитивне емоційне ставлення людини до інших людей або до груп людей, що виявляється в доброзичливості, привітності, наданні уваги, захопленні. Симпатія спонукає людей до спрощеного взаєморозуміння, до прагнення пізнавати співрозмовника в процесі спілкування.

Дружбаявляє собою стійкі, міжособистісні стосунки, що характеризуються стійкою взаємною прихильністю їх учасників, у процесі дружби посилюється симпатія

Кохання – найвища міра емоційно-позитивного відношення; впливаючи на суб’єкт сприйняття, кохання витісняє всі інші інтереси суб’єкта, а на перший план виводиться ставлення до об’єкта сприйняття, об’єкт стає центром уваги суб’єкта.

Дослідження механізму атракції досі не дали вичерпної відповіді на питання природи виникнення атракції й стійкості міжособистісних стосунків, побудованих на коханні й дружбі.

*каузальна атрибуція (приписування причин) –тенденціяпояснювати певним чином свою або чужу поведінку.

Згідно з теорією атрибуції (засновник американський психолог Ф. Хайдер) люди намагаються знайти сенс у власній та чужій поведінці, тобто прагнуть встановити причини того чи іншого явища.

Здатність інтерпретувати дії інших з’являється на основі безпосереднього спостереження, аналізу результатів діяльності й т. ін., шляхом приписування особі, групі людей властивостей, характеристик, які не були сприйняті і ніби представляються суб’єктом у власних думках. Кожен з учасників взаємин, оцінюючи іншого, прагне побудувати певну систему інтерпретації його поведінки, зокрема причин даної поведінки. У повсякденному житті люди, не володіючи достатньою інформацією про сутність поведінки інших людей, починають уявляти собі причини їх поведінки, які можуть бути далекі від дійсності. Таким чином, відбувається приписування мотивів, і здійснюється воно або на основі схожості поведінки партнера з якимось іншим зразком, що був у минулому досвіді суб’єкта сприйняття, або на підставі аналізу власних мотивів, передбачуваних в аналогічній ситуації (у цьому випадку може діяти механізм ідентифікації). У результаті такого сприйняття виникає ціла система способів атрибуції, що будується на причинах приписування мотивів поведінки.

Феномен приписування виникає саме тоді, коли в людини є брак інформації про іншу людину, і усувати цей брак доводиться процесом приписування.

На початковому етапі досліджень каузальної атрибуції психологи розглядали лише приписування причин поведінки іншій людині, але пізніше стали вивчатися способи приписування ширшого діапазону характеристик: відчуттів, якостей особистості, намірів. У процесі міжособистісного сприйняття спосіб приписування залежить від міри унікальності або типовості поведінки, від міри соціальної бажаності або небажаності поведінки. Міра унікальності або типовості вчинку бере до уваги той факт, що типова поведінка є поведінкою, що відповідає сталим рольовим зразкам, і тому частіше й простіше піддається інтерпретації, а унікальна поведінка навпаки, допускає величезну кількість різних інтерпретацій. Під мірою соціальної бажаності або небажаності розуміються рамки поведінки, що обмежені відповідними соціальними й культурними нормами. Таким чином, поведінка або відповідає нормам, або не відповідає.

Ф. Хайдер стверджує, що людям взагалі властиво міркувати так: погана людина має погані риси, а гарна людина – гарні риси і т. ін. Тому приписування причин поведінки й характеристик здійснюється за цією ж моделлю: людям з негативною характеристикою завжди приписуються погані вчинки, а з позитивними – гарні.

Дослідники виявили, що люди схильні надавати перевагу певним атрибуціям (зовнішнім або внутрішнім) при поясненні своєї та чужої поведінки.

Свою власну поведінку вони намагаються пояснити зовнішніми обставинами (ситуативна атрибуція), а інших людей вважають повністю відповідальними за їх вчинки (диспозиційна атрибуція). Така тенденція пояснювати поведінку називається фундаментальною помилкою атрибуції.

Фундаментальна помилка атрибуції – тенденція спостерігача недооцінювати ситуаційна та переоцінювати диспозиційні впливи на поведінку інших. Наприклад, людина про власну поведінку скаже: «Я розсердилася через цілком природну причину – все йшло не так, як бажалося, ситуація була нестерпна». Але інший може міркувати інакше: «Він розсердився тому, що він взагалі злий та агресивний». Отже, існує 2 види атрибуції – ситуативна та диспозиційна. Людям притаманна фундаментальна помилка атрибуції (чужу поведінку пояснювати переважно диспозицією, а свою – ситуацією).

На процес формування образу іншого впливають такі феномени та закономірності міжособистісного сприйняття, як „ефект первинності інформації”,„ефект ореолу”, „ефект ролі”, вплив самооцінки, проекція.

1. „Ефект первинності інформації” –здатність людей за отримання суперечливої інформації про іншу людину надавати більше значення даним, отриманим спочатку у випадку, якщо сприймається незнайома людина, або новішій інформації (якщо сприймається старий знайомий). Таким чином, для складання уявлення про людину важливим є певний порядок здобуття інформації .

Так, якщо по одному телевізійному каналі незнайому людину лають, а по іншому схвалюють, то сприйматися буде те повідомлення, яке прийшло раніше. Якщо мова йдеться про близьких людей, ситуація змінюється на зворотну: більш достовірною вважається остання або „нова” інформація. Наприклад, алкоголік раптом приходить додому тверезим і з грошима: починається нове життя, він кине пити.

2. „Ефект ореолу” –це тенденція перебільшувати однорідність особистості партнера.

Проявляється в тому, що перше враження про одну властивість особистості переноситься на весь образ людини, а потім загальне враження про людину – на оцінку її окремих якостей. Так, ми переносимо сприятливе враження про 1 властивість людини на всі її інші якості. Наприклад, ввічливий – розумний, добрий, красивий тощо. Також, якщо про людину склалося гарне враження, то виникає схильність бачити його через призму цього враження. Перевершує в чомусь – то і в іншому оцінюється вище.

Існує декілька чинників, які сприяють запуску «ефекту ореолу»: перевага, привабливість, ставлення до нас:

* Чинник перевагибазується на тому, що людина, яка сприймається в якихось параметрах вище за спостерігача, оцінюється спостерігачем набагато вище і за всіма останніми значущими параметрами.Наприклад, якщо я хворий, слабкий, але бажаю стати здоровим, сильним та зустрічаю людину, що є досить сильною та здоровою, то не виключено, що я переоціню її за всіма іншими параметрами – у моїх очах вона буде красивою, розумною, доброю. При цьому, чим більш невпевнено відчуває себе спостерігач у даний момент, у конкретній ситуації, тим менше потрібно зусиль для запуску чинника переваги. Так, у екстремальній ситуації люди часто готові безмежно довіряти тим, кого не стали б слухати в спокійній обстановці. Якщо ж ми маємо справу з людиною, котру ми перевершуємо у чомусь, то ми недооцінюємо її. Починає діяти фактор переваги.

* Чинник привабливостізабезпечує виконання схеми, пов’язаної із сприйняттям партнера як надзвичайно привабливого своїм зовнішнім виглядом. У цьому випадку помилка полягає в тому, що привабливу іззовні людину спостерігач схильний також переоцінювати за психологічними й соціальними параметрами. Так, зовнішнє привабливі люди оцінюються як приємні в цілому (більш відкриті, успішні тощо). Таким чином переоцінюються багато психологічних характеристик людини.

У своїх дослідженнях О.О. Бодальов, який вивчав із своїми співробітниками проблему соціальної перцепції, виявив, що сприймаючи інших людей, особистість в першу чергу виділяє: зріст, очі (колір), волосся (колір), міміку (вираз очей та обличчя), особливості статури. Всі інші ознаки людини відмічаються рідше.

* Чинник ставлення до спостерігача.

Ця схема сприйняття – проявфактора «ставлення до нас»: ті люди, що нас люблять або гарно до нас ставляться, сприймаються нами значно краще тих, хто ставиться до нас погано. Помилка сприйняття в цьому випадку будується на тому, що ми схильні переоцінювати за соціальними й психологічними показниками людей, які позитивно до нас ставляться, або поділяють нашу думку відносно якихось подій.

Отже, формування «ефекту ореолу» багато в чому залежить від вищезазначених факторів, які призводять до помилки партнера спілкування, а саме до його переоцінці або недооцінці.

3. „Ефект ролі”– оцінювання людини за її соціальним статусом і певними рольовими функціями.

Оцінюємо людину як значиму, важливу або навпаки.Прикладом може бути дослідження, які провів австралійський вчений П. Уілсон.Студентамрізних класів коледжу був представлений чоловік, «містер Інгленд». При цьому, його академічний статус називали кожній групі по-різному. Представляли або як студента, або професора, або доцента університету, або як викладача, або як лаборанта. Після цього студенти кожної групи повинні були оцінити зріст викладача та зріст самого експериментатора.Було виявлено, що чим вищий статус, тим вищим студентам здавався незнайомий. Так, «професор» був на 6 см вищім, ніж студент. При цьому ріст експериментатора не змінювався.

4. Влив самооцінки –залежність оцінки іншого від впевненості у собі, ставленні до інших людини.

Невпевнені в собі мають звичку розглядати інших людей, як ворожих або байдужих до них. А впевнені в собі люди найчастіше оцінюють інших як доброзичливих, прихильних до них. Такий первинний образ іншого найчастіше є помилковим.

5. Проекція –приписування іншому своїх власних рис й емоційних станів. Було виявлено, що люди приписують приємному для них співрозмовникові власні достоїнства, а неприємному – свої вади, тим самим наділяючи інших тими рисами, які яскраво представлені в них самих. За даними Ньюкома, ця тенденція значною мірою характерна для тих людей, що мають авторитарний тип особистості, і практично відсутня у представників демократичного типу.

У більш широкому ракурсі всі вищеперелічені ефекти можна розглянути як прояви особливого процесу стереотипізації, що супроводжує сприйняття людини людиною.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.226.244.254 (0.017 с.)