Наслідки системної кризи в СРСР

 

Головна причина системної кризи в країні — ігнорування законів управління на вищому рівні державногоуправління. Процес управління має наступні функції:

1) усвідомлення проблеми, облік обмежень, ціленаполягання, вироблення й ухвалення рішення, планування;

2) організація зусиль, спрямованих на реалізацію прийнятого рішення, що складаються з визначенняскладу виконавців, доведення рішення до виконавців, забезпечення їхніми необхідними засобами, мотивацією виконавців;

3) контроль процесу виконання рішення, регулювання даного процесу;

4) облік виконання рішення і визначення його ефективності.

Тоталітарний режим у СРСР першу з зазначених функцій — ціленаполягання — поклав на вузьке колооблич, що приймали рішення (ОПР), а саме членів Політбюро ЦК КПРС. Потім прийняте рішення через Держплан СРСР доводилося у формі п'ятилітнього і річного планів до суб'єктів, що хазяюють. Отже, керівникам суб'єктів, що хазяюють, приділялася роль тільки виконавців. За відхилення від виконання планових завдань тоталітарна система ввела систему адміністративних, моральних і карних покарань: від адміністративних доган, позбавлення премій, зниження виконавців у посаді до карного покарання. За виконання позапланових робіт покладалося від двох до трьох років тюремного ув'язнення і 10 років тюремного чи ув'язнення розстріл, якщо ці дії розглядалися як економічна диверсія проти діючого ладу.

Одночасно проводилася цілеспрямована політика вилучення прибутків підприємств у Центр керування — Міністерство фінансів СРСР — з наступним розподілом бюджетних засобів по республіках. При цьому найбільша частка засобів залишалася в розпорядженні центральних органів керування. Найчастіше урядом приймалися відверто дискримінаційні рішення по вилученню засобів із союзних республік. Наприклад, за рішенням Ради Міністрів СРСР 75 % зборів з автотранспортних підприємств України для дорожнього будівництва в УРСР вилучалося в бюджет СРСР.

Найважливішою причиною системної кризи в СРСР і в Україні було ігнорування економічних законів. Зповною впевненістю можна затверджувати, що економіка XX ст. базується на наявності наступних основних факторів:

1) земля;

2) капітал;

3) людські ресурси;

4) підприємництво.

Як відомо, у 1917 р. більшовики прийшли до влади, використовувавши гасло партії есерів "Земля — народу" і трохи змінивши його: "Землю — селянам". Селяни складали на початку XX ст. 90 % населення Російської імперії. Селянські маси підтримували уряд більшовиків до 1928-1930 р., поки в них не була експропрійована земля в процесі колективізації. До кінця 80-х років у СРСР майже 90 % земель знаходилосяфактично під контролем держави. Технології їхньої обробки були неефективними в порівнянні з прогресивними технологіями розвитих держав. Землі ж, що знаходилися в приватних власників, використовувалися ефективніше в кілька разів. Відзначимо, що жодна з програм уряду, спрямованих на підвищення ефективності агропромислового комплексу, не була виконана за всі роки радянської влади.

Отже, ліквідація монопольного володіння землею і повернення землі приватним власникам з метою її ефективного використання — найважливіша задача для рішення проблеми виходу України з кризи.

Земля — перша основна складова, на якій базується економіка сучасної цивілізації. Вона виступає як засіб виробництва. У сільському і лісовому господарствах земля — головний природний засіб виробництва.Основна продуктивна властивість землі — родючість. Іншою такою властивістю є запаси її надр. (У вузькому змісті під надрами розуміють верхню частину земної кори, у межах якої можливий видобутоккорисних копалин.) Україна має унікальні запаси родючих чорноземних земель, що складають 30 % світових фондів. Україна розташовує також 5 % світових розвіданих запасів корисних копалин. Відзначимо, щопитома вага населення України — лише 0,8% чисельності всього населення планети. Таким чином, можназатверджувати, що з обліком сприятливих кліматичних умов при використанні землі і її надр потенційні можливості розвитку економіки України в перспективі унікальні.

Основна причина неефективного використання зазначених ресурсів земель в Україні — відсутність реального результативного власника на землю, знищеного тоталітарним режимом унаслідок соціалістичної колективізації в сільському господарстві наприкінці 20-х — початку 30-х років XX ст.

Капітал — друга з основних складових, на яких базується економіка сучасної цивілізації. Народ України до останнього часу (до початку 90-х років) не мав право володіння капіталами в умовах державної монополії на власність.

Первісне значення поняття "капітал" (від лат. сарitalis — головний) — головне майно. До складу капіталу входять засобу виробництва, грошові активи і матеріальні ресурси (запаси товарно-матеріальних цінностей, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, енергоносіїв), нематеріальні активи, включаючи інтелектуальну власність (авторське і винахідницьке право, а також інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності).

Людські ресурси відповідно до сучасних поглядів — це людський капітал, активи підприємств.

У центрі сучасної економіки і прогресивних концепцій керування знаходиться людина, розглянутий як найвища цінність. Людський фактор перетворився в головний фактор економічного розвитку. У XX ст.виник термін "менеджмент людських ресурсів". Найбільш розповсюджене тлумачення цього терміна — мобілізація працівників за допомогою активної роботи лінійних менеджерів. Існують і інші тлумачення, які можна звести до трьох груп:

• відношення до фактора праці як до джерела доходів;

• створення умов діяльності для кожного співробітника, у яких він міг би внести особистий вклад узагальну справу;

• інтеграція соціальної політики в загальну політику підприємства.

Підприємництво — це 1) самостійна, ініціативна, систематична і ризикова діяльність по виробництвупродукції, виконанню робіт, наданню послуг і 2) заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:

• вільний вибір діяльності;

• залучення на добровільних засадах майна і засобів юридичних осіб і громадян для здійснення підприємницької діяльності;

• самостійне формування напрямків і програм діяльності, вибір постачальників і споживачів зробленої продукції, установлення цін відповідно до законодавства;

• вільне наймання працівників;

• залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних і інших видів ресурсів, користування якими не заборонено чи не обмежено законодавством;

• вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

• самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою — зовнішньоекономічної діяльності, використання приналежної йому частини валютного виторгу за своїм розсудом.

Підприємництво, як фактор економічного розвитку довело свою ефективність. Наприклад, у середині 80-х років у США функціонувало близько 20 млн. суб'єктів, що хазяюють, на 260 млн. чол. населення. У СРСР у той період нараховувалося близько 200 тис. державних підприємств, кілька сотень тисяч радгоспів, колгоспів, а в цілому — до 700 тис. підприємств, організацій і об'єднань на 280 млн. чол. Приватнепідприємництво в Радянському Союзі переслідувалося в законодавчому порядку: за створення приватногопідприємства його керівники каралися тюремним ув'язненням на термін 10 років чи присуджувались до розстрілу. За даними преси, до кінця 1991 р. у СРСР відбували тюремне ув'язнення більш 120 тис. громадян,що намагалися займатися підприємницькою діяльністю при радянській владі.

Підприємництво — це живильне для середовище для становлення менеджерів. Саме з цього середовищавийшли найбільші менеджери XX в.

Тоталітарна система, що "правила" близько 70 літ у СРСР за допомогою ідеологічних догм, знищила сама себе, тому що не було і не могло бути припливу в економіку країни сучасних менеджерів, що спираються на теорію і наукові досягнення науки керування. Усі досягнення науки в сфері управління — кібернетику, соціологію, управління за результатами і багато інших — комуністичні ідеологи оголошували"буржуазними вигадками" і "брехливими науками".

У підсумку до кінця 80-х років криза тоталітарної системи керування в Радянському Союзі досягла свого апогею і призвела до розпаду держави, негативно відобразившись на кожній з республік, що вх одили в державу. Національні лідери кожної республіки колишнього СРСР не мали головні якості менеджера — умінням аналізувати проблеми, визначати цілі, виробляти і приймати рішення. Керівники державних соціалістичних підприємств також не були знайомі з технологіями і методами прийняття рішень в умовах ринкової економіки. Усе це викликало поглиблення кризи управління в Україні і країнах СНД.