Стаття 593. Фактична передача особи

1.3 метою фактичної передачі особи, щодо якої прийнято рішення про видачу (екстрадицію), центральний орган України після набрання чинності цим рішенням надає відповідні доручення (направляє звернення) компетентним органам України.

2. Передача особи має бути здійснена протягом п'ятнадцяти днів з дати, встановленої для її передачі. Цей строк може бути продовжено центральним органом України до тридцяти днів, після чого особа підлягає звільненню з-під варти.

3. Якщо компетентний орган іноземної держави з незалежних від нього обставин не може прийняти таку особу, центральний орган України встановлює нову дату передачі у строки, передбачені частиною другою цієї статті.

4. Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави інформується про строк перебування її під вартою в Україні.

5. Доставляння до установ системи виконання покарань особи, щодо якої компетентним органом іноземної держави прийнято рішення про видачу в Україну, забезпечують компетентні органи України за дорученням (зверненням) центрального органу України.

1. Рішення центрального органу про видачу особи (екстрадицію) набирає чинності зі спливом строків на його оскарження, тобто десяти днів з дня вручення копії такого рішення особі, щодо якої воно прийняте. У своєму рішенні про видачу особи (екстрадицію) центральний орган України визначає дату фактичної передачі, про яку обов'язково повідомляє компетентний орган запитуючої сторони.

2. Частиною 2 коментованої статті встановлено п'ятнадцятиденний строк фактичної видачі особи, який може бути продовжений до тридцяти днів.

Водночас ст. 18 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р. вказує, що запитувана сторона інформує запитуючу сторону відповідними каналами про своє рішення щодо видачі. При цьому запитуюча сторона інформується про місце і дату передачі правопорушника та про тривалість строку, впродовж якого відповідна особа утримувалась під вартою з метою її передачі. Якщо відповідну особу не було прийнято у визначений день, вона може бути звільнена через 15 днів і у будь-якому випадку звільняється через ЗО днів. Запитувана сторона може відмовити у видачі її за те саме правопорушення. Якщо сторона з незалежних від неї обставин не може передати або прийняти особу, яка підлягає видачі, вона повідомляє про це іншу сторону. Обидві сторони домовляються про нову дату передачі правопорушника і застосовують положення про п'ятнадцятиденний та тридцятиденний строк.

3. Згідно зі ст. 67 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. запитувана договірна сторона повідомляє запитуючу договірну сторону про місце і час видачі. Якщо запитуюча договірна сторона не прийме особу, яка підлягає видачі, протягом 15 днів після поставленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.

4. Під час фактичної передачі особи компетентний орган іноземної держави повинен бути поінформований про строк перебування її під вартою в Україні.

5. Обов'язок доставлення до установ системи виконання покарань особи, щодо якої компетентним органом іноземної держави прийнято рішення про видачу в Україну, покладається на компетентні органи України за дорученням (зверненням) центрального органу України.

Стаття 594. Витрати, пов'язані з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі

1. Витрати, що виникли на території України у зв'язку з вирішенням питання про видачу особи, а також витрати, що виникли у зв'язку із транзитним перевезенням через територію іншої держави особи, яка видається Україні, вважаються процесуальними витратами згідно з цим Кодексом.

1. Із врахуванням положень ст. 118 КПК витрати, пов'язані з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі, складаються з:

1) витрат на правову допомогу;

2) витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження;

3) витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів;

4) витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів;

5) витрат, що виникли у зв'язку із транзитним перевезенням через територію іншої держави особи, яка видається Україні;

6) інших витрат, які безпосередньо пов'язані з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі.

Безпосереднє покриття витрат, пов'язаних з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі, передбачається міжнародними багатосторонніми договорами України:

1) ст. 24 Європейської конвенції про видачу правопорушників 1957 р., згідно з якою витрати, що виникли на території запитуваної сторони у зв'язку з видачею правопорушників, покриваються цією стороною. Витрати, що виникли у зв'язку із транзитним перевезенням через територію сторони, у якої запитується дозвіл на транзитне перевезення, покриваються запитуючою стороною. У випадку видачі правопорушників з території, яка знаходиться за межами території метрополії запитуваної сторони, витрати, пов'язані з подорожуванням між цією територією і територією метрополії запитуючої сторони, покриваються останньою. Таке саме правило застосовується до витрат, пов'язаних з подорожуванням між територією, яка знаходиться за межами території метрополії запитуваної сторони, і територією метрополії цієї сторони:

2) ст. 71 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., в якій витрати, пов'язані з видачею, несе договірна сторона, на території якої вони виникли, а витрати, пов'язані з транзитним перевезенням, - договірна сторона, що звернулася з клопотанням про таке перевезення.

Покриття витрат, пов'язаних з вирішенням питання про видачу особи іноземній державі, може передбачатися міжнародними двосторонніми договорами України. Наприклад, за ст. 21 Договору між Україною та Республікою Індія про видачу правопорушників витрати, що виникли на території запитуваної договірної сторони у зв'язку із запитом про видачу правопорушника, покриваються цією стороною.

ГЛАВА 45

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ У ПОРЯДКУ ПЕРЕЙНЯТТЯ

Стаття 595

Порядок і умови перейняття кримінального провадження від іноземних держав

1. Клопотання компетентних органів інших держав про перейняття Україною кримінального провадження розглядається центральним органом України щодо між­народної правової допомоги або органом, уповноваженим здійснювати зносини від­повідно до частини третьої статті 545 цього Кодексу, протягом двадцяти днів з дня його надходження.

2. Кримінальне провадження, в якому судовими органами іноземної держави не було ухвалено вирок, може бути перейняте Україною за таких умов:

1) особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

2) особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або особою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із цим Кодексом або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

3) запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні осо­ба, яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у за­питуючій державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

4) діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України про кримінальну відповідальність.

3. Уразі перейняття кримінального провадження Генеральна прокуратура Укра­їни в порядку, передбаченому цим Кодексом, доручає здійснення досудового розсліду­вання відповідному прокурору, про що повідомляє державу, яка надіслала запит.

4. При відмові перейняти кримінальне провадження Генеральна прокуратура України повертає матеріали відповідним органам іноземної держави з обґрунтуван­ням підстав відмови.

1. Інститут перейняття кримінального провадження є одним із найдієвіших засобів реалізації принципу невідворотності покарання, який не лише регулює відносини держав у сфері боротьби зі злочинністю, але й виступає гарантією виконання завдань кримінального провадження. Зміст перейняття кримінального провадження становить діяльність визначених державою органів. Оскільки така діяльність безпосередньо пов'язана із кримінальним провадженням і скерована на виконання завдань кримі­нального провадження, то виявлення й вивчення закономірностей її правового регу­лювання також входить у предмет дослідження коментованої статті.

Систему досліджуваного законодавства, як і законодавства про правову допомогу у кримінальних справах у цілому, утворюють дві взаємодоповнюючі частини: між­народна й внутрішньодержавна (національна). Міжнародна частина - це всі укладені чи ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, що повністю чи частково при­свячені процесуальним питанням перейняття кримінального провадження, притому вона відіграє домінуючу і першочергову роль. Міжнародна частина правової бази, яка регулює питання перейняття кримінального переслідування, формувалася з 50-х рр. ХХ ст. (див. коментар до ст. 543 КПК).

Міжнародно-правові акти, укладені Україною у цій сфері, є необхідною юридич­ною підставою щодо виникнення зобов'язання розглянути клопотання іноземних установ і, за наявності підстав, прийняти рішення про перейняття кримінального провадження. До них належать:

1) двосторонні договори:

- які регулюють питання надання правової допомоги у кримінальних справах, у тому числі й перейняття кримінального переслідування (Договір між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу і правові відносини у цивільних та кримі­нальних справах 1995 р., Договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993 р.);

- про екстрадицію (Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про екстрадицію 1998 р.);

2) багатосторонні конвенції, ратифіковані Україною:

- що регулюють процесуальні питання перейняття кримінального переслідування (Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (далі - Конвенція), Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року (Мінська конвенція));

- які визначають лише загальні засади перейняття кримінального переслідування і не містять процесуальних норм (Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з екс­плуатацією проституції третіми особами 1949 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.);

3) міжнародні договори про правову допомогу колишнього СРСР, щодо яких оформлено правонаступництво України (Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах 1974 р.).

Аналіз законодавства України, яке застосовується у сфері надання міжнародної правової допомоги, міститься у коментарі до ст. 543 КПК.

До відомчої нормативно-правої бази належать:

- наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки Польща" на виконання статті 3 Договору між Україною і Респу­блікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах від 24 травня 1993 року» від 16 листопада 1998 р. № 27;

- наказ Генерального прокурора України «Про забезпечення виконання органами прокуратури України "Угоди між Генеральною прокуратурою України і Генеральною прокуратурою Республіки Молдова" на виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Молдова про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кри­мінальних справах від 13 грудня 1993 року» від 19 липня 2010 р. № 42;

- наказ Генерального прокурора України «Про організацію роботи органів про­куратури України у галузі міжнародного співробітництва і правової допомоги» від 5 травня 2011 р. № 8гн;

- Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з питань криміналь­ного судочинства (затверджена спільним наказом Міністерства юстиції України, Ге - неральної прокуратури України, Служби безпеки України, МВС України, Верховного Суду України, ДПА України, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 7 липня 1999 р. за № 446/3739.

Перейняття кримінального провадження - здійснення компетентними органами однієї держави розслідування з метою притягнення особи до кримінальної відповідаль­ності за злочини, вчинені на території іншої держави, за її запитом (п. 3 ч. 1 ст. 541 КПК).

При перейнятті кримінального переслідування з іншої держави необхідно пам'ятати, що відповідно до ст. 26 Конвенції будь-який процесуальний акт, здійснений з метою судового розгляду у тій державі, яка передала справу, згідно з її законодав­ством, має таку саму юридичну силу в Україні.

Відповідно до ст. 7 Конвенції кримінальне переслідування може порушуватися у запитуваній державі тоді, коли злочин, щодо якого заявляється клопотання про по­рушення кримінального переслідування, становив би злочин у разі вчинення на її території і коли за таких обставин злочинцю може бути призначена міра покарання також згідно із власним законодавством.

Частина перша коментованої статті визначає порядок перейняття кримінального провадження від іноземних держав. Так, виходячи з її положень, клопотання про пере­йняття кримінального провадження від іноземних держав уповноважений подавати компетентний орган.

Компетентний орган - орган, що здійснює кримінальне провадження, який звер­тається із запитом або забезпечує виконання запиту про надання міжнародної право­вої допомоги (див. коментар до ст. 541 КПК).

Основні вимоги до складання запитів про передачу кримінального провадження з України до іноземної держави викладені у ст. 600 КПК (див. коментар до статті).

Розглядає таке клопотання центральний орган України щодо міжнародної правової допомоги або орган, уповноважений здійснювати зносини.

Згідно зі ст. 545 КПК центральний орган України:

- Генеральна прокуратура України (звертається із запитами про міжнародну пра­вову допомогу у кримінальному провадженні під час досудового розслідування та розглядає відповідні запити іноземних компетентних органів);

- Міністерство юстиції України (звертається із запитами судів про міжнародну правову допомогу у кримінальному провадженні під час судового провадження та розглядає відповідні запити судів іноземних держав).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конвенції компетентні органи визначають до їх власного законодавства, яких дій слід вжити щодо такого клопотання.

Процедура передачі кримінального переслідування визначена у розд. 2 Конвенції.

Згідно із застереженням України до ч. 1 ст. 13 Конвенції усі клопотання, а також всі повідомлення, необхідні для застосування Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, надсилаються Генеральною прокуратурою України (щодо запитів органів досудового розслідування) або Міністерством юстиції України (у випадку запитів судів) до запитуючої сторони, або запитуючою державою до відповідних органів України, або за взаємною домовленістю безпосередньо орга­нами запитуючої держави до органів запитуваної держави. Відповіді надсилаються у такий же спосіб.

У термінових випадках клопотання і повідомлення можуть надсилатися через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол) (ст. 13 Конвенції).

Клопотання про порушення кримінального переслідування супроводжується ори­гіналом або засвідченою копією кримінальної справи, а також іншими необхідними документами. Однак, якщо підозрювана особа утримується під вартою, а запитуюча держава не може подати зазначені документи разом із клопотанням про порушення кримінального переслідування, вони можуть бути надіслані пізніше.

Запитуюча держава також письмово інформує запитувану державу про всі про­цесуальні дії та про всі заходи стосовно провадження, які здійснено в запитуючій державі після передачі клопотання. Таке повідомлення супроводжується всіма необ­хідними документами.

2. Частина друга коментованої статті містить чотири умови перейняття криміналь­ного провадження від іноземних держав, у яких судовими органами іноземної держа­ви було ухвалено вирок. Вжиті у ній терміни мають таке значення: громадянин Укра­їни - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України; іноземець - особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства - особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-ІІІ).

Відмова у видачі особи (екстрадиції) регулюється ст. 589 КПК (див. коментар до статті).

Стаття 8 Конвенції містить перелік підстав, за яких одна держава може звернути­ся до іншої з проханням про порушення кримінального переслідування: а) якщо під­озрювана особа має постійне помешкання в запитуваній державі; Ь) якщо підозрюва­на особа є громадянином запитуваної держави або якщо ця держава є країною її по­ходження; с) якщо підозрювана особа відбуває або має відбувати в запитуваній дер­жаві покарання, яке передбачає позбавлення волі; гї) якщо в запитуваній державі за той самий злочин або за інші злочини проти підозрюваної особи порушене криміналь­не переслідування; е) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі винесення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудже­ного; £) якщо вона вважає, що виконання в запитуваній державі вироку, у разі вине­сення такого, може збільшити можливість соціальної реабілітації засудженого; д) якщо вона вважає, що присутність на судовому засіданні підозрюваної особи не може бути забезпечена в запитуючій державі, у той час як її присутність на судовому засіданні може бути забезпечена в запитуваній державі; Ь) якщо вона вважає, що не може сама виконати вирок, у разі винесення такого, навіть з використанням екстрадиції, в той час як запитувана держава спроможна це зробити.

Якщо підозрювана особа була остаточно засуджена в Договірній Державі, ця дер­жава може звернутися із клопотанням про передачу провадження у справі в одному або декількох випадках, наведених у п. 1 ст. 8, лише тоді, коли вона сама не може виконати вирок, навіть з використанням екстрадиції, і якщо інша Договірна Держава не визнає принцип виконання вироку, постановленого іноземною державою, або від­мовляється виконати такий вирок (ч. 2 ст. 8 Конвенції).

Існує два механізми перейняття кримінального провадження: через суд або Гене­ральну прокуратуру України.

Механізм передачі запитів судів в Україну: Міністерство юстиції України - управ­ління юстиції - суд - обласна прокуратура - територіальна прокуратура - орган до- судового розслідування.

Одержані від іноземного суду матеріали кримінального провадження для судово­го розгляду направляються через відповідне обласне управління юстиції за підсудніс­тю до суду за місцем проживання або затримання особи.

У подальшому на підставі процесуального рішення суду кримінальне проваджен­ня надсилається територіальному прокурору. Прокурор спрямовує отримані матеріа­ли до органу, якому воно підслідне, з метою організації досудового розслідування. Компетентний орган за наявності підстав вживає заходів з метою притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.

Якщо виконання запиту не є можливим, відповідний орган іноземної держави повідомляється про це з мотивованим викладенням відповідних причин.

У разі закриття кримінальної справи або засудження особи до Міністерства юс­тиції України надсилається належним чином завірена копія постанови або вироку для подальшого інформування відповідного органу іноземної держави.

Механізм передачі запитів іноземних органів досудового розслідування: Генераль­на прокуратура - орган досудового розслідування.

За умов відсутності підстав, які згідно з чинним законодавством України пере­шкоджають виконанню запиту, кримінальне провадження для розслідування направ­ляється Генеральною прокуратурою України до центрального апарату компетентної установи за підслідністю з метою подальшої передачі до органу досудового розсліду­вання. Підслідність кримінальної справи визначається згідно з положеннями кримі­нально-процесуального законодавства.

З урахуванням положень ст. 9 Конвенції до прийняття рішення по суті клопотання про передачу кримінального переслідування необхідно викликати особу, стосовно якої надійшла кримінальна справа, та отримати її попередні пояснення з питань вчинення злочинів на території іноземної держави.

3. Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 36 Кодексу прокурор, здійснюючи нагляд за додер­жанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуально­го керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати органу досудо- вого розслідування виконання запиту (доручення) компетентного органу іноземної держави про міжнародну правову допомогу або перейняття кримінального проваджен­ня, перевіряти повноту та об' єктивність розслідування у перейнятому кримінальному провадженні.

Докладніше див. коментар до ст. 36 КПК.

4. Відповідно до ст. 3 Конвенції будь-яка Договірна Держава, що згідно із своїм власним законодавством має повноваження переслідувати за вчинення злочину, може для цілей застосування цієї Конвенції відмовитися або утримуватися від криміналь­ного переслідування підозрюваної особи, яка вже притягнута або буде притягнута до відповідальності іншою Договірною Державою за вчинення того ж злочину. Будь-яке рішення про відмову або утримання від кримінального переслідування є тимчасовим доти, доки остаточне рішення не буде прийняте в іншій Договірній Державі.

На виконання положень ст. 74 Конвенції про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. запитувана Договірна Сторона зобов'язана повідомити запитуючу Договірну Сторону про остаточне рішен­ня. На прохання запитуючої Договірної Сторони надсилається копія остаточного рі­шення.

Випадки, за настання яких запитувана держава може відмовити у прийнятті кло­потання повністю або частково, викладені у ст. 11 Мінської Конвенції:

(a) якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене від­повідно до ст. 8, не підтверджуються;

(b) якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній дер­жаві;

(c) якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(гї) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

(£) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; в такому випадку п. 2 ст. 26 не застосовується;

(д) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отримання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 міся­ців;

(Ь) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(І) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.

Генеральна прокуратура України при відмові перейняти кримінальне проваджен­ня зобов'язана повернути матеріали відповідним органам іноземної держави. Відпо­відь на клопотання оформляється відповідно до статей 13, 16 Конвенції.

Стаття 596

Неможливість перейняття кримінального провадження

1. Кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо:

1) не дотримані вимоги частини другої статті 595 цього Кодексу або міжнарод­ного договору, згода на обов 'язковість якого надана Верховною Радою України;

2) щодо цієї ж особи у зв 'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Укра­їні судом ухвалено виправдувальний вирок;

3) щодо цієї ж особи у зв 'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвинувальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується;

4) щодо цієї ж особи у зв 'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Укра­їні закрите кримінальне провадження або її звільнено від відбування покарання у зв'язку з помилуванням або амністією;

5) провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здій­снюватися у зв 'язку із закінченням строку давності.

1. Неможливість перейняття кримінального провадження - це наявність обставин, за яких процедура перейняття провадження від іноземних держав виключається.

Виходячи із положень ст. 10 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., запитувана держава не вживає дій щодо клопотання про перейняття кримінального провадження, якщо:

- особа не підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого законодавством до­говірної Держави;

- злочин, щодо якого заявляється клопотання про порушення кримінального пере­слідування, не становить злочин у разі вчинення на території запитуваної держави і коли за таких обставин злочинцю не може бути призначена міра покарання також за власним законодавством;

- на час подання клопотання вже спливли строки притягнення до кримінальної відповідальності згідно із законодавством запитуючої Держави.

За винятком передбачених ст. 10 Конвенції обставин, запитувана держава не може відмовити у прийнятті клопотання повністю або частково, інакше як в одному або кількох таких випадках:

(a) якщо вона вважає, що підстави, на яких ґрунтується клопотання, заявлене від­повідно до вимог ст. 8 Конвенції, не підтверджуються;

(b) якщо підозрювана особа не має постійного помешкання в запитуваній дер­жаві;

(c) якщо підозрювана особа не є громадянином запитуваної держави і не мала постійного помешкання на території цієї держави на момент вчинення злочину;

(гї) якщо вона вважає, що злочин, щодо якого заявляється клопотання про пору­шення кримінального переслідування, має політичний характер або якщо йдеться про злочин суто військовий або податковий;

(е) якщо вона вважає, що існують серйозні підстави зробити висновок про те, що клопотання про порушення кримінального переслідування мотивоване расовими, релігійними, національними міркуваннями або політичними поглядами;

(£) якщо її власне законодавство вже застосовується до злочину і якщо на момент отримання клопотання спливли строки давності відповідно до її законодавства; в такому випадку переривання строків давності не застосовується;

(д) якщо її повноваження ґрунтуються виключно на ст. 2 і якщо на момент отри­мання клопотання закінчаться строки давності згідно з її законодавством, при цьому береться до уваги передбачене в ст. 23 продовження цих строків на 6 місяців;

(Ь) якщо злочин був вчинений за межами території запитуючої держави;

(і) якщо кримінальне переслідування може суперечити міжнародним зобов'язанням запитуваної держави;

(І) якщо кримінальне переслідування може суперечити основоположним принци­пам правової системи запитуваної держави;

(к) якщо запитуюча держава порушила процедуру, передбачену цією Конвенцією.

Диспозиція коментованої статті складається із п'яти пунктів, за наявності визна­чених у них обставин кримінальне провадження не підлягає перейняттю:

1) не дотримані вимоги ч. 2 ст. 595 цього Кодексу або міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, наприклад:

- особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є громадянином України і перебуває на її території;

- особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, є іноземцем або осо­бою без громадянства і перебуває на території України, а її видача згідно із КПК або міжнародним договором України неможлива або у видачі відмовлено;

- запитуюча держава надала гарантії, що у разі ухвалення вироку в Україні особа, яка притягається до кримінальної відповідальності, не піддаватиметься у запитуючій державі державному обвинуваченню за те ж кримінальне правопорушення;

- діяння, якого стосується запит, є кримінальним правопорушенням за законом України про кримінальну відповідальність.

Докладніше див. коментар до ст. 595 КПК;

2) кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено виправ­дувальний вирок.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КПК одним із завдань кримінального провадження є за­безпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

Вирок - судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті (ч. 1 ст. 639 КПК).

Згідно з ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не до­ведено, що:

- вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа;

- кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим;

- у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. ви­значає, що ніхто не може бути повторно засуджений або покараний за злочин, за який він уже був засуджений або виправданий відповідно до закону та кримінально-про­цесуального права будь-якої країни.

Детальніше див. коментар до ст. 373 КПК;

3) кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні судом ухвалено обвину­вальний вирок, за яким покарання вже відбуте або виконується.

Відповідно до ч. 2 ст. 373 КПК, якщо обвинувачений визнається винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, суд ухвалює обвинувальний вирок і при­значає покарання;

4) кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо щодо цієї ж особи у зв'язку з тим же кримінальним правопорушенням в Україні закрите кримінальне про­вадження або її звільнено від відбування покарання у зв'язку з помилуванням або амністією.

Закриття кримінального провадження регулюється ст. 284 КПК (див. коментар).

Амністія або помилування - це акти вищого органу державної влади. Вони, не відміняючи закону, який встановлює відповідальність за те чи інше правопорушення, звільняють осіб, що вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом по­карання більш м'яким або зняття судимості.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 1 листопада 1996 р. № 392/96-ВР амністія - повне або часткове звільнення від відбу­вання покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Перелік категорій осіб, до яких амністія не може застосовуватися, викладено у ст. 4 вказаного Закону.

Помилування осіб здійснюється на підставі Указу Президента України «Про по­рядок здійснення помилування» від 16 вересня 2010 р. № 902/2010. Згідно з п. 2 цього Указу помилування засуджених здійснюється у виді: заміни довічного позбав­лення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років; повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання; заміни покаран­ня або невідбутої його частини більш м'яким.

Відповідно до п. 3 Указу клопотання про помилування особою, засудженою судом України, яка відбуває покарання в Україні, або засудженою судом іноземної держави і переданою для відбування покарання в Україну без умови про незастосування по­милування, подається через адміністрацію установи виконання покарань або іншого органу, що здійснює виконання кримінальних покарань. Адміністрація в установле­ному порядку реєструє клопотання і протягом п' ятнадцяти днів з дня подання на­правляє його до Адміністрації Президента України разом із копіями вироку, ухвали і постанови суду, докладною характеристикою про поведінку особи і ставлення її до праці із викладеною письмово думкою адміністрації і, як правило, спостережної ко­місії або служби у справах неповнолітніх про доцільність помилування, а також ін­шими документами і даними, що мають значення для розгляду питання про застосу­вання помилування.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. ви­значає, що у разі, якщо особу було засуджено за злочин і якщо винесений щодо неї вирок було згодом скасовано або їй було даровано помилування на тій підставі, що якась нова або знову віднайдена обставина беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання внаслідок такого засудження, має право на одержання компенсації згідно із законом, якщо не буде доведено, що цю обставину не було свого часу виявлено винятково або частково з її вини;

5) кримінальне провадження не може бути перейняте, якщо провадження щодо заявленого кримінального правопорушення не може здійснюватися у зв'язку із за­кінченням строку давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 49 КК особа звільняється від кримінальної відповідальнос­ті, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили мину­ли такі строки: два роки (у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який перед­бачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі); три роки (у разі вчинення зло­чину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або по­збавлення волі); п'ять років (у разі вчинення злочину середньої тяжкості); десять років (у разі вчинення тяжкого злочину); п'ятнадцять років (у разі вчинення особливо тяжкого злочину).

Стаття 597

Тримання під вартою особи до отримання запиту про перейняття кримінального провадження

1. За клопотанням компетентного органу іншої держави особа, щодо якої буде направлений запит про перейняття кримінального провадження, може триматися під вартою на території України не більше ніж сорок діб.

2. Тримання під вартою особи здійснюється в порядку та згідно з правилами, передбаченими статтею 583 цього Кодексу.

3. Якщо після закінчення передбаченого частиною першою цієї статті строку запит про перейняття кримінального провадження не надійде, зазначена особа звіль­няється з-під варти.

1. Стосовно законодавства, яким регулюється перейняття кримінального прова­дження, див. коментар до ст. 596 КПК.

Застосування тимчасового заходу «тримання під вартою особи до отримання за­питу про перейняття кримінального провадження» регулюється положеннями Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р. і законодавством запитуваної держави (ч. 1 ст. 29 Конвенції).

Інститут «тримання під вартою» у кримінальному процесі регулюється гл. 18 КПК (див. коментар).

Законодавство запитуваної держави або Конвенція визначають також умови, за яких тримання під вартою не застосовується (ч. 2 ст. 29 Конвенції):

(a) якщо запитувана держава інформує запитуючу державу про своє рішення не вживати дій щодо клопотання;

(b) якщо запитувана держава інформує її про своє рішен<