Стаття 367. Таємниця наради суддів

1. Під час ухвалення вироку ніхто не мас права перебувати в парадній кімнаті, крім складу суду, який здійснює судовий розгляд.

2. Суд вправі перервати нараду лише для відпочинку з настанням нічного часу. Під час перерви судді не можуть спілкуватися з особами, які брали участь у кримінальному провадженні.

3. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення вироку в нарадчій кімнаті.

4. Постановлення ухвали суду в нарадчій кімнаті здійснюється відповідно до правил, передбачених цією статтею.

1. Таємниця нарадчої кімнати є однією із гарантій незалежності та неупередженості суду, підкорення його лише закону та забезпечення необхідних умов для повного і правильного вирішення всіх питань, обов'язкових для постановлення законного та обґрунтованого рішення. Для забезпечення таємниці нарадчої кімнати ніхто не має права бути присутнім у ній, крім складу суду, який здійснює судовий розгляд. Забороняється не лише перебувати, але й тимчасово входити до нарадчої кімнати. Така заборона поширюється не лише на учасників судового провадження, але й на інших учасників кримінального провадження. Під час ухвалення вироку (перебування складу суду в нарадчій кімнаті) інші справи цим судом чи суддями розглядатися не можуть.

2. Судді, а також присяжні при здійсненні судового провадження судом присяжних, які перебувають у нарадчій кімнаті, не мають права залишати її до постановлення судового рішення, за винятком випадку перерви наради з настанням нічного часу. У зв'язку із цим не є порушенням таємниці наради вихід суду до нарадчої кімнати в п'ятницю та оголошення рішення в понеділок. Під час перерви для запобігання впливу на прийняття судового рішення судді, у тому числі й присяжні, у разі здійснення судового провадження судом присяжних не можуть спілкуватися з учасниками кримінального провадження. Порушення таємниці нарадчої кімнати може бути підставою для скасування рішення суду судом апеляційної та касаційної інстанції, зокрема, у випадку, коли таке порушення процесуального закону перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

3. Судді, а також присяжні при здійсненні судового провадження судом присяжних не мають права розголошувати хід обговорення питань, які вони мають вирішити, ухвалюючи вирок, та самого ухвалення вироку в нарадчій кімнаті, у тому числі радитись будь з ким у кримінальному провадженні, що розглядається, розголошувати думки інших суддів із питань, передбачених ч. 1 ст. 368 КПК, спілкуватися з учасниками судового провадження та іншими учасниками кримінального провадження.

4. Правила таємниці наради суддів, передбачені коментованою статтею, застосовуються й при постановленні ухвал у нарадчій кімнаті, зокрема ухвали про застосування чи відмову в застосуванні примусових заходів медичного або виховного характеру, про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності тощо. Зазначимо, що ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати (на місці), відповідно до ч. 4 ст. 371 КПК заносяться секретарем судового засідання в журнал судового засідання, наприклад, при вирішенні питань, пов'язаних ЗІ звільненням присяжних від участі в розгляді кримінального провадження, а також із самовідводом і відводом присяжних, за винятком випадку, коли вихід до нарадчої кімнати буде визнаний судом необхідним (ч. 5 ст. 387 КПК).

Стаття 368. Питання, що вирішуються судом при ухваленні вироку

1. Ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити такі питання:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа;

2) чи містить це діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений;

3) чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення;

4) чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання обвинуваченого, і які саме;

6) яка міра покарання мас бути призначена обвинуваченому І чи повинен він її відбувати;

7) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку;

8) чи вчинив обвинувачений кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності;

9) чи є підстави для застосування до обвинуваченого, який вчинив кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, примусового заходу медичного характеру, передбаченого частиною другою статті 94 Кримінального кодексу України;

10) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосувати до обвинуваченого примусове лікування;

11) чи необхідно призначити неповнолітньому громадського вихователя;

12) що належить вчинити з майном, на яке накладено арешт, речовими доказами і документами;

13) на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому розмірі;

14) як вчинити із заходами забезпечення кримінального провадження.

2. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів або декількох кримінальних проступків, суд вирішує питання, зазначені у пунктах 1- 8 частини першої цієї статті, окремо за кожним кримінальним правопорушенням.

3. Якщо обвинувачуються декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з обвинувачених.

4. Примусовий захід медичного характеру, передбачений пунктом 9 частини першої цієї статті, може бути застосовано до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, лише за наявності акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи.

5. Примусове лікування, передбачене пунктом 10 частини першої цієї статті, може бути застосоване лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи.

6. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його ухвалах, у випадках, передбачених частиною другою статті 455 і частиною другою статті 456 цього Кодексу.

1. Нарадою суду під час постановления судового рішення незалежно від його складу (здійснюється судове провадження колегією суддів чи судом присяжних) керує головуючий, який послідовно ставить на обговорення питання, передбачені ч. 1 коментованої статті, проводить відкрите голосування і веде підрахунок голосів. Усі питання вирішуються простою більшістю голосів. Головуючий для збереження суддями або/та присяжними об'єктивності при прийнятті рішення з того чи іншого питання, а також для уникнення впливу, зокрема авторитету головуючого, на їх думку голосує останнім. Ніхто зі складу суду не має права утримуватися від голосування, за винятком випадку, коли вирішується питання визначення міри покарання (виду та розміру основного та у передбачених законом випадках і додаткового покарання), а суддя чи присяжний голосував за виправдання обвинуваченого. У таких випадках голос того, хто утримався, додається до голосів, поданих за рішення, яке є найсприятливішим для обвинуваченого (пом'якшена міра покарання, призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК, звільнення обвинуваченого від покарання у зв'язку з випробуванням тощо). При виникненні розбіжностей про те, яке рішення для обвинуваченого є більш сприятливим, питання вирішується шляхом голосування простою більшістю голосів.

Ухвалюючи вирок, суд на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК, має вирішити питання, передбачені ч. 1 коментованої статті. Розглянемо деякі з них.

Зокрема, вирішуючи питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, чи містить таке діяння склад кримінального правопорушення і якою статтею закону України про кримінальну відповідальність він передбачений, а також чи винен обвинувачений у вчиненні цього кримінального правопорушення, суддя має пам'ятати, що:

- обвинувальний вирок згідно ч. З ст. 373 КПК не може ґрунтуватись на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення;

- усі сумніви щодо доведеності вини особи відповідно до ч. 4 ст. 17 КПК тлумачаться на її користь;

- саме сторона обвинувачення має довести винуватість особи.

У разі якщо стороною обвинувачення не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа (вчинене нею діяння підпадає під ознаки адміністративного правопорушення, оскільки, наприклад, не було доведено настання суспільно небезпечних наслідків, які є обов'язковою ознакою інкримінованого обвинуваченому кримінального правопорушення та які є основою для відмежування кримінального правопорушення від адміністративного); 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим (доведено факт вчинення кримінального правопорушення, але не доведено вину обвинуваченого у його вчиненні); 3) у діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення (не доведено, що вчинене обвинуваченим діяння вміщує всі обов'язкові ознаки інкримінованого йому кримінального правопорушення), - суд має ухвалити виправдувальний вирок. Слід звернути увагу, що виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні відсутності події кримінального правопорушення або відсутності в діянні обвинуваченого складу кримінального правопорушення (пп. 1,2 ч. 1 ст. 284 КПК).

При вирішенні питання, чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинене ним кримінальне правопорушення, суд мас враховувати думку складу суду щодо попередніх питань, оскільки наявність негативної відповіді суду хоча б на одне із зазначених питань тягне за собою постановленій виправдувального вироку, що відповідно виключає потребу вирішувати це питання. Крім того, суд має враховувати: положення пп. 4-8 ч. 1 ст. 284 і ч. 2 ст. 284 КПК та в разі виявлення зазначених у них обставин постановляти ухвалу про закриття кримінального провадження; наявність підстав для застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Вирішуючи питання, чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання, суд має виходити з положень статей 66, 67 КК, наявних у матеріалах кримінального провадження відомостей, належно перевірених та оцінених судом, ураховувати поведінку обвинуваченого під час судового провадження тощо.

Ще одним питанням, яке вирішується судом при постановленні вироку, є визначення міри покарання, що має бути призначене обвинуваченому, та потреби в його відбуванні. Слід зазначити, що суд, визначаючи міру покарання, має керуватись у першу чергу загальними засади призначення покарання (ст. 65 КК), призначаючи покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання. Звернемо увагу на те, що індивідуалізація покарання є важливою вимогою принципового характеру, яка виходить із того, що кримінальна відповідальність персоніфікована: вона настає лише щодо конкретної особи, яка вчинила злочин (статті 2,18,50 КК). Тому призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, повинно максимально сприяти досягненню мети покарання. З огляду на конкретні обставини кримінального провадження, зважаючи на необхідність та доцільність застосування покарання, ураховуючи суспільну небезпечність засудженого, суд може, а в деяких випадках за наявності передбачених кримінальним законом обставин зобов'язаний звільнити обвинуваченого від покарання та його відбування. Слід зазначити, що при прийнятті рішення щодо звільнення особи від відбування покарання з випробуванням відповідно до статей 75-79,104 КК суд має визначити тривалість іспитового строку, обов'язки, які покладаються на обвинуваченого, трудовий колектив або особу, на які за їх згодою або на їх прохання покладається обов'язок щодо нагляду за засудженим і проведення з ним виховної роботи.

Вирішуючи питання, чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, і якщо так, то на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку, суд має виходити із доведеності підстав і розміру позову, ураховуючи, що в разі встановлення відсутності події кримінального правопорушення суд згідно із ч. 2 ст. 129 КПК має відмовити у позові, а у разі виправдання обвинуваченого за відсутності в його діях складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК) або його непричетності до вчинення кримінального правопорушення, тобто у зв'язку з недоведеністю обставин, передбачених ч. 1 ст. 373 КПК, а також у випадках, передбачених ч. 1 ст. 326 КПК, - залишити позов без розгляду. Слід мати на увазі, що у випадку задоволення цивільного позову суд згідно з ч. 2 ст. 170 КПК за клопотанням прокурора, цивільного позивача може вирішити питання про накладення арешту на майно для забезпечення цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили, якщо таких заходів не було вжито раніше.

2. Якщо особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів або декількох кримінальних проступків, суд зобов'язаний вирішувати питання, визначені у пп. 1-8 ч. 1 цієї статті, окремо за кожним кримінальним правопорушенням. З огляду на наведене, а також беручи до уваги положення ч. 2 ст. 217 КПК щодо неможливості об'єднання в одному провадженні матеріалів досудових розслідувань щодо кримінального проступку та злочину, такі кримінальні правопорушення не можуть бути предметом одного судового провадження.

Слід зазначити, що суд, вирішуючи окремо за кожним кримінальним правопорушенням (у випадку обвинувачення особи у декількох злочинах чи декількох кримінальних проступках) питання, необхідні для постановлення законного та обгрунтованого судового рішення, може визнати винуватим обвинуваченого у вчиненні одних кримінальних правопорушень і невинуватим у вчиненні інших. Такий вирок у кінцевому підсумку є обвинувальним.

3. Якщо обвинувачених декілька, суд зобов'язаний вирішити питання, передбачені у пп. 1-14 ч. 1 коментованої статті, окремо щодо кожного з обвинувачених. Слід зазначити, що з огляду на положення ст 510, ч. З ст. 512, ч. 6 ст. 9 КПК, у випадку коли щодо однієї особи кримінальне провадження здійснюється в загальному порядку, а відносно іншої щодо застосування примусових заходів медичного характеру, суд у нарадчій кімнаті відносно першої - вирішує питання, визначені коментованою статтею, а відносно другої-питання, визначені ст 513 КПК, відповідно ухвалюючи вирок щодо обвинуваченого та ухвалу щодо застосування примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності

4. Суд може застосувати до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані обмеженої осудності, тобто у стані, зумовленому наявним у неї психічним розладом, через який особа під час вчинення кримінального правопорушення не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, примусовий захід медичного характеру, визначений ч. 1 ст. 94 КПК, лише за умови наявності у матеріалах кримінального провадження акта психіатричної експертизи, проведеної на підставі постанови слідчого, прокурора або ухвали слідчого судді, суду та висновку лікувальної установи (висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність застосування примусового заходу). При цьому, як зазначив ПВСУ у п. 7 постанови від 3 червня 2005 р. № 7 "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування", з огляду на те, що надання в примусовому порядку амбулаторної психіатричної допомоги застосовується щодо осіб, які мають психічні розлади, наявність яких саме і є критерієм обмеженої осудності (ч. 1 ст. 20, ч. 2 ст. 94 КК), судам слід ураховувати, що до осіб, визнаних обмежено осудними, у разі потреби може застосовуватися лише цей вид примусових заходів медичного характеру. Крім того, варто звернути увагу на те, що наявність акта психіатричної експертизи та висновку лікувальної установи є обов'язковими умовами для застосування судом примусового заходу медичного характеру, відсутність яких виключає такс застосування, у той же час їх наявність не зобов'язує суд застосувати такі заходи, оскільки визнання особи обмежено осудною відповідно до ч. 1 ст. 20 КК належить виключно до компетенції суду.

5. Примусове лікування може бути застосоване судом незалежно від призначеного покарання до осіб, які вчинили кримінальні правопорушення та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та лише за наявності висновку лікувальної установи (висновку медичної комісії) про наявність захворювання та необхідності їх лікування у примусовому порядку.

Слід зазначити, що примусове лікування відповідно до ч. 2 ст. 96 КК здійснюється за місцем відбування покарання у разі призначення такій особі покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі, при призначенні інших видів покарання примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. Наприклад, лікування алко - та наркотично залежних осіб проводиться у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я (стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологічні відділення при психіатричних лікарнях тощо).

6. Обираючи при ухваленні вироку норму закону України про кримінальну відповідальність, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, суд зобов'язаний ураховувати висновки ВСУ, викладені у резолютивній частині ухвали, у випадках, передбачених у ч. 2 ст. 455 і ч. 2 ст. 456 КПК, обов'язкові для всіх суб'єктів владних повноважень, діяльність яких пов'язана з виконанням відповідної норми закону України про кримінальну відповідальність та мас преюдиціальне значення для всіх судів загальної юрисдикції України. Зокрема, останнє означає, що суд будь-якої інстанції, розглядаючи справу щодо подібних суспільно небезпечних діянь, має застосовувати норму закону України про кримінальну відповідальність саме таким чином, як зазначено у висновку ВСУ (у судовому рішенні може міститись посилання на справу, яку розглядав ВСУ), вважаючи обставини, викладені у таких висновках встановленими, істинними та такими, що не потребують нового доведення. Загалом постановлення судового рішення ВСУ у преюдиціальному порядку забезпечує однакове тлумачення і застосування норми матеріального права в усіх судах загальної юрисдикції судової системи України.

ГЛАВА 29

СУДОВІ РІШЕННЯ

Стаття 369

Види судових рішень

1. Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку.

2. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали.

1. Судові рішення — це правозастосовні акти суду, судді, слідчого судді або суду присяжних, які викладені у формі вироку або ухвали та в яких вирішено обвинува­чення по суті або інші питання кримінального провадження.

Відповідно до ст. 124 Конституції судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Вирок та ухвала повинні бути законними, обґрунтованими та вмотивованими.

Судове рішення приймається у формі ухвали або вироку, які мають відповідати вимогам, передбаченим статтями 369, 371-374 КПК.

Коментована стаття передбачає дві форми (у назві - види) судових рішень: вирок і ухвала.

Суд першої інстанції або апеляційної інстанції ухвалює вирок іменем України безпосередньо після закінчення судового розгляду. При ухваленні вироку апеляційною інстанцією слід брати до уваги (тут і надалі з урахуванням оновленого кримінального процесуального законодавства) ППВСУ від 15.05.2006 р. "Про практику постанов- лення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку". Ухвалений судом вирок може бути виправдувальним або обвинувальним.

Різновидом обвинувальних вироків є вироки на підставі угод про примирення або про визнання винуватості. А саме, якщо суд переконається, що угода може бути за­тверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторо­нами міру покарання. Вирок на підставі угоди повинен відповідати загальним вимогам до обвинувальних вироків з урахуванням особливостей, передбачених ч. 3 ст. 475 КПК.

Вимоги до змісту вироку викладені в ст. 374 КПК.

2. Ухвали суду поділяються на два види: ухвали, які постановлені в нарадчій кім­наті, та ухвали, які постановлені без виходу до нарадчої кімнати.

Ухвали, які постановлені в нарадчій кімнаті, викладаються окремим документом. В ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.

Слід знати, що лише у випадку, передбаченому п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК, суд апеляцій­ної інстанції ухвалює вирок. Будь-яке інше рішення суд апеляційної інстанції приймає у формі ухвали (ст. 418 КПК). Також з усіх процесуальних питань суд касаційної ін­станції постановляє ухвали (ст. 441 КПК).

Крім того, висновки ВСУ, викладені у його ухвалах, у випадках, передбачених у ч. 2 ст. 455 і ч. 2 ст. 456 КПК, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів Украї­ни. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену за­коном (ст. 458 КПК).

Так, наприклад, ухвали постановляються: про проведення в залі судового засідан­ня фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури (ст. 27 КПК); про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрис­дикції одного суду апеляційної інстанції (ст. 34 КПК); про залучення законного пред­ставника (ст. 44 КПК); про поновлення пропущеного із поважних причин строку (ст. 117 КПК); про зменшення розміру належних до оплати процесуальних витрат чи звільнення від їх оплати повністю або частково, чи відстрочення або розстрочення сплати процесуальних витрат на визначений строк (ст. 119 КПК); про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК); про повернення об­винувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру (ст. 314 КПК); про призначення судового розгляду (ст. 316 КПК); про доручення проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам (ст. 332 КПК); про доручення проведення слідчої (розшукової) дії (ст. 333 КПК); про об' єднання в одне провадження матеріалів кримінального провадження або виділен­ня їх в окреме провадження (ст. 334 КПК); про розшук обвинуваченого (ст. 335 КПК); про здійснення дистанційного судового провадження (ст. 336 КПК); про визначення обсягу доказів, які будуть досліджуватися, та порядок їх дослідження (ст. 349 КПК); про закінчення з'ясування обставин та перевірки їх доказами (ст. 363 КПК); питання, пов'язані зі звільненням присяжних від участі в розгляді кримінального провадження, а також із самовідводом і відводом присяжних (ст. 387 КПК); про залишення апеля­ційної скарги без руху (ст. 399 КПК); про повернення апеляційної скарги (ст. 399 КПК); про відкриття апеляційного провадження (ст. 399 КПК); про закриття апеляційного провадження (ст. 403 КПК); про залишення вироку без змін (ст. 407 КПК); про зміну ухвали (ст. 407 КПК); про скасування ухвали частково та ухвалення нової ухвали (ст. 407 КПК); про скасування вироку і закриття кримінального провадження (ст. 407 КПК); про залишення судового рішення без зміни, а касаційної скарги - без задово­лення (ст. 436 КПК); про скасування судового рішення і призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції (ст. 436 КПК); про повне задоволення заяви (ст. 454 КПК); про відмову в задоволенні заяви (ст. 454 КПК); про залишення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без задоволення (ст. 467 КПК); про скасування вироку і ухвалення нового вироку (ст. 467 КПК); про продовження до тридцяти днів строку тримання особи у приймальнику-розподільнику для дітей (ст. 499 КПК); про направлення особи до медичного закладу для проведення психіатрич­ної експертизи (ст. 509 КПК); про застосування примусових заходів медичного харак­теру (ст. 512 КПК); про відмову в застосуванні примусових заходів медичного харак­теру (ст. 512 КПК); про відмову у відкритті провадження про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження (ст. 528 КПК); про відновлення матеріалів втраченого кримінального провадження (ст. 531 КПК); про закриття розгляду заяви про відновлення матеріалів втраченого кримінального провадження (ст. 531 КПК); про задоволення клопотання щодо умовно-дострокового звільнення засудженого від відбування покарання (ст. 539 КПК); про застосування тимчасового арешту (ст. 583 КПК); про відмову в застосуванні тимчасового арешту (ст. 583 КПК); про застосуван­ня екстрадиційного арешту (ст. 583 КПК); про відмову в застосуванні екстрадиційно- го арешту (ст. 583 КПК); про затвердження згоди особи на її спрощену видачу (ст. 588 КПК); про виконання вироку суду іноземної держави (ст. 603 КПК); про відмову у виконанні вироку суду іноземної держави (ст. 603 КПК).

Вимоги до змісту ухвали викладені в ст. 372 КПК.

Стаття 370

Законність, обґрунтованість і вмотивованість судового рішення

1. Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

2. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матері­ального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об 'єктивно з 'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

4. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та під­стави його ухвалення.

1. Судове рішення у кримінальному провадженні є актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права. Тому слід неухильно додержувати вимог про законність, обґрунтованість та вмотивованість ви­року і ухвали в кримінальному провадженні.

Крім того слід мати на увазі таку властивість судових рішень, як їх загальнообов'язковість, оскільки вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному КПК, є обов'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України (ч. 2 ст. 21 КПК).

Водночас ст. 90 КПК встановлено, що рішення національного суду або міжнарод­ної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією і міжнародними до­говорами, згода на обов' язковість яких надана Верховній Раді України, має преюди­ціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів. Виклю­чення з цього правила визначені у ст. 198 КПК. А саме, висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного за­ходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

У наведеному контексті доцільно навести положення ч. 2 ст. 467 КПК. Адже з на­бранням законної сили новим судовим рішенням втрачають законну силу судові рі­шення інших судів у конкретному кримінальному провадженні.

2. Вимога щодо компетентності судді, який ухвалив судове рішення, випливає з положень ст. 6 КЗПЛ, а саме, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи судом, встановленим законом. Отже, на рівні європейських стандартів визначено право на суд, встановлений законом. При цьому в ст. 8 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" встановлено право на повноважний суд. Так, у цитованій статті за­писано, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Суддя розглядає справи, одержані згідно з порядком розподілу судових справ, установленим відповідно до закону. На розподіл судових справ між суддями не може впливати бажання судді чи будь-яких інших осіб. У зв'язку з цим слід зауважити, що у суді функціонує автома­тизована система документообігу суду, що забезпечує, зокрема, об'єктивний та неупе- реджений розподіл матеріалів кримінального провадження між суддями з додержан­ням принципів черговості та однакової кількості проваджень для кожного судді та визначення присяжних для судового розгляду з числа осіб, які внесені до списку присяжних (ст. 35 КПК).

Склад суду визначається відповідно до вимог ст. 31 КПК. Так, наприклад, за загаль­ним правилом кримінальне провадження в суді першої інстанції здійснюється профе­сійним суддею одноособово. Проте, кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких передбачено довічне позбавлення волі, здійснюється колегіально судом у складі трьох професійних суддів, а за клопотанням обвинувачено­го - судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних.

Кримінальне провадження в апеляційному та касаційному порядках, за загальним правилом, здійснюється колегіально судом у складі не менше трьох професійних суддів, при цьому кількість суддів має бути непарною.

Кримінальне провадження у ВСУ з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 445 КПК, здійснюється Судовою палатою у кримінальних справах ВСУ. У разі коли підставою для перегляду судових рішень ВСУ були обставини, встановлені п. 2 ч. 1 ст. 445 КПК, справа розглядається на спільному засіданні всіх судових палат ВСУ.

Перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами здійснює суд у такому самому кількісному складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально)

Правила територіальної та істанційної підсудності викладені у статтях 32, 33 КПК. Також у ст. 34 КПК викладено правила направлення кримінального провадження з одного суду до іншого.

На забезпечення законності кримінального провадження, а отже, і рішень, ухва­лених компетентним судом, спрямована дія засади кримінального провадження — за­конності (ст. 9 КПК). Так, під час кримінального провадження суд зобов'язаний не­ухильно додержуватися вимог Конституції, КПК, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховній Раді України, вимог інших актів законодавства. При здійсненні кримінального провадження судом не може застосовуватися закон, який суперечить КПК.

У разі якщо норми КПК суперечать міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховній Раді України, судом застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. При цьому кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики ЄСПЛ.

У випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК.

У частині 2 коментованої статті йдеться про те, що рішення, повинні бути ухва­лені компетентним судом згідно з нормами матеріального права.

Судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо таке рішення ухва­лено незаконним складом суду або порушено правила підсудності.

3. Обґрунтованість ухвали або вироку означає відповідність висновків суду, слід­чого судді у рішенні фактичним обставинам, які підлягають доказуванню у кримі­нальному провадженні. Отже, винесення обґрунтованого, судового рішення є резуль­татом пізнання судом обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному про­вадженні (ст. 91 КПК). Зазначені обставини повинні бути підтверджені показаннями, речовими доказами, документами, висновками експертів.

Також слід зауважити, що суд досліджує докази безпосередньо. Показання учас­ників кримінального провадження суд отримує усно.

Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Отже, суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них (ст. 95 КПК).

Відповідно до ст. 94 КПК суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, до­пустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. При цьому слід мати на увазі, що жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Прийняття судом або слідчим суддею необґрунтованого рішення може бути на­слідком істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, що, у свою чергу, тягне за собою скасування такого судового рішення.

4. Право на отримання мотивованого судового рішення є процесуальним елемен­том права на справедливий суд (ст. 6 КЗПЛ).

ЄСПЛ стосовно мотивованості судового рішення виробив таку позицію. А саме, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов' язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені під­стави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 КЗПЛ зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення ЄСПЛ у справах «Ван де Хурк проти Нідерландів», «Гарсія Руїс проти Іспанії», «Іро Баланіт проти Іспанії», «Кузнєцов та інші проти Росії», «Руїс Торіха проти Іспанії», «Серявін та інші проти України», «Суомінен проти Фінляндії», «Татішвілі проти Росії», «Хаджіанастасіу проти Греції», «Хіггінс та інші проти Франції», «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що невмотивованість судового рішення є підставою для його скасування у зв'язку з порушенням норм процесуаль­ного права незалежно від доводів, викладених в апеляційній чи касаційній скарзі.

Що ж до рішень судів вищестоящих інстанцій, то ЄСПЛ у своїх рішеннях висло­вив низку наступних міркувань. Так ЄСПЛ стосовно мотивованості ухвал судів апе­ляційної або касаційної інстанцій вказав, що, відхиляючи скаргу, суд у принципі може обмежитися прийняттям мотивів винесеного попереднього судового рішення. Однак ЄСПЛ у своїх постановах вказував, що порушення права на справедливий розгляд за ст. 6 КЗПЛ буде мати місце у випадках: відмови суду розглядати в своєму рішенні доводи, засновані на КЗПЛ, які до того ж були ясно і повно викладено, відмови суду оцінювати доводи заявника, засновані на Конституції, відмови суду касаційної інстан­ції в задоволенні скарги заявника без оцінки доказів по суті, тобто без будь-якої мо­тивації, лише шляхом відтворення в судовій ухвалі тексту рішення нижчестоящого суду (див. рішення ЄСПЛ у справах «Гарсія Руїс проти Іспанії», «Іро Баланіт проти Іспанії», «Проніна проти України», «Хелле проти Фінляндії», «Татішвілі проти Росії»).