Загальна характеристика нижчих рослин – водоростей

Загальна характеристика нижчих рослин – водоростей

. Водорості — велика група найдавніших рослин. Будова їхнього тіла і розміри характеризуються значною різноманітністю. Існують одноклітинні,багатоклітинні і колоніальні форми мікроскопічних розмірів (від тисячних часток міліметра), а також форми з різною будовою слані, що досягають 30—45 м.Водорості — єдина група організмів, серед яких зустрічаються прокаріоти (синьозелені) і еукаріоти (решта відділів). В ядрах еукаріотних водоростей виявлені структури, властиві ядрам інших еукаріотів:оболонки, ядерний сік, ядерця, хромосоми.

Загальна характеристика вищих спорових рослин

До сучасних спорових рослин належать представники відділів Мохоподібні, Плауноподібні, Хвощеподібні та Папоротеподібні. Це наземні організми, і лише деякі з них пристосувалися до життя у водному середовищі. При величезній різноманітності зовнішнього вигляду ці рослини мають спільні риси будови. Тіло спорових (крім мохів) поділяється на корінь та пагін. У зв'язку з переходом до наземного способу існування у спорових рослин виникають покривні, механічні та провідні тканини. Розмножуються ці рослини спорами, що і визначило їх назву.

У спорових рослин розвиток відбувається шляхом низки перетворень зі зміною поколінь - статевого та нестатевого. Нестатеве покоління, або спорофіт, для розмноження утворює нестатеві клітини - спори. Зі спори виростає заросток, на якому формуються жіночі та чоловічі статеві органи. В них визрівають гамети. Покоління, що утворює гамети, буде статевим поколінням у життєвому циклі розвитку спорових рослин, або гаметофітом. Гамети беруть участь у заплідненні. Запліднення відбувається лише у водно-краплинному середовищі, тому спорові рослини поширені на вологих ділянках суходолу, хоча деякі існують навіть у пустелях (подумайте, які умови для цього повинні бути). Із зиготи, яка утворюється після запліднення, виростає спорофіт. Цикл розвитку починається знову. В рослин різних систематичних груп, з якими ви ознайомитесь далі, гаметофіт і спорофіт мають різний вигляд.

Голонасінні

Представники відділу Голонасінні можуть рости в горах, пустелях, у тропіках. Ці рослини поширені на земній кулі й наявні майже в усіх кліматичних зонах. Немає голонасінних лише в Антарктиді. Голонасінні становлять близько 90 % лісів на планеті. Деякі з них займають величезні простори північних районів, утворюючи тайгу.

У флорі України голонасінні представлені, переважно, хвойними, або шишконосними, рослинами. Корінь може проникати глибоко в ґрунт, надійно закріплюючи рослину. Стебло хвойних рослин потовщується за рахунок камбію, має добре розвинуту деревину, що складається здебільшого з мертвих клітин. У деревині розміщена велика кількість смоляних ходів, заповнених особливою смолою - живицею. Усе це робить стовбури хвойних рослин дуже міцними.

Однією з найважливіших ознак голонасінних є наявність насіння, яке відкрито розміщується на насінних лусках. Звідси і походить назва відділу -Голонасінні. Насінина має цілу низку переваг перед спорою. Вона містить готовий зародок та запас поживних речовин, що забезпечує його розвиток. Зародок захищений насінною оболонкою. Це дає змогу голонасінним широко розселятися на планеті і займати різні екологічні ніші.

Хвойні мають велике господарське значення. їхня деревина використовується в будівництві, для виготовлення меблів, паперу, музичних інструментів, з неї отримують смоли, бальзами, вітаміни тощо. Багато видів використовують в озелененні, медицині тощо. Висаджуючи на схилах сосни, людина запобігає змиванню грунтів. Лісові масиви хвойних затримують на полях сніг, послаблюють вітри.

Покритонасінні

Покритонасінні найбільш високоорганізовані з усіх рослин. У сучасній флорі відділ Покритонасінні найбільший не лише за чисельністю видів, а й за поширенням. Серед півмільйона рослин вони нараховують 300 тисяч видів (мал. 83). Покритонасінні поширені скрізь: на всіх континентах, у всіх кліматичних зонах, за винятком боліт.

насінні зачатки в них розміщені не відкрито, а захищені стінками зав'язі. Насінина у покритонасінних розвивається значно швидше, ніж у голонасінних. Найсуттєвішою відмінністю і перевагою покритонасінних над рештою відділів рослин є наявність спеціального органа розмноження - квітки (мал. 83). Тому інша назва цього відділу - Квіткові. Для квіткових рослин характерне подвійне запліднення.Розмножуються покритонасінні як вегетативно, так і насінням, яке знаходиться всередині плоду. Плоди різноманітні за будовою і пристосовані до різних форм поширення.

В усіх екосистемах покритонасінні є головною ланкою живлення для різноманітних травоїдних тварин. Квітковим рослинам належить провідна роль в утворенні та покращенні родючості ґрунтів, зменшенні їх ерозії. Величезне значення мають ці рослини у підтриманні сталості складу повітряного середовища нашої планети. Найбільшого значення серед усіх рослин набули покритонасінні і в житті людини. Це стосується не тільки її господарської діяльності, але і таких сфер, як декоративне рослинництво та медицина.

 

Водорості

Водорості - найдавніші організми, що становлять найбільшу групу серед нижчих рослин. Водорості - автотрофні організми. їх тіло не має тканин і не поділене на органи. Воно називається таломом, або сланню. Рослини з такою будовою об'єднують у групу, яку умовно називають нижчими рослинами. За будовою слані водорості поділяють на одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні організми (мал. 60). Розміри слані багатоклітинних водоростей різноманітні: від мікроскопічних до гігантських. Найбільші за розмірами морські бурі водорості.

Основною структурною одиницею будови водоростей є клітина. Вона може мати найрізноманітнішу форму.

Більшість водоростей живе у водному середовищі: океані, морі, річці, озері. Але можна зустріти водорості в ґрунті, на його поверхні, камінні, на деревах. При розподілі водоростей на систематичні відділи важливе значення має будова талому, наявність тих чи інших пігментів, що містяться у клітинах водоростей, способи розмноження, цикл розвитку. За цією ознакою їх поділяють на відділи: Зелені водорості, Золотисті водорості, Діатомові водорості, Жовто-зелені водорості, Бурі водорості, Червоні водорості та інші.

Широко використовує водорості людина. Особливо велике значення мають бурі, червоні та зелені водорості. Із них одержують лаки і фарби, ліки та їжу (ламінарія), папір і тканини, йод, бром і замінники крові, клей і пластмаси, корм для худоби, агар-агар, добрива. Агар-агар - драглиста речовина, яку використовують для виробництва желе, мармеладу, морозива тощо. Значної кількості агару потребує мікробіологічна промисловість. Зелені водорості, зокрема хламідомонаду, використовують для біологічних методів очищення стічних вод. На основі хлорели виготовляють цінні харчові та вітамінні добавки для людини і тварин.

 

17.Мохоподібні.Загальна характеристика та цикл розвитку.

Загальна характеристика. Мохи є групою вищих спорових рослин,що налічую бл. 23 тис.видів. В життєвому циклі мохів, як і інших рослин, є чергування двох фаз — спорофіта й гаметофіта. Проте домінує гаметофіт. Гаметофіт являє собою листкоподібний талом або рослину у вигляді пагона, що розчленований на стебло й листки. Коренів немає, їх функцію виконують ризоїди — вирости поверхневих клітин тіла. Статеві органи (антеридії і архегонії) багатоклітинні. Спорофіт складається із стопи, циліндричної ніжки, на верхівці якої розміщується куляста, еліптична або циліндрична коробочка. В ній утворюється спорангій зі спорами. Спорофіт тісно пов'язаний з гаметофітом,бо отримує від нього воду і поживні речовини, тобто паразитує на ньому. Мохоподібних величина коливається від 5 до 15 см. Максимальний розмір тіла (гаметофіта і спорофіта) — 60 см.

Мохоподібні близькі до водоростей. Як вони не мають судин і коренів. Деякі представники мають вегетативне тіло у вигляді розгалуженого талому, подібного до талому водоростей. Запліднення пов'язане з водою. Серед них немає здерев'янілих форм.

Мохоподібні поширені на всіх континентах світу. У тропічних країнах — переважно в горах,присутні і в посушливих місцях(степах). Деякі види ведуть епіфітний спосіб життя на корі дерев або у воді. Основна ж маса видів зосереджена у вологих місцях північної півкулі, в районах з помірним і холодним кліматом.

Зелені мохи. Це мешканці переважно сирих територій; особливо багато їх у тінистих хвойних лісах, лісотундрі й тундрі. Вони утворюють суцільні килими на грунті, вкривають каміння, стовбури дерев.Є також у степах на сухих місцях.

Цикл розвитку:

Яйцеклітина+сперматозоїд } статеве > спорангії>спора>протон>рослина } безстатеве.

Життєвий цикл мохів:

1 — зрілий спорофіт(2п); 2 — спора(п); 3—коробочка; 4-молодий гаметофіт;5-передпаросток;6,7 — чоловічий І жіночий пагони-гаметофіти(п); 8-молодий спорофіт.

Зозулин льон — один із найпоширеніших представників зелених мохів, у лісах утворює густі зарості. Стебло гаметофіта заввишки від 15—20 до 40 см, пряме, нерозгалужене, густо вкрите сидячими, лінійноланцетними листками.

Зозулин льон — багаторічна дводомна рослина. Запліднення відбувається під час дощу або в росі рано навесні. Після запліднення з яйцеклітини розвив. спорофіт, який продовженням жін. екземпляра гаметофіта. Із зиготи виростає спорогоній, що склад. із стопи, довгої тонкої ніжки і коробочки, яка своєю формою схожа на зозулю (звідси й назва моху). В коробочці утв. спори. Коробочка має спеціал. пристосування для розсіювання спор — перистом. Це зубчики, розміщені по краю коробочки, між якими є пори. В суху погоду вони відгинаються назовні, сприяючи висіванню спор. У сиру погоду вони закриті. Якщо спора потрапляє в сприятливі умови, вона проростає, утворюючи передросток, у вигляді зеленої розгалуженої нитки, подібної до водоростей. На ній виникають бруньки, в яких з часом утворюються дорослі гаметофіти.

Сфагнові, або білі, мохи. До них належить один рід сфагнум, 350 видів. Гаметофіт сфагнуму склад. з невисоких галузистих стебел і листків, у дорослих рослин ризоїдів немає. Ріст верхівковий. Це однодомна рослина. На її верхівках утворюються архегонії, в пазухах листків — антеридії. Оскільки ризоїдів немає, сфагнум отримує мінеральні речовини через стебла й листки, частково — з атмосферного пилу, що осідає на них і розчиняється кислотами, які виділяє рослина. Клітини листка двох видів: а) зелені, асиміляційні — довгі й вузькі; б) мертві — прозорі, широкі, ромбоподібні; їхні оболонки мають спіральні й кільчасті потовщення, що запобігає спаданню стінок клітини. Мертві клітини легко вбирають воду і утримують її. Це призводить до заболочування грунтів, вкритих білуватозеленими або бурими дерновинами сфагнуму.

Сфагнові мохи поширені від тропіків до арктичної і субарктичної областей, зростають на вологих і заболочених, більш або менш кислих грунтах, домінуючи в рослинності боліт.

Наростаючи,знизу сфагнові мохи відмирають і перетворюються на торф,які впродовж років,нашаровуючись утв. торфища.

Мохи мають і негативне значення,бо є причиною заболочування. На заболочених грунтах більшість рослин не росте,бо там мало кисню й азотовмісних солей. Сфагнові мохи можуть самозайматись, що часто є причиною лісових пожеж.

Загальна будова квітки.

Квітка — відозмінений укорочений, нерозгалужений пагін з обмеженою здатністю до росту, метаморфізованими листками, призначений для запилення, статевого процесу і утворення насіння та плодів, що формується у квіткових рослин. Квітка — складна система органів, що забезпечує насіннєве розмноження покритонасінних (квіткових) рослин. Квітки можуть бути різним чином згруповані у суцвіття. Ніжка суцвіття або одиночної квітки називається квітконос, а ніжка окремої квітки у суцвітті – квітконіжкою. Квітколоже – це частина квітконіжки до якої кріпляться елементи квітки. Як і будь який кінець стебла, воно складається з вузлів та міжвузлів, але міжвузля дуже короткі, а вузли дуже зближені. Багато квіток мають два набори стерильних придатків – чашолистків та пелюсток, що прикріплені до квітколожу нижче фертильних елементів, пиляків та плодолистиків (чашолистки відходять нижче пелюсток, а пиляки – нижче плодолистиків). Спільно перші утворюють чашечку, а другі – віночок. Чашечка та віночок утворюють оцвітину. Чашолистки та пелюстки за своєю будовою нагадують листя. Чашолистки зазвичай зелені, а пелюстки яскраво забарвлені, хоча іноді обидва кола мають один колір. Пиляки утворюють андроцей – це мікроспорофіли. У сучасних покритонасінних, за деякими виключеннями, вони складаються з тонкого «стебла» (пильникова нитка) з розділеним на дві половинки пильника, що включає чотири мікроспорангія, або пильникових мішків. Плодолистки, або карпелі, разом складають гінецей – це мегаспорофіли складені у довжину. Вони заключають всередині себе один або більше насінних зачатків. У квітці може бути одна, чи більше карпелій, іноді повністю, іноді частково зрослих між собою. Окремий плодолистик або структуру, утворену зрослими плодолистиками часто називають маточкою. У більшості квіток маточки диференційовані на нижню частину – зав’язок, який включає насінні зачатки, та верхню – рильце, що уловлює пилок. Часто рильце та зав’язок поєднуються подовженим утворенням - стовпчиком. Якщо плодолистики зростаються, вони або зливаються, або зберігають індивідуальні стовпчики та рильця. Спільних зав’язок зрощених карпелій зазвичай (але не завжди) розчленований на два або більше гнізд, в яких знаходяться насінні зачатки. Кількість гнізд, як правило, відповідає кількості плодолистиків у гінецеї. Місця виникнення та прикріплення до зрілого стану насінних зачатків у зав’язку називають плацентами. Їх розташування у різних груп квіткових різне. Між квітками різних рослин існує велика різниця, хоча основна будова у них однакова. Більшість з них мають пиляки та плодолистики – це досконалі квітки. Якщо пиляки або плодолистики відсутні – це недосконалі квітки. Будь яке коло квітки – чашолистки, пелюстки, пиляки, плодолистики можуть бути відсутнє. Якщо присутні всі чотири кола, то це повна квітка. Якщо хоча б одне коло відсутнє – це неповна квітка. Недосконала квітка – неповна, але не всі неповні квітки недосконалі. Частини квітки можуть розташовуватись або спірально на подовженому квітколожі, або однакові елементи прикріплюються у вузлі кільцями (мутовками – група з трьох і більше колоподібно розташованих листків, гілок, квіток та інших органів рослин, що відходять на одному рівні від осьового органу). При цьому в середині однієї мутовки вони можуть зростатися між собою, або приростати до елементів інших кілець. Якщо вони зрослись, то для опису квітки використовується прифікс «апо-», якщо ні, то «син-». Наприклад, апокарпний або синкарпний гінецей. Квітки також розрізняються рівнем розташування частин до вісі квітки по відношенню до гінецею. Якщо всі елементи відходять від квітколожа нижче його, говорять, що зав’язь верхня, а квітка гіпогінна. У деяких таких квіток чашолистки, пелюстки та пиляки зливаються, утворюючи чашоподібне продовження квітколожа, яке зветься гіпантій. Такі квітки – перигінні. При цьому пелюстки та пиляки здаються відходячими від краю чаші. В інших випадках вони ніби зростаються від верхівки так званого нижнього зав’язку (епігінні квітки Квіткою закінчується головне або бічні стебла. Безлиста частина стебла під квіткою називається квітконіжкою. У сидячих квіток квітконіжка вкорочена або відсутня. Квітконіжка переходить у вкорочену вісь квітки, її стеблову частину — квітколоже. Форма квітколожа може бути різною, на ньому розташовані усі інші частини квітки: чашолистки, що утворюють чашечку, пелюстки, які формують віночок, тичинки і маточка. В повній квітці є всі частини. Нижні її долі утворюють оцвітину, що часто складається з чашечки та віночка, вище розташовані тичинки та маточка (або маточки). Пагін, на якому розташована квітка або суцвіття, часто називають квітконосом. Листок, з пазухи якого виходить квітка, називають криючим по відношенню до даної квітки. У багатьох рослин на квітконіжці є невеликі листочки — приквітки. Іноді приквітками називають криючі листки, а листочки на квітконіжках — приквітничками (наприклад, у фіалки).

Формула та діаграма квітки.

Для короткого і умовного позначення будови квіток застосовують формули, в яких за допомогою буквених і цифрових позначень кодують різні морфологічні ознаки: стать і симетрію квітки, число кіл у квітці, а також число членів у кожному колі, зрощення частин квітки і положення маточок (верхня або нижня зав'язь). Формула квітки — це коротка характеристика, її опис за допомогою символів. Квітку вивчають в акропетальному порядку і в цій послідовності записують такі символи: полісиметричної квітки (актиноморфної) — *, зигоморфної — ↑, асиметричної — •│:, — потім символ чашечки — К (Са), віночка — С (Со), андроцею — А, гінецею – G, простої оцвітини (регіgоnium) — P. Кількість елементів кожної частини квітки позначається відповідним числом, якщо ж цих елементів більше дванадцяти значком — ∞; факт зрощення частин квітки позначається дужками, розміщення даної частини квітки у різних колах розділяється знаком +. Верхня зав’язь позначається рискою (–), поставленою під числом карпел гінецею, нижня зав’язь — над числом, а середня — поряд із числом карпел. Наприклад, формула квітки свиріпи тюльпана (Tulipa): *P3+3A3+3G(3)-; Найбільш повне уявлення про будову квітки дають діаграми, які представляють схематичну проекцію квітки на площину, перпендикулярну осі квітки і проходить через криючий листок і вісь суцвіття або пагін, на якому розташована квітка.

Види коренів, видозміни.

Корінь — вегетативний орган з необмеженим ростом, який забезпечує закріплення рослин у грунті, поглинання і транспорт води та

розчинених у ній мінеральних речовин та продуктів життєдіяльності

ґрунтових мікроорганізмів і коренів інших рослин, первинний синтез

органічних речовин, виділення в грунт продуктів обміну речовин і

вегетативне розмноження.

Види коренів:

- Головний корінь утворюється з зародкового корінця.

- Бічні корені відходять від головного.

- Додаткові корені формуються на стеблах і листках.

На поздовжньому розрізі головні, додаткові й бічні корені мають подібну будову і в них можна виділити такі зони: зона росту з кореневим чохликом, зона розтягування (власне росту) і початок диференціації клітин, всисна і провідна зони. Зона росту займає верхівку кореня завдовжки 2—3 мм. Це зона клітин, які активно діляться, меристема кореня. Усі тканини кореня виникають з цієї твірної тканини. Зона росту вкрита кореневим чохликом, який захищає верхівку кореня від пошкоджень під час просування кореня в грунті У зоні розтягування клітини ростуть, видовжуються і стають

циліндричними. У них з'являються великі вакуолі. Сукупний ріст клітин

цієї зони створює силу, завдяки якій корінь заглиблюється в грунт. Цьому

сприяють "якірні" властивості кореневих волосків наступної зони кореня. Ця зона також невелика, всього кілька міліметрів. У верхній її частині клітини починають спеціалізуватися, і в зоні всисання повністю перетворюються на судини, трахеїди та інші види клітин кореня.

Всисна зона (завдовжки від кількох міліметрів до 1— 6 см)

характеризується наявністю кореневих волосків — видовжених на 0,2—1,0 см виростів зовнішніх клітин кореня. Ядро клітини переходить у кореневий волосок і зазвичай розміщується в його верхівці. Завдяки великій кількості волосків (кілька сотень на 1 мм2) у рослин всисна поверхня збільшується в десятки разів. Кореневі волоски недовговічні, вони живуть 10—20 діб, а потім відмирають і злущуються. Нові волоски утворюються в процесі росту верхівки кореня в

довжину. Провідна зона, або зона бічних коренів (зона галуження), становить більшу частину кореня, вона розміщена над кореневими волосками і досягає

кореневої шийки (місця переходу кореня в стебло). У цій зоні утворюються

провідні судини і бічні корені. Провідна зона — це посередник між

всисною зоною кореня і надземною частиною рослин.

Видозміни коренів – пристосування виконувати додаткові функції.

1.Коренеплоди – відкладання поживних речовин (буряк, морква).

2.Кореневі бульби – відкладання поживних речовин в бічних коренях (жоржина).

3.Повітряні – вбирають воду з повітря (орхідеї).

4.Дихальні – забезпечують дихання у болотних рослин (мангрові).

5.Ходульні – утримують рослину (кукурудза, баньян).

6.Корені присоски – у паразитичних рослин (повитиця).

7.Корені причіпки – закріплюють рослину (плющ).

8.Симбіотичні – з грибами – мікориза; з бактеріями – бактеріориза.

Коренеплоди та бульбо корені важливі для рослин як запасаючі органи.Їх використовують в їжу(морква, буряк,редька).Корені багатьох рослин мають широке застовуння в медицині, харчовій промисловості.Дихальні корені мангрових У тропічних дерев, що ростуть на ґрунтах, бідних на кисень, або на болотах, утворюються дихальні корені — пневматофори (мангрові), що ростуть угору; вони підіймаються над поверхнею субстрату і забезпечують дихання. Ходульні корені утворюються на надземних пагонах, закріплюються в ґрунті і міцно утримують рослину (фікус-баньян, кукурудза). Деякі рослини-паразити (повитиця) або напівпаразити (омела) утворюють корені-присоски. У витких і лазячих рослин формуються чіпкі повітряні корені (плющ).

 

Епітеліально-м'язовий мішок

Він утворений кутикулою, гіподермою і мускулатурою. Кутикула виконує функцію зовнішнього скелета (опори для м'язів) і захисту від механічних і хімічних факторів. У гіподермі активно відбуваються обмінні процеси й інтенсивний біосинтез. Вона є також бар'єром, який затримує шкідливі речовини. Під гіподермою розташована мускулатура, яка складається з окремих клітин, зібраних у 4 ряди поздовжніх м'язів,виконує функцію пересування.

Всередині шкірно-м'язового мішка розташована первинна порожнина тіла, яка заповнена рідиною. У ній розташовуються внутрішні органи нематод. До складу органів входить невелика і, як правило, постійна кількість клітин.

Травна система

Починається ротовим отвором, який розташований на передньому кінці тіла і оточений трьома «губами». Травна система-це пряма трубка, яка ділиться на три відділи—передній, середній і задній. Закінчується кишка анальним отвором, який розташований на задньому кінці тіла.У деяких видів анальний отвір відсутній.

Нервова система

Складається з навкологлоткового кільця, від якого відходять нервові стовбури. Органи відчуттів розвинені слабо. Органи чуття розвинені слабко.Наявні лише дотикові сосочки,щетинки,органи хімічного чуття,світлочутливі вічка.

Статева система

Нематоди роздільностатеві, притаманний статевий диморфізм. У самки статеві органи звичайно парні, а у самця — непарні. Чоловічий статевий апарат складається із сім'яника і сім'япроводу, що відкривається у задню кишку. Жіночий статевий апарат починається правим і лівим яєчниками, потім ідуть правий і лівий яйцеводи, права і ліва матки. Розмноження тільки статеве.

Запліднені яйця починають розвиватися в матці, але остаточне формування личинки у більшості видів відбувається тільки у зовнішньому середовищі при наявності повітря. У деяких нематод спостерігається живородіння.

Розвиток аскарид

Аскариди дуже плодовиті. Самка цього хробака щоденно відкладає в кишечник людини приблизно дві з половиною тисячі яєць мікроскопічних розмірів.

З кишечнику людини яйця аскариди разом з випорожненнями потрапляють назовні. Яйця мають дуже щільну оболонку. Тому вони легко переносять висихання та інші несприятливі дії. Яйця разом з пилом розносяться вітром і легко можуть потрапити на харчові продукти і на руки людини. Найчастіше переносять яйця аскариди на своєму тілі і лапках кімнатні мухи. Коли людина бере їжу немитими руками, в її рот разом з їжею можуть потрапити яйця аскарид.

Потрапивши через рот у кишечник, яйця аскарид звільняються від оболонки. З них вилуплюються личинки. Через стінку кишки вони проникають у кровоносну систему людини. З кров'ю личинки потрапляють у праву половину серця, а звідти через легеневу артерію - в легені. Тут вони живуть деякий час, після чого через дихальні шляхи проникають у горло й рот. Змішуючись із слиною або їжею, личинки проковтуються і знову потрапляють в шлунок і кишечник, де остаточно оселяються. Під час такого пересування по тілу людини, личинки линяють і ростуть, будова аскариди змінюється, в результаті, в кишечнику людини вони розвиваються в дорослих черв'яків.

 

35.Особливості типу Кільчасті черви(на прикладі дощового черв'яка)

Існує близько 8 тис. видів кільчастих червів.Усі типи поділяють на 3 класи: Багатощетинкові, Малощетинкові, П’явки.

Особливості будови: поява вторинної порожнини тіла; наявна кровоносна система; розчленовування тіла на сегменти.

Сегментація тіла — основна ознака кільчастих червів. Метамерія виникає при подовженні тіла. Число сегментів різне — від 5—6 до 500—600.

У кільчастих червів формуються виростки тіла, які виконують функцію пересування.

У багатьох представників типу (дощового черв’яка) дихальна система відсутня. Проте деякі багатощетинкові мають зябра.

Середовища мешкання.

Це різноманітні ділянки суходолу, усі типи водойм, ґрунт, організми інших істот. Вони повзають по землі чи рослинах, літають, плавають або прокладають ходи у ґрунті. Членистоногі - це єдина група безхребетних тварин, представники якої набули здатності до активного польоту.

Особливості будови. Усі представники типу Членистоногі мають сегментоване тіло. Є 3 відділи тіла: голова, груди та черевце.

До сегментів тіла прикріплюються пари кінцівок,які складаються з члеників. Це й зумовило назву типу - Членистоногі.

На голові розташовано більшість органів чуттів і ротовий отвір, оточений ротовими кінцівками. До грудей прикріплені кінцівки, що забезпечують рух (ходильні чи плавальні ноги), а в більшості комах - також і крила. На черевці кінцівки часто відсутні або видозмінені (наприклад, на павутинні бородавки у павуків).

Покриви тіла. Тіло членистоногих укрите міцним зовнішнім скелетом,який утворений з кутикули. Міцності кутикулі надає хітин.

Кутикула не розтягується, тому ріст цих тварин супроводжується періодичним линянням.

Порожнина тіла. У членистоногих порожнина тіла змішана. Проміжки між внутрішніми органами членистоногих заповнені пухкою сполучною тканиною,яка виконує різноманітні функції: запасає поживні речовини, утворює клітини крові, здійснює захисну функцію тощо.

Мускулатура. Членистоногі не мають шкірно-м’язового мішка. Їхня мускулатура складається з окремих м’язів,які здатні до швидкого скорочення. Серед членистоногих є хижаки, рослиноїдні, сапротрофи, паразити, кровосисні види тощо. Частина кінцівок на голові перетворилася на ротовий апарат, який оточує ротовий отвір. Він дає змогу захоплювати, подрібнювати тверду або висмоктувати рідку їжу тощо.

Травна система - це наскрізний кишечник і травні залози: слинні, печінка. Ці залози виробляють травні соки, які допомагають ефективно перетравлювати їжу.

Видільна система забезпечує виведення з організму кінцевих продуктів обміну речовин. У різних груп членистоногих органи виділення мають здебільшого трубчасту форму.

Кровоносна система членистоногих незамкнена: кровоносні судини відкриваються у порожнину тіла. Кров виконує різноманітні функції: транспортну, захисну. Рух крові по системі кровоносних судин забезпечує серце.Кров може бути безбарвною,червоною чи блакитною.

Будова органів дихання залежить здебільшого від середовища життя членистоногих. Мешканці водойм дихають за допомогою зябер.На суходолі дихати атмосферним повітрям допомагають трахеї чи легеневі мішки.

Нервова система. Наявний головний мозок. У членистоногих добре утворюються умовні рефлекси. Головний мозок сполучається з черевним нервовим ланцюжком.

Органи чуттів різноманітні. Це насамперед органи хімічного чуття і зору. Очі у членистоногих бувають простими і складними.

Процеси життєдіяльності у членистоногих регулюють не тільки нервова система, а й гормони й нейрогормони.

Статева система. Членистоногі - переважно роздільностатеві тварини з внутрішнім чи зовнішнім заплідненням, їхній розвиток може бути як прямим, так і непрямим.

 

 

37. Загальна характеристика класу Земноводні (на прикладі ставкової жаби).

Клас Земноводні – численна група найпримітивніших четвероногих тварин, личинки яких розвиваються у водному середовищі, а дорослі можуть жити як у воді, так і на суші.

Характерні особливості зовнішньої і внутрішньої будови земноводних найчастіше вивчають на жабі ставковій.

Жаба. Тіло сплющене; морда загострена; короткий широкий тулуб непомітно переходить у велику плоску голову; передні і задні кінцівки пристосовані до пересування на суходолі: задніми жаба відштовхується, а передні підтримують тіло під час приземлення, крім того, між пальцями задніх кінцівок є плавальні перетинки.

Скелет – три відділи: скелет голови, осьовий скелет, скелет кінцівок.

М’язова система – диференційовані м’язи тіла і розвинені м’язи кінцівок.

Травна система: рот (на верхній щелепі дрібні зуби), ротова порожнина з мускулистим язиком (ним жаба ловить здобич); стравохід; шлунок; кишечник; тонкий кишечник; коротка товста кишка; пряма кишка; клоака.

Видільна система: нирки, сечоводи, клоака, дволопатевий сечовий міхур, шкіра, легені.

Органи дихання – легені, шкіра. На голові знаходяться зовнішні і внутрішні ніздрі, вони мають клапани, які забезпечують рух повітря в одному напрямі. Видихає повітря жаба з легень через рот. Двоїстість органів дихання дає земноводним можливість тривалий час перебувати у воді.

Кровоносна система. Серце трикамерне. Два кола кровообігу і обидва починаються від шлуночка: велике забезпечує рух крові по всьому тілу; мале забезпечує рух крові, насиченої вуглекислим газом, до легень і шкіри. Однак, оскільки в органи тіла потрапляє змішана кров, інтенсивність обміну речовин не висока.

Нервова система характеризується прогресивним розвитком і складається з головного і спинного мозку, а від них відходять нерви, які складають перефиричну нервову систему. Найтовщі нервові тяжі відходять до кінцівок.

Органи чуттів: органи зору, органи слуху, органи нюху, орган бічної лінії.

Розмноження відбувається у прісних водоймах навесні. Запліднення зовнішнє. У трубах яйцеводів самки ікринки вкриваються прозорою товстою слизовою оболонкою; у воді прикріплюються до рослин.

Розвиток з метаморфозом: із запліднених ікринок через два тижні виходять личинки (пуголовки) – справжні водні тварини подібні до риб за формою тіла, мають плавці, зовнішні зябра, бічну лінію; одне коло кровообігу. Серце двокамерне. В процесі розвитку з личинкою відбуваються такі перетворення: з’являються задні, а потім передні кінцівки наземного типу; зяброве дихання змінюється на легеневе; формуються два коло кровообігу, трикамерне серце; редукує хвіст; зябра із зовнішніх перетворюються на внутрішні і згодом зникають; зникає бічна лінія.

 

 

38. Загальна характеристика класу Птахи.

 

Птахи – двоногі вищі яйцекладні тварини, передні кінцівки яких перетворилися на крила, тіло вкрите пір’ям, температура тіла стала й висока.

Тіло поділяється на відділи: голову, тулуб і кінцівки.

Пристосування до польоту: тулуб компактний; скелет надзвичайно полегшений; площа розпрямлених крил і хвоста значно перевищує площу тулуба.

Багато рис будови птахів подібні до будови плазунів, від яких вони походять і відокремились у самостійну гілку. У птахів, як і в плазунів, шкіра суха. Вкрита роговими утвореннями, відсутні залози, а на цівці і пальцях нижніх кінцівок – роговими лусками. Відбувається періодичне линяння піррового покриву. Ребра мають гачкоподібні відростки. Наявна клоака. Подібні будова сечостатевої системи і характер ембріонального розвитку. Розмножуються за допомогою відкладання яєць.

Скелет характеризується легкістю та міцність кісток (кістки мають великі повітряні порожнини; череп з великими очноямковими западинами; щелепи позбавлені зубів), а також міцність їх з’єднань і поділяється на хребет, череп, скелети вільних кінцівок і скелети поясів кінцівок.

Дихання:

а) не в польоті – здійснюється завдяки опусканню і підійманню грудної кістки, об’єм якої збільшується під час опускання грудини і зменшується під час її підіймання.

б) під час польоту – подвійне дихання (газообмін відбувається не лише під час вдиху, а й під час видиху) – грудна клітка нерухома і акт дихання здійснюється завдяки рухам крил.

Органи травлення: ротовий отвір, ротова порожнина, стравохід довгий, шлунок, дванадцятипала кишка, товстий кишечник, товста кишка, клоака.

Кровоносна система замкнена та складається з: та два шлуночка

- чотирикамерного серця, яке має два передсердя

- кровоносних судин.

Птахи – теплокровні тварини, температура їхнього тіла не залежить від температури навколишнього середовища.

Видільна система представлена парними нирками і сечоводами, що відкриваються у клоаку.

Нервова система поділяється на: а)центральну – головний і спинний мозок; б) периферичну – нерви, що відходять від ЦНС.

Органи розмноження:

-у самців статеві органи парні: сім’яники, сім’япроводи, клоака; парувального органу

немає – його функцію виконує клоака;

-у самок – тільки лівий яєчник і лівий яйцепровід, що відкривається в клоаку.

Розмноження статеве. Запліднення внутрішнє. Після запліднення самиця відкладає яйця в гніздо і насиджує їх.

Розвиток: завдяки високій температурі тіла птахів під час насиджування кладки відбувається розвиток зародків в яйцях; через певний період пташенята розбивають шкарлупу за допомогою яйцевого зуба та вилуплюються з яєць; потім дорослі птахи вигодовують пташенят.

 

 

Дизентерійна амеба

Тканинна форма амеби, завдовжки 20-25 мкм, має високу рухливість та інвазійну спроможність. Прямування здійснюється поштовхоподібно за допомогою псевдоподій.

Просвітна форма амеби (forma minuta), завдовжки до 15-20 мкм, має незначну рухливість. Ця форма амеби живе у просвітку товстої кишки і виявляється у випорожненнях гострого кишкового амебіазу, при хронічному плині, що рецидивує, й у носія амеб. Вегетативна форма амеб нестійка в зовнішньому середовищі, у фекаліях хворого гине через 30 хв.

При потраплянні цист у тонку кишку людини відбувається руйнація їхніх оболонок, із них виходить четирьохядерна материнська форма амеби, при розподілі якої утворяться 8 одноядерних амеб. При сприятливих умовах вони розмножуються, перетворюючись у вегетативні форми, що живуть у проксимальних відділах товстої кишки. Цисти відрізняються високою стійкістю до чинників зовнішнього середовища. У вологих фекаліях при температурі 17-20 °С і у воді, вільній від бактеріальної сапрофітної флори, вони не втрачають життєздатності біля 1 міс, у затіненому і зволоженому грунті -- до 8 днів. В охолоджених харчових продуктах, на фруктах, овочах, предметах домашнього вжитку цисти можуть жити декілька днів. Згубно впливає на цисти висока температура. Вплив низької температури (-20-21 °С) вони переносять декілька місяц