Ненадання допомоги хворому медичним працівником

(ст. 139). У частині 1 ст. 139 встановлюється відповідальність за ненадання без поважних причин допомоги хворому медич­ним працівником, який зобов'язаний, згідно з установлени­ми правилами, надати таку допомогу, якщо медичний праці­вник завідомо знає, що це може спричинити тяжкі наслідки для хворого.

З об'єктивної сторони злочин полягає в бездіяльності — в ненаданні допомоги хворому без поважних на те причин, якщо це могло спричинити тяжкі для нього наслідки. Ненадання до­помоги може бути виражене у відмові практикуючого лікаря або медсестри, які перебувають удома, тобто поза службою, з'я­витися за викликом до хворого або його близьких, у відмові на­дати допомогу за нещасного випадку, події на вулиці тощо. По­важні причини ненадання допомоги, які виключають відпові­дальність, можуть бути різними: непереборна сила, стан крайньої необхідності, хвороба самого медичного працівника, що позбавляє його можливості надати допомогу, некомпе­тентність цього працівника, якщо ним вжито заходи щодо ви­клику належного фахівця, брак медикаментів або хірургічних інструментів, невміння ними маніпулювати та ін. Можливість настання тяжких наслідків для хворого в зв'язку з ненаданням йому допомоги має бути реальною, тобто такою, яка за звичай­ного її розвитку може в конкретних умовах призвести до смерті або інших тяжких наслідків.

З суб'єктивної сторони злочин передбачає завідомість (уми­сел або самовпевненість), за якої винний усвідомлює, що нена­дання ним допомоги хворому може спричинити його смерть, серйозні ускладнення та інші тяжкі наслідки.

Суб'єкт злочину спеціальний — це медичний працівник, зо­бов'язаний відповідно до встановлених правил надавати допо­могу хворому (лікарі, в тому числі й ті, які не працюють у ме­дичних установах, наприклад, займаються приватною практи­кою, медичні сестри, акушерки, фельдшери, фармацевти, які на час ненадання допомоги перебувають на службі).

У частині 2 ст. 139 встановлено відповідальність за ненадан- ня допомоги хворому, що спричинило смерть або інші тяжкі наслідки (наприклад важкі ускладнення тощо). Між ненадан- ням допомоги і цими наслідками має бути встановлено причин­ний зв'язок. Однак якщо надання допомоги все одно не могло запобігти настанню вказаних наслідків, медичний працівник відповідає за ч. 1 ст. 139, за сам факт ненадання такої допомоги. Наслідки, що настали, не можуть бути поставлені йому в вину, оскільки тут між ненаданням допомоги і цими наслідками немає причинного зв'язку.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 139 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 139 — обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років або без такого.

Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140). З об'єктивноїсто- рони цей злочин може здійснюватися шляхом дії або бездіяль­ності у вигляді невиконання або неналежного виконання ме­дичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого або несумлінного до них став­лення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Надання медичної допомоги регулюється різними норматив­ними актами: Основами законодавства про охорону здоров'я, інструкціями, наказами, положеннями, що передбачають поря­док проведення методів діагностики, лікування та профілакти­ки. Крім того, критерії правильності дій медичних і фармацев­тичних працівників вироблено медичною наукою і практикою.

Порушення професійних обов'язків має, як свідчить медич­на практика, різноманітний характер. Це і відмова від госпітал­ізації хворого, надання допомоги якому є невідкладною, невчас­на діагностика захворювання, порушення правил застосуван­ня лікарських речовин (наприклад, застосування в перевищених дозах, неправильне введення), перевищення дози опромінюван­ня, залишення чужорідних предметів (наприклад медичної сер­ветки) в порожнині хворого, якого оперують, залишення хворо­го без необхідного медичного нагляду, порушення при приготу­ванні лікарських речовин та ін.

Внаслідок недбалого або несумлінного виконання вказаних обов'язків для об'єктивної сторони обов'язковим є настання тяж­ких наслідків для хворого (смерть, ускладнення хвороби, інвалідність тощо). Між дією (бездіяльністю) медичного або фармацевтичного працівника і наслідками необхідним є вста­новлення причинного зв'язку.

Суб'єктивна сторона цього злочину — злочинна самовпев­неність або недбалість, часто зумовлені некомпетентністю ліка­ря чи фармацевта. Тому медичними правилами, наприклад, встановлено, що у разі, якщо лікар має сумніви щодо визначен­ня діагнозу або вибору методів лікування, слід звертатися до досвідченішого фахівця. Лікар зобов'язаний утриматися від ліку­вання через свою некомпетентність, а якщо він цим знехтував і настали вказані в ст. 140 наслідки, то це тягне за собою кримі­нальну відповідальність за цією статтею КК.

Суб'єкт злочину спеціальний — медичні (лікарі, сестри, фель­дшери тощо) та фармацевтичні працівники (фармацевти, заві­дувачі аптек тощо).

У частині 2 ст. 140 встановлено відповідальність за те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 140 — позбавлення права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправні роботи на строк до двох років, або об­меження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 140 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років, з по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Порушення прав пацієнта (ст. 141). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в проведенні клінічних випробувань лікарських засобів без письмової згоди пацієнта або його закон­ного представника, або щодо неповнолітнього чи недієздатно­го, якщо ці дії спричинили смерть або інші тяжкі наслідки.

У статті 44 Основ законодавства України про охорону здо­ров'я^[10] встановлено, що в інтересах одужання хворого та за його згодою, або за згодою законного представника неповнолітньо­го або недієздатного, лікар може застосувати нові, науково об­ґрунтовані методи лікування та лікарські засоби. Клінічні ви­пробування лікарських засобів передбачають застосування но­вих методів діагностики, використання нового інструментарію, застосування нових лікарських засобів тощо. Такі випробуван­ня не мають переслідувати корисливу мету. Лікування хворого проводиться лише за згодою пацієнта або його законного пред­ставника. У виняткових випадках, якщо гаяння часу у встанов­ленні діагнозу чи проведенні лікування (наприклад хірургічної терапії) загрожує життю хворого, клінічні випробування мож­ливі без такої згоди.

Порушення вказаних вимог буде злочинним за умови, якщо в результаті настала смерть пацієнта або інші тяжкі наслідки (наприклад, ускладнення хвороби, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину — щодо самого клінічно­го випробування — це умисел, щодо наслідків — лише необе­режність.

Суб'єкт — медичний або фармацевтичний працівник, який проводив випробування.

Покарання за злочин: за ст. 141 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142). З об'єктивної сторони цей злочин полягає в незаконному про­веденні медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною, якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я.

У статті 45 Основ законодавства України про охорону здоро­в'я встановлено, що застосування медико-біологічних експери­ментів на людях допускається за умови їх наукової обґрунтова­ності та згоди пацієнта. Забороняється проведення таких експе­риментів на хворих, ув'язнених або військовополонених. Практика також забороняє подібні експерименти на психічно хворих, новонароджених, вагітних жінках, безнадійно хворих.

Питання проведення дослідів над людьми були предметом розгляду міжнародних організацій. Зокрема, в рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи докладно розглянуто принци­пи та порядок таких дослідів. Звертається увага на те, що при проведенні медичного досліду інтереси та благополуччя люди­ни, яка зазнала такого дослідження, мають перевагу перед інте­ресами науки й суспільства. Ризик досліду слід зводити до мінімуму, і його міра не може не відповідати користі, що отри­мується людиною, або важливості цілей, які переслідуються дослідом. Такий дослід не може проводитися, якщо не надано достатні докази безпеки особи, яка зазнає дослідження^[11].

При порушенні цих вимог проведення експерименту (досліду) над людиною є незаконним. Крім того, потрібна згода паці­єнта на проведення досліду. Такий дослід за жодних умов не повинен створювати небезпеку для життя та здоров'я людини.

У частині 2 ст. 142 встановлено відповідальність за незакон­не проведення досліду над неповнолітніми, щодо двох або більше осіб, шляхом примушування або обману, а також якщо вони спри­чинили тривалий розлад здоров'я потерпілого (наприклад, тяж­ку хворобу, інвалідність тощо).

Суб'єктивна сторона цього злочину — вина умисна, щодо наслідків у вигляді тривалого розладу здоров'я — необережність.

Суб'єкт злочину — особа, яка проводить такий дослід. У разі примушування до досліду або обману пацієнта таким суб'єктом можуть бути також інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 142 — штраф до двохсот неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 142 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Порушення встановленого законом порядку трансплан­тації органів або тканин людини (ст. 143). Трансплантація — це пересадка органів і тканин від однієї людини (донора) іншій людині (реципієнту). Стаття 47 Основ законодавства України про охорону здоров'я встановлює, що трансплантація допус­кається, якщо інші методи підтримки життя, відновлення здо­ров'я не дають бажаних результатів, і заподіяна при цьому шкода донору є меншою, ніж та, яка загрожує реципієнту. Закон Ук­раїни «Про трансплантацію органів та інших анатомічних ма­теріалів людині» від 16 липня 1999 р.^[12] докладно регулює умови та порядок трансплантації.

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 143, полягає в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів і тканин людини. Таким порушенням, наприклад, є трансплантація без отримання згоди живого донора або його законного представника (якщо йдеться про неповнолітнього) на вилучення органу (наприклад серця, нирки) або згоди близь­ких родичів померлого на вилучення матеріалів у трупа (на­приклад рогівки, суглобів, шкіри тощо). Таким самим порушен­ням вважається застосування трансплантації, якщо хворого можна лікувати звичайними методами медицини. Так само охоп­люються ознаками ст. 143 випадки, якщо донору заподіюється в результаті трансплантації більша шкода, ніж та, що загрожу­вала реципієнту.

До порушень порядку трансплантації слід відносити також випадки, коли труп передається родичам без необхідного ме­дичного туалету, що приховує сліди трансплантації, тобто в спотвореному вигляді.

Частина 2 ст. 143 встановлює відповідальність за вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тка­нин із метою їх трансплантації. Йдеться про живого донора, якого примушують до трансплантації (наприклад шляхом по­гроз відмовити в лікуванні реципієнта) або обманюють (на­приклад проводять трансплантацію органу умисно, не повідом­ляючи донору про це).

У частині 3 ст. 143 встановлено відповідальність за таке при­мушування або обман щодо особи, яка перебувала в безпорад­ному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного.

Частина 4 ст. 143 передбачає відповідальність за незаконну торгівлю органами або тканинами людини. Якщо примушуван­ня або обман, зазначені в ч. 2 ст. 143, або торгівля органами або тканинами, здійснюється за попередньою змовою групою осіб або шляхом участі в транснаціональних організаціях, які займа­ються такою діяльністю, відповідальність настає за ч. 5 ст. 143.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, часто пов'язаний із корисливою метою, а при незаконній торгівлі орга­нами або тканинами корислива мета є обов'язковою.

Суб'єкт злочину — особа, яка проводить трансплантацію, інші особи, наприклад, які займаються торгівлею органами або тканинами людини, в тому числі учасники транснаціональних організацій.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 143 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 143 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 143 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 4 ст. 143 — обмежен­ня волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той са­мий строк; за ч. 5 ст. 143 — позбавлення волі на строк від п'яти до семи років із позбавленням права обіймати певні посади і зай­матися певною діяльністю на строк до трьох років.

Насильницьке донорство (ст. 144). Донорство — це спе­ціальний вид трансплантації, оскільки кров є особливою тка­ниною людського організму. Стаття 46 Основ законодавства України про охорону здоров'я забороняє взяття донорської крові примусово і від людей, захворювання яких можуть пере­даватися реципієнту або заподіяти шкоду його здоров'ю. Закон України «Про донорство крові та її компонентів» від 23 червня 1995 р.^[13] визначає донорство як добровільний акт волевиявлення людини, який полягає в даванні крові або її компонентів для по­дальшого безпосереднього використання з медичною метою (пе­реливання крові, виготовлення лікарських засобів тощо).

З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 144, полягає в насильницькому або шляхом обману вилученні крові у люди­ни з метою використання її як донора. Насильство може бути фізичним (наприклад, побої, зв'язування та ін.) або психічним (загроза побити тощо). Обман — це будь-які дії, що вводять осо­бу в оману для використання її як донора.

У частині 2 ст. 144 встановлено відповідальність за ті самі дії, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, а в ч. 3 — за вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу.

Суб'єктивна сторона цього злочину — лише прямий умисел, що поєднаний із метою використати потерпілого як донора; у разі вилучення крові для продажу — обов'язковий корисливий мотив.

Суб'єкт злочину — медичний працівник, який здійснює ви­лучення крові, а за частинами 2 і 3 ст. 144 — й інші особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 144 — позбавлення права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправні роботи на строк до двох років, або об­меження волі на строк до двох років, зі штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого; за ч. 2 ст. 144 — обмеження волі на строк до п'яти років або по­збавлення волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 3 ст. 144 — позбавлення волі на строк до п'яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145). Стаття 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я забороняє медичним працівникам розголошувати лікарську таємницю, а при використанні даних у науковій і навчальній роботі обов'язковою є анонімність пацієнта. Заборона розголо­шення лікарської таємниці необхідна для охорони прав пацієн­та, його життя і здоров'я.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в розголошенні лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки (самогубство, нервовий стрес, іншу тяжку хворобу потерпілого та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел.

Суб'єкт злочину — особа, якій таємниця стала відома в зв'яз­ку з виконанням професійних (лікар, медсестра, фельдшер) чи службових обов'язків (завідувач відділення, головний лікар, працівник реєстратури та ін.).

Покарання за злочин: за ст. 145 — штраф до п'ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або громадські робо­ти на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення права обій­мати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправні роботи на строк до двох років.

§ 4. Інші злочини, що становлять

небезпеку для життя та здоров'я людини

До злочинів, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, належать: незаконне проведення аборту (ст. 134), зали­шення в небезпеці (ст. 135), ненадання допомоги особі, яка пере­буває в небезпечному для життя стані (ст. 136), неналежне вико­нання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137).

Незаконне проведення аборту (ст. 134) становить небез­пеку для життя і здоров'я вагітної жінки, а в певних випадках спричиняє тяжкі наслідки (наприклад, смерть, безплідність, важкі захворювання нирок, черевної порожнини тощо).

Законний аборт чинним законодавством не забороняється, але він має проводитися лише в стаціонарних лікувальних ус­тановах, спеціально пристосованих для подібного роду опе­рацій і якщо немає медичних протипоказань. Протиправність аборту усувається станом крайньої необхідності. Згода вагітної жінки на проведення аборту не виключає відповідальності за ст. 134 особи, яка проводить такий аборт.

З об'єктивної сторони незаконний аборт — це дії винного, що полягають у перериванні вагітності, тобто в плодозгоні. Саме з цього моменту злочин вважається закінченим. Дії, безпосеред­ньо спрямовані на штучне переривання вагітності, але такі, що не призвели до цього наслідку (наприклад, проведення абор­тивного масажу, введення ін'єкції з метою плодозгону), утво­рюють собою замах на злочин.

Способи проведення аборту (оперативний, механічний, ток­сичний) на кваліфікацію злочину не впливають.

Суб'єктивна сторона цього злочину полягає лише в прямо­му умислі.

Суб'єктом незаконного аборту є особа, яка не має спеціаль­ної медичної освіти (наприклад, лікарі, які не мають права за характером своєї професії на оперативні втручання, особи се­реднього медичного персоналу та будь-які інші особи, які вза­галі не мають стосунку до медичної професії).

У частині 2 ст. 134 встановлено відповідальність за прове­дення такого незаконного аборту, внаслідок якого настав три­валий розлад здоров'я, безплідність або смерть потерпілої.

Між вчиненим абортом і цими наслідками має бути встанов­лено причинний зв'язок.

Частина 2 ст. 134 має на увазі з суб'єктивної сторони ті ви­падки, коли, проводячи умисно незаконний аборт, винний щодо тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпілої діє через необережність.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 134 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або гро­мадські роботи на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 134 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років або без такого.

Залишення в небезпеці (ст. 135). Частина 1 цієї статті вста­новлює відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані та позбав­лена можливості вжити заходів до самозбереження через мало- літство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про цю особу та мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, якщо він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

При описі об'єктивної сторони цього злочину в ч. 1 ст. 135 вказано два види злочинної бездіяльності: а) так звана без- діяльність-невтручання, яка полягає в невиконанні особою обо­в'язків із надання допомоги потерпілому, який перебуває в не­безпечному для життя стані; б) бездіяльність, яку зумовлено по­передніми діями особи, яка поставила тим самим потерпілого в небезпечний для життя стан (поставлення в небезпеку).

За першого виду бездіяльності (бездіяльність-невтручання) небезпека для життя потерпілого виникає незалежно від дій винного (наприклад, внаслідок стихійних сил природи, пожежі, раптової втрати потерпілим свідомості та ін.). Небезпека для життя потерпілого виникає ніби сама по собі внаслідок розвит­ку будь-яких явищ. За другого виду бездіяльності (поставлення в небезпеку) така небезпека для життя виникає саме внаслідок дій суб'єкта (наприклад, при підкиданні дитини; у випадках, коли потерпілого було збито автотранспортом, яким керував винний тощо). Тут небезпека для життя потерпілого є резуль­татом поведінки самого винного.

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 135, вважається закінченим із моменту залишення в небезпеці, хоч небезпечні для життя на­слідки і не настали. Відповідальність за цією статтею не ви­ключається, якщо навіть буде встановлено, що наслідки (на­приклад, смерть потерпілого), все одно настали б, незважаючи на надання допомоги. Частина 1 ст. 135 карає саме залишення без допомоги, незалежно від того, що надання такої допомоги не могло в цій ситуації запобігти наслідкам.

Для складу цього злочину необхідно встановити, що потер­пілий перебував у безпорадному стані — малоліття, старість, хвороба, сильне сп'яніння, непритомність, нещасний випадок тощо. Причини такої безпорадності можуть бути різними.

Як і за будь-якої бездіяльності, відповідальність за залишен­ня в небезпеці може настати лише за умови, якщо в особи була можливість надати допомогу потерпілому. Якщо такої можли­вості не було (наприклад внаслідок непереборної сили), відпов­ідальність виключається. Виключається вона і за умови, якщо для надання допомоги потерпілому особа має пожертвувати собою. Однак наявність певного ризику та небезпеки в зв'язку з виконанням обов'язку з надання такої допомоги відповідаль­ності не усуває.

Суб'єктивна сторона цього злочину визначено в ч. 1 ст. 135 шляхом вказівки на завідомість. Наявність завідомості означає усвідомлення винним, що залишений без допомоги перебуває в небезпеці, що безпосередньо загрожує його життю. Відсутність такої завідомості виключає відповідальність.

Суб'єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років і яка зобов'язана піклуватися про залишеного без допомоги, або яка сама поставила потерпілого в небезпечний для життя стан. Практика Верховного Суду України виходить із того, що водій, винний у порушенні правил безпеки руху та експлуатації транс­портних засобів, що спричинили тілесні ушкодження, який за- відомо залишив без допомоги потерпілого, що перебував у небез­печному для життя стані, має відповідати за сукупністю зло­чинів, передбачених статтями 286 і 135. Якщо водій не був винний у злочинному порушенні вказаних правил, але життя або здо­ров'я потерпілого було поставлено під загрозу внаслідок випадку з керованим ним автотранспортним засобом, невиконання водієм обов'язків із надання допомоги потерпілому тягне відпо­відальність за ст. 135.

У частині 2 ст. 135 встановлено відповідальність за зали­шення в небезпеці, вчинене матір'ю щодо новонародженої дити­ни, за умови, якщо матір не перебувала в обумовленому полога­ми стані. Якщо цієї умови немає, дії винної охоплюються ч. 1, а при настанні наслідків, вказаних у ч. 3 ст. 135, за цією частиною ст. 135.

У частині 3 ст. 135 передбачено відповідальність за залишен­ня в небезпеці, якщо воно спричинило смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки (тяжке тілесне ушкодження, важку хворобу тощо). Між залишенням у небезпеці та вказаними наслідками має бути причинний зв'язок.

Питання про суб'єктивну сторону злочину, вказаного в ч. 3 ст. 135, має вирішуватися залежно від характеру бездіяльності, допущеної винним. При бездіяльності-невтручанні, коли небез­печний для життя стан потерпілого виникає поза діями винно­го, і останній не виконує своїх обов'язків із надання допомоги, суб'єктивна сторона щодо наслідків (наприклад смерті потер­пілого) може полягати як у необережності, так і в умислі. Зло­чин, передбачений в ч. 3 ст. 135, має місце, наприклад, коли ря­тівник човнової станції за необачністю не надав допомоги пото­паючому і останній потонув. Тут є необережність. За цією ж статтею КК відповідатиме рятівник і тоді, коли він не надав допомоги особі, яка тонула, з особистих мотивів (наприклад, помсти, ревнощів тощо), тобто за наявності умислу щодо смерті потерпілого.

При іншому виді бездіяльності, коли винний сам своїми дія­ми поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, але до­помоги йому не надав, внаслідок чого потерпілий загинув, суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 3 ст. 135, може бути виражена щодо наслідків лише в необережності. Якщо ж щодо смерті потерпілого буде встановлено умисел (прямий або непрямий), все вчинене створить собою вбивство і має кваліфі­куватися за ст. 115.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 135 — обмеження волі на строк до двох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 135 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлен­ня волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 135 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років.

Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечно­му для життя стані (ст. 136). Кримінальну відповідальність вста­новлено за ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпеч­ному для життя стані, за можливості надати таку допомогу або за неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження або смерть.

З об'єктивної сторони злочин виражається лише в бездіяль- ності-невтручанні, за якої особа не надає допомоги потерпілому, який опинився в небезпечному для життя стані, внаслідок небез­пеки, яка виникла не через поведінку винного. Це полягає в: а) ненаданні допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, коли винний міг це зробити (наприклад, якщо той, хто вміє добре плавати, не надає допомоги тому, хто тоне в річці), або б) неповідомленні про такий стан потерпілого належним ус­тановам або особам (скажімо, той, хто не вміє плавати, не по­відомляє про людину, яка тоне, спортсменам, які перебувають поруч), і в) спричиненні внаслідок ненадання допомоги або не­повідомлення тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1) або смерті (ч. 3).

Відповідальність за бездіяльність виключається, якщо осо­ба не мала можливості надати допомогу або позбавлена була можливості повідомити про тяжкий стан потерпілого іншим особам або установам.

У частині 2 ст. 136 встановлено відповідальність за ненадан- ня допомоги малолітньому.

З суб'єктивної сторони власне бездіяльність здійснюється умисно, щодо вказаних наслідків можлива як умисна, так і необе­режна вина.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 136, є особа, на якій не лежить спеціальний обов'язок піклуватися про потерпілого і яка не поставила його своїми діями в небезпечний для життя стан.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 136 — штраф від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців; за ч. 2 ст. 136 — штраф від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 136 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

Неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ст. 137). З об'єктивної сторони цей злочин по­лягає в невиконанні або неналежному виконанні шляхом дії або бездіяльності професійних чи службових обов'язків щодо охо­рони життя та здоров'я неповнолітніх внаслідок недбалого або несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого (наприклад нервовий стрес), або смерть, або важке захворювання. Між вказаною дією (бездіяль­ністю) і наслідком має бути причинний зв'язок. В установах (школах, інтернатах, дитячих будинках, санаторіях, спортив­них секціях, дитячих садах тощо), що забезпечують виховання, дозвілля, навчання неповнолітніх, діють певні правила догля­ду, нагляду, поводження з ними. Ці правила можуть бути як писаними, закріпленими в підзаконних актах, наказах і інструк­ціях, так і неписаними, тобто випливати з життєвих ситуацій, що складаються при поводженні з неповнолітніми. Ознаками злочину, що розглядається, охоплюються, наприклад, випадки, коли вихователь дитячого садка, вчитель або тренер застосовує незаконні заходи покарання (биття, закриття в комірці, по­міщення в підвальне приміщення тощо) або випадки, коли заві­дувач інтернату не забезпечив належного ремонту приміщення, внаслідок чого штукатуркою, що обвалилася, було травмовано підлітків. Це стосується також випадків, коли вихователь дитя­чого садка або вчилель фізвиховання не забезпечив належних заходів огородження водної території, послабив контроль за ку­панням дітей, внаслідок чого одна дитина запливла на глибоке місце і потонула, тощо.

У частині 2 ст. 137 як кваліфікуючі ознаки вказано настання смерті або інші тяжкі наслідки.

Суб'єктивна сторона цього злочину — щодо дії (бездіяль­ності) — умисел або необережність, щодо наслідків — тільки необережність.

Суб'єкт злочину спеціальний — це особа, яка за професією займається вихованням і навчанням дітей (вожатий, тренер, вчитель, вихователь тощо), або службові особи відповідних ус­танов, які зобов'язані забезпечувати нормальне перебування неповнолітніх у дитячих та інших установах (наприклад, ди­ректор школи або дитячого садка та ін.). Медичні та фармацев­тичні працівники за вказані в ст. 137 дії несуть відповідальність за ст. 140.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 137 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або позбавлення пра­ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 137 — обмеження волі на строк до чотирьох років або позбавлення волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років або без такого.