Посягання на життя державного чи громадського діяча

РОЗДІЛ І

ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ОСОБЛИВОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА. НАУКОВІ ОСНОВИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗЛОЧИНІВ __

§ 1. Поняття і система Особливої частини кримінального права

Кримінальне право, норми якого закріплено в Кримінально­му кодексі України^[1] (прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 р.), складається із двох органічно пов'яза­них між собою частин — Загальної та Особливої. У Загальній частині зібрано принципові відправні положення: підстава кри­мінальної відповідальності, поняття злочину, мета та система покарань, підстави і порядок їх призначення, умови звільнення від кримінальної відповідальності та покарання. В Особливій частині формулюються ознаки окремих злочинів із вказівкою на види покарань і межі, в яких вони можуть призначатися.

Норми Загальної та Особливої частин кримінального права як певні підсистеми Кримінального кодексу України перебувають у тісній і нерозривній єдності. Перш за все, норми Особливої ча­стини базуються на нормах Загальної . Тому неможливо розкри­ти дійсний зміст норм Особливої частини, не звертаючись до ча­стини Загальної. Разом із тим, всі інститути Загальної частини в своїй основі узагальнюють ті ознаки, що властиві усім злочинам, передбаченим Особливою частиною. Неможливе також застосу­вання окремих видів покарань за злочини, передбачені Особли­вою частиною, без урахування положень, закріплених у За­гальній, щодо мети, видів, меж і порядку призначення всіх пока­рань. Сама ж система покарань, що визначена в Загальній частині, дістає виявлення і практичне застосування тільки через при­значення конкретних покарань за окремі злочини, передбачені Особливою частиною КК.

Нерозривний зв'язок норм Загальної та Особливої частин КК полягає ще й у тому, що при кваліфікації діянь, вирішенні питань, пов'язаних зі звільненням від кримінальної відповідаль­ності та покарання, застосовуються водночас норми обох час­тин. Наприклад, при кваліфікації замаху на злочин застосуван­ню підлягають як норма Загальної, так і норма Особливої час­тини. Замах на умисне вбивство кваліфікується за ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 115 КК^[2]. Єдність Загальної та Особливої частин КК за­безпечує внутрішню узгодженість інститутів та норм Кодексу і, в кінцевому підсумку, ефективність їх застосування.

Особлива частина Кримінального кодексу — це система норм, що встановлюють, які саме конкретні суспільно небезпечні діян­ня (дія чи бездіяльність) є злочинами, та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, які їх вчинили.

В Особливій частині КК наведено вичерпний перелік зло­чинів, які заборонені кримінальним законом під загрозою пока­рання. Іншими словами, тільки діяння, передбачене відповід­ною статтею Особливої частини КК, може вважатися злочи­ном. Найважливіший принцип будь-якого цивілізованого права, зокрема кримінального права України — немає злочину без вка­зівки щодо цього в законі (nullum crimen srne lege) — цілком втілюється в Особливій частині КК. Діяння, прямо в ній не пе­редбачене, за жодних умов не може тягти за собою покарання. Застосування кримінального закону за аналогією тут цілком виключається. Тому суд, розглядаючи справу, має точно керу­ватися приписами кримінального закону, що підлягають за­стосуванню в цьому конкретному випадку, і не може поширю­вати їх на діяння, що не охоплюється диспозицією відповідної статті Особливої частини КК. Суд зобов'язаний керуватися тільки вказівками того закону, який передбачає відповідальність за цей злочин. Він не має права заповнювати, на свій розсуд, дійсно існуючі чи такі, що здаються існуючими, прогалини. За­повнення таких прогалин, тобто криміналізація діяння (відне­сення його до кола злочинів), — виняткова прерогатива законо­давця. У частині 4 ст. 3 зазначено, що застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Значення Особливої частини полягає насамперед у тому, що вона встановлює законодавчі межі криміналізації суспільно небезпечних діянь, забезпечуючи тим самим реальні підстави додержання законності та прав людини. Крім того, в Особливій частині законодавець диференціює кримінальну відпові­дальність за конкретні злочини з урахуванням їх тяжкості, тоб­то характеру і ступеня суспільної небезпеки. Це створює ефек­тивні можливості для здійснення цілеспрямованої криміналь­ної політики і проведення її в рамках закону. Оголошуючи відповідні діяння злочинними і караними, законодавець тим самим має на меті сформувати у людей непримиренне ставлен­ня до злочинних проявів, усвідомлення необхідності боротьби з такого роду вчинками. Загальнопревентивна функція норм Особливої частини полягає також у тому, щоб під загрозою по­карання примусити нестійких членів суспільства утриматися від вчинення злочинів і, тим самим, сприяти їх запобіганню.

Норми Особливої частини розташовано в окремих розділах Кодексу за певною системою та у певній послідовності. Ця си­стема має такий вигляд:

Розділ І. Злочини проти основ національної безпеки Ук­раїни.

Розділ ІІ. Злочини проти життя та здоров'я особи.

Розділ ІІІ. Злочини проти волі, честі та гідності особи.

Розділ ІУ. Злочини проти статевої свободи та статевої недо­торканності особи.

Розділ У. Злочини проти виборчих, трудових та інших осо­бистих прав і свобод людини і громадянина.

Розділ УІ. Злочини проти власності.

Розділ УІІ. Злочини у сфері господарської діяльності.

Розділ УІІІ. Злочини проти довкілля.

Розділ ІХ. Злочини проти громадської безпеки.

Розділ X. Злочини проти безпеки виробництва.

Розділ ХІ. Злочини проти безпеки руху та експлуатації транс­порту.

Розділ ХІІ. Злочини проти громадського порядку та мораль­ності.

Розділ ХІІІ. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, пси­хотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочи­ни проти здоров'я населення.

Розділ XIV. Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації.

Розділ XV. Злочини проти авторитету органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян.

Розділ XVI. Злочини у сфері використання електронно-об­числювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку.

Розділ XVII. Злочини у сфері службової діяльності.

Розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.

Розділ XIX. Злочини проти встаїновленого порядку несен­ня військової служби (військові злочини).

Розділ XX. Злочини проти миру, безпеки людства та міжна­родного правопорядку.

Якщо Особлива частина сама по собі є певною системою норм, то важливо визначити ту підставу, за якою побудовано цю систему. !накше кажучи, слід з'ясувати, що лежить в її ос­нові, чим керувався законодавець, розподіляючи за певними її розділами відповідні злочини.

Вивчення наведеної вище системи доводить висновку, що вона побудована головним чином за родовими об'єктами зло­чинів. В окремі розділи Особливої частини КК об'єднано норми про відповідальність за злочини, які посягають на один і той самий родовий об'єкт. Родовий об'єкт — це певна група (комп­лекс) суспільних відносин, що відрізняються своєю одно­рідністю і, отже, певною єдністю. Цій групі суспільних відно­син відповідає і певна група однорідних злочинів, які посягають на ці відносини.

Назви відповідних розділів Особливої частини КК здебіль­шого прямо вказують на цей об'єкт. Приміром, розділ I — «Зло­чини проти основ національної безпеки України». Отже, родо­вим об'єктом усіх злочинів, передбачених у цьому розділі, є ос­нови національної безпеки. Деякі розділи Особливої частини виділено за безпосереднім об'єктом. Зокрема, розділ II об'єднує злочини проти життя і здоров'я особи, тобто безпосередніми об­'єктами цих злочинів є життя та здоров'я особи. На цій самій підставі виділено також розділ ІІІ — злочини проти волі, честі та гідності особи — та розділ ІУ — злочини проти статевої сво­боди та статевої недоторканності особи.

Систематизація всіх злочинів за їх об'єктом має важливе зна­чення. Насамперед, саму систему побудовано таким чином, щоб забезпечити виконання завдань, визначених у ч. 1 ст. 1.

Поділ злочинів за їх об'єктом на розділи має й істотне коди­фікаційне значення. Видаючи новий кримінальний закон, яким встановлюється відповідальність за певний злочин, законодавець включає його у відповідний розділ Кодексу залежно від родового чи безпосереднього об'єкта, на який це діяння посягає.

Розташування у системі Особливої частини норм про відпо­відальність за окремі злочини за їх об'єктом має неабияке значен­ня для правильного застосування закону, тлумачення його дійсно­го змісту, орієнтування у самому Кодексі. Наприклад, застосування ст. 201 про контрабанду, яка має своїм родовим об'єктом певну сферу господарської діяльності, виключається, якщо контрабанда пов'язана з переміщенням наркотичних засобів. До таких дій має застосовуватися ст. 305, яка призначена для кримінально-право­вої охорони іншого об'єкта, а саме — здоров'я населення.

Всі норми Особливої частини КК за своїм змістом можна поділити на три групи: заборонні, роз'яснювальні та заохочу­вальні.

Переважну більшість становлять заборонні норми (норми- заборони), що забороняють певні вчинки людей (злочинна дія або злочинна бездіяльність) під загрозою застосування особли­вого виду державного примусу — кримінального покарання. Приміром, у ч. 1 ст. 115 встановлено, що за вчинення умисного вбивства винному загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років. Заборонні норми за структурою поділяють на диспозиції та санкції.

Роз'яснювальні норми пояснюють певні поняття, розкривають зміст термінів, що вживаються у КК. Наприклад, у примітці 1 до ст. 185 (крадіжка) дається визначення повторних злочинів, пе­редбачених у статтях 185, 186, 189—191, а у примітці 3 — злочину, вчиненого у великих розмірах, вказівка на який є в статтях 185— 191. У примітці до ст. 286 роз'яснюється, що під транспортними засобами в цій статті та статтях 287, 289 і 290 слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї та тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засо­би. У примітці 1 до ст. 364 роз'яснюється, кого слід вважати службо­вими особами як суб'єктами службових злочинів. У частині 2 ст. 385 встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності осо­ба за відмову давати показання під час провадження дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

У КК також міститься багато заохочувальних норм, сутність яких полягає в тому, що за певних умов особа, яка вчинила зло­чин, звільняється від кримінальної відповідальності з урахуван­ням її посткримінальної поведінки. Це спеціальні норми, які, на відміну від добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17) і загальних норм, що регулюють звільнення від кримінальної відповідальності (розділ IX Загальної частини КК), звільняють особу від відповідальності, незважаючи на те, що вона вже вчи­нила злочин і в її діях є всі ознаки відповідного складу злочину. Ці випадки передбачено в деяких статтях КК. Наприклад, у ч. 3 ст. 263 зазначено, що звільняється від кримінальної відповідаль­ності особа, яка вчинила злочин, передбачений частинами 1 або 2 цієї статті, якщо вона добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини чи вибухові пристрої. В час­тині 4 ст. 307 сказано, що особа, яка добровільно здала нарко­тичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги і вказала дже­рело їх придбання або сприяла розкриттю злочинів, пов'язаних з їх незаконним обігом, звільняється від кримінальної відповідаль­ності за незаконне їх виробництво, виготовлення, придбання, збе­рігання, перевезення, пересилання (ч. 1 ст. 307, ч. 1 ст. 309).

Заохочувальні норми мають важливе значення для запобі­гання і припинення відповідних злочинів, стимулювання пост- кримінальної поведінки, що свідчить про втрату особою су­спільної небезпечності.

§ 2. Наукові основи кваліфікації злочинів

У диспозиціях статей Особливої частини КК встановлюють­ся юридичні ознаки, що у своїй сукупності характеризують пев­не суспільно небезпечне діяння як злочинне і каране. Це озна­чає, що диспозиція статті містить опис конкретного складу зло­чину. Наприклад, склад крадіжки визначено як таємне викрадення чужого майна (ст. 185). Проте диспозиції статей Особливої частини КК не вичерпують усіх ознак складу злочи­ну. Деякі з них передбачено Загальною частиною КК, оскільки вони стосуються всіх або більшості складів, закріплених у час­тині Особливій. Наприклад, у статтях Особливої частини нічо­го не сказано про такі ознаки складу злочину, як вік і осудність. Однак про ці ознаки для всіх складів йдеться в статтях 19 і 22. У статті 15 дається характеристика замаху, а в статтях 26 і 27 — співучасті. Отже, склад кожного злочину становлять ознаки, описані як в Особливій, так і в Загальній частині, що ще раз свідчить про нерозривну єдність останніх.

Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому в разі застосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна,розмежувальна, про­цесуальна і гарантійна.

Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фун­даментальна функція складу злочину). Кримінальній відпові­дальності підлягає лише особа, у суспільно небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним зако­ном (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відпові­дальності, за відсутності яких вона виключається. Водночас вста­новлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони є достатніми для кримінальної відповідальності.

Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відме­жовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину — від іншого (розмежувальна функція складу злочину).

Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з кварти­ри потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправ­ство за ст. 356, якщо він вважав, що має на них дійсне або уявне право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потер­пілому, то це випадок цивільно-правового делікту. Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно (гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки кра­діжки і кваліфікується за ст. 185.

Процесуальна функція складу злочину означає, що він є базо­вим поняттям при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак скла­ду злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше оз­нак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспо­зиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. I, навпаки, якщо склад описано у законі вужче, «економніше», це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих «ка­учукових» (розпливчастих) диспозицій робить межі досліджен­ня кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі — важлива умова ефектив­ності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримі­нальній справі, вони набагато ширші, однак ознаки складу ма­ють тут вирішальне значення.

Склад злочину виконує також функцію охорони прав і за­конних інтересів громадян. Шляхом опису точних складів зло­чинів і фіксації їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція складу злочину).

Склад злочину являє собою законодавчу модель кваліфікації злочину. Кваліфікуючи злочин, ми встановлюємо відповідність вчиненого особою суспільно небезпечного діяння складу, опи­саному в законі. У цьому полягає сутність кваліфікації. В ній дається не тільки юридична, а й соціально-моральна оцінка вчи­неного особою діяння. В зв'язку з цим правильна кваліфікація злочинів має велике значення для зміцнення законності, охоро­ни правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів грома­дян. Тому вчинений злочин має бути кваліфікований відповідно до закону, що передбачає кримінальну відповідальність за це діян­ня, і будь-які відхилення від цієї вимоги є неприпустимими.

Неправильна кваліфікація призводить до неправильної право­вої і соціально-моральної оцінки діяння, визначаючи тим самим і неправильне уявлення про характер і ступінь його суспільної небезпеки. У цьому плані цілком неприпустима кваліфікація діяння, що не містить ознак складу злочину, як злочинного. Така кваліфікація може призвести до засудження особи, яка взагалі не вчинювала злочин. Не менш шкідливі також і випадки про- тилежного характеру, якщо в діях, що є злочинними, не вста­новлено ознак складу злочину.

Найпоширенішими є помилки, коли злочинному діянню даєть­ся невідповідна кваліфікація. Наприклад, якщо діяння, що є роз­боєм, кваліфікується як грабіж, а крадіжка — як шахрайство.

У таких випадках діяння дістає не лише неправильну юри­дичну кваліфікацію, а й неправильну соціально-моральну оцін­ку. Якщо, наприклад, хуліганство замість ч. 4 ст. 296 кваліфіко­вано за ч. 1 ст. 129, тобто як погрозу вчинити вбивство, то тут не лише неправильно застосовано кримінальний закон, а й тяж­кий злочин розцінено як злочин невеликої тяжкості. Адже хулі­ганство карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років, а погроза вчинити вбивство — арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років. Кваліфіка­ція ж за ст. 129 може призвести навіть до звільнення від кримі­нальної відповідальності відповідно до положень розділу ІХ Загальної частини КК. Нарешті, оцінка у вироку діяння як по­грози вчинити вбивство, а воно таким не є, призведе до того, що вирок суду не лише не матиме належного запобіжного впливу, а й підриватиме серед громадян авторитет суду, порушуватиме права громадянина.

Якщо навіть помилка у кваліфікації не призводить до непра­вильного призначення покарання, вона і тоді спричиняє нега­тивні наслідки. Наприклад, за зловживання владою або служ­бовим становищем, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364) і за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, вчинені у вели­ких розмірах (ч. 4 ст. 191), може бути призначено покарання до восьми років позбавлення волі. Проте у такому випадку самому підсудному не байдуже, чи засуджений він лише за службовий злочин, чи за злочин проти власності, пов'язаний із заволодін- ням чужого майна.

Викладене вказує на значення правильної кваліфікації зло­чинів, яка має відповідати вчиненому. Тим самим буде забезпе­чено правильне застосування кримінального закону, зміцнен­ня авторитету правосуддя.

Кваліфікація злочину передбачає повне і всебічне встанов­лення тих фактичних обставин справи, що відповідають озна­кам складу злочину, зазначеним у законі. Якщо такі фактичні обставини не з'ясовано, не можна дати точну кваліфікацію зло­чину, що відповідала б об'єктивній істині.

Крім виявлення у справі певних фактичних обставин, необ­хідно знайти і точно усвідомити ознаки цього складу злочину відповідно до норми КК, потім встановити відповідність вчине­ного особою діяння ознакам складу, описаного в законі. Квалі­фікація злочину і є тією ланкою, що об'єднує фактично вчинене особою суспільно небезпечне діяння і той склад злочину, якому це діяння відповідає.

Звідси випливає важлива вимога: кваліфікація передбачає точний юридичний аналіз елементів складу злочину: об'єкта, об'єк­тивної та суб'єктивної сторін, суб'єкта злочину. Причому пра­вильне встановлення елементів складу та їх ознак є необхідною передумовою правильної кваліфікації вчиненого. У порівняно простих випадках, за чіткого знання закону досвідчений юрист вже при вивченні кримінальної справи може одразу зробити вис­новок щодо кваліфікації злочину, не вдаючись навіть до деталь­ного зіставлення виявлених обставин із нормою закону. Це квал­іфікація на основі так званого симультанного (миттєвого) упіз­нання досліджуваних матеріалів. Але, як свідчить практика, кваліфікація на підставі такого упізнання містить небезпеку по­милки, оскільки виключає з'ясовування всіх необхідних ознак складу, їх зіставлення з фактичними обставинами справи.

Отже, необхідний відповідний аналіз, і, тим самим, встанов­лення всіх елементів складу злочину. Зокрема, важливе значення має визначення тих суспільних відносин, яким це діяння запо­діює безпосередню шкоду. Констатація цих відносин означає і виявлення об'єкта цього злочину. У тих злочинах, що мають свій предмет, його з'ясування дає можливість правильно усвідомити й об'єкт злочину. В КК є деякі статті, що передбачають відпові­дальність за розголошення різного роду таємниць (лікарської таємниці, таємниці голосування, таємниці усиновлення (удоче­ріння), комерційної таємниці, державної таємниці та ін.). Таєм­ниця — це відомості, які містять інформацію, що не підлягає роз­голошуванню і може бути відомою лише певному колу осіб. Пе­редбачена як предмет конкретних злочинів, вона прямо вказує на об'єкт злочину, тим самим визначаючи його кваліфікацію. Наприклад, якщо розголошено комерційну таємницю, то це свідчить, що об'єктом цього злочину є господарська діяльність, тобто відносини у сфері господарської діяльності, і такі дії підпа­дають під ознаки ст. 232. Якщо ж розголошено інформацію, що становить державну таємницю, вчинене посягає на відносини у сфері обороноздатності держави і кваліфікується за ст. 328.

Наведемо ще приклад впливу на кваліфікацію злочину його предмета та об'єкта. Якщо особа виявила у стіні будинку, що був призначений на злам і в якому ніхто не жив, схованку, де зберігалися невідомо ким заховані зливки золота, і привлас­нила цей скарб, вона відповідає за ст. 193, оскільки об'єктом цього злочину є відносини власності. Але якщо в цій схованці винний знайшов пістолет, придатний для використання, і не здав його в органи влади та переховує у себе в сараї, то квалі­фікація настає за ч. 1 ст. 263, тобто за незаконне зберігання вогнепальної зброї, бо об'єктом тут виступають відносини гро­мадської безпеки.

Для визначення об'єкта злочину в певних випадках істотне значення мають ознаки особи, яка потерпіла від злочинного по­сягання. Зокрема, потерпілим від розпусних дій може бути тільки підліток, який не досяг 16-ти років, статева недотор­канність якого і є об'єктом злочину, передбаченого ст. 156. По­терпілими в злочині, передбаченому ст. 345, є працівники пра­воохоронних органів у зв'язку з виконанням ними своїх службо­вих обов'язків. Об'єкт цього злочину — авторитет органів державної влади, а також безпека та здоров'я цих осіб.

Для кваліфікації злочину важливо встановити ті ознаки, що визначають об'єктивну сторону його складу. Вони в переважній більшості прямо вказані в диспозиціях відповідних статей КК. Приміром, щоб визнати наявність об'єктивної сторони контра­банди (ст. 201), слід встановити, що винний переміщав певні предмети, зазначені в цій статті КК, через митний кордон Ук­раїни поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Для кваліфікації злочину як крадіжки необхідно вста­новити, що особа вчинила таємне викрадення чужого майна. Важливе значення має також з'ясовування того, чи є злочин за­кінченим або діяльність особи перервана на стадії готування чи замаху на злочин. Наприклад, затримання особи, яка намагаєть­ся вирвати у потерпілої сумку з грошима, кваліфікується як за­мах на грабіж, а змова про вчинення вбивства — як готування до цього злочину. У таких випадках крім кваліфікації дій за відпо­відною статтею Особливої частини необхідне посилання і на статті 14 та 15, що визначають караність незакінченого злочи­ну. Для кваліфікації дій організаторів, підбурювачів і пособ- ників крім статті Особливої частини, що передбачає злочин, вчинений виконавцем, необхідне посилання і на ст. 27.

Для визначення об'єктивної сторони істотне значення має встановлення суспільно небезпечних наслідків, які впливають на кваліфікацію злочину. Зокрема, заподіяння потерпілому внас­лідок порушення правил безпеки дорожнього руху тяжкого тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 286, де пе­редбачені саме ці наслідки. У злочинах із матеріальним скла­дом необхідно також встановлювати і причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням і наслідками, що настали.

У ряді випадків об'єктивну сторону злочину характеризу­ють спосіб вчинення діяння, місце, час і обстановка його вчи­нення. Наприклад, доведення особи до самогубства чи до зама­ху на самогубство може бути кваліфіковано за ч. 1 ст. 120, якщо воно є наслідком жорстокого поводження з потерпілим, шанта­жу, примусу до протиправних дій або систематичного прини­ження його людської гідності.

Для правильної кваліфікації слід також встановити ознаки суб'єктивної сторони злочину: вину, мотив і мету діяння. Напри­клад, якщо тяжке тілесне ушкодження вчинено умисно, воно квалі­фікується за ст. 121, а при необережному його заподіянні — за ст. 128. Службове зловживання може бути кваліфіковане за ст. 364, якщо воно вчинене з корисливих мотивів чи в інших осо­бистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Для складу розбою необхідно встановити, що напад на особу відбувався з метою за- володіння чужим майном. Якщо такий напад мав на меті подави­ти опір особи і зґвалтувати, то це буде замах на зґвалтування. Якщо ж той, хто нападав, мав на меті познущатися над потерпі­лою, показати свою зухвалість — це хуліганство, а, якщо він на­пав і побив потерпілу з ревнощів — злочин проти особи.

Нарешті, правильна кваліфікація передбачає чітке встанов­лення ознак суб'єкта злочину. Зокрема, за крадіжку може бути притягнута до відповідальності особа, яка досягла 14-ти років. За одержання хабара відповідає лише службова особа, ознаки якої описано в примітці до ст. 364, а за злочини проти встанов­леного порядку несення військової служби — військовослужбовці та військовозобов'язані під час проходження ними відповідних зборів (ч. 1 ст. 401).

Врахування всіх ознак, які характеризують кожний елемент складу злочину, має вирішальне значення для кваліфікації зло­чину, тобто для вибору тієї норми КК, в якій цей склад описано. Тут можуть виникнути серйозні труднощі, особливо в тих ви­падках, коли діяння містить ознаки двох або більше складів зло­чинів, або одне і те саме діяння охоплюється ознаками двох або більше норм Особливої частини КК. В першому випадку, коли діяння містить ознаки двох або більше складів злочинів, має місце кваліфікація за сукупністю злочинів. Якщо те саме діяння підпадає під ознаки кількох статей КК, тут має місце конкурен­ція кримінально-правових норм. Теорія і судова практика ви­робили спеціальні правила кваліфікації в таких випадках. За сукупності злочинів кожне з діянь, які її утворюють, має отри­мати самостійну кваліфікацію (ст. 33 КК). Якщо особа, яка вчи­нювала хуліганство, завдає потерпілому тяжке тілесне ушкод­ження, то все вчинене підпадає під ознаки двох статей — ч. 4 ст. 296 і ч. 1 ст. 121. Кваліфікація таких дій тільки за ст. 121 або за ст. 296 буде неповною, оскільки не відбиватиме усіх ознак вчи­неного.

При кваліфікації злочинів за сукупністю слід мати на увазі, що в деяких випадках законодавець конструює так звані скла­дені злочини. Він об'єднує в одне діяння два або більше само­стійних злочинів. Наприклад, у ч. 3 ст. 296 передбачено, зокре­ма, хуліганство, якщо воно пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'яз­ки з охорони громадського порядку. Тут в один склад злочину об'єднано хуліганство й опір (законодавцем враховано так зва­ну ідеальну сукупність злочинів). Тому кваліфікація їх як само­стійних злочинів, тобто за сукупністю, виключається і застосо­вується лише ч. 3 ст. 296.

На відміну від сукупності злочинів при конкуренції кримі­нально-правових норм одне й те саме діяння підпадає під озна­ки двох або більше статей КК. В одній із них діяння описано більш узагальнено, в іншій — виділено його індивідуальні озна­ки. У таких випадках йдеться про конкуренцію загальної та спе­ціальних норм. Теорія і практика виробили правило, відповід­но до якого в цьому випадку слід застосовувати спеціальну нор- му, що більшою мірою індивідуалізує ознаки вчиненого та його суспільну небезпеку. Наприклад, ст. 348 встановлює відпові­дальність за посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) працівника правоохоронного органу в зв'язку з вико­нанням ним службових обов'язків. Але в КК є і п. 8 ч. 2 ст. 115, в якому передбачено відповідальність за умисне вбивство, вчине­не в зв'язку з виконанням потерпілим своїх службових обов'язків. Наприклад, вчинено вбивство співробітника міліції, коли він затримував злочинця. Яку статтю слід застосувати за таких умов — п. 8 ч. 2 ст. 115 чи ст. 348, адже очевидно, що це вбивство підпадає під ознаки як однієї, так і другої статті КК? Але через те, що норма ст. 348 є спеціальною щодо загальної норми (п. 8 ч. 2 ст. 115), то застосуванню підлягає саме норма спеціальна (ст. 348 КК). Вона більшою мірою, ніж п. 8 ч. 2 ст. 115, визначає конкретні особливості вчиненого.

При кваліфікації злочинів є неприпустимим формальний підхід до тлумачення норм кримінального закону. Застосовува­ти статті КК слід у тісному зв'язку з їх соціальним призначен­ням, з урахуванням обстановки й умов, за яких цю норму було прийнято, з'ясовувати дійсну волю законодавця та знати прийо­ми тлумачення кримінальних законів. Наприклад, провести відмінність між насильницьким грабежем (ч. 2 ст. 186) і роз­боєм (ч. 1 ст. 187) можна тільки за умови використання систе­матичного тлумачення, тобто порівняння цих статей. Таке по­рівняння засвідчує, що розбій відрізняється від насильницько­го грабежу ступенем тяжкості насильства, що застосовується до потерпілого: при розбої — це насильство, небезпечне для життя чи здоров'я потерпілого, або застосування погрози такого на­сильства, а при грабежу — це насильство, що не є небезпечним для життя та здоров'я потерпілої особи. Тому, якщо винний за­подіяв потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, вик­радаючи в нього гроші, то це розбій, а якщо з цією метою були заподіяні лише побої, — винний відповідає за грабіж.

Далі, систематичне тлумачення призводить і до іншого вис­новку: розбій вважається закінченим із моменту нападу і власне заволодіння майном для закінчення цього злочину не потрібно (законодавець так і зазначає — напад із метою заволодіння чу­жим майном), а грабіж — лише з моменту викрадення майна (закон визначає його як відкрите викрадення чужого майна).

За аналогією слід застосовувати й інші прийоми тлумачення — граматичне, логічне, історичне, що дадуть можливість правиль­но кваліфікувати злочин.

Щодо цього важливе значення має практика Верховного Суду України. Узагальнюючи судову практику, розглядаючи окремі справи в касаційному порядку, Верховний Суд дає роз'яснення відповідних норм КК, виробляє певні рекомендації щодо пра­вильного їх застосування. Ці рекомендації набувають важливо­го значення для всіх судових інстанцій, стають еталонами, що використовує вся судова практика. Це так звані стандарти ква­ліфікації, які забезпечують однакове застосування закону і тим самим є одним із засобів зміцнення законності, охорони прав і свобод громадян. Особливе значення тут мають постанови Пле­нуму Верховного Суду України з окремих категорій справ. У них містяться рекомендації щодо кваліфікації відповідних зло­чинів, які використовуються судами у разі застосування кримі­нального закону. Зокрема, важливе значення у правильному застосуванні п. 11 ч. 2 ст. 115 має роз'яснення у постанові Пле­нуму Верховного Суду України «Про судову практику в спра­вах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 щодо вбивства, здійсненого особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а за­мовник — вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріально­го чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх^[3]. Прак­тичне значення для застосування КК 2001 р. і далі мають окремі рекомендації Пленуму Верховного Суду України щодо застосу­вання норм КК 1960 р. Це зумовлено тим, що багато норм цього кодексу були сприйняті КК 2001 р. З низки таких норм, як і інших, Пленум Верховного Суду України надав нові роз'яснен­ня щодо їх застосування, але лишається ще багато положень закону, зміст яких потребує авторитетного судового тлумачен­ня. Наприклад, щодо застосування ст. 201 нового КК, важливе значення зберігають роз'яснення, що містяться в постанові «Про судову практику в справах про контрабанду та порушення мит­них правил» від 26 лютого 1999 р. № 2. Зокрема, щодо замаху на контрабанду Пленум зазначив, що дії особи, пов'язані зі спро­бою незаконного переміщення товарів через митний кордон і не доведені до кінця з причин, які не залежать від волі винного, кваліфікуються як замах на контрабанду^[4].

Можна навести ще й інші роз'яснення. Тому й надалі у відпо­відних главах цього підручника за необхідності буде викорис­тано також ті рекомендації Пленуму Верховного Суду, що не втратили свого значення при застосуванні нового КК України.

РОЗДІЛ ІІ

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

§ 1. Поняття злочинів проти основ національної безпеки України

Злочини проти основ національної безпеки України є найбільш небезпечними посяганнями на суспільні відносини, що забезпечують державну безпеку, обороноздатність, незалежність країни, її конституційний лад. Без належної кримінально-пра­вової охорони цих соціальних цінностей неможливе нормальне функціонування держави та відповідних її інститутів. Без стабіль­ності в суспільстві неможлива й ефективна боротьба зі злочинні­стю, в тому числі і з такими небезпечними злочинами, як вбив­ства, зґвалтування, розбої та ін. Тому в КК статті про відпові­дальність за злочини проти основ національної безпеки України подано в першому розділі Особливої частини.

Родовим об'єктом злочинів, передбачених у цьому розділі, є суспільні відносини з охорони основ національної безпеки Ук­раїни: її конституційного ладу, суверенітету, територіальної недоторканності, обороноздатності. Іншими словами, родовим об'єктом цих злочинів є суспільні відносини, що забезпечують саме існування України як суверенної, незалежної, демократич­ної, соціальної та правової держави (ст. 1 Конституції України).

Це дає підставу для визнання цих злочинів найбільш небез­печними і віднесення їх законодавцем, як правило, до особливо тяжких або тяжких злочинів. Важливість родового об'єкта цих злочинів визначає значною мірою і специфіку їх об'єктивних та суб'єктивних ознак.

З об'єктивної сторони злочини проти основ національної безпеки України вчинюються шляхом активної поведінки — дії. При цьому законодавець конструює більшість із них як злочи­ни з формальним складом, тому вони вважаються закінченими з моменту вчинення самого діяння, незалежно від настання фактичної шкоди основам національної безпеки України (на­приклад, державна зрада, шпигунство). Деякі з цих злочинів конструюються як усічені склади — момент їх закінчення пере­носиться на такі дії, що становлять попередні стадії вчинення злочину — готування чи замах. Наприклад, змова про вчинення злочину, передбаченого ст. 109 (готування), розглядається як закінчений злочин; посягання на життя державного чи громадсь­кого діяча, відповідно до ст. 112 вважається закінченим фактич­но з моменту замаху на вбивство.

Висока небезпека цих злочинів відбивається і в їх суб'єктивних ознаках: всі вони здійснюються умисно і, як правило, з прямим умислом, за якого особа бажає заподіяти шкоду основам націо­нальної безпеки України. Характерною є і мета — заподіяння шко­ди цьому об'єкту: особа діє з метою зміни чи повалення конститу­ційного ладу, захоплення державної влади, заподіяння шкоди су­веренітету, обороноздатності України, зміни її території та ін.

Отже, можна визначити, що злочини проти основ національ­ної безпеки України — це передбачені кримінальним законом умисні суспільно небезпечні дії, що посягають на конституційний лад, суверенітет і територіальну недоторканність України.

До їх числа законодавець відносить дії: спрямовані на на­сильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109); посягання на терито­ріальну цілісність і недоторканність України (ст. 110); держав­ну зраду (ст. 111); посягання на життя державного чи громадсь­кого діяча (ст. 112); диверсію (ст. 113); шпигунство (ст. 114).

§ 2. Види злочинів проти національної безпеки України

Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення кон­ституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109). Правовою підставою криміналізації цих діянь є ч. 2 ст. 5 Кон­ституції України, відповідно до якої право визначати і зміню­вати конституційний лад в Україні належить виключно наро­дові й ніхто не може узурпувати державну владу.

Безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст. 109, є суспільні відносини, що забезпечують внутрішню безпеку Ук­раїни, захист конституційного ладу і державної влади в країні.

Конституційний лад — це устрій держави і суспільства, а також їх інститутів відповідно до конституційно-правових норм. Це цілісна система основних соціально-правових відно­син, що визначають форми і способи функціонування держа­ви як єдиного державно-правового організму. Нормальне фун­кціонування конституційного ладу дозволяє реалізувати праг­нення суспільства до справедливого і стабільного соціального порядку на основі поєднання індивідуальних і суспільних інте­ресів.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 109, вира­жається в чотирьох формах: 1) дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; 2) змова про вчинення таких дій; 3) публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційно­го ладу або до захоплення державної влади; 4) розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій.

Загальною ознакою всіх цих дій є спрямованість їх саме на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, тобто із застосуванням фізичного чи психічного насильства до представників державної влади, осіб, що виконують функцію охорони конституційного ладу і державної влади, до інших осіб, які перешкоджають здійсненню цих дій. Злочини вважаються закінченими у разі вчинення будь- якої дії з метою зміни чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади (наприклад, озброєння групи лю­дей та інструктаж про дії під час захоплення влади).

Змова про вчинення таких дій передбачає умисну угоду двох або більше осіб про спільні насильницькі дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення держав­ної влади.

Передбачені ч. 2 ст. 109 заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади повинні мати публічний характер, тобто проголошува­тися відкрито, в присутності багатьох громадян. Це завжди ак­тивний вплив на невизначену кількість людей (проголошення на мітингу, демонстрації, зборах тощо).

Розповсюдження матеріалів із такими закликами є само­стійною формою об'єктивної сторони цього злочину і передба­чає ознайомлення з такими матеріалами інших осіб або ство­рення умов для такого ознайомлення (розклеювання листівок, роздавання книг тощо).

Суб'єктивна сторона всіх зазначених дій — прямий умисел, поєднаний із метою насильницької зміни чи повалення консти­туційного ладу або з метою захоплення державної влади.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

Відповідно до ч. 3 ст. 109 кваліфікуючими ознаками діянь, передбачених у ч. 2 ст. 109, є:

1) вчинення їх особою, яка є представником влади, тобто осо­бою, яка перебуває на службі в органах державної влади та на­ділена владними повноваженнями (наприклад, депутат місце­вої ради, голова суду, працівник міліції та ін.);

2) вчинення цих самих дій повторно, тобто хоча б удру­ге, незалежно від того, чи була особа засуджена за перший злочин;

3) вчинення їх організованою групою, тобто трьома або більше особами, які попередньо організувались у стійке об'єд­нання для вчинення публічних закликів до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу, або на захоплення держав­ної влади, або для розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (див. ч. 3 ст. 28);

4) вчинення їх із використанням засобів масової інформації (наприклад, виступ по телебаченню, поширення комп'ютерних програм із вказаними матеріалами та ін.).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 109 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. 2 ст. 109 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 109 — обмеження волі на строк до п'яти років або по­збавлення волі на той самий строк.

Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110). Безпосереднім об'єктом цього злочину є відносини щодо забезпечення територіальної цілісності й недо­торканності України в межах встановлених кордонів. Терито­ріальна недоторканність України є невід'ємною складовою її самостійності та незалежності. Частина 3 ст. 2 Конституції Ук­раїни проголошує, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державний кордон України»^[5] державний кордон — це лінія і вертикальна поверх­ня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Об'єктивна сторона цього злочину передбачає різні діяння: 1) дії, вчинені з метою зміни меж території або державного кор­дону, порушення порядку, встановленого Конституцією Украї­ни; 2) публічні заклики до вчинення цих дій; 3) розповсюджен­ня матеріалів із закликами до вчинення таких дій. Зміст цих діянь аналогічний діям, передбаченим ст. 109. Відмінність лише у тому, що ст. 110 не вимагає, щоб ці дії мали насильницький характер.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел, що поєднаний зі спеціальною метою змінити межі території або державного кордону України.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

Відповідальність за ч. 2 ст. 110 настає за наявності хоча б однієї з указаних у ній кваліфікуючих ознак: 1) вчинення злочи­ну особою, яка є представником влади; 2) повторно, тобто вчи­нення таких дій хоча б удруге; 3) за попередньою змовою гру­пою осіб, тобто вчинення його спільно двома або більше особа­ми, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення (див. ч. 2 ст. 28); 4) якщо дії поєднані з розпалюванням національної чи релігійної ворожнечі, тобто з метою викликати вороже ставлення до осіб іншої національ­ності або расової належності.

Частина 3 ст. 110 передбачає особливо кваліфікуючий склад злочину — це дії, передбачені частинами 1 або 2 статті 110, які призвели до загибелі людей чи інших тяжких наслідків (на­приклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, знищення важливих об'єктів, пошкодження життєзабезпечувальних ко­мунікацій та ін.).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 110 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 110 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 110 — позбавлен­ня волі на строк від семи до дванадцяти років.

Державна зрада (ст. 111). Безпосередній об'єкт цього злочи­ну — зовнішня безпека України, її суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність, обороноздатність, державна, еко­номічна чи інформаційна безпека.

З об'єктивної сторони державна зрада може полягати лише в тих діях, вичерпний перелік яких прямо вказано в ч. 1 ст. 111. Це передусім: перехід на бік ворога, що передбачає надання безпосе­редньої допомоги державі, з якою наша країна перебуває в умо­вах воєнного стану або збройного конфлікту. Вияви такого пере­ходу можуть бути різними: перехід до ворога через лінію фронту; вступ на службу в армію ворожої держави; участь за її завданням у бойових діях проти України; надання різної допомоги агентам такої держави та ін. Сам перехід на бік ворога може полягати як у переході на територію ворожої держави (так званий фізичний перехід), так і в наданні допомоги такій державі або її представ­никам на території України (так званий інтелектуальний пе­рехід). Державна зрада в цій формі визнається закінченою з мо­менту, коли особа почала надавати допомогу ворогові. При цьо­му обов'язково, щоб перехід на сторону ворога мав місце в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту.

Шпигунство — це передача чи збирання з метою передачі іно­земній державі, іноземній організації або їх представникам відо­мостей, що становлять державну таємницю, воно є другою фор­мою державної зради. Ознаки шпигунства буде розглянуто при аналізі ст. 114.

Надання іноземній державі, іноземній організації або їх пред­ставникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти Ук­раїни як форма державної зради полягає в будь-якій допомозі у проведенні підривної діяльності проти інтересів України. При­чому для відповідальності не має значення, як діяла особа, — за завданням іноземної держави чи з власної ініціативи. Допомога в проведенні підривної діяльності може передбачати сприяння резидентам (таємним представникам іноземних розвідок), ук­риття розвідника або його спорядження, надання йому транс­портних засобів, а також іншої техніки, надання різних мате­ріалів, продуктів харчування, приховування слідів вчинених ним злочинів, вербування агентів для проведення підривної діяльності проти України. Цією формою охоплюються і випад­ки, коли особа за завданням іноземних держав або їх представ­ників організує (або вчинює) на шкоду Україні будь-який інший злочин проти основ національної безпеки України (наприклад, диверсію, посягання на життя державного чи громадського дія­ча). У таких випадках відповідальність настає за сукупністю злочинів, наприклад, за статтями 111 і 113.

Державна зрада в цій формі вважається закінченою з мо­менту, коли особа фактично почала надавати допомогу іноземній державі, іноземній організації чи їх представникам у проведенні підривної діяльності проти України.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується виною в формі прямого умислу: за якого особа усвідомлює, що її діяння вчинюються на шкоду суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України і бажає їх здійснити. Моти­ви можуть бути різними (ненависть до України, користь та ін.), але на кваліфікацію це не впливає.

Суб'єкт злочину — громадянин України, який досяг 16-ти років. Співучасниками цього злочину можуть бути іноземні гро­мадяни та особи без громадянства.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 111 — позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років.

Частина 2 ст. 111 передбачає заохочувальну норму, згідно з якою звільняється від кримінальної відповідальності громадя­нин України, якщо він на виконання злочинного завдання іно­земної держави, іноземної організації чи їх представників нія­ких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної вла­ди про свій зв'язок із ними та про отримане завдання.

Обов'язковими умовами звільнення від кримінальної відпо­відальності за ч. 2 ст. 111 є наявність трьох обставин: 1) отри­мання громадянином України злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації, їх представників; 2) невчинення жодних дій на виконання цього завдання; 3) добровільна заява органам державної влади про свій зв'язок з ними і про отримане завдання.

Відсутність хоча б однієї з цих обставин виключає мож­ливість звільнення особи від кримінальної відповідальності.

(ст. 112). Безпосереднім об'єктом цього злочину є відносини, що забезпечують нормальну діяльність усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), а також політичних партій. Обов'язковим додатковим об'єктом є життя людини — держав­ного чи громадського діяча.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає в посяганні на життя державного діяча чи керівника політичної партії. Під посяганням на життя розуміють вбивство або замах на вбив­ство осіб, зазначених у ст. 112. Відповідальність у цих випадках настає як за закінчений злочин, незалежно від настання смерті цих осіб (у разі замаху на вбивство посилання на ст. 15 не по­трібно). Готування до цього злочину (розробка плану злочин­них дій, підшукування спільників, знарядь для здійснення зло­чину та ін.) кваліфікується за статтями 14 і 112.

Перелік осіб, які визнаються потерпілими і вказані в ст. 112, є вичерпним: Президент України, Голова Верховної Ради Ук­раїни, народний депутат України, Прем'єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України, Голова чи суддя Конститу­ційного Суду України або Верховного Суду України, або ви­щих спеціалізованих судів України, Генеральний прокурор Ук­раїни, Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни, Голова Рахункової палати, Голова Національного банку України, керівник політичної партії.

Для застосування ст. 112 слід обов'язково встановити, що посягання на життя вчинюється в зв'язку з державною або гро­мадською діяльністю потерпілих.

Закінченим цей злочин визнається з моменту вчинення діян­ня, спрямованого на позбавлення життя, тобто з моменту зама­ху на вбивство (усічений склад злочину).

Суб'єктивна сторона цього злочину— прямий умисел, обо­в'язковою ознакою якого є усвідомлення особою, що потерпі­лим є державний діяч або керівник політичної партії і що пося­гання здійснюється в зв'язку з його державною чи громадською діяльністю, з метою або перешкодити цій діяльності, або пом- ститися за її виконання.

Якщо вбивство чи замах на вбивство таких осіб вчинюється на ґрунті особистих взаємовідносин, то застосування ст. 112 виключається, а дії винного кваліфікуються за статтями про злочини проти життя.

Суб'єктом цього злочину є будь-яка особа, що досягла 14-річ- ного віку (ч. 2 ст. 22).

Покарання за злочин: за ст. 112 — позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

Диверсія (ст. 113). Безпосереднім об'єктом диверсії є еконо­мічна основа, внутрішня безпека України. Додатковими об'єкта­ми можуть бути: життя, здоров'я людей, екологічна безпека та ін.

Предметом диверсії можуть бути: підприємства, установи, шляхи та засоби сполучення, нафто-, газопроводи та ін.

Об'єктивна сторона злочину виявляється: 1) у вчиненні з метою ослаблення держави вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров'ю, на зруйнування або пошкодження об'єктів, які мають важливе народногоспо­дарське чи оборонне значення; 2) у вчиненні з тією самою ме­тою дій, спрямованих на радіоактивне забруднення, масове отруєння, поширення епідемій, епізоотій чи епіфітотій. Масо­ве знищення людей або заподіяння шкоди їх здоров'ю при вчи­ненні диверсії в своїй основі спрямовано на заподіяння смерті або шкоди здоров'ю значної кількості громадян, і винний вдається до загальнонебезпечних способів (вибухів, підпалів, затоплення, організації завалів, аварій транспортних засобів та ін.).

Зруйнування або пошкодження підприємств, споруд, шляхів і засобів сполучення, засобів зв'язку або іншого державного або суспільного майна полягає як у повному їх знищенні, так і част­ковому пошкодженні такого майна будь-яким способом.

Масове отруєння людей, як і поширення епідемій, являє со­бою злочинну діяльність, спрямовану на спричинення смерті чи шкоди здоров'ю значної, частіше невизначеної, кількості осіб. Способи здійснення можуть бути різними (отруєння продуктів харчування, джерел води, зараження хвороботворними мікро­організмами їжі, води тощо).

Поширенням епізоотій охоплюються випадки розповсю­дження заразливих хвороб серед тварин. Способи при цьому можуть бути різними (зараження збудниками заразливих за­хворювань продуктів харчування, спільне утримання хворих і здорових тварин та ін.).

Епіфітотія — це широке розповсюдження інфекційної хво­роби рослин, що охоплює господарство, район, область чи краї­ну. У вигляді епіфітотій може поширюватися іржа і головня хлібних злаків, фітофтороз картоплі та інші шкідливі хвороби.

Цим зумовлено віднесення диверсії до усічених складів і ви­знання її закінченою з моменту здійснення вибухів, підпалів або інших дій, спрямованих на досягнення вказаних у законі небез­печних наслідків, тобто незалежно від фактичного спричинен­ня смерті, тілесних ушкоджень, зруйнування або пошкодження об'єктів, радіоактивного забруднення та настання інших наслідків.

Суб'єктивна сторона диверсії характеризується виною у формі прямого умислу, що поєднаний із метою ослаблення держави, тобто заподіяння шкоди її економічній системі, обороноздатності, внутрішній безпеці та ін. Саме ця мета відрізняє диверсію від інших злочинів, пов'язаних зі знищенням чи пошкодженням май­на, заподіянням шкоди життю, здоров'ю, екологічних та інших злочинів.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа: громадянин Украї­ни, іноземний громадянин, особа без громадянства, якій випов­нилося 14 років (ч. 2 ст. 22).

Покарання за злочин: за ст. 113 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Шпигунство (ст. 114). Безпосереднім об'єктом цього злочи­ну є зовнішня безпека України.

З об'єктивної сторони шпигунство полягає в передачі або зби­ранні з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таєм­ницю.

Предметом шпигунства є відомості, що становлять держав­ну таємницю, вичерпний перелік яких міститься в Законі Ук­раїни «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р.^[6] Згідно з цим Законом державною таємницею визнається певний вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, еко­номіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шко­ди національній безпеці України та які визнані у порядку, вста­новленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Спеціальним уповноваженим органом дер­жавної влади в сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Шпигунство може бути у двох формах: 1) передача іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю; 2) збирання таких самих відомостей із метою передачі іноземній державі, її організаціям або їх представникам.

Передача зазначених відомостей має місце у випадках, коли особа володіє ними і повідомляє (вручає) їх іноземній державі або її представникові (агентові). Способи передачі можуть бути різними (усна, письмова, безпосереднє ознайомлення з будь-якими матеріалами, передача по радіо, телефону, з використанням тай­ників, кур'єрів та ін.). Для відповідальності не має значення, пе­редаються першоджерела (наприклад, оригінали документів, креслення, зразки пального), їх копії чи лише відомості про них (зліпки, макети, опис технічних систем будь-яких об'єктів та ін.). Тому будь-які дії, як у формі передачі в буквальному розумінні цього слова, так і створення умов для ознайомлення агента іншої держави з ними, підпадають під поняття передачі.

Збирання відомостей, що становлять державну таємницю, — це будь-які випадки здобуття таких відомостей (наприклад, ви­крадення, особисте спостереження, фотографування, підслухо­вування телефонних розмов та ін.). Нерідко для отримання та­ких відомостей використовується найскладніша сучасна техні­ка (спеціально обладнані літаки, кораблі або автомашини, спеціально встановлені на суші чи на морі прилади для отри­мання розвідувальної інформації тощо).

Для відповідальності за ст. 114 важливо встановити, що відо­мості, які становлять державну таємницю, були передані чи зби­ралися для передачі саме іноземним державам, іноземним органі­заціям або їх представникам.

Закінченим шпигунство вважається з моменту початку зби­рання вказаних відомостей або з моменту їх передачі.

Суб'єктивна сторона цього злочину — прямий умисел: особа усвідомлює, що відомості збираються або передаються іноземній державі, організації або їх представникам і що ці відомості є державною таємницею, яка не підлягає передачі. Мотиви зло­чину на кваліфікацію не впливають.

Суб'єкт злочину — іноземець або особа без громадянства, які досягли 16-річного віку.

Громадянин України за шпигунство несе відповідальність за ст. 111 — за державну зраду.

Покарання за злочин: за ст. 114 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

Частина 2 ст. 114 передбачає заохочувальну норму: особа звільняється від кримінальної відповідальності за шпигунство за наявності сукупності трьох умов: 1) особа припинила свою діяльність, передбачену ч. 1 ст. 114; 2) добровільно повідомила органи державної влади про вчинене; 3) внаслідок цього та вжитих заходів було відвернено заподіяння шкоди інтересам України.