Умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини

РОЗДІЛ ІІІ

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ'Я ОСОБИ

§ 1. Злочини проти життя

Життя людини, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю, а в ст. 27 Основного Закону наголошується, що кожна людина має невід'ємне право на жит­тя і ніхто не може свавільно позбавити людину життя. Тому злочини проти життя становлять велику суспільну небез­печність. До них КК відносить різні види умисних вбивств (статті 115—118), вбивство через необережність (ст. 119), дове­дення до самогубства (ст. 120), погрозу вбивством (ст. 129)^[7].

Поняття вбивства та його види. У частині 1 ст. 115 дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в ст. 119 передбачено відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбив­ства можна визначити як умисне або необережне заподіяння смерті іншій людині. Заподіяння смерті іншій людині — це по­збавлення її життя.

Об'єктом вбивства є життя людини. Початком життя при цьому слід вважати початок фізіологічних пологів. Посягання на плід людини до початку родового процесу не є посяганням на життя і може призвести до відповідальності за незаконне проведення аборту. Кінцевим моментом життя є біологічна смерть.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, неза­лежно від її життєздатності, віку, моральних якостей тощо. Вбив­ство — це позбавлення життя іншої людини. Самогубство або замах на самогубство злочином не вважається.

З об'єктивної сторони вбивство може бути здійснено шля­хом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що спричинила смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов'язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприк­лад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хво­рому не застосовує необхідного лікування.

Обов'язковою ознакою закінченого складу вбивства є настан­ня злочинного наслідку — смерті людини. При цьому необхідно встановити причинний зв'язок між діянням винного і настан­ням смерті потерпілого.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Тому не є вбивством, наприклад, позбавлення життя людини в стані необ­хідної оборони. Навпаки, згода потерпілого на позбавлення його життя не виключає протиправності діяння.

З суб'єктивної сторони вбивство може бути вчинено як з умис­лом (прямим або непрямим), так і через необережність (зло­чинну самовпевненість або злочинну недбалість). Правильна кваліфікація умисного вбивства передбачає ретельне досліджен­ня його мотивів і мети.

Суб'єкт вбивства — будь-яка особа, яка досягла 14-ти років, за вбивства, передбачені статтями 115—117, і 16-ти років — за вбивства, передбачені статтями 118 і 119.

Види вбивств. За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115—118) і вбивства через необережність (ст. 119). Своєю чергою, умисні вбивства поділяють за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обставин, що обтяжують чи пом'якшують відпові­дальність (ч. 1 ст. 115); вчинене за обставин, що обтяжують відпові­дальність, так зване кваліфіковане вбивство (ч. 2 ст. 115) і вчинене за обставин, що пом'якшують відповідальність, так зване привілей­оване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне зна­чення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності і тих, й інших згаданих обставин, вчинення належить кваліфікува­ти як вбивство за обставин, що пом'якшують відповідальність.

Умисне вбивство без обставин, що пом'якшують чи обтяжу­ють відповідальність (просте вбивство) — ч. 1 ст. 115 — має місце в тих випадках, коли у вчиненому немає ознак вбивств, передба­чених ч. 2 ст. 115, статтями 116—118. За частиною 1 ст. 115 кваліф­ікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на ґрунті особис­тих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття (наприклад, за на­явності прохання потерпілого) та деякі інші.

Покарання за таке вбивство передбачено ч. 1 ст. 115 — по­збавлення волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Умисне вбивство за обставин, що обтяжують відповідальність (кваліфіковане вбивство), — ч. 2 ст. 115. Обставини, що обтяжу­ють відповідальність, перераховано в пунктах 1 — 13 ч. 2 ст. 115. Для застосування ст. 115 достатньо наявності хоча б однієї з указаних в ній обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115) перед­бачає, що позбавлення життя цих осіб охоплювалось єдиним умислом винного. Для такої кваліфікації не має значення, яким мотивом керувався винний і чи був він однаковим при позбав­ленні життя кожного з потерпілих. Наявність розриву в часі при реалізації єдиного умислу на вбивство двох або більше осіб значення для кваліфікації злочину за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК не має. Дії винного не можуть кваліфікуватися за п. 1 ч. 2 ст. 115, якщо не доведено, що його умисел був спрямований на позбавлення життя саме двох або більше осіб.

Під умисним вбивством малолітньої дитини (п. 2 ч. 2 ст. 115) розуміють умисне позбавлення життя особи, якій не виповни­лося 14 років. Ця кваліфікуюча ознака має місце тоді, коли вин­ний достеменнно знав, що потерпілий є малолітнім, або при­пускав це, або за обставинами справи повинен був і міг це усві­домлювати.

Умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності (п. 2 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо винний завідомо знав про такий стан потерпілої. Кваліфікація злочину не залежить від строку вагітності та життєздатності плоду.

Умисне вбивство заручника (п. 3 ч. 2 ст. 115). Заручником є особа, яка захоплена або утримується будь-ким для забезпечен­ня того, щоб родичі, інші особи, органи держави або відповідні організації виконали певні вимоги як умову звільнення заруч­ника. Вбивство заручника може мати місце в момент захоплен­ня або протягом часу утримування заручника, тобто позбавлен­ня волі. Вбивство можливе і внаслідок спроби заручника втек­ти, під час його перевезення тощо. Саме захоплення чи утри­мання заручника є самостійним злочином і кваліфікується за статтями 147 або 349.

Умисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115). У деяких випадках спосіб позбавлення життя свідчить про особливу жорстокість злочину. Пленум Верховного Суду України в своїй практиці вважає, що до особливо жорстоких можуть бути віднесені, зокрема, випадки, коли перед позбавлен­ням життя або в процесі вчинення вбивства до потерпілого умис­но застосовувалися тортури, катування або йому заподіювали­ся особливі страждання шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, або з використанням вогню, струму, отру­ти, що завдає нестерпного болю.

Судова практика виходить із того, що про ознаку особливої жорстокості може свідчити також вчинення злочину в присут­ності близьких потерпілому осіб, якщо винний усвідомлював, що такими діями завдає їм особливих страждань.

Умисне вбивство слід також вважати вчиненим з особливою жорстокістю, якщо воно супроводжувалося глумлінням над тру­пом, крім випадків його знищення або розтину з метою прихо­вати вбивство.

Умислом винного має охоплюватися особлива жорстокість дій, що ним вчиняються. Визнавши засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд має навести у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого ви­сновку. Встановлення особливої жорстокості вбивства не нале­жить до компетенції судово-медичної експертизи, оскільки по­няття «жорстокість» не є медичним. Вирішення цього питання є прерогативою органів досудового слідства і суду. Експерт лише дає висновок, чи зазнав потерпілий особливо сильних страждань.

Умисне вбивство, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115), має місце, якщо, вчиняючи вбив­ство певної особи, винний усвідомлював, що він застосовує та­кий спосіб заподіяння смерті, який небезпечний для життя не тільки однієї людини (наприклад, вбивство шляхом пострілу в натовп людей, підпал приміщення, у якому крім потерпілого перебували інші особи, вчинення аварії автомашини, в якій їхали кілька осіб). Судова практика випадки вбивства за допомогою різного роду автоматичних пристроїв, що створюють загрозу для життя будь-якої особи, кваліфікує за п. 5 ч. 2 ст. 115.

Заподіяння при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, тілесних ушкоджень іншим особам слід додат­ково кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відпові­дальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень. Якщо при вбивстві способом, небезпечним для життя багатьох людей, вчи­нено умисне вбивство двох або більше осіб, винний підлягає відповідальності за пунктами 1 і 5 ч. 2 ст. 155.

Умисне вбивство з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115) здійснюється з мотивів, спрямованих на отримання будь-яких матеріальних благ для себе або інших осіб (заволодіти гроши­ма, коштовностями, цінними паперами, майном тощо), одержан­ня чи збереження певних майнових прав, уникнення матеріаль­них витрат чи обов'язків (одержати спадщину, позбавитися боргу, звільнитися від платежу тощо) або досягнення іншої матеріальної вигоди. Корисливим також є вбивство, вчинене за винагороду або з метою обійняти більш високооплачувану посаду.

Для кваліфікації злочину за п. 6 ч. 2 ст. 115 не має значення, чи вдалося винному реалізувати корисливий мотив. Необхідно лише, щоб корисливі мотиви виникли до вчинення вбивства чи під час вчинення цього злочину. Тому не може бути основою для квалі­фікації вбивства за п. 6 ч. 2 ст. 115 заволодіння майном вбитого в тих випадках, якщо користь не була мотивом вбивства.

Верховний Суд України виходить із того, що умисне вбив­ство, вчинене при розбійному нападі, вимаганні, незаконному за- володінні транспортним засобом, належить кваліфікувати не лише за п. 6 ч. 2 ст. 115, а й за статтею, якою передбачено відпові­дальність за злочинне заволодіння майном (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 3 ст. 289).

Умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115) ма­тиме місце лише у разі, якщо воно вчиняється за явно вираженої неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими пра­вилами співжиття і нормами моралі, або без будь-якої причини чи з використанням малозначного приводу. Якщо винний крім вбивства з хуліганських мотивів вчинив інші умисні дії, що суп­роводжуються особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, то вчинене ним належить кваліфікувати за п. 7 ч. 2 ст. 115 і ст. 296. Хуліганство, що потягло за собою необережне позбавлення життя людини, не містить складу злочину, який розглядається, і має кваліфікуватися за відповідною частиною статей 296 і 119.

При кваліфікації вбивства за п. 7 ч. 2 ст. 115 слід встановити наявність хуліганських мотивів, що визначають поведінку вин­ного. Невстановлення конкретних мотивів вбивства не є підста­вою для кваліфікації злочину як вчиненого з хуліганських мо­тивів.

Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв'язку з вико­нанням цією особою службового або громадського обов'язку (п. 8 ч. 2 ст. 115) має місце, якщо вбивство вчинено з метою не допус­тити чи припинити правомірну діяльність потерпілого у зв'яз­ку з виконанням ним зазначеного обов'язку, змінити характер останньої, а так само з мотивів помсти за неї. Під виконанням службового обов'язку слід розуміти виконання особою покладе­них на неї обов'язків у державній чи громадській установі, на підприємстві, в організації. Потерпілим при цьому може бути не тільки службова особа, а й інші працівники, які виконують службові функції, та їх близькі родичі. Виконання громадсько­го обов'язку — це будь-яка корисна для суспільства діяльність громадянина.

Відповідальність за вбивство в зв'язку з виконанням служ­бового або громадського обов'язку настає незалежно від того, коли були вчинені потерпілим дії, які стали приводом для вбив­ства.

Близькі родичі згідно з п. 11 ст. 32 Кримінально-процесу­ального кодексу України — це батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

Посягання на життя (тобто вбивство або замах на вбивство) державного чи громадського діяча, вчинене у зв'язку з його дер­жавною чи громадською діяльністю, слід кваліфікувати за ст. 112, а вбивство чи замах на вбивство працівника правоохоронного орга­ну чи його близьких родичів, члена громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону або військо­вослужбовця у зв'язку з їх діяльністю щодо охорони громадсько­го порядку — за ст. 348. Так само і вбивство чи замах на вбивство судді, народного засідателя чи присяжного або їх близьких ро­дичів у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням право­суддя, а також захисника чи представника особи або їх близьких родичів у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, — відповідно за статтями 379 і 400, а начальника військової служби чи іншої особи, яка виконує обов'язки з військо­вої служби, представника іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист, — відповідно за ч. 4 ст. 404 або ст. 443 КК.

Умисне вбивство, вчинене з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. 9 ч. 2 ст. 115). Винний може переслідувати мету повністю приховати раніше вчинений зло­чин або лише обставини, які впливають на кваліфікацію та міру покарання. Вбивство з метою полегшити вчинення іншого зло­чину винний може здійснювати як до, так і в процесі вчинення наміченого злочину. Наприклад, випадки вбивства потерпіло­го, свідка, особи, яка має докази злочину, охоплюються п. 9 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням або насильниць­ким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом (п. 10 ч. 2 ст. 115). Винний може здійснити вбивство в процесі самого зґвалтування або задоволення статевої пристрасті для того, щоб придушити опір потерпілої або з садистських мотивів. Але таке вбивство може мати місце і після здійснення цих зло­чинів, щоб приховати злочин і уникнути відповідальності. Вбив­ство і зґвалтування або задоволення статевої пристрасті можуть бути вчинені як однією, так і різними особами (наприклад, при груповому домаганні). Умисне вбивство з метою задовольнити статеву пристрасть із трупом також тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК.

Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115) — це вбивство, вчинене виконавцем за дорученням замовника. Таке доручення, як роз'яснює Пленум Верховного Суду Ук­раїни, може мати форму наказу, розпорядження, а також уго­ди, відповідно до якої виконавець зобов'язується позбавити потерпілого життя, а замовник — вчинити або, навпаки, не вчи­нити в інтересах виконавця певні дії матеріального (грошову винагороду, передачу прав на майно та ін.) чи нематеріально­го характеру (звільнення від кримінальної відповідальності, розв'язання різних життєвих проблем тощо). Якщо вбивство на замовлення зумовлено виплатою винагороди або іншими матеріальними благами, вчинене вимагає додаткової кваліфі­кації за п. 6 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115) має місце, якщо воно вчинене спільно двома або більше особами, які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення. Таке вбивство може бути вчинено як співвиконавцями, так і з розподілом ролей, тому без­посереднім виконавцем вбивства може бути і один учасник гру­пи. За цим пунктом ч. 2 ст. 115 належить кваліфікувати й умис­не вбивство, вчинене організованою групою або злочинною організацією, оскільки ці форми співучасті імпліцитно містять в собі також ознаки, властиві групі, яка діє за попередньою змо­вою. У разі вчинення вбивства злочинною організацією (її учас­никами) кваліфікація злочину настає за сукупністю ст. 225 і п. 12 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство, вчинене повторно (п. 13 ч. 2 ст. 115). Йдеть­ся про умисне вбивство, вчинене хоча б удруге. Під раніше вчи­неним умисним вбивством розуміють не тільки вбивства, квалі­фіковані за ст. 115 КК 2001 р. чи статтями 94 і 93 КК 1960 р., а й вбивства, відповідальність за які передбачено іншими статтями КК (статті 112, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 КК 2001 р. чи відповідні статті КК 1960 р.). Вчинення вбивства, передбачено­го статтями 116—118, не дає підстав розглядати наступне умис­не вбивство як повторне. Цей пункт застосовується незалежно від того, чи був винний засуджений за раніше вчинене вбивство.

Якщо особу, яка вчинила повторне вбивство, за жодне з них не було засуджено, останнє вбивство кваліфікується за п. 13 ч. 2 ст. 115, а вчинене раніше кваліфікується самостійно.

Незакінчене вбивство (або співучасть у ньому) також ство­рює повторність.

Умисне вбивство не може кваліфікуватися як повторне, якщо судимість за раніше вчинене вбивство погашено чи знято у вста­новленому порядку, а також якщо закінчилися строки давності за попереднє вбивство.

Перелік обставин, що обтяжують відповідальність, вказаних у ч. 2 ст. 115, є вичерпним. Якщо умисне вбивство вчинено за обставин, що обтяжують відповідальність, перерахованих у двох або більше пунктах ч. 2 ст. 115, то при його кваліфікації мають вказуватися всі пункти.

Умисне вбивство за ч. 2 ст. 115 карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбав­ленням волі, з конфіскацією майна у випадку, передбаченому п. 6 ч. 2 ст. 115.

Умисне вбивство за обставин, що пом'якшують відпові­дальність:

умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви­лювання;

умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини;

умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хви­лювання (ст. 116). У цьому випадку має місце особливий пси­хічний стан винного — фізіологічний афект: короткочасна інтен­сивна емоція, що значно послаблює контроль особи над своїми вчинками, здатність усвідомлювати їх, керувати ними. Від фізіо­логічного афекту слід відрізняти афект патологічний, що ви­ключає осудність суб'єкта.

Умовою застосування ст. 116 є сильне душевне хвилювання, спричинене протизаконним насильством, систематичним зну­щанням або тяжкою образою з боку потерпілого.

Насильство при цьому може бути як фізичним (заподіяння тілесних ушкоджень, завдання побоїв, позбавлення волі та ін.), так і психічним (загроза заподіяти фізичну, моральну, майнову шкоду), але тільки протизаконним. Останнє може за своїм ха­рактером надавати суб'єктові право на необхідну оборону. Вбив­ство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання, але за умови, що воно було результатом перевищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 116, а за ст. 118, як вбив­ство при перевищенні меж необхідної оборони.

Якщо душевне хвилювання було спричинено не поведінкою по­терпілого, а поведінкою інших осіб, ст. 118 не може бути застосовано.

Відповідальність за ст. 116 настає також у випадках, якщо протизаконне насильство, систематичне знущання або тяжка образа, що спричинили сильне душевне хвилювання особи, яка вчинила вбивство, були спрямовані не на неї особисто, а щодо третіх осіб — близьких або навіть сторонніх.

Склад злочину, передбаченого ст. 116, має місце лише у ви­падку, якщо умисел на вбивство виник раптово в стані фізіоло­гічного афекту, і був виконаний, коли винний ще перебував у такому стані.

При вбивстві, передбаченому ст. 116, умисел може бути пря­мим і непрямим.

Покарання за злочин: за ст. 116 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

(ст. 117). Відповідальність матері пом'якшується за умови, що вбивство дитини було вчинено під час пологів або одразу після них, тобто законодавець обмежує здійснення цього злочину пев­ним нетривалим проміжком часу, доки особливий психічний і фізичний стан жінки послаблює її здатність керувати своїми діями. В інших випадках відповідальність за вбивство матір'ю своєї дитини настає на загальних підставах.

Момент виникнення умислу в матері вбити новонароджену дитину на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впливає.

Суб'єктом цього злочину може бути тільки мати. Співучас­ники у вбивстві матір'ю новонародженої дитини несуть відпо­відальність за статтями 27 і 115. Обставини, що пом'якшують відповідальність матері, на співучасників не поширюються.

Покарання за злочин: за ст. 117 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборо­ни або у разі перевищення заходів, необхідних для затриман­ня злочинця (ст. 118). Заподіяння смерті нападнику при захисті від суспільно небезпечного посягання виключає кримінальну відповідальність, якщо при цьому не були перевищені межі необ­хідної оборони. Вбивство при перевищенні меж необхідної обо­рони не виключає такої відповідальності, але пом'якшує її. Так само вирішується питання і при затриманні злочинця.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до ч. 3 ст. 36, визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або об­становці захисту. Так само перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, при умисному заподіянні йому смерті згідно з ч. 2 ст. 38 визнається явна невідповідність вчиненого небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику у справах про необхідну оборону» № 1 від 26 квітня 2002 р. виходить із того, що при розв'язанні питання про на­явність перевищення меж оборони необхідно враховувати не лише відповідність або невідповідність знарядь і засобів захис­ту та нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападників і тих, хто захищається, а саме: місце і час; раптовість нападу; неготовність до його відбиття; кількість нападників, і тих, хто захищається; їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини.

Ті самі фактори слід враховувати і при розв'язанні питання про перевищення заходів із затримання злочинця (тяжкість зло­чину, обстановку, в якій відбувається затримання тощо).

При цьому слід мати на увазі, що особа, яка захищається, як і особа, яка затримує злочинця, внаслідок сильного душевного хвилювання, зумовленого суспільно небезпечним посяганням (що часто виникає раптово), не завжди може точно оцінити відповідність заподіяної шкоди (в цьому випадку позбавлення життя нападника чи злочинця) небезпечності посягання чи вчи­неного затриманим злочину або точно оцінити обстановку за­хисту чи затримання. У цьому випадку відповідальність за пе­ревищення меж необхідної оборони або заходів із затримання злочинця виключається (ч. 4 ст. 36).

З суб'єктивної сторони злочин, який розглядається, може бути вчинений тільки умисно.

Вбивство, вчинене з перевищенням меж необхідної оборони, а також у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, за наявності обставин, передбачених ч. 2 ст. 115 (на­приклад, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, по­вторно) має кваліфікуватися не як умисне вбивство за обста­вин, що обтяжують відповідальність, а за ст. 118 КК.

Покарання за злочин: за ст. 118 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Вбивство через необережність (ст. 119) — може бути вчине­но як внаслідок злочинної самовпевненості, так і внаслідок зло­чинної недбалості.

Для застосування ст. 119 необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, яке заподіяло такий результат, може бути як необережним, так і умисним.

У частині 2 ст. 119 встановлено відповідальність за необе­режне вбивство двох або більше осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 119 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 119 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.

Доведення до самогубства (ст. 120). Об'єктом цього злочи­ну є життя людини.

Об'єктивна сторона (ч. 1 ст. 120) злочину полягає в дове­денні особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності.

Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі діяння, що зав­дають потерпілому фізичних та психічних страждань (морду­вання, заподіяння тілесних ушкоджень, побоїв, позбавлення коштів для існування, житла, їжі, одягу, необґрунтовані стяг­нення, несправедливе позбавлення заохочень, різного роду зну­щання).

Шантаж — це загроза розголосити про потерпілого відомості, які останній бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про тяжку хворобу тощо). Ці відомості можуть бути також по­милковими, такими, що не відповідають дійсності. Важливо, що вони мають такий характер, що потерпілий не хоче їх розголо­шувати.

Примус до протиправних дій — це загроза фізичним насиль­ством, залякування, заподіяння побоїв тощо з метою примуси­ти потерпілого, наприклад, брати участь у злочині.

Систематичне приниження людської гідності — це різного роду тривале принизливе ставлення до потерпілого (образи, наклеп, анонімні обвинувачення, знущання над честю жінки, цькування, несправедлива критика). Судова практика не відно­сить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність. Не можуть також кваліфікуватися за ст. 120 випадки самогубства внаслідок вчи­нення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад право­мірного звільнення з роботи), а також внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але достовірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).

У частині 2 ст. 120 передбачено відповідальність за доведен­ня до самогубства або замаху на нього особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винного, або такі самі дії, вчинені щодо двох або більше осіб, а в ч. 3 ст. 120 — щодо непов­нолітнього, тобто особи, якій не виповнилося 18 років.

Під матеріальною залежністю слід розуміти випадки, коли потерпілий отримує від винного істотну матеріальну підтрим­ку або перебуває на його утриманні (наприклад, залежність не­працездатної жінки від чоловіка, неповнолітніх дітей від батьків, підопічних від опікунів тощо).

Під іншою залежністю слід розуміти залежність підлеглого від начальника, учня від викладача, одного родича від іншого та ін.

Стаття 120 застосовується лише при настанні самогубства або замаху на самогубство. Між вказаною в ст. 120 поведінкою винного і самогубством потерпілого чи замахом на нього має бути причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, може по­лягати як в умислі, так і в необережності.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 120, можуть бути осо­би, які досягли 16-річного віку. Для притягнення до відповідаль­ності за ч. 2 ст. 120 необхідно, щоб суб'єктом була особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності.

Оскільки самогубство або замах на нього кримінальної відпо­відальності не тягне, підбурювання до самогубства і пособниц- тво в самогубстві також не караються законом. Підбурювання до самогубства або пособництво в самогубстві особи, яка через вік або стан психіки не могла усвідомлювати свої дії чи керува­ти ними, кваліфікується як умисне вбивство за умови, що само­губство мало місце.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 120 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 120 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлен­ня волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 120 — позбавлення волі від семи до десяти років.

Погроза вбивством (ст. 129). Погрожуючи посягнути на життя, винний викликає у людини почуття тривоги і неспокою, заважає її нормальній роботі та відпочинку.

З об'єктивної сторони під погрозою вчинити вбивство слід розуміти виявлений зовні намір позбавити іншу людину жит­тя. Це може бути вчинено словесно, письмово, за допомогою різного роду дій (жестів, міміки, демонстрації зброї тощо).

Погроза має бути реальною, тобто сприйматися потерпілим як така, що може здійснитися. Реальність її встановлюється су­дом у кожному окремому випадку, виходячи з конкретних об­ставин справи. При цьому необхідно враховувати як суб'єктив­ний (сприйняття потерпілим), так і об'єктивний (спосіб та інтен­сивність вираження, особа винного, характер відносин між ним і потерпілим тощо) критерії. Погроза має бути звернена до кон­кретної особи і висловлена особисто потерпілому або через третіх осіб. Злочин вважається закінченим із моменту, коли по­грозу було доведено до відома потерпілого.

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, — пря­мий умисел. При цьому не має значення, чи збирався винний реалізувати свою погрозу, достатньо того, щоб у потерпілого були реальні підстави побоюватися її виконання.

Суб'єктом злочину може бути особа, яка досягла 16-річного віку.

У випадку, коли винний, не обмежившись погрозою, здійснює дії, які створюють умови для вбивства або безпосередньо спря­мовані на його здійснення, відповідальність настає за приготу­вання до вбивства чи замах на нього.

Якщо погроза вбивством є ознакою іншого, більш тяжкого злочину, ст. 129 не застосовується.

У частині 2 ст. 129 передбачено відповідальність за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 129 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 129 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

§ 2. Злочини проти здоров'я

До злочинів проти здоров'я належать: різні види тілесних ушкоджень (статті 121 — 125, 128), побої та мордування (ст. 126), катування (ст. 127), спеціальні види тілесних ушкоджень: зара­ження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою (ст. 130), зараження венеричною хворо­бою (ст. 133).

Поняття і види тілесних ушкоджень. Одним із найважлив­іших особистих благ є здоров'я людини. Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини, що полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізичної функції органів і тканин тіла людини.

Об'єктом тілесного ушкодження є здоров'я людини. Будь- яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров'ю люди­ни. У випадках, якщо заподіяння шкоди здоров'ю виступає як засіб заподіяння суспільно небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК (наприклад заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при здійсненні розбою тягне відповідальність за ч. 4 ст. 187).

Здоров'я людини як об'єкт тілесного ушкодження може ви­ступати з моменту початку родового процесу. Закон охороняє здоров'я кожної людини, незалежно від її фізичного стану (без­доганно здорова людина, хворий, божевільний, особа, яка пере­буває в безнадійному стані внаслідок травми тощо), а також від її моральних якостей, віку, посадового положення тощо.

Тілесне ушкодження — це посягання на здоров'я іншої люди­ни. Заподіяння самому собі тілесного ушкодження, навіть тяж­кого, за загальним правилом не є злочином і кримінальну відпо­відальність тягне лише у випадках, якщо воно є засобом здійснен­ня іншого злочину. Наприклад, ухилення від військової служби, вчинене військовослужбовцем шляхом заподіяння собі тілесно­го ушкодження, містить склад злочину, передбаченого ст. 409.

З об'єктивної сторони тілесне ушкодження може бути запо­діяно дією або бездіяльністю винного. Вплив застосовується як фізичний (завдання удару, заподіяння опіку тощо), так і психіч­ний (загроза або переляк, що спричинили душевне захворю­вання та ін.). Винний може використати різні знаряддя й засо­би, фактори природи тощо.

При заподіянні тілесного ушкодження шляхом бездіяльності йдеться про нездійснення винним дій, які запобігли б заподіян­ню шкоди чужому здоров'ю, за умови, якщо він був зобов'язаний і мав можливість здійснити їх (наприклад, вигул злої собаки без намордника, внаслідок чого вона покусала перехожого, запо­діявши йому тілесні ушкодження).

Склад тілесного ушкодження вважається закінченим із мо­менту настання злочинного наслідку у вигляді шкоди здоров'ю людині різної тяжкості. При цьому необхідно встановити при­чинний зв'язок між діянням винного і шкідливими наслідками для здоров'я потерпілого, які настали.

Для відповідальності за тілесне ушкодження необхідно, щоб заподіяння шкоди здоров'ю іншої людини було протиправним. Заподіяння такої шкоди за обставин, що виключають проти- правність діяння (наприклад, у стані необхідної оборони, край­ньої необхідності та ін.), не може тягти відповідальність за тілесні ушкодження. Згода потерпілого на заподіяння йому тілесних ушкоджень не усуває відповідальності особи, яка їх заподіяла, якщо згоду було дано для досягнення суспільно небез­печних і, тим більше, злочинних цілей.

Суб'єктивна сторона тілесних ушкоджень може виражатися в умисній і необережній вині.

Якщо умисел винного був спрямований на заподіяння неви- значеної шкоди здоров'ю, відповідальність настає за фактично заподіяне тілесне ушкодження. Фактичне заподіяння більш лег­кого тілесного ушкодження, ніж те, на яке був спрямований уми­сел винного, тягне відповідальність за замах на заподіяння тілес­ного ушкодження, яке винний бажав спричинити.

Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 121 і 122, може бути особа, яка досягла 14-ти років. За інші тілесні ушкодження відповідальність настає з 16-ти років.

За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК поділяють на тяжкі, середньої тяжкості та легкі. Міністерством охорони здоров'я України 17 січня 1995 р. затверджено Правила судово- медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень (далі — Правила).

Згідно зі ст. 76 КПК проведення експертизи за цими справа­ми є обов'язковим. Правила передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодекса­ми України та цими Правилами.

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121). У частині 1 ст. 121 під умисним тяжким тілесним ушкодженням розумієть­ся умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне зніве­чення обличчя.

До числа тяжких слід відносити тілесне ушкодження, небезпеч­не для життя в момент заподіяння. Правила небезпечними для життя визначають ушкодження, що самі собою загрожують жит­тю потерпілого в момент нанесення або за звичайним своїм пере­бігом закінчуються смертю. Наслідок заподіяного ушкодження не може впливати на визнання його тяжким. Наприклад, своєчасна медична допомога, що привела до швидкого і повного видужання потерпілого, не виключає відповідальності за ст. 121, якщо ушкод­ження були небезпечними для життя в момент їх заподіяння.

Фактичне заподіяння тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, за наявності умислу, спрямованого на позбавлення жит­тя, кваліфікується як замах на вбивство. Так само судова прак­тика кваліфікує і випадки умисного заподіяння ушкоджень жит­тєво важливим органам тіла, що, як правило, спричиняють за­гибель потерпілого, і не призвели до смерті лише внаслідок випадкового збігу обставин, які не залежали від винного.

Тяжким визнається тілесне ушкодження, що призвело до втрати будь-якого органу або до втрати його функцій. Правила відносять до таких ушкоджень втрату чи безповоротну втрату функцій руки, ноги, зору, слуху, репродуктивної здатності.

Втрата руки, ноги — це відокремлення їх від тулуба (як усієї руки або ноги, так і ампутація їх на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів) чи втрата ними функцій (параліч або інший стан, що виключає їх діяльність). Усі інші випадки мають роз­глядатись як втрата частини кінцівки і оцінюватися за ознакою стійкої втрати працездатності. Наприклад, втрата стопи при­зводить до втрати загальної працездатності більше ніж на одну третину і за цією ознакою є тяжким тілесним ушкодженням.

Під втратою зору слід розуміти повну стійку сліпоту на обид­ва ока чи такий стан, за якого має місце зниження зору до підра­хунку пальців на відстані 2 метрів і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Втрата зору на одне око зумовлює стійку втрату працездатності понад однієї третини і за цією ознакою належить до тяжких тілесних ушкоджень.

Втрата слуху — це повна стійка глухота на обидва вуха або такий незворотний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3—5 см від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо спричиняє стійку втрату працездатності менше як на одну третину і за цією ознакою належить до середньої тяжкості тілес­ного ушкодження.

Під втратою мови (мовлення) розуміють невиліковну втра­ту здатності висловлюватися членороздільними звуками, зро­зумілими для оточення.

Втрата репродуктивної здатності означає втрату здатності до злягання, запліднення, зачаття та дітородіння.

До тяжких тілесних ушкоджень належить також ушкоджен­ня, що призвело до психічної хвороби, — будь-яке психічне захво­рювання, незалежно від його тяжкості, тривалості та ступеня ви­ліковності. Не належать до тяжких тілесних ушкоджень розлади нервової діяльності, що не є психічними захворюваннями.

Тілесне ушкодження є тяжким і тоді, коли воно спричинило інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою праце­здатності не менше ніж на одну третину. Під іншим розладом здоров'я мається на увазі ушкодження, що не підпадає ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, перерахова­них у ст. 121. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину, яку законода­вець пов'язує лише з «іншим розладом здоров'я».

Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її потерпілого.

Для визнання тілесного ушкодження тяжким необхідна стійка втрата працездатності (постійна, незворотна), причому не менше ніж на одну третину.

До тяжких належить тілесне ушкодження, що призвело до переривання вагітності. Відповідно до Правил йдеться про уш­кодження, внаслідок яких сталося переривання вагітності, не­залежно від строку останньої, за відсутності її патології. Отже, необхідна наявність причинного зв'язку між заподіяним тілес­ним ушкодженням і перериванням вагітності. Для кваліфікації таких діянь за ст. 121 необхідно, щоб винний усвідомлював факт вагітності потерпілої та бажав або свідомо допускав її перери­вання.

Тяжке тілесне ушкодження, що полягало в непоправному знівеченні обличчя, має місце, якщо ушкодження обличчя, буду­чи неусувним, додає йому відразливий, потворний зовнішній вигляд.

Знівечення є непоправним, якщо його не можна усунути за допомогою звичайних методів лікування або можна усунути лише завдяки пластичній операції. Тимчасове знівечення об­личчя тяжким тілесним ушкодженням не визнається.

Для встановлення факту непоправності ушкодження при­значається судово-медична експертиза, а наявність знівечення визначається слідчими та судовими органами. Суд оцінює зовнішній вигляд потерпілого на момент судового розгляду, виходячи із загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особистість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не має.

Випадки знівечення інших частин людського тіла поняттям, що розглядається, не охоплюються.

Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 121, харак­теризується умисною виною. Винний усвідомлює, що може за­подіяти тяжку шкоду здоров'ю потерпілого, і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди.

Відповідальність за ст. 121 настає також у разі, якщо умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здо­ров'ю, а фактично було заподіяно тяжке тілесне ушкодження.

Умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження тягне відповідальність за ч. 2 ст. 121 за наявності хоча б однієї з таких обставин: якщо воно було вчинене способом, що має характер особливого мучення, або вчинене групою осіб, а також із метою залякування потерпілого або інших осіб, або вчинене на замов­лення, або спричинило смерть потерпілого.

Відповідно до Правил під мученням слід розуміти дії, що за­подіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлен­ня їжі, пиття, тепла, залишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії.

Сюди ж належать дії, пов'язані з багаторазовим або трива­лим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, за­стосування термічних факторів тощо).

Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а запо­діюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілес­ного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 лише за наявності однієї з ознак, перерахованих у ч. 1 цієї статті. Наявність мучення встановлюється судом за допомогою судо­во-медичної експертизи.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження групою осіб пе­редбачає його вчинення двома або більше особами, які діють як виконавці. Попередня змова не є обов'язковою.

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження з метою заляку­вання має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі).

Вчинення тяжкого тілесного ушкодження на замовлення має ті самі ознаки, що розглядалися при аналізі п. 11 ч. 2 ст. 115.

Тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпі­лого, передбачає, що причиною смерті було ушкодження, вказа­не в ч. 1 ст. 121. Для застосування ч. 2 ст. 121 в цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілес­ного ушкодження і необережної вини щодо смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 наставати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність.

Частина 2 ст. 121 не застосовується також у разі, якщо вин­ний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті та за обставинами спра­ви не повинен був або не міг її передбачити. Випадкове запо­діяння смерті у вину не ставиться.

Для відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, від умисного вбив­ства, слід ретельно дослідити всі обставини, що мають значен­ня для встановлення спрямованості умислу винного. Слід вихо­дити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину і враховува­ти, зокрема, попередню поведінку винного і потерпілого, їх взаємовідносини, спосіб і знаряддя злочину, а також характер і локалізацію поранень (наприклад, у життєво важливі органи людини). Якщо суд визнає доведеним, що підсудний передбачав можливість заподіяння смерті та байдуже ставився до цих наслідків (непрямий умисел), дії винного кваліфікуються як умисне вбивство.

Умисне поранення життєво важливих органів, внаслідок якого настала смерть, свідчить про наявність прямого чи непря­мого умислу винного на вбивство. Тому такі дії кваліфікуються як умисне вбивство, а не як умисне заподіяння тяжкого тілесно­го ушкодження, внаслідок якого настала смерть.

Оскільки ч. 2 ст. 121 передбачає щодо смерті потерпілого необережну вину, кваліфікація вчиненого як замах на тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, є неможливою.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 121 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 2 ст. 121 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122). Середньої тяжкості тілесне ушкодження — це таке, що не є небез­печним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров'я або значну стійку втрату працездатності мен­ше ніж на одну третину. Тривалий розлад здоров'я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язи­ка, ноги, руки тощо. Повна втрата органу або позбавлення його назавжди здібності функціонувати є тяжким тілесним ушкод­женням і за ст. 122 кваліфікуватися не можуть. Разом із тим, склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі по­вної, але тимчасової втрати органом його функцій.

Стаття 122 застосовується лише за умови, що порушення функції будь-якого органу було тривалим. Відповідно до Пра­вил під тривалим слід розуміти розлад здоров'я строком понад 3-х тижнів (більше ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менше ніж на одну тре­тину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 відсотків.

З суб'єктивної сторони злочин, що розглядається, може бути вчинений із прямим або непрямим умислом.

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого настала смерть потерпілого, щодо якої має місце необе­режна вина, має тягти відповідальність за сукупністю злочинів — за статтями 122 і 119.

Частина 2 ст. 122 встановлює відповідальність за середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або його родичів чи примусу до певних дій (наприк­лад звільнити житлову площу тощо).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 122 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 122 — по­збавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані силь­ного душевного хвилювання (ст. 123), є тілесним ушкоджен­ням за обставин, що пом'якшують відповідальність.

Поняття сильного душевного хвилювання та інші умови за­стосування ст. 123 аналогічні таким самим ознакам, висвітле­ним при аналізі складу умисного вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116).

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, характе­ризується як прямим, так і непрямим умислом. Необережне за­подіяння тяжкого тілесного ушкодження в стані сильного ду­шевного хвилювання тягне відповідальність за ст. 128, причому такий стан має розглядатися як обставина, що пом'якшує відпо­відальність (п. 7 ст. 66).

Якщо в діях винного поряд з ознаками, передбаченими ст. 123, є така кваліфікуюча ознака, як настання смерті потер­пілого, відповідальність все одно настає за ст. 123.

Протизаконне насильство може за своїм характером ство­рювати право особи на необхідну оборону. Тому умисне запо­діяння тяжкого тілесного ушкодження, хоча і в стані сильного душевного хвилювання, але якщо воно було результатом пе­ревищення меж необхідної оборони, слід кваліфікувати не за ст. 123, а за ст. 124.

За статтею 123 заподіяння середньої тяжкості або легкого тілесного ушкодження не є злочинним.

Покарання за злочин: за ст. 123 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років.

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищен­ня заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124). Відповідальність за цей злочин настає за наявності наслідків, зазначених у ст. 121. Умови, за яких тяжке тілесне ушкодження вважається вчиненим при перевищенні меж необхідної оборо­ни або заходів щодо затримання злочинця, такі самі, як і при умисному вбивстві, передбаченому ст. 118.

Якщо цей злочин вчинений у стані сильного душевного хви­лювання, зумовленого протиправними діями потерпілого, відповідальність настає не за ст. 123, а за ст. 124.

Заподіяння середньої тяжкості та легкого тілесного ушкод­ження за обставин, зазначених у ст. 124, не тягне за собою крим­інальної відповідальності.

Покарання за злочин: за ст. 124 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125). У частині 1 ст. 125 встановлено відповідальність за легке тілесне ушкод­ження, тобто за таке, що не спричинило короткочасного розла­ду здоров'я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороми- нущі наслідки, тривалістю не більше ніж шість днів (садна, синці тощо).

Суб'єктивна сторона злочину, який розглядається, характе­ризується тільки умисною виною. Відповідальність за ст. 125 настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров'ю, якщо фактично було заподіяно легке тілесне ушкодження.

Суб'єктом цього злочину є особа, якій виповнилося 16 років.

У частині 2 ст. 125 встановлено відповідальність за легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здо­ров'я чи незначну стійку втрату працездатності. Відповідно до Правил короткочасним є розлад здоров'я тривалістю понад шести днів, але не більше ніж 21 день (три тижні). Під незнач­ною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату за­гальної працездатності до 10 відсотків.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 125 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або виправні роботи строком до одного року; за ч. 2 ст. 125 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до одного року, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушко­дження (ст. 128). Необережне тілесне ушкодження тягне крим­інальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження. Заподіяння через необережність легких тілесних ушкоджень не є злочином.

Суб'єктивна сторона при вчиненні передбаченого ст. 128 зло­чину може бути у вигляді злочинної самовпевненості або зло­чинної недбалості.

Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що призвело до смерті потерпілого, щодо якого має місце необережна вина, кваліфікується як необережне вбивство.

Суб'єктом злочину, передбаченого ст. 128, може бути особа, якій виповнилося 16 років.

Покарання за злочин: за ст. 128 — громадські роботи на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до двох років.

Побої і мордування (ст. 126). У частині 1 ст. 126 встанов­люється відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Під ударом слід розуміти одноразовий вплив тупим предме­том на тіло людини, що заподіяв фізичний біль. Побої характе­ризуються багаторазовими ударами. Під іншими насильниць­кими діями мають на увазі фізичний вплив на людину (крім ударів і побоїв), що викликав больові відчуття (придушення частин тіла, виривання волосся та ін.).

Передбачений у ст. 126 злочин не спричиняє порушення ана­томічної цілісності тканин або нормального функціонування тканин і органів людського тіла. Тому він і не заподіює тілесно­го ушкодження, але обов'язково викликає фізичний біль.

Суб'єктивна сторона злочину, що розглядається, характери­зується умисною виною.

Суб'єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 126 встановлено відповідальність за ті самі діяння, що мають характер мордування, вчинені групою осіб, або з метою залякування потерпілого чи його близьких. Такі ознаки, як здійснення цього злочину групою осіб або з метою залякування потерпілого чи його близьких, мають те саме зна­чення, що і при аналізі ст. 121. Щодо мордування, то Правила вважають ними дії, що полягають у багаторазовому або три­валому спричиненні болю: щипання, шмагання, завдання чис­ленних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючи- ми предметами, дія термічних факторів та інші аналогічні дії. Якщо внаслідок цих дій заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, відповідальність настає за ст. 121.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 126 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот годин, або виправні роботи на строк до одного року; за ч. 2 ст. 126 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Катування (ст. 127). Цю статтю включено до КК відповідно до Міжнародної конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Україною 26 січня 1987 р.^[8].

З об'єктивної сторони цей злочин полягає в заподіянні силь­ного фізичного болю або фізичних чи моральних страждань шляхом завдання побоїв, мучення або інших насильницьких дій (наприклад тілесних ушкоджень).

Від інших злочинів проти здоров'я катування відрізняється своєю суб'єктивною стороною. Вона вимагає не тільки умислу, а й встановлення спеціальної мети — спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі. Це, наприклад, мордування потерпілого з метою спонукати його видати гроші чи інші цінності та вказати місце, де вони зберігаються, тощо.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років. Службові особи або працівники правоохоронних органів за застосування катування несуть відповідальність за статтями 365 або 373. Катування може мати місце при вима­ганні, захопленні заручників, викраденні людей. У цих випад­ках крім ст. 127 підлягають також застосуванню відповідно статті 189, 147 або 146.

Частина 2 ст. 127 встановлює відповідальність за катуван­ня, якщо воно вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб. Ці ознаки вже висвітлювалися щодо складів інших злочинів і ніяких особливостей не мають.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 127 — позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років; за ч. 2 ст. 127 — позбавлення волі від п'яти до десяти років.

Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої неви­ліковної інфекційної хвороби (ст. 130) є спеціальним видом тілесного ушкодження. СНІД (синдром набутого імунодефіци­ту), що викликається особливим вірусом, досить швидко поши­рюється останніми роками у всьому світі та створює серйозні побоювання у світової спільноти, оскільки й досі не знайдено за­соби лікування цієї хвороби. Захворювання на СНІД настає внас­лідок зараження людини вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ). СНІД є кінцевою стадією ВІЛ-інфекції. Стаття 130 встановлює відповідальність за зараження саме ВІЛ-інфекцією, хоча нею охоплюється такий наслідок цього зараження, як СНІД. Вста­новлено, що ВІЛ-інфекція передається тільки при потраплянні вірусу із зараженою кров'ю в кров здорової людини (наприклад, при користуванні наркоманами одним і тим самим шприцом) і при статевих контактах (в тому числі гомосексуальних). Не менш небезпечні випадки зараження іншими невиліковними інфек­ційними хворобами, що є небезпечними для життя людей (на­приклад важкі форми туберкульозу).

Частина 1 ст. 130 встановлює відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імуно­дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини. Поставлення в небезпеку зараження з об'єктивної сторони полягає в різних діях, які ство­рюють реальну загрозу зараження потерпілого ВІЛ-інфекцією, СНІДом, іншою невиліковною хворобою. Це такі дії, які в пев­них конкретних умовах можуть привести до зараження іншої особи, і, якщо таке зараження не настає, то тільки внаслідок випадкових обставин, або заходів, ужитих потерпілим. Злочин вважається закінченим із моменту поставлення в небезпеку за­раження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відпо­відальності суб'єкта злочину.

Способом поставлення в небезпеку зараження є статеві зно­сини або інші дії.

З суб'єктивної сторони цей злочин передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї ВІЛ-інфекції або СНІДу чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небез­печною для життя людей, і усвідомлення нею того, що вона свої­ми діями ставить потерпілого в небезпеку зараження.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка знає про свою хворобу.

Частина 2 ст. 130 передбачає відповідальність за зараження іншої особи вказаними в ч. 1 цієї статті хворобами, особою, що знала про наявність у неї вірусу цієї хвороби.

Злочин вважається закінченим із моменту, коли потерпілий виявився інфікованим цим вірусом.

Необхідною ознакою об'єктивної сторони цього злочину є причинний зв'язок між діянням і зараженням потерпілого, зго­да якого на таке зараження не виключає відповідальності вин­ного. Якщо не можна встановити, чи заразився потерпілий саме від дій цієї особи, останній може відповідати за ч. 1 ст. 130 — за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією чи іншою невиліковною інфекційною хворобою.

Суб'єктивна сторона цього злочину— лише злочинна само­впевненість. Оскільки закон вимагає усвідомлення особою наяв­ності у неї хвороби, вина у вигляді злочинної недбалості виклю­чається. Умисне зараження вказаними в ст. 130 хворобами тяг­не відповідальність за ч. 4 цієї статті.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, якій виповнилося 16 років і яка страждає на ці захворювання.

У частині 3 ст. 130 встановлено відповідальність за зараження вказаними хворобами двох чи більше осіб або неповнолітнього.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 130 — арешт на строк до трьох місяців або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбав­лення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 130 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 3 ст. 130 — позбавлен­ня волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 130 — по­збавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Зараження венеричною хворобою (ст. 133). Це також спеці­альний вид тілесного ушкодження. З об'єктивної сторони цей злочин полягає в зараженні однією особою іншої венеричною хворобою. До венеричних належать такі інфекційні захворю­вання, як сифіліс, гонорея, м'який шанкр та ін. Характер вене­ричного захворювання, методи і тривалість їх лікування, мож­ливість лікування не впливають на кваліфікацію злочину. Для відповідальності за ст. 133 достатньо зараження хоча б однією з венеричних хвороб. Не мають значення для кваліфікації і спо­соби зараження. Воно переважно настає внаслідок статевих зно­син, в тому числі гомосексуальних, не виключається і заражен­ня іншим чином, наприклад, шляхом передачі недопалків, внас­лідок поцілунку.

Згода потерпілого, наприклад, на статеві зносини з особою, хворою на венеричну хворобу, що призвело до зараження, не виключає протиправності діяння.

Злочин вважається закінченим із моменту, коли потерпілий фактично захворів на венеричну хворобу. Це злочин із матеріаль­ним складом, він вимагає, щоб між діянням винного і наслідком, що настав, тобто зараженням потерпілого, був причинний зв'язок.

З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений умисно (тобто з прямим або непрямим умислом) або внаслідок злочин­ної самовпевненості. У законі спеціально встановлено, що відпо­відальність за ст. 133 настає, якщо особа знала про наявність у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що хвороба у неї перебуває на стадії зара­ження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закін­чивши курсу лікування).

Зараження іншої особи венеричною хворобою внаслідок зло­чинної недбалості виключає таке знання, а, отже, і відпові­дальність за ст. 133.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа чоловічої або жіно­чої статі, якій виповнилося 16 років, яка хворіє на венеричну хворобу і знає, що вона у неї є.

У частині 2 ст. 133 встановлено кваліфікуючі обставини зло­чину. Ними є: а) зараження венеричною хворобою особою, ра­ніше судимою за цей злочин; б) зараження двох чи більше осіб; в) зараження неповнолітнього, тобто особи, якій не виповнило­ся 18 років.

Для відповідальності за ч. 2 ст. 133 достатньо однієї із вказа­них кваліфікуючих ознак.

У частині 3 ст. 133 передбачено відповідальність за заражен­ня венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (наприклад, безплідність, самогубство потерпілого).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 133 — виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 133 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 133 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

§ 3. Злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров'я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування

До цих злочинів належать: неналежне виконання професій­них обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імуно­дефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132); незаконна лікуваль­на діяльність (ст. 138); ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139); неналежне виконання професійних обо- в'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140); порушення прав пацієнта (ст. 141); незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142); порушення встановленого зако­ном порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143); насильницьке донорство (ст. 144); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145).

Неналежне виконання професійних обов'язків, що спри­чинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131). З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 131, полягає в неналежному виконанні (дії або бездіяльності) медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх професійних обов'язків, внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення. Професійні обов'язки визначаються сферою діяльності суб'єкта злочину, а також відпо­відними нормативними актами в галузі боротьби зі СНІДом, іншими невиліковними імунодефіцитними хворобами. Зокрема, існують певні правила, що зобов'язують медичного працівника при переливанні крові хворому перевіряти її на наявність ВІЛ- інфекції, або правила діагностування на ВІЛ-інфекцію та інших інфекційних хвороб. Працівники міліції, наприклад, зобов'язані направляти наркоманів, які вводять наркотики шляхом ін'єкцій, на медпункти огляду для виявлення ВІЛ-інфекції та ін.

Неналежне виконання обов'язків відбувається внаслідок нед­балого або несумлінного до них ставлення: наприклад, медична сестра не проводить необхідної обробки медичних інструментів або працівник СІЗО поміщує ВІЛ-інфікованого в камеру до інших підслідних тощо.

Обов'язковим наслідком вказаної дії або бездіяльності є за­раження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфек­ційної хвороби хоча б однієї людини (ч. 1 ст. 131) або двох і більше осіб (ч. 2 цієї статті).

Між дією (бездіяльністю) особи, що порушила професійні обов'язки, і вказаними наслідками слід встановити причинний зв'язок.

Суб'єктивна сторона цього злочину — тільки необережність у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Суб'єкт злочину — спеціальний. Це медичні або фармацев­тичні працівники (лікарі, медичні сестри, співробітники лабо­раторій, які здійснюють діагностику цих захворювань або про­ведення досліджень інфікованого матеріалу тощо). Це також можуть бути працівники інших сфер — міліції, місць позбав­лення волі, до обов'язків яких належить запобігання і недопу­щення поширення ВІЛ-інфекції та інших інфекцій від інфіко­ваних осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 131 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк з позбав­ленням права обіймати певні посади або займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 131 — позбавлення волі від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Розголошення відомостей про проведення медичного ог­ляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту люди­ни чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132). Ме­дичний огляд на виявлення цих хвороб — це лабораторне дослі­дження крові або інших біологічних рідин із метою виявлення їх вірусів. Постановою Кабінету Міністрів України від 18 груд­ня 1998 р.^[9] затверджено Правила медичного огляду з метою ви­явлення ВІЛ-інфекції, обліку ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД та медичного нагляду за ними. Ці Правила визначають умови і встановлюють порядок медичного огляду громадян Ук­раїни, іноземців та осіб без громадянства, які постійно прожива­ють або на законних підставах тимчасово перебувають на тери­торії України. Медичний огляд проводиться з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), здійснення епідеміологічного контролю, а також надання консультацій, ме­дичної та психосоціальної допомоги ВІЛ-інфікованим.

Медичний огляд проводиться добровільно.

Обов'язковому лабораторному дослідженню на наявність ВІЛ-інфекції підлягає кров (її компоненти), отримана від до­норів крові та інших біологічних рідин, клітин, тканин та органів людини.

Медичний огляд вагітних за їх згодою проводиться під час взяття їх на облік або перед пологами шляхом обстеження на наявність антитіл до ВІЛ. У разі, якщо даних про медичний огляд вагітної немає або дитина народжена ВІЛ-інфікованою жінкою, обов'язковому дослідженню на антитіла до ВІЛ підля­гає пуповинна кров новонародженого.

За бажанням особи, яка звернулася до закладу охорони здо­ров'я для проведення медичного огляду, медичний огляд може бути проведено анонімно.

Медичний працівник має додержуватися конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованість особи чи захворювання на СНІД.

За статтею 132 можуть відповідати лише особи, які повідо­мили про виявлені в ході огляду позитивні дані про ВІЛ-інфек- цію або захворювання на СНІД або іншою невиліковною інфек­ційною хворобою. Повідомлення про огляд, що дали негативні результати, ст. 132 не охоплюються, тобто не є злочином, пе­редбаченим цією статтею КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в розголошенні відо­мостей про наявність у особи ВІЛ-інфекції, СНІДу або іншої невиліковної хвороби (наприклад важкої форми туберкульозу) за умови, що ці відомості стали відомі в зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків. Під розголошенням ро­зуміють повідомлення цих відомостей хоча б одній особі, якій згідно із законом ці відомості не можуть бути повідомлені. Відо­мості можуть бути розголошені під час розмови, у листі, шля­хом показу відповідних документів іншим особам, викладу їх у друкованих засобах, на науковій конференції, за допомогою тех­нічних засобів тощо.

Злочин вважається закінченим із того моменту, коли відо­мості стали надбанням хоча б однієї особи, якій ці відомості не належить знати.

Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел або необе­режність.

Суб'єкт злочину — службові особи медичної установи, допо­міжний персонал (наприклад секретар, реєстратор лікарні), що самовільно здобули інформацію про хвороби (наприклад при ознайомленні з історією хвороби), або медичні працівники (при­міром лікарі, медичні сестри).

Покарання за злочин: за ст. 132 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Незаконна лікувальна діяльність (ст. 138). Об'єктивна сторо­на цього злочину виражається в постійному або тимчасовому за­нятті лікувальною діяльністю особою, яка не має належної медич­ної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого.

Незаконна лікувальна діяльність — це вплив на людину шляхом заборонених медичних засобів і методів, або хоч і дозво­леними засобами і методами, але що здійснюється особою, яка не має на це права (наприклад, проведення медсестрою опе­рацій або маніпуляцій, право на здійснення яких надано лише лікареві певної спеціальності, або лікування захворювання внутрішніх органів лікарем-стоматологом). Закон встановлює відповідальність за незаконну лікувальну діяльність, тому ок­ремі випадки таких дій не створюють цього складу злочину і можуть бути кваліфіковані за іншими статтями КК, наприклад, необережне тяжке тілесне ушкодження — за ст. 128.

Закінченим цей злочин є лише у разі, якщо внаслідок неза­конної лікувальної діяльності настали тяжкі наслідки (наприк­лад, смерть хворого, тяжка хвороба та ін.).

Суб'єктивна сторона цього злочину — власне заняття діяль­ністю здійснюється умисно, щодо наслідків — вина необережна.

Суб'єкт цього злочину — будь-яка особа, яка не має відповід­ної медичної освіти та яка досягла 16-ти років. Якщо цей злочин супроводжувався обманом, поєднаним з отриманням винаго­роди, вчинене кваліфікується за сукупністю статей 138 і 190.

Покарання за злочин: за ст. 138 — виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.