Техніка, або виклик століття

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАЧА

З самого початку необхідно усунути деякі непоро­зуміння, які не можуть не з'явитися, коли розмірковують про техніку.

У цій книзі не йдеться про опис різних технік, на­копичення яких формує технічну цивілізацію. Потрібна була б ціла бібліотека для того, щоб описати ці незчисленні знаряддя, придумані людиною, і це не мало б великої користі чи цінності, оскільки ми не змогли б вийти за межі етапу вульгаризації; а втім, уже існує велика кількість елементарних праць, котрі описують техніки, яких цілком достатньо. Отже, ми будемо безперервно натякати на ці техніки, але припускаючи при цьому, що вони відомі читачеві своїм застосуванням або своїм механізмом дії.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Жак Еллюль (1912—1994 pp.) — відомий фран­ цузький соціолог, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропа­ ганди, держачи, революції, суспільного розвитку («Пропаганда», 1962; «Аутоп-сія революції», 1969; «Від революції до бунтів», 1972; «Змінити революцію. Неминучий пролетаріат», 1982).

У 1954 році була опублікована його праця «Техніка або виклик століття», яка згодом (у 1964 р.) була перевидана в Сполучених Штатах під назвою «Технологічне суспільство» й викликала неабиякий резонанс серед суспільствознавців. Порівнюючи її з роботою Освальда Шпенглера «Людина і техніка» та трилогією Льюїса Мемфорда «Мегамашина», преса відзначала, що книга Жака Еллюля — одна з найвизначніших наукових праць другої половини XX століття.

Досліджуючи проблему техніки, Еллюль знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки. Він провів розмежування між: операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального суспільства. Тобто мається на увазі, що на певному етапі свого розвитку техніка набрала статусу

Більше не йдеться про те, щоб спробувати встановити позитивний чи негативний підсумок того, що сьогодні було здійснено завдяки техніці. Зіставляти її перевагу та незруч­ності зовсім не входило в наші наміри. Ми не будемо повторювати слідом за сотнями інших дослідників, що завдяки техніці зменшується тривалість праці, підвищується матеріальний рівень життя, але робітник зазнає дедалі більших утруднень у процесі адаптації до машин. Ми переконані, що ніхто у світі не в змозі визначити реальний і детальний баланс між сукупністю результатів та сукупністю технік.

Те, що звичайно так називають, є лише фрагментарним і поверховим розглядом.

Нарешті, не йдеться про те, щоб привнести в цю працю етичне чи естетичне судження про техніку.

Очевидно, що оскільки ми не можемо лишатися чи­стими фотографами і оскільки ми належимо до роду людей, то певне прийняття позиції може проявитися. Але воно не настільки помітне, щоб заважати найглибшій об'єктивності. Ознаку останньої знайдуть, безумовно, у тому, що техно­крати будуть оцінювати цей твір як песимістичний, а технофоби — як оптимістичний стосовно техніки.

Ми лише спробували переписати, розтлумачити, пере­дати за допомогою глобального аналізу позицію свідомості (одночасно конкретну і фундаментальну) щодо феномена технік в їх сукупності.

Такою є єдина мета цієї книги.

27

Г л а в а 1 ТЕХНІКИ

У сучасному світі жоден соціальний, людський, духовний чинник не мав такого значення, як техніка. Проте жодна сфера не є настільки ж малознаною. Спробуємо намітити декілька орієнтирів для того, щоб з'ясувати, яке місце займає феномен техніки.

І — СИТУАЦІЇ

Машини і техніка. Той, хто бачить слово техніка, мимохіть думає про машину. І завжди розглядають наш світ як світ машин. Цю помилку, наприклад, знаходимо у панів Дюкассе та Олдгема. Це йде від того, що машина є найочевиднішою, найгрубішою, найвражаючою формою техніки. Це походить також від того, що машина — примітивна, стародавня, історична форма цієї сили. Те, що називають історією техніки, як правило, зводиться до істо­рії машини. 1 ми маємо в наявності якусь інерцію, що властива інтелектуалам, котрі розглядають явища нашого часу як щось ідентичне минулим формам.

Зрештою, техніка дійсно має своїм відправним пунктом існування машини. Цілком правильно, що саме починаючи з механіки розвивається все інше. Також правильно, що без машини світ техніки не існував би.

Але пояснювати таким чином цю ситуацію не є цілком виправданим. Адже, безумовно, помилково оперувати із

автономного, монолітного, самозростаючого виду реальності. Зокрема, він виділяє ті, відносно нові характеристики сучасної техніки, які набули поширення з другої половини XX століття і які в кінцевому підсумкові сприяють зростаючій дегуманізації особистості. Це — доведений до авто­матизму вибір технічних засобів, здатність техніки до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Наслідком першого с те, що технічний розв'язок не залишає людині вибору: вибирати можна тільки між різними технічними засобами, те ж, що важливе для людини, не береться до уваги. Самозростання техніки веде до того, що лише незначна частка людських зусиль витрачається на виробництво справді чогось важливого. Основні Ж- людські витрати спрямовані на розвиток тільки техніки. Інші характеристики техніки також спрямовані проти особистості. Зрештою, на думку Еллюля, «техніка викликає п зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни». Людина при цьому уподібнюється до каталізатора або навіть до «жетона, що вставляється в отвір машини: вона починає операцію, не беручії участі в ній» (Ellul J. La technique ou 1' enjeu du sieck. P. 133, 135).

В цілому виникає технічна цивілізація, в якій для людини залишається дуже мало місця. Причому небезпека навіть не в тому, що машини витісняють людей або що технічні засоби стали домінувати над цілями. Головна небезпека полягає в тому, що техніка постійно і безупинно адаптує людину до технічного середовища. На місце машин з їхнім дратуючим шумом і лязкотінням приходить інша техніка, із заколисуючим муркотінням. І тоді з'ясовується, що людина спіймалася подібно до «мухи в пляшці» (Ellul J Op. tit. P. 379).

Особливу роль в інтеграції індивіда Жак Еллюль відводить «людській техніці», яка являє собою набір засобів по управлінню людською поведінкою. Завдання такої техніки подвійне: з одного боку — усунути тертя, конфлікти, несумісності, що виникають у процесі трудової діяльності між. індивідом і «машиною», а з іншого — сприяти найповнішій мобілізації людських сил і здібностей. Оскільки машинне виробництво продукує не лише специфічні відносини у сфері праці, а й модифікує сприйняття людиною часу й простору, змінює навколишнє середовище й саму людину, то звідси постає проблема. цією сумішшю, тим більше, що загалом вона веде до уявлення, що, оскільки машина є вихідним пунктом і перебуває в центрі проблеми техніки, то це означає, що займатися проблемою машини — це побіжно займатися проблемою в цілому. Саме тут усе ще криється найбільша помилка. Тепер техніка набула майже повної автономії щодо машини, а остання залишилася далеко позаду від свого дітища.

Потрібно принципово наголосити на тому факті, що техніка тепер застосовується до тих сфер, які вже не мають великого значення для функціонування індустріального життя. Поширення цієї сили зараз має стороннє від­ношення щодо розповсюдження машин. А баланс між ними, здається, має бути оберненим: сьогодні це саме машина повністю залежить від техніки і вона представляє тільки її малу частину. Якщо спробувати охарактеризувати відношення між технікою і машиною, то слід було б сказати не лише про те, що вона стає можливою (у своїх соціальних і економічних застосуваннях) завдяки іншим технічним поступам: вона є тільки одним з аспектів техніки.

Машина в ній не репрезентує навіть найбільш важливий аспект реальності (до певної міри вона залишається найпоказовішою), оскільки техніка сьогодні охоплює всю сукупність діяльностей людини, а не лише її виробничу діяльність.

Але з іншого боку, машина залишається достатньо симптоматичною, оскільки вона продукує ідеальний тип застосування техніки. Вона є тільки і виключно нею. Вона не містить у собі жодного іншого чинника: можна було б

сказати, що вона є технікою в чистому вигляді. У всіх ситуаціях, де зустрічається прояв могутності техніки, вона прагне (несвідомим чином) вилучити все те, що вона не може засвоїти. Іншими словами, скрізь, де ми зустрічаємо цей чинник, він з необхідністю (здається, мовби походжен­ня визначає його долю) спонукає це зробити, в значенні якоїсь механізації. Ідеться про те, щоб трансформувати в машину все те, що нею ще не є. Отже, можна сказати, що машина навіть конституює визначальний чинник.

Утім існує інше відношення між технікою і машиною, яке дозволяє нам проникнути в саме серце цієї проблеми нашої цивілізації. Відомо, і всі згодні з тим, що машина породила нелюдське середовище. Це характерне для XIX століття знаряддя раптом увірвалося в суспільство, яке з політичної, інституційної, людської точок зору не було готовим до його сприйняття. Воно впорядкувалося так, як довелося.

Людина жила в антилюдяній атмосфері. Концентрація великих міст, забруднених будинків, відсутність простору, відсутність повітря, відсутність часу, безбарвні тротуари і бліде світло, яке примушує відступити час, дегуманізовані заводи, незадовольняючі смисли, праця жінок, віддалення від природи. Життя більше не має сенсу. Громадський транспорт, де людина є принаймні пакетом; лікарні, де вона є лише певний номер, тридцять вісім, і це ще є прогресом... А шум, цей монстр, що буравить наш мозок у будь-який час дня і ночі, не погоджуючись на найменшу відстрочку. Бути пролетарським і відчуженим — ось умови людського існування перед машиною.

яким чином людина може пристосуватися до життя в нових умовах. Людина відчуває себе хворою в новому оточенні, вона перебуває в стані замішання, непевності, звідси виникають неврози та інші психічні захворювання. Отже, постає проблема інтеграції людини в технічне середовище. Неабияка роль тут належить соціальній психології як одній з «людських технік», яка, за задумом її творців, покликана допомогти людині відновити душевну рівновагу в безупинно мінливому світі, але не шляхом усунення репресивних чинників технологізованого світу, а шляхом знаходження засобів для більш повної адаптації індивіда до нового оточення. Мета психологічних методів — нейтралізувати індивідуальні відмінності. Оскільки технічний світ уніфікований, однотипний, то й від людини, котра перебуває в ньому, вимагається одновимїрність. Жак Еллюль вважає, що людей, які були б повністю інтегровані в технізований спосіб буття, ще мало. Цілком ймовірно, що такі люди можуть існувати, «але "життєрадісний робот " ще не народився» (Еїїиі J. Op. cil. P.372).

Еллюль передрікав досить невтішний наслідок цієї тенденції. Втім, інстинкти людини й навіть сфера підсвідомого будуть експлуатуватися технікою, і це дозволить ще з бічьшою ефективністю маніпулювати індивідом. «Коли психологічна техніка, — писав Пілюль, — в тісній координації з матеріальною технікою досягнуть нарешті успіху в створенні єдності, то будь яке можливе відхилення зникне, і людська раса буде являти собою блок завершеної та ірраціональної солідарності» (Ellul J. Ор. сі/. Р.371 — 372).

Таким чином, на думку Еллюля, інтеграція індивіда є неминучим наслідком розвитку й посилення автономності різних видів техніки. В результаті — людина «спіймалася» в пастку технізованого світу, і виходу з нього вчений, за його власним визнанням, не бачить. І мета його книги — це «заклик до сплячого прокинутися». Хоча слід зазначити, що в подальшому, у праці «Змінити революцію» Жак Еллюль змінив свою точку зору на техніку, оскільки в середині 70-х років з явилося нове покоління техніки («інформаційної»), яке змінило співвідношення в системі «людина — технічний світ».

 

 

Даремно було б злословити проти капіталізму: не він породив цей світ, а машина. Обтяжливі й силувані аргу­менти для доведення протилежного примусили зникнути цю очевидність під тоннами друкованої продукції (втім, достатньо чесної), і якщо її автори не хотіли розводити демагогію, то слід визнати їх відповідальними. «Машина є антисоціальною, — говорив Мемфорд. — Вона прагне, внаслідок свого прогресуючого характеру, до найбільш гострих форм експлуатації людини».

Машина займає своє місце в соціальному порядку, який не створений для неї, і тим самим вона породжує нелюдсь­ке суспільство, в якому ми прокладаємо свій шлях. Вона антисоціальна стосовно суспільства XIX століття, і капі­талізм є лише одним з аспектів цього глибинного безпоряд-ку. Для того, щоб знову встановити порядок, потрібно справжнім чином поставити питання щодо всіх даних цього суспільства. Воно має соціальну й політичну структуру, воно має своє мистецтво й життя, воно має свої комерційні організації, проте, якщо ми випустимо з уваги машину, то вона звалить все те, що не може підтримувати надмірну вагу, безупинне відновлення механічного універсуму.

Усе слід переглянути, починаючи з механічного порядку. І саме тут якраз постає питання про роль техніки. В усіх сферах вона стоїть на чолі великої кількості винаходів стосовно всього того, що використовується, стосовно того, що може бути узгоджене з машиною. Остання не здатна інтегрувати себе в суспільство XIX століття: техніка сприяє цій інтеграції. І, з одного боку, вона закладає динаміт під старі будівлі, які не можуть сприйняти виробника, а з іншого боку — вона конструює новий необхідний світ.

Вона має у своїй природі якраз те, що потрібне ме­ханізмові для того, аби бути придатним для машин; але вона переважає останню, трансцендує її, оскільки вона залишається в тісному контакті з людиною. Металевий монстр не може продовжувати досить довго третирувати людей; він встановлює порядок такий же жорсткий і такий же негнучкий, як і він сам; на кого покладатися йому, як не на свого партнера, і їх з'єднання випливає з необхід­ності.

Техніка інтегрує машину в суспільство, робить її со­ціальною й соціабельною. В рівній мірі вона їй конструює світ, який їй був би потрібен, вона встановлює порядок там, де безладні поштовхи шатунів нагромаджують руїни. Вона прояснює, упорядковує й раціоналізує: вона робить в

31

абстрактних сферах те, що машина робить у сфері праці. Вона ефективна і повсюдно несе закон ефективності. Вона навіть робить, економізує машину, коли остання вносить свій вклад тим, що виправляє недоліки організації. «Ма­шини санкціонують соціальну неефективність», —говорить пан Мемфорд. Чим більше застосовують техніку, тим більше раціонального використання машин і, як наслідок, менше виникає потреб використовувати їх будь-де. Орга­нізація ставить машину саме там, де потрібно, і вимагає від неї саме того, що потрібно.

Тоді це веде до протиставлення двох форм зростання суспільства. «Від колишнього зростання рефлексивного або інстинктивного, тобто несвідомого, нові потреби [машина] примушують нас пояснювати умови зростання раціональ­ного, інтелектуального або свідомого... Можна себе запи­тати: можливо не лише час світу є скінченним космічно, а також і час світу свідомого, що розпочинається?» (Гіттон). Це свідоме механізованого світу є не що інше, як узагаль­нена техніка.

Техніка інтегрує будь-що. Вона уникає потрясінь і драм: людина не адаптована до цього світу із сталі: вона її адаптує. Але правда також і те, що в даний момент вона змінює диспозицію цього сліпого світу для того, аби лю­дина ввійшла в нього, не поранивши себе об гострі кути, і що він не відчуває більше тривоги стосовно звинувачень у негуманності.

Отже, техніка створює щит, за один раз змінюючи відношення таким чином, що вони підходять для різних випадків. Хвороба, породжена механічним шумом, заспо­коюється в муркотінні розраджувальної єдності.

Доки техніка представлена виключно машиною, то можна сказати «машина і людина». Постає проблема цього відношення. Машина залишається об'єктом, а людина, яка до певної міри перебуває під впливом машини (навіть значною мірою: у своїй професійній діяльності, у приватно­му житті, у психіці), все ж залишається незалежною: вона може утверджувати себе поза машиною. Вона може зайняти позицію щодо машини.

Але коли техніка входить в усі сфери і в саму людину, яка стає для неї об'єктом, сама техніка перестає бути об'єктом для людини, вона стає її власною субстанцією: вона більше не протистоїть людині, а інтегрує себе в ній і прогресуючи її абсорбує. У цьому ситуація техніки до­корінно відрізняється од становища машини. Ця транс-

 

од свободи дослідження та авторства на свій винахід в обмін на персональну й матеріальну допомогу, яку йому пропонують великі лабораторії: це є дві необхідні умови; без них дослідник не може сподіватися на реалізацію своїх проектів...» (Юнтк). Здається, що чиста наука віддаляється й полишає місце для прикладної науки, котра іноді раптово досягає блискучих вершин, виходячи з яких стають мож­ливими нові технічні дослідження. І навпаки, технічні модифікації, наприклад, в авіації, котрі здаються простими й чисто матеріального порядку, вимагають попередньо до­сить складної наукової праці. Так було з проблемою, що її поставила надзвукова швидкість. У рівній мірі до цього можна віднести судження пана Вінера, для якого вчені молодого покоління Сполучених Штатів є передусім тех­ніками, котрі нічого не стануть досліджувати без великої кількості людей, коштів і машин.

Однак, це відношення між наукою і технікою стає ще більш заплутаним, якщо розглядати новіші галузі, де немає ніяких меж. Де починається і де кінчається техніка в біології? А в сфері сучасної психології й соціології що можна було б назвати технікою, позаяк все є технікою при його застосуванні?

Це не означає, що саме застосування характеризує цю техніку, оскільки без неї (попередньо чи в завершальній стадії) наука не має ніякого особливого існування. Ми залишаємо сферу науки, якщо ми відмовимось од техніки, і входимо в царину гіпотез і теорій.

І в політичній економії, незважаючи на недавні спроби економістів роз'єднати економічну науку й економічну техніку, аби визначити і встановити бар'єри, ми покажемо, що сьогодні саме техніка формує навіть предмет еко­номічної думки.

Отже, наведені дані є виключно вражаючими. Перед громаддям технічного світу і мализною наукової сфери проблема цих відносин здається шкільним питанням, яке може цікавити лише філософів, і яке є ніщо інше, як беззмістовна умоглядність. Сьогодні не сфера науки, а сфера людини вийшла на передній край, і тепер феномен техніки є значно важливішим для становища людини, ніж проблема науки. Здається, що вже не стосовно науки слід визначати техніку. Йдеться тут зовсім ні про те, щоб створити філософію науки, ні про те, щоб встановити в ідеалі, в розумі, яким має бути відношення між діяльністю і науковим мисленням. Ідеться просто про те, щоб озирну-

тися довкола себе й констатувати певні очевидності, які випадають з поля зору надто розумних філософів.

Зрозуміло, питання тут не стоїть про те, щоб принизити наукову діяльність, а лише про те, аби констатувати, що в сьогоденних історичних фактах вона переважається техніч­ною діяльністю. Отож наука більше не сприймається без свого технічного завершення.

Зв'язок між ними тісний як ніколи, що змусило пана Камішеля зауважити: саме тому, що техніка прогресує надто швидко, вона вимагає прогресу науки, вона спричиняє загальне прискорення.

Між іншим, техніка завжди використовується безпосе­редньо. Інтервал, який традиційно відділяв наукове від­криття і його практичне застосування, весь час скоро­чується. Як тільки відкриття зроблено, починають шукати, яким чином його використати; заявляють про себе приватні капітали і державне втручання: відбувається вторгнення в суспільну сферу досить часто ще до того, як були під­раховані всі його наслідки, до з'ясування значення для людей цієї авантюри. Ба навіть, якби вчений мав сам в собі таку обачність: так, він справді наляканий вторгненням у світ того, що він так старанно обмірковував у своїй лабора­торії. Проте, як опиратися тискові різних чинників? Як чинити опір грошам, успіхові, а ще більше — популярності, захопленості публіки? 1 ще більше — загальному духовному настроєві, який хоче, щоб технічне застосування було останнім словом? І як чинити опір бажанню продовжити свої дослідження? Оскільки саме такою є дилема, в яку втиснутий сучасний учений: або ж він погодиться з тим, що його дослідження будуть технічно застосовані, або ж він змушений буде їх припинити. Саме такою є драма фізиків-ядерників: вони взяли до уваги, що лише лабораторії Лос-Аламоса мали у своєму розпорядженні технічні засоби, необхідні для продовження їхньої роботи. При цьому де­ржава здійснює справжню монополію, і вчений змушений прийняти її умови. Як сказав один з «атомників», «те, що мене зараз затримує, це відсутність можливості використати для моєї роботи спеціальний мікроскоп, який, між іншим, ніде не існує...» (Юнгк). Учений не може більше чинити опір: «Навіть наука, особливо чудова наука нашого часу, стала елементом техніки, знаряддям» (Мосс). Дійсно, останнє слово тут найдоречніше: наука стала знаряддям техніки.Пізніше ми будемо вивчати, як науковий утилітаризм, виходячи з техніки, набрав такої сили, що для будь-якого незаінтересованого дослідження майже немає більше місця. Безумовно, завжди має бути науковий фундамент, але зараз майже неможливо розрізнити ці дві сфери. Наукові і тех­нічні дослідження тісно пов'язані. Втім, можливо (зокрема, такою є думка Ейнштейна), що всепоглинаюча техніка завершиться стерилізацією науки.

Отже, нам часто доводиться говорити слово «техніка» там, де йдеться про науку, позначати як технічні роботи ті, які кваліфікуються як наукові; це випливає з цієї луско­подібної структури й загальної орієнтації, на що ми вка­зуємо тепер і що продемонструємо згодом.

Організація і техніка. Нарешті, третій елемент буде нам слугувати для того, аби визначати «стан» нашого питання. Я вже вказував на те, що ми повинні розуміти термін «техніка» в якомусь розширеному смислі. Однак деякі автори, можливо, для того, щоб не виходити за межі традиційного слововживання, вважають за краще зберігати теперішній смисл і шукають інший термін для позначення того явища, яке ми констатували в цей час.

За паном Тойнбі, історія розподіляється на три періоди, і ми щойно завершили технічний період і вступаємо в період організації. Ми цілком згодні з паном Тойнбі в тому, що механічна техніка більше не характеризує наш час. Хоч би якою важливою і якою вражаючою вона залишалася, все ж вона є лише другорядним явищем поряд з фактами визначальнішими або навіть більш вражаючими. Ідеться про всеосяжну організацію в усіх сферах суспільства, і саме наявність цього феномена спонукала Бернгема написати «Революцію менеджерів».

Я лише не згоден з паном Тойнбі в тому, що стосується вибору найменувань та розподілу, який він установив між добою техніки і організаційною. Коли він так чинить, то він залишається в межах сумарної концепції техніки, котра вже заперечується як така, що змішує машину й техніку. Отже, він обмежується тією ЇЇ сферою, яка була, і не розглядає те, що існує зараз.

Насправді, те, що пан Тойнбі називає організацією, а пан Бернгем менеджерською діяльністю, це — техніка, застосована до соціального життя, економічного або со­ціального. Дійсно, що може бути більш технічним, ніж таке визначення організації: «Організація є процес, який полягає у постановці завдань індивідам або групам з тим, щоб

певним ефективним і економічним способом, шляхом координації всіх їхніх зусиль досягти поставлених цілей» (Шелдон)? Це веде до стандартизації й раціоналізації економічного чи адміністративного життя, як це прекрасно показав пан Мас: «Стандартизувати означає розв'язувати наперед усі проблеми, які може поставити функціонування якоїсь організації... Це означає, що ми майже не покла­даємося ні на натхнення, ні на винахідливість, ні на свій розум для того, аби знайти розв'язку якоїсь трудності в той момент, коли вона з'явиться, а означає розв'язати її за­вбачливо... Звідси, стандартизація породжує знеособлюван­ня в тому смислі, що організація більше спирається на [методи] та інструкції, ніж на індивідів...» Отже, ми якраз маємо всі характерні риси техніки. Організація є лише технікою. І саме в цьому смислі пан Вінсент мав рацію написати: «Зіставити оптимальну сукупність чинників або оптимальний вимір — означає... здійснити технічний про­грес у формі кращої організації...»

Безумовно, мені можуть сказати: «Яке має значення ця дискусія навколо слів, коли, по суті, ви згодні з Тойнбі?» Однак ці дискусії мають досить велике значення. І ось чому: позиція пана Тойнбі веде до розмежування періодів і явищ, які повинні зоставатися єдиними. Нас примушують повірити, що організація є чимось іншим, ніж техніка, що людина якимось чином відкрила нову сферу діяльності, нові методи, і що потрібно вивчати організацію як нове явище, тоді як це зовсім не так; тоді як потрібно навпаки наполягати на безперервності технічного процесу. Якраз це є той самий феномен, який набуває нового аспекту (я б сказав: свого істинного аспекту) і розгортає себе у світовому масштабі, в універсальному масштабі діяльності.

Які це має наслідки? Ті самі проблеми, що були підняті механічною технікою, виявляють себе як такі, що містять в собі силу X, ще не прораховану, через застосування техніки до адміністрації та всіх сфер життя. Тоді як у пана Тойнбі поняття організації, яке йде на зміну поняттю техніки, є певною противагою, ліками (і це утішна точка зору на історію), мені здається, що ми якраз заради істини повинні дотримуватися протилежного і вважати, що цей розвиток веде до зростання тих самих технічних проблем, даючи часткове розв'язання попередніх проблем, але рішуче про­довжуючи йти тим шляхом, який вони спровокували. Отже, діється згідно зі славнозвісним методом, котрий полягає в тому, щоб зробити отвір для того, аби заткнути інший, який знаходиться поруч.

Другий наслідок: якщо ми присутні лише при роз­ширенні технічної сфери, то стає зрозумілим те, що ми говорили вище стосовно механізації. В той час як пан Тойнбі нам представляє організацію з небаченими до цього часу ефектами, ми, навпаки, можемо бути впевненими в тому, що ці ефекти є застосуванням різного роду технік до машин, що ідеалом є механізація всього того, що техніка зустрічає на своєму шляху. Отже, що на вигляд суто вербальна опозиція має певну важливість. Насправді, тех­нічна доба продовжується, і ми не можемо навіть сказати, що перебуваємо під час її повного розквіту. Навпаки, можна передбачити, що їй ще залишається зробити декілька вирішальних завоювань (серед інших — стосовно людини) і не видно того, що могло б перешкодити техніці цього досягти. Проте, якщо не йдеться про новий чинник, то виходить, що відтепер ми можемо мати достатньо ясності стосовно того, що містить у собі і що означає цей феномен.

Визначення. Найчастіше, коли виходять з ідентифікації техніка-машина, дефінції, які при цьому виникають, виявляються неадекватними тим фактам, що ми конста­туємо сьогодні. Першу взято у соціолога, який пречудово знає цю проблему: у Мосса. Він дав досить багато різних визначень техніки, деякі з них напевно досконалі. З них ми зупинимося на тому, яке заслуговує на критику для того, аби в такий спосіб уточнити наші ідеї: «Техніка — це в загальному плані група рухів, дій, в більшості ручних, організованих і традиційних, спрямованих на досягнення мети, знаної як фізична, хімічна чи органічна».

Це визначення є цілком прийнятним для соціолога, що вивчає примітивні народи. Як показав Мосс, воно має численні переваги: наприклад, відрізняє розгляд техніки од розгляду релігії чи мистецтва (а також те, що магія, як ми це побачимо, повинна, по суті, входити до технік). Однак переваги є незаперечними лише з історичної точки зору. З погляду нашого часу ця дефініція є абсолютно недостат­ньою.

Коли говорять про рухи, то чи можна сказати, що техніка розроблення якогось економічного плану, котра, втім, є суто технічною операцією, була б їхнім результатом? Тут немає жодного руху або дії, які були б особливим чином задіяні. Це — інтелектуальна операція, що, однак, є технікою.

Якщо техніка зводиться до ручної праці, то неточність такого визначення виявляється ще більше. Сьогодні значна

частина технічних операцій є ручними операціями у повно­му розумінні. Або машина заміщає людину, або техніка стає інтелектуальною, але в сучасному світі найважливіша (оскільки вона несе зародки майбутнього) чи найпоши­реніша сфера не є сферою ручної праці. Безумовно, ручні операції залишаються в основі механічної праці, і ми не повинні забувати, що це — вагомий аргумент Юнгера проти ілюзій щодо прогресу техніки: чим більше техніка удосконалюється, тим більше вона вимагає вторинної руч­ної праці, і обсяг цих ручних операцій зростає швидше, ніж обсяг механічних. Але навіть якщо це правда, все ж таки головною характерною рисою сучасної техніки є не вихід на ручну працю, а орієнтація на організацію та взаємодію машин між собою.

Отже, якщо ми згодні стосовно терміна «організований», який Мосс вводить у визначення, то все ж ми відмежо­вуємося од нього знову, коли йдеться про «традиційне». Ні, у сучасному світі техніка більше не спирається на традицію в строгому смислі. І, зрештою, саме це глибоко відрізняє сучасну техніку од техніки, яку ми можемо знайти в попередніх цивілізаціях. Це правда, що в усіх цивілізаціях техніка жила як традиція, тобто через передачу успадко­ваних прийомів, що повільно визрівали і ще повільніше змінювалися; еволюціонуючи під тиском обставин, в той же час, як і все соціальне тіло; породжуючи автоматизми, що стають спадкоємними, які поступово інтегруються в кожну нову форму техніки.

Але хто сьогодні не бачить руйнування всіх цих понять? Техніка стає автономною й формою поглинаючого світу, який підкоряється своїм власним законам, заперечуючи будь-яку традицію. Техніка спирається вже не на традицію, а на комбінацію попередніх технічних прийомів, і її ево­люція надто швидка, надто приголомшлива, щоб бути інтегрованою попередньою традицією. Цей факт, який ми пізніше вивчатимемо детальніше, також пояснює, чому ідея, що техніка забезпечує відомий результат заздалегідь, не є абсолютно правильною. Вона є правильною, коли розглядається звичний досвід. Той, хто веде машину, знає, що він може очікувати на більш високу швидкість, коли натисне на акселератор. Однак навіть у сфері механіки це не є цілком правильним у випадку з найновішою технікою серводвигунів. Дійсно, тут існує певна частка адаптації самої машини, яка зрештою визначає мету, що її важко осягнути, щоб передбачити.

Істина виявляється, якщо розглядати не більш звичний досвід, а технічний прогрес. Однак було б слушним за­уважити, що в наш час звички й технічний прогрес тісно пов'язані. А втім правильно, що саме звичний досвід залишався довгий час сферою застосування техніки, з ним пов'язані всі її найвідоміші досягнення. Постійні винаходи в цій сфері без упину руйнують звички.

Нарешті, Мосс*, здається, вважає, що мета, яка дося­гається, належить до фізичної або хімічної сфери. Але сьогодні ми добре знаємо, що техніка пішла далі. Психо­аналіз і соціологія перейшли у сферу практичного застосу­вання, і одна з них опинилася в статусі пропаганди. Тут операція належить до морального, психічного й духовного характеру. Однак вона не перестає бути технікою. Але йдеться про якийсь світ, котрий до цього часу був поли­шений прагматизмові й котрий швидко приєднав себе до методу. Як наслідок, ми можемо сказати, що ця дефініція, прийнятна для техніки, що існувала до XVIII століття, не відповідає нашому часові. Мосс тут став жертвою оптич­ного ефекту соціології первісного суспільства, як про це свідчить прийнята ним класифікація техніки (харчування, одежа, транспорт тощо).

Інший приклад цих неадекватних дефініцій нам навів пан Фурастьє" й ті, хто проводить такі ж дослідження. За Фурастьє, технічний прогрес — це «зростання обсягу ви­робництва, одержаного за допомогою фіксованої кількості сировини чи людської праці». Тобто, техніка є виключно тим, що спричиняє це зростання продуктивності.

Тоді, скажуть нам, можна аналізувати це поняття в трьох аспектах: продуктивність у природі, техніка тоді є те, що дозволяє зекономити ресурси для того, аби одержати певну продукцію; фінансова прибутковість, тоді техніка є те, що сприяє зростанню виробництва через збільшення фінан­сових інвестицій; продуктивність людської праці, тоді тех­нікою є те, що збільшує кількість праці, яка припадає на фіксовану одиницю людської праці. 1 якщо ми тут повинні подякувати панові Фурастьє за спростування помилки пана

* Мосс Марсель (1872—1950 pp.) — французький етнограф і соціолог. У соціології робив наголос на систсмно-структурному підході до аналізу соціальних об'єктів. — Перекл.

** Фурастьє Жан (народився в 1907 р.) — французький соціолог, один з творців теорії «індустріального суспільства». Виходячи з ідеї техноло­гічного детермінізму, він ділить суспільно-історичний розвиток на два періоди: доіндустріальний та індустріальний. Одним з перших на Заході сформулював концепцію «постіндустріальиого суспільства». — Перекл.

Юнгера (наприклад, коли останній протиставляє технічний прогрес економічному так, що після нього вони стали суперечностями) і за те, що він показав, як вони, навпаки, збігаються, ми все ж змушені також відмовитися од цього визначення техніки, оскільки воно повністю безпідставне.

Воно довільне передусім тому, що воно — суто еко­номічне і є поняттям лише економічної продуктивності: однак існує велика кількість традиційних технік, які не спираються на пошуки прибутковості і які не мають еко­номічного характеру. Це якраз саме їх мав на увазі Мосс у своїй дефініції, і вони ще існують. Далі в процесі диво­вижного розквіту сучасних технік збільшується кількість тих, які безпосередньо не стосуються економічного життя. Коли встановлюється техніка, як частина процесу харчуван­ня, або коли встановлюється техніка гри, як рух скаутів, то в крайньому випадку я бачу корисну діяльність, але аж ніяк не економічний бік справи.

В інших випадках економічні чинники мають дво- або триступінчасті наслідки, і, справді, тоді навіть не можна сказати, що саме вони були визначальними факторами цієї прогресії. Так, наприклад, як у випадку із сучасною обчис­лювальною машиною. Безумовно, скажуть, що планування і розв'язання рівнянь сімдесяти різновидів, необхідні для певних економетричних досліджень, неможливі без цієї обчислювальної машини; однак якраз зовсім не економічна продуктивність, що є результатом використання цієї ма­шини, дозволяє нам визначити її значення.

Друге критичне зауваження стосується виняткового ха­рактеру продуктивності, пов'язаної з технікою: зростання обсягу виробництва, тобто поняття ще більш вузьке, ніж поняття прибутковості. Зрештою, тому, що техніки, в яких констатують останні найбільші успіхи, не є техніками ви­робництва; так, певні методи, що пов'язані з людиною — уся хірургія, психосоціологія тощо, — не мають нічого спільного з продуктивністю. Ще більше це стосується тех­ніки руйнування; оскільки якраз саме атомна, воднева бомби, ракети й таке інше виявляють наймогутніші технічні винаходи людини. Це саме тут сфера розвитку будь-якої винахідливості та механічних удосконалень.

За досконалістю ніщо не може зрівнятися з машиною війни. Військовий корабель або літак значно досконаліший, аніж його цивільний аналог. Організація армії — транс­порт, забезпечення, управління — мають бути найбез-доганнішими: найменша помилка коштує життя людей і безпосередньо вимірюється через поразку або перемогу.