Параліч критицизму : суспільство без опозиції

Чи не слугує загроза атомної катастрофи, здатної знищити людство, разом з тим і збереженню тих самих сил, котрі увічнюють цю загрозу? В сучасному індустріальному суспільстві зусилля відвернути таку катастрофу затьмарюють пошук її потенційних причин. Її причини залишаються невизначеними, невиявленими, громадськість не виступає проти них тому, що їх відсуває на другий план цілком реальна зовнішня загроза — Заходові зі Сходу, Сходові із Заходу. Приймаючи виклик, ми маємо таку ж наочну потребу бути готовими до життя на краю прірви. У мирний час ми терпимо виробництво засобів знищення, вдоскона­лення непотрібних нам речей, навчаємося так захищатися, що в результаті деформуються оборонці і те, що вони захищають.

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Герберт Маркузе (1898—1979 pp.) німецько- американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільство була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як «Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності» (1932 p.), «Розум і революція. Гегель і виникнення соціальної теорії» (1941 p.), «Ра­ дянський марксизм. Критичне дослідження» (1956 p.), «Культура і суспільство» (1965 p.), «Психоаналіз і політика» (1968 p.). Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: «Ерос і цивілізація» (1955р.) та «Одновимірна людина» (1964р.) — як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Герберт Маркузе

Якщо ми спробуємо зіставити причини небезпеки з формою організації суспільства, з тим, як воно організовує своїх членів, ми відразу ж побачимо, що розвинуте інду­стріальне суспільство стає багатшим, більшим і кращим у міру того, як воно увічнює цю небезпеку. Орієнтована на оборону структура полегшує життя великій кількості людей і посилює панування людини над природою. За таких обставин засобам масової інформації неважко видавати окремі інтереси як такі, що властиві всім розумним людям. Політичні потреби суспільства стають індивідуальними по­требами і сподіваннями, їх задоволення забезпечує вироб­ництво і добробут, суспільство загалом здається втіленням Розуму.

Проте в цілому це суспільство є нерозумним, ірра­ціональним. Виробництво в ньому має деструктивний ха­рактер щодо вільного розвитку потреб і здібностей людини, мир у ньому тримається на постійній загрозі війни, його розвиток залежить від придушення (repression) дійсних можливостей умиротворити боротьбу за існування — індивідуальне, національне, міжнародне. Це придушення, таке відмінне од його попередніх форм, на менш роз­винутих стадіях нашого суспільства, і сьогодні діє не з позиції сили. Можливості (інтелектуальні і матеріальні) сучасного суспільства незрівнянно більші порівняно з ми­нулим. Це означає, що сфера панування суспільства над індивідом незрівнянно ширша, ніж раніше. Наше суспіль­ство відрізняється тим, що підкорює відцентрові соціальні сили не терором, а технологією, подвійною основою приго­ломшливого зростання ефективності виробництва та рівня життя.

Дослідження цих напрямів розвитку і перевірка їхніх історичних альтернатив є частиною намірів критичної теорії

У першій з них Герберт Маркузе ще плекав певну надію щодо можливості подолання відчуженої суті суспільної системи, підпорядкованій раціоналізації зростаючого товарного виробництва як самоцілі й сенсу існування людини. В термінах фрейдо-марксистського мислення він змальовує репресивний харак­ тер західного суспільства й згубність репресивних форм сублімації індивіда. У другій книзі дегуманізацію розвинутого індустріалізму Маркузе визначає через ємку категорію-метафору «одновимірності» суспільного буття та свідомості як сутнісної риси, подолати котру, на його думку, практично неможливо. Його песимізм цілком обґрунтований, адже він є точним соціологічним висновком стосовно небажання більшості людей відмовитися од комфорту споживацьких цінностей. «Велика Відмова», до якої закликає Маркузе, фактично залишається абстрактним гаслом. Проте глибоке проникнення в анатомію соціальної деструктивності, прагнення зробити людину здатною усвідомити свою людську багатовимірність перетворюють філософські шукан­ ня Маркузе на одну з сучасних гуманістичних версій постмаркагшу.

сучасного суспільства, теорії, яка аналізує суспільство у світлі його використаних, невикористаних або хибно ви­користаних можливостей з метою поліпшення людських умов життя. Але якими є принципи такої критики?

Встановлений спосіб організації суспільства змагається з іншими можливими способами, котрі, як вважається, про­понують кращі можливості полегшення боротьби людини за існування; специфічна історична практика відстоює свої позиції перед власними історичними перспективами. Отже, з самого початку будь-яка критична теорія суспільства стикається з проблемою історичної об'єктивності, пробле­мою, що виникає у двох аспектах, де аналіз передбачає ціннісні судження:

1. Судження про те, що людське життя варто прожити
або, точніше, можна і треба зробити вартим того, щоб його
прожити. Це судження лежить в основі всіх інтелектуальних
зусиль. Воно є апріорним у соціальній теорії, і його ігнору­вання (яке може бути суто логічним) заперечує саму теорію.

2. Судження про те, що в конкретному суспільстві
існують свої можливості для збагачення людського життя й
власні шляхи та засоби використання цих можливостей.
Критичний аналіз повинен встановити об'єктивну досто­вірність цих суджень, котрі підтверджувалися б і емпі­ричними даними. Існуюче суспільство має певну наявну
кількість та якість інтелектуальних і матеріальних ресурси.
Як можна використати ці ресурси для оптимального роз­
витку й задоволення потреб і здібностей індивіда, зводячи
до мінімуму виснажливу працю та злиденність? Соціальна
теорія — це теорія історична, історія є можливістю в царині
необхідності. Тому серед різних припустимих способів орга­нізації й використання наявних ресурсів який з них пропо­нує найбільші можливості для оптимального розвитку?

Спроба дати відповідь на ці питання потребує деяких попередніх теоретичних зауваг. Для виявлення й визначен­ня можливостей оптимального розвитку критична теорія має абстрагуватися від конкретної організації суспільства й способу використання ресурсів у ньому, а також від самих результатів цієї організації та використання. Абстрагування, яке не визнає наявний універсум фактів в якості остаточної достовірності, аналіз, що «виходить за рамки» фактів, обме­жених у своїх можливостях, належать до самої структури соціальної теорії. Остання протистоїть будь-якій метафізиці завдяки строго історичному характерові трансцендентності¹. «Можливості» повинні бути реальними для певного

 

90

Герберт Маркузе

суспільства, вони повинні бути практичними цілями, які піддаються визначенню. До того ж, абстрагування від існу­ючих інституцій має відбивати справжню тенденцію, тобто їхнє перетворення має бути справжньою потребою керова­ного (цими інституціями) населення. Соціальна теорія має справу з історичними альтернативами, існуючими в реаль­ному суспільстві у вигляді руйнівних сил і тенденцій. Властиві альтернативам цінності справді стають фактами, коли історична практика перетворює їх на дійсність. Теоретичні концепції завершуються в соціальних змінах.

Але в даному випадку розвинуте індустріальне суспіль­ство протидіє критиці, здається, позбавляючи останню са­мої її основи. Технічний прогрес, поширений на всю систему панування й координації, створює форми життя (і влади), які примиряють сили, що протистоять системі, завдають поразки або спростовують будь-який протест в ім'я історичних перспектив свободи від надмірної праці та панування. Схоже на те, що сучасне суспільство здатне до соціальних змін — кількісних змін, результатами яких були б істотно інші установи, новий напрям виробничого проце­су, нові взірці людського існування. Таке наповнення соціальних змін, мабуть, є найвизначнішим досягненням розвинутого індустріального суспільства; загальне визнання Національної Мети, двопартійна політика, занепад плюра­лізму, угода між підприємцями і найманими робітниками в межах могутньої Держави свідчать про єдність протилеж­ностей, що становить як результат, так і передумову цього досягнення.

Стисле порівняння стадії формування теорії індустрі­ального суспільства з її нинішнім станом може показати, як змінилися підстави для критики. В часи формування й вироблення перших уявлень про альтернативи в першій половині XIX століття критика індустріального суспільства набула конкретності в історичному посередництві між тео­рією і практикою, цінностями й фактами, потребами й цілями. Це історичне посередництво виникло у свідомості й політичних діях двох великих класів, що протистояли один одному в суспільстві: буржуазії і пролетаріату. У капі­талістичному світі вони залишаються основними класами. Проте капіталістичний розвиток змінив структуру й функції цих двох класів таким чином, що вони вже не є чинниками історичних перетворень. У найрозвинутіших регіонах сучас­ного суспільства колишніх антагоністів об'єднує переважа­ючий інтерес до збереження і покращення інституційного статус-кво. Тією мірою, якою технічний прогрес забезпечує зростання й згуртованість комуністичного суспільства, сама

ідея кількісних змін відступає перед реалістичним поняттям невибухової еволюції. Коли відсутні наявні чинники та організації соціальних змін, то критика відступає на висо­кий рівень абстракції. Немає підстав для зближення теорії і практики, думки і дії. Навіть найемпіричніший аналіз істо­ричних альтернатив здається нереалістичним теоретизуван­ням, і ставлення до них стає справою індивідуальних (або групових) уподобань.

Однак, чи заперечують теорію такі обставини? Перед лицем відверто суперечливих фактів критичний аналіз на­полягає, що потреба в кількісних змінах є такою ж нагаль­ною, як і раніше. Чия потреба? Відповідь залишається тією ж самою: суспільства в цілому, кожного його члена. По­єднання зростаючої продуктивності праці і зростаючого руйнування; балансування на грані знищення; відступ думки, надії, страх перед рішеннями своїх властей; існуван­ня злиденності на тлі небаченого раніше багатства виносять найслраведливіший звинувачувальний вирок — навіть якщо вони є не підвалинами цього суспільства, а лише його побічним продуктом: його всебічна раціональність, яка рухає вперед ефективність і зростання, сама є нераціо­нальною.

Той факт, що переважна більшість населення приймає (і примушується приймати) це суспільство, не робить останнє менш ірраціональним і менш вартим осуду. Відмінність між істинною і хибною свідомістю, справжнім і безпосереднім інтересом ще залишається помітною. Але ця відмінність сама ще має бути визнаною. Людям треба її побачити й знайти свій шлях від хибної до істинної свідомості, від безпосереднього до справжнього інтересу. Вони можуть це зробити, якщо відчуватимуть потребу змінити свій спосіб життя, усунути самовпевненість, потребу відмовлятися. Це саме та потреба, яку існуюче суспільство намагається так придушити, щоб тільки залишилася здатність «надавати блага» в зростаючих обсягах, використовуючи наукове під­корення природи для наукового підкорення людини.

Виступаючи проти загального характеру досягнень роз­винутого індустріального суспільства, критична теорія по­збавляється основної підстави виходу за межі цього суспільства. Вакуум спустошує саму теоретичну структуру, адже категорії критичної соціальної теорії формувалися в той час, коли потреба у відмові й поваленні (системи) втілювалася в діях реальних соціальних сил. Ці категорії були переважно негативними, опозиційними поняттями, відбиваючи дійсні суперечності європейського суспільства XIX століття. Сама категорія «суспільство» містила гострий конфлікт між соціальною і політичною сферами — антагонізм відносин суспільства до держави. Так само поняття «індивід», «клас», «приватний», «родина» означали галузі й сили, які ще не інтегрувалися в усталені умови, — сфери напруги та суперечностей. Із зростанням інтеграції індустріального суспільства ці категорії втрачали критичне звучання й перетворювалися на описові, оманливі або операціональні терміни.

Спроба позбавити ці категорії критичної спрямованості й зрозуміти, як соціальна дійсність усунула цю спрямо­ваність із самого початку постає як відступ теорії од зв'язку з історичною практикою до абстрактної, умоглядної думки: від критики політичної економії до філософії. Цей ідео­логічний характер критики є результатом того, що аналіз змушений був виходити із «зовнішнього» положення сто­совно як позитивних, так і негативних, як конструктивних, так і руйнівних тенденцій у суспільстві. Сучасне індустрі­альне суспільство є всюди поширеною тотожністю цих протилежностей — питання стосується саме цілого. Водно­час теорія не може бути суто умоглядною. Вона має відбивати історичну позицію в тому розумінні, що вона має базуватися на можливостях конкретного суспільства.

Ця двозначна ситуація містить ще суттєвішу двознач­ність. У книзі «Одновимірна людина» будуть показані пере­ходи між двома суперечливими гіпотезами:

1) що розвинуте індустріальне суспільство здатне до
якісних змін у передбачуваному майбутньому;

2) що існують сили і тенденції, які можуть зруйнувати
політику отримання й знищити все суспільство.

Я не вважаю, що тут можна дати чітку відповідь. Поряд існують дві тенденції й навіть одна в іншій. Переважає перша тенденція, і для цього використовуються всі існуючі передумови. Можливо, якась лиха випадковість змінить ситуацію, але доки визнання того, що треба робити, а чого запобігати, не змінить свідомість і поведінку людини, доти навіть катастрофа не викличе змін.

Аналіз зосереджено на розвинутому індустріальному су­спільстві, в якому технічний механізм виробництва й роз­поділу (із зростаючим сектором автоматизації) діє не як загальна сума простих інструментів, котрі можна відокре­мити од їхніх соціальних і політичних наслідків, а скоріше як система, яка апріорно визначає дію механізму так само, як і операції по його обслуговуванню і поширенню. В цьому суспільстві виробничий механізм прагне стати тота­літарним тою мірою, якою він детермінує не лише су­спільно потрібні спеціальності, вміння й установки, а й

потреби й прагнення індивіда. Таким чином зникає проти­ставлення приватного і суспільного існування, індивідуаль­них і соціальних потреб. Технологія слугує встановленню нових, ефективніших та приємніших форм соціального контролю й соціальних зв'язків. Тоталітарна тенденція цьо­го контролю стверджує себе в іншому розумінні — у поширенні на менш розвинуті і навіть доіндустріальні райони світу, створюючи схожі ознаки в розвиткові капі­талізму і комунізму.

З огляду на тоталітарні риси цього суспільства тради­ційне поняття «нейтральності» технології вже далі не можна підтримувати. Технологія як така не може бути ізольованою від того, для чого вона використовується; технологічне суспільство являє собою систему за зразками й конст­рукцією техніки.

Спосіб, у який суспільство організовує життя своїх членш, містить первинний вибір між історичними альтер­нативами, що визначаються досягнутим рівнем матеріальної і духовної культури. Сам вибір залежить від гри домінуючих інтересів. Він передбачає особливі способи перетворення й використання людини та природи і заперечує інші способи. Це єдиний серед інших проектів реалізації². Але як тільки цей проект стає керівним для головних інституцій та відносин, він прагне стати виключним й визначати роз­виток суспільства в цілому. Розвинуте індустріальне су­спільство як технологічний універсум є також і політичним універсумом, останньою стадією здійснення особливого історичного проекту, а саме — досвідом, перетворенням і організацією природи як простим чинником панування.

В міру розгортання проект формує весь універсум мір­кувань і дій, духовної і матеріальної культури. Під впливом технології культура, політика та економіка зливаються у всеосяжну систему, котра поглинає або відкидає всі альтер­нативи. Продуктивність і зростаючий потенціал цієї си­стеми стабілізують суспільство і утримують технічний про­грес у межах свого панування. Технологічна раціональність перетворилася на політичну раціональність.

Під час обговорення зазначених тенденцій розвинутого індустріального суспільства я рідко звертався до спеціаль­них джерел. Матеріал зібрано та описано в багатьох соціо­логічних і психологічних працях з питань технології й соціальних змін, наукового управління, корпоративного підприємництва, змін у характері промислової праці і робо­чої сили тощо. Є чимало творів, які містять позаідеоло-гічний аналіз фактів. Серед них: «Сучасна корпорація і приватна власність» Берля і Міносса, доповіді на LXXVI конгресі Тимчасового національного економічного комітету з питань «Концентрації економічної влади», публікації АФТ—КВП (Американської федерації праці і Конгресу виробничих профспілок) стосовно автоматизації головних технологічних змін, а також джерела «Новини й листи» і «кореспонденція» в Детройті. Хотілося б відзначити життєво важливу працю Райта Міллса, а також праці, які нерідко викликають невдоволення через наявні в них спрощення, перебільшення й журналістську легковажність. До них нале­жать «Приховані перекочувачі», «Шукачі соціального стату­ су», «Творці непотрібного» Венса Паккарда; «Людина орга­ нізації» Вільяма Г. Байта; «Держава благоденства» Фреда Дж. Кука. Нема сумніву, що в цих працях за браком теоретичного аналізу зостається невиявленим коріння опи­суваних умов, але залишені свідчити самі за себе, ці умови говорять достатньо голосно. Імовірно, найвиразніші свід­чення можна одержати, просто подивившись або прослу­хавши радіо два дні підряд по одній годині, довільно включаючи програми, в тому числі й комерційні передачі.

Мій аналіз зосереджено на тенденціях найрозвинутіших сучасних суспільств. Існують сфери всередині і за межами цих суспільств, де описувані тенденції не переважають, я б сказав: поки що не переважають. Я проектую ці тенденції і пропоную лише деякі гіпотези й нічого більше.

ОДНОВИМІРНЕ СУСПІЛЬСТВО

НОВІ ФОРМИ КОНТРОЛЮ

У розвинутому індустріальному суспільстві перева­жає комфортабельна, спокійна, розумна демократична не­свобода — ознака технічного прогресу. Дійсно, що може бути раціональнішим, ніж придушення індивідуальності в процесі механізації суспільно необхідних, але болісних дій; об'єднання індивідуальних підприємств у ефективніші, про­дуктивніші корпорації; регулювання вільної конкуренції серед обладнаних економічних суб'єктів; урізування преро­гатив і національних суверенітетів, які перешкоджають організації міжнародного використання ресурсів. На жаль, такий технологічний порядок включає також політичну й економічну координацію, проте він обіцяє подальший роз­виток.

Права й свободи, котрі були такими життєвими чин­никами під час виникнення й на перших стадіях інду­стріального суспільства, переходять на виший рівень: у цьому суспільстві вони втрачають традиційний зміст і тлу­мачення. Свобода думки, слова та совісті були — як і вільне підприємництво, котре вони підтримували й за­хищали — у своїй основі «критичними» ідеями, розрахо­ваними на те, щоб замінити віджилу матеріальну і духовну культуру на продуктивнішу й раціональнішу. Ставши інсти-туалізованими, ці права та свободи поділили долю того суспільства, складовою якого вони стали. Досягнення усу­вають передумови.

Тою мірою, якою свобода від злиднів — конкретна сутність всякої свободи — стає реальною можливістю, свободи, котрі відповідали періодові низької продуктивності праці, вже втрачають попередній зміст. Незалежність думки, автономія, право на політичну опозицію здебільшого по­збавилися своєї критичної функції у суспільстві, яке роз­ширює можливості задовольняти потреби індивідів у межах своєї організації. Таке суспільство може з повним правом вимагати прийняття його принципів та установ, зведення опозиції до дискусій і вироблення політичних альтернатив у межах статус-кво. У цьому відношенні немає великої різниці в тому, як здійснюється зростаюче задоволення потреб в авторитарній чи в неавторитарній системі. В умовах зростаючих стандартів життя нонконформізм щодо самої системи виявляється марним і ще більше таким, коли він викликає помітні економічні та політичні ускладнення й загрожує нормальному функціонуванню всього суспільства. Дійсно, оскільки йдеться про життєві потреби, здається, немає рації вважати, що виробництво і споживання товарів та послуг обов'язково мають конкурувати із свободами індивіда.

Спочатку свобода підприємництва не була лише благом. У вигляді свободи працювати або помирати з голоду вона для більшості населення означала виснажливу працю, не­впевненість і страх. Коли індивід більше не буде змушений відстоювати своє місце на ринку як вільний економічний об'єкт, то зникнення такого виду свободи стане одним з найвидатніших досягнень цивілізації. Технологічні процеси механізації та автоматизації мають звільнити енергію індивіда для її прояву в ще незайманій царині свободи за межами необхідності. Тоді зміниться сама структура людсь­кого існування; індивід звільниться од праці, яка нав'язує йому відчужені потреби й можливості. Індивід зможе вільно

 

досягти автономії життя, яке буде належати йому самому. Якщо можна буде створити виробничий механізм і спряму­вати його на задоволення життєвих потреб, то контроль за ним має бути досить централізованим. Такий контроль не усуне індивідуальної автономії, а зробить її можливою.

Це складає мету в межах розвинутого індустріального суспільства, «ціль» технологічної раціональності. Але на­справді діє протилежна тенденція: механізм нав'язує свої економічні й політичні вимоги щодо захисту й розширення робочого й вільного часу, стосовно матеріальної та духовної культури. Завдяки відповідному способові організації своєї технологічної основи сучасне індустріальне суспільство має тенденцію до тоталітаризму. Адже «тоталітарне» — це не лише терористичне політичне управління суспільством, а й нетерористична економічно-технічна координація, яка діє шляхом маніпуляції потребами з боку підприємців. Таким чином, воно запобігає появі дієвої опозиції проти системи. Не тільки особлива форма правління або партійного пану­вання веде до тоталітаризму, а й особлива форма вироб­ництва і розподілу, що добре може бути сумісним з «плюра­лізмом» партій, газет, «конкуруючих сил» тощо.

В наш час політична влада відстоює свої права, контро­люючи машинний процес і технологічну організацію механізму виробництва. Уряди розвинутих індустріальних суспільств і тих, що розвиваються, можуть утриматися при владі й мати безпеку тільки за умов успішної мобілізації, організації й використання технічної, наукової та ме­ханічної продуктивності, які відповідають індустріальній цивілізації. А ця продуктивність мобілізує все суспільство, піднімаючись над окремими індивідуальними і груповими інтересами. Грубий факт, що фізична (хіба тільки фізична?) сила машини перевищує індивідуальну або силу окремої групи індивідів, робить машину найефективнішим полі­тичним інструментом у будь-якому суспільстві, організація якого базується на механічних процесах. Але політична тенденція може бути поверненою в протилежний бік. За своєю суттю сила машини є лише концентрованою й спроектованою силою людини. Тою мірою, якою сфера праці пов'язана з машиною й відповідно з машинним виробництвом, вона стає потенційною основою нової сво­боди людини.

Сучасна індустріальна цивілізація демонструє досягнен­ня тієї стадії, на якій «вільне суспільство» уже не можна точно визначити в традиційних термінах економічної, по­літичної й духовної свободи не тому, шо ці   свободи

втратили своє значення, а тому, що вони занадто важливі, аби обмежуватися їхніми традиційними формами. Потрібні нові способи реалізації, котрі відповідають новим можли­востям суспільства.

Такі нові способи можна визначити лише як негативні, тому що вони рівнозначні запереченню попередніх спо­собів. Отже, економічна свобода означала б свободу від економіки — од контролю економічних сил і відносин; свобода од повсякденної боротьби за існування, од праці для підтримки життя. Політична свобода означала б звіль­нення індивідів від політики, над якою вони не мають дієвого контролю. Так само духовна свобода означала б наповнення індивідуальної думки, яку нині поглинули за­соби масової інформації й навіювання, заборону «громадсь­кої думки» разом з її творцями. Нереалістичний характер цих пропозицій є безсумнівним не внаслідок їхнього уто­пічного характеру, а через могутність тих сил, що не дозволять їх здійснення. Найдієвіша й тривка форма добро­буту проти звільнення — це запровадження матеріальних і духовних потреб, які увічнюють застарілі форми боротьби за існування.

Напруженість, задоволення й навіть характер людських потреб завжди мають свої передумови. Так чи інакше, можливість діяти або бути пасивним, насолоджуватися або руйнувати, володіти або відмовлятися від чогось, розгляду­вана як потреба, залежить від того, чи вважається вона бажаною й необхідною для пануючих суспільних установ та інтересів. В цьому розумінні людські потреби є історичними потребами, і тою мірою, якою суспільство вимагає ре­пресивного розвитку індивіда, самі його потреби з їхньою вимогою задоволення підпорядковані існуючим критичним стандартам.

Слід розрізняти як істинні, так і хибні потреби. Хиб­ними є ті, котрі нав'язуються індивідові певними суспіль­ними інтересами для його придушення: потреби, що увіч­нюють виснажливу працю, агресивність, злиденність і не­справедливість, їх задоволення може дати індивідові найбільше щастя, але останнє не є умовою, яку треба виконати і захистити, якщо вона перешкоджає розвиткові здатності (цього індивіда чи інших) розпізнавати хворобу в цілому та охоплювати можливості її лікування. Тоді резуль­татом стає ейфорія в нещасті. Більшість переважаючих потреб — у відпочинку, жартах, поводитись і споживати відповідно до реклами, любити і ненавидіти те, що люблять

 

і ненавидять інші — належить саме до категорії хибних потреб.

Такі потреби мають суспільний зміст і функції, які визначають зовнішні чинники і які індивід не контролює; розвиток та задоволення цих потреб є гетерономними. Не має значення, наскільки в індивіда наявні такі потреби, викликані й посилені умовами свого існування; байдуже, наскільки він ототожнює себе з ними і затверджує себе в їх задоволенні, вони залишаються тим, чим були з самого початку, — продуктами суспільства, основний інтерес якого вимагає придушення.

Переважання репресивних потреб є реальним фактом, прийнятим в ситуації невідання й поразки, але фактом, який має бути усунений в інтересах щастя індивіда так само, як і тих, чия злиденність є ціною за своє задоволен­ня. Тільки вітальні потреби мають беззастережне право на задоволення — потреби в харчуванні, одежі, житлі на певному досягнутому рівні культури. Задоволення цих по­треб є передумовою здійснення всіх потреб, як справжніх, так і сублімованих.

Для всякої свідомості й совісті, для будь-якого досвіду, котрий не приймає переважаючий суспільний інтерес як вищий закон мислення й поведінки, встановлена сфера потреб і задоволень є фактом під знаком запитання — запитання стосовно істини і хибності. Ці терміни зустрі­чаються протягом усієї історії, і їхня об'єктивність має історичний характер. Судження про потреби та їх задово­лення в конкретних умовах містять стандарти пріоритет­ ності — стандарти, що стосуються умов оптимального розвитку індивіда, всіх індивідів при оптимальному ви­користанні потрібних людині матеріальних і духовних ре­сурсів. Ці ресурси можна підрахувати. «Істина» і «похибка» в потребах означають об'єктивні умови тією мірою, якою універсальне задоволення вітальних потреб і не лише їх, зростаюче скорочення виснажливої праці й злиденності становлять дійсні стандарти. Але як історичні стандарти вони не лише варіюються відповідно до місця й стадії розвитку, їх також можна визначити тільки в (більшій або меншій мірі) протиріччі до переважаючих стандартів. Який суд може надати належні підстави для рішення?

Остаточно на питання про те, що є справжніми, а що несправжніми потребами повинні відповісти самі індивіди, але лише в кінцевому підсумку; тобто якщо і коли вони вільні дати свою власну відповідь. До тих пір, поки вони

нездатні бути автономними, до тих пір, поки вони знахо­дяться під впливом певних доктрин і маніпулювання (аж до рівня інстинктів), їхня відповідь на це питання не може вважатися їхньою власною. До того ж, ніякий суд не може справедливо претендувати на право вирішувати, які потреби слід заохочувати й задовольняти. Всякий такий суд вартий осуду, хоча наша відраза не відповідає на питання: як люди, що були об'єктами посиленого дієвого панування, самі можуть створити умови свободи?

Чим раціональнішим, продуктивнішим, тотальнішим і технічно озброєнішим стає репресивне управління суспіль­ством, тим більш неймовірними є засоби й шляхи, за допомогою яких підлеглі індивіди мають скинути понево­лення й звільнитися. Можна бути певним, що нав'язування Розуму цілому суспільствові є парадоксальною й безглуздою ідеєю — хоча можна ще подискутувати щодо правоти суспільства, яке осміює цю ідею й водночас перетворює своє населення в об'єкт тотального управління. Будь-яке звільнення залежить від усвідомлення поневолення, а ви­никненню такої свідомості завжди перешкоджають перева­жаючі потреби й задоволення, що великою мірою стали притаманними індивідам. Цей процес завжди замінює одну систему передумов іншою. Оптимальною метою є заміна хибних потреб справжніми, усунення репресивних форм задоволення.

Характерну рису розвинутого індустріального суспільства становить здатність дієво придушувати ті потреби, які вима­гають звільнення — звільнення також від того, що ще можна терпіти, що дає винагороду, що є зручним, — оскільки воно підтримує й виправдовує руйнівну силу й придушуючу функцію суспільства достатку. Отже, соціаль­ний контроль вимагає всепереважаючої потреби у вироб­ництві й споживанні зайвого; потреби в отупляючій праці, коли в ній немає справжньої необхідності; потреби в способах розваг, котрі пом'якшують і подовжують це оту­піння; потреби підтримувати такі оманливі свободи, як вільна конкуренція при контрольованих цінах, вільна преса, яка сама себе цензурує, вільний вибір між товарами вищого сорту і нижчого ґатунку.

Коли править репресивне ціле, свобода може перетво­рюватися на потужний інструмент панування. Можливість вибору, відкрита для індивіда, не є вирішальним чинником у визначенні ступеня людської свободи, а тим, що можна вибрати і що є вибраним індивідом. Критерій вільного

вибору ніколи не може бути абсолютним, а також водночас й повністю релятивним. Вільні вибори господарів не усува­ють господарів або рабів. Вільний вибір серед широкого розмаїття товарів і послуг не означає свободу, якщо ці товари й послуги здійснюють соціальний контроль за жит­тям того, хто виснажливо працює й боїться — тобто, якщо вони підтримують відчуження. І спонтанне відтворення індивідом нав'язуваних потреб не встановлює автономію; воно лише свідчить про ефективність соціального контро­лю.

Наше постійне наголошування на глибині та ефектив­ності форм контролю може викликати заперечення в тому, що ми вельми переоцінюємо ідеологічний вплив масових засобів інформації, і що люди самі відчувають і задовольня­ють потреби, які їм нав'язуються. Створення передумов (такого впливу) не починається з масового виробництва радіо- і телеприймачів та централізації контролю в цій царині. Люди вступають у цю стадію, спонукувані дов­готривалими передумовами; вирішальна відмінність полягає в тому, щоб нівелювати контраст (або конфлікт) між можливим і дійсним, між задоволеними і незадоволеними потребами. Отже, так зване вирівнювання класових відмін­ностей виявляє свою ідеологічну функцію. Якщо робітник і його роботодавець дивляться одну й ту ж телевізійну про­граму й відпочивають в одних і тих же курортних місцях, якщо секретарка стосовно косметики виглядає так само, як і донька керуючого, якщо негр має каділак, якщо вони читають одну газету, то така асиміляція свідчить не про зникнення класів, а про масштаби, в яких потреби й задоволення, що слугують збереженню істеблішменту, по­ширюються на нижчі верстви населення.

Дійсно, у найрозвинутіших частинах сучасного суспіль­ства перетворення соціальних потреб в індивідуальні є настільки ефективним, що різниця між ними здається лише теоретичною. Справді, чи можна помітити різницю між засобами масової інформації як знаряддями інформації та розваг і як знаряддями маніпуляції та насадження певних думок? Різницю між автомобілем — примхою чи зруч­ністю? Між жахами і комфортністю функціональної архі­тектури? Між працею для національної безпеки або для цілей корпорації? Між особистим задоволенням та ко­мерційною й політичною доцільністю підвищити показники дітонародження?

Ми тут знову стикаємося з одним з найбільш турботних аспектів розвинутої індустріальної цивілізації: з раціональ­ним характером її ірраціональності. її продуктивність і ефективність, її здатність збільшувати й поширювати ком­фортність, перетворювати непотрібне в потребу, а руйну­вання в конструювання, межа, до якої ця цивілізація перетворює об'єктивний світ у царину розповсюдження розуму й тіла людини, ставить під сумнів саме поняття відчуження. Люди пізнають себе у своїх товарах; вони знаходять свою душу в автомобілях, побутовій електроніці, у житлі, в якому регулюються рівні поверхів, у кухонному обладнанні. Змінився сам механізм, котрий зв'язує індивіда зі своїм суспільством, а соціальний контроль чіпляється за нові потреби, які він створив.

Переважні форми соціального контролю мають техно­логічний характер в новому значенні. Поза сумнівом, тех­нічна структура та ефективність виробничого і руйнівного апаратів були головним знаряддям підпорядкування насе­лення встановленому соціальному поділові праці впродовж сучасного періоду. Більш того, така інтеграція завжди су­проводжувалася наочнішими формами примусу: втратою життєдайності, правлінням правових органів, поліції, збройних сил. Так воно є і сьогодні. Але в наш час форми технологічного контролю здаються втіленням самого Ро­зуму на користь усіх соціальних груп та інтересів такою мірою, що всі суперечності здаються ірраціональними, а будь-яка протидія — неможливою.

Тому не дивно, що у найрозвинутіших регіонах цієї цивілізації соціальний контроль запроваджується так, що навіть індивідуальний протест стикається з протидією ще в зародку. Інтелектуальна та емоційна відмова «рухатися впе­ред» постає безсилою й невротичною. В цьому полягає соціопсихологічний аспект політичної події, який харак­теризує сучасний період: вщухання історичних сил, котрі на попередній стадії шдустріального суспільства, здавалося, представляли можливість нових форм існування.