Тема: Сучасні філософські течії

План

1. Перехід до засад ірраціоналізму у пост класичній філософії

2. Основні напрямки “філософії життя”. Герменевтика як основа нової гносеології

3. Неопозитивізм: спроба відстоювання раціональної традиції

4. Саєнтизм і антисаєнтизм як напрямки світогляду доби НТР

5. Екзистенціалізм як характерні напрямки антисаєнтизму

6. Основні ідеї філософської антропології та постмодернізму

1.

Перехід до фундаментальних змін у суспільному світогляді був відзначений у мистецтві та філософії 19 – поч. 20 ст. Література цього часу зображує суттєві зміни поведінкових орієнтацій нових поколінь. Спочатку, вважаючи це проблемою «батьків і дітей». Тут застосовують термін, що вперше застосовує німецький філософ Ніцше – нігілізм (нігель - ніщо). Автори відзначають переживання краху традицій у мистецтві, моралі, релігії, культурі. Інші автори далі будуть пояснювати цю зміну, через нові підходи до розуміння.

Філософія кінця 19 – поч.. 20 ст., переходить до нового типу акцентів у об’єктах аналізу і оновлення методології науки. Передусім змінюється традиційний для попередньої культури і наукової норми орієнтування позначене ще у філософії античності. Тут Елецій пояснює сутність буття та загалом як античні вчені мислячи математично, приходить до ідеї тотожності мислення і буття. Отже, вся традиційна культура спиралась на цю ідею.

Філософія посткласичного періоду змінюють цю головну орієнтацію так само, як раніше Кант перевернув усі засади попередньої гносеології. Тотожність мислення і буття тепер відкидаються передусім через їх порівняння. Буття є процесом постійних змін і проходить воно від минулого, через теперішнє до майбутнього.

Мислення має зворотній напрям, загалом ми фіксуємо дещо у думці, запам’ятовуємо, розуміємо тільки дещо: по-перше спочатку, зупинивши попередній рух процесу, поділивши їх на частини (щоб розібратися у чомусь нам треба розібрати цей об’єкт). По-друге, мислення формується, спираючись на неодноразове повторення пройденого (кілька разів дорогу ми її запам’ятовуємо).

Мислення орієнтоване на повторність, а буття неповторне. Тотожність цих протилежностей була припущена через норму математичного підходу до пояснення будь-чого, насправді будь-що можна пояснювати математичним способом, спираючись на абстракції.

Перехід до визначення буттєвого орієнтиру науковості здійснено вже було у філософії марксизму. Якщо буття нетотожне мисленню, то і людину розглядають, як на початково мислячу, розумну. Нагадують, що людина від природи нічого на вміє, не розуміє, проте ми відразу маємо природний набір природної регуляції поведінки, основою тут є інстинкти, воля, інтуїція.

Попередня науково-філософськя традиція, вважала ці характеристики або другорядними, не найбільш суттєвими для визначення людського, або пропонувала боротися з ними (зокрема на це була орієнтована інквізиція).

2.

Філософія ірраціоналізму навпаки визначає природність у поведінкових характеристиках, найсуттєвішими визначають людські. Зокрема напрям “філософії  життя” з ірраціональних засад, аналізує волю.

Перший автор Шопенгауер ще на поч. 19 ст., прийшов до висновку, що і світом і життєдіяльністю людей керує не розумність, а воля навіть у засадах фундаменту традиційної культури, сказано про творення Богом світу із нічого, актом Його волі, а не розуму.

Загалом «розум» наукова традиція, застосовує не придивлюючись до суті цього поняття як «те, що є». Насправді ж розум – це хіба що таке, що може бути внаслідок формування, а не «є» як початкова характеристика.

Умовність розуму відмінна від безумовності волі, насправді воля вирішує кому і чому бути або ні. Люди, розуміючи неправильність будь-якої ситуації, не змінюють її не через недостатність розуму, а через слабкість волі і будь-яка громада готова підпорядкуватись волі того, кого навіть не поважає.

Інший представник цього напрямку Ніцше дещо змінює головний термін (воля), на волю до влади. Саме воля до влади природно дана всім (мала дитина нічого не розуміючи в житті вже готова диктувати доросли свою волю, повністю залежачи від них).

Розвиток культури з античності часів пішов анти природним шляхом, дозволяючи людям підтримувати прояви слабкості, не прагнучи вдосконалюватися, сподіватися на інше, це і призвело до кризи традицій культури. Різниця між народами Ніцше бачить у цьому головному життєвому чиннику, бо ті, що відстають від інших, передусім є слабкими добровільно, «штовхни падаючого», якщо комусь не вистачає волі для життя, нехай пропадає. Через подібну жорсткість теорію Ніцше пов’язують із світоглядом фашизму. Ніцше вважає виходом із світогляду, перехід до виховання людини нового типу - «надлюдина», у якій лексично виражена здатність самостійно орієнтуватись у світі, бо вона не боїться бути не такою як всі. Ніцше та інші автори цього напряму визначають зміну світоглядних координат ірраціональними. Замість протилежностей першооснови буття, в орієнтуванні на матеріальне, тут нагадують, що основою людської реальності, початком і кінцем світу для людини, є її життя. Сутність життя, як людського світу, недарма ще Геракліт порівнював із водою, течією, життя є потоком, що наперед не визначається, а прокладає сам себе, тому у ньому найбільш ефективними є дії пов’язані із сутністю природного значення. В межах філософського життя відбувся перехід до нового значення гносеології.

Герменевтика – тлумачення має розшифровувати ірраціоналістичної картини буття (ірраціональний - позарозумний).

Нова гносеологія змінює попередню орієнтацію на взаємодію об’єкта і суб’єкта в пізнанні. Тут розглядають зв'язок мислення і мови. Раніше мову розуміли як і думку. Насправді процес мислення і мовлення, це щось постійно виникаюче: ми шукаємо спосіб висловити думку, постійно підбираючи слово при цьому, та формуємо саму думку. Всі наші слова є не просто поєднанням звуків, їх значення передусім зафіксувати, смисл об’єкта або явища (тому смішно виглядає механістичний комп’ютерний переклад текстів).

Людина передає словами зміст власного розуміння явищ, процесів, відносин, тлумачить їх. Науковий підхід до світу постійно змінюється, відображаючи зміни не самого світу, а його тлумачення. Принципово невірним є вислів: «Я розумію це, тільки не можу пояснити». Людина може пояснити тільки те, що їй ясно. Не розуміючи будь чого, ми можемо це лише відчувати або ж уявляти. Рівень пояснення одних і тих же процесів змінюється протягом життя, і в кожної людини, вона змінює їх розуміння через здобутий досвід. Тому герменевтика звертає увагу на необхідність, змінити загалом бачення будь-яких значень, не розглядаючи їх плоско. Будь-який елемент буття має ціле поле значень і герменевтика мусить приховувати суттєвість невідомих елементів цього поля значень як готовність прийняти інакше.

3.

Філософія неопозитивізму починається як спроба зберегти основи раціоналістичної традиції. Головний інтерес цього напрямку – визначення науковості людських відкриттів. Це стало проблемою після того як відбулися зміни у змісті наукової діяльності. Початкова наука була очевидною. Але далі тут все більше спирається на опосередковуючі засоби. При цьому всі результати людської діяльності мають мовне вираження. Тому неопозитивізм аналізує зі свого боку зв'язок мислення та мови.. Мова науки завжди виражена поняттями, судженнями. Перший принцип застосований у неопозитивізмі називається верифікацією. Верифікація – це зведення теорії до такого виду у якому її можна перевірити емпіричним способом. Фальсифікація – це принципова заперечуванність теорії. Теорія має формулюватися так, щоб вказувати до чого вона відноситься, є істинною, а до чого ні, і там не діє (подібний зміст має пояснення конкретності теорії).

Наступний розвиток неопозитивізму виявив проблему через яку виникла криза самої цієї течії. Виявилось, що при формальному підході дає наслідки з одного боку одні і ті ж самі поняття з тим же змістом. В окремих дисциплінах виступають науковими, бо ці дисципліни «підходять» для зазначених принципів, а в інших дисциплінах такі принципи не застосовані., тому вони виходять не науковими.

В пошуках виходу ця течія спробувала розширити об’єкт досліджень на той самий предмет замість понять або окремих висловлювань, розглядали вже цілі наукові теорії, так виникло поняття парадигми. Парадигма – це цілісна сукупність засадничих підходів, ідей, методик і засобів, які визнаються більш науковим співтовариством (теорія Ньютона, Ейнштейна, Дарвіна, антична філософія, філософія Середньовіччя та ін.). При цьому неопозитивізм був змушений відійти від раціоналістично-формалізованих орієнтацій, бо виявив, що для наукового відкриття мають значення випадкові і суб’єктивні характеристики.

4.

У ХХ столітті, з другої його половини, виникло явище Науково технічної революції, її відміняло від попереднього типу розвитку названого Науково технічного прогресу, у збільшені типів та масштабів перетворення суспільних змін, виникло явище нової світоглядної орієнтації – саєнтизм.

Саєнтизм є перебільшенням ролі науки і техніки у вирішенні проблем людського життя. Тут відношення до цих продуктів людства нагадує середньовічний геоцентризм, тільки замість Бога над людськими цінностями постають наука і техніка. Антисаєнтизм не заперечує потреби в науці і техніці, але наголошує, що людина має бути метою прогресу, а не засобом чи об’єктом маніпуляції та експериментів. Саєнтичні концепції роблять акцент на індустріалізації – це теорії єдиного індустріального, постіндустріального, інформаційного суспільства.

Єдине індустріальне суспільство, де НТР приходить на зміну попередньому поділі капіталізму та соціалізму. У ньому поєднуються попередні риси форм, які можуть сприяти конструктивному вирішенні суспільних проблем. Власність в індустріальному суспільстві приватна, але набуває суто юридичних форм. Загалом суспільством керують менеджери. Постіндустріальне суспільство стає наступним етапом розвитку єдиного індустріального. Масштаби можливостей науки і техніки знімають проблеми будь-якого виробництва, тому будь-який товар чи послуга перестають бути дефіцитом. Виникає суспільство споживання. Цим типом суспільства керують фінансово-промислові групи. В інформаційному суспільстві розвиток виробництва на початковому рівні, відразу починається із якісних змін, і характерним результатом тут стають цілі покинуті виробництва. Перехід до нових технологій, нових товарів, на цьому етапі постійний і все більше швидкий, головний чинник конкуренції тут, не покращення старого (раціоналізація), а впровадження зовсім нового (винахід).

Сучасна економічна боротьба із розвитком економічним шпигунства, перекуповуванням креативних працівників, пов’язане із акцентуацією освіти через надзвичайно швидке оновлення та старіння інформації. Тепер потрібна освіта яка буде вчити застосовувати не тексти, а лише сукупність процесів, які вони описують, при такому підході фахівець готовий до якісних змін того процесу, який він вивчив раніше. Престижним тут стає не рівень освіти, а конкретний рівень лише деяких елітарних вузів, інші форми вузівської освіти тут сприймаються так само як раніше розумілася середня освіта. Управління цим типом суспільства, поєднує політичні організації та провідні наукові центри.

5.

Найпомітнішою  антисаєнтичною течією є екзистенціалізм. Термін «екзистенція» позначує окреме, індивідуальне існування людини у світі, що насправді є єдино реальним.

Проблема виникає через те, що людина соціалізується загальний суспільний вплив. Соціум не може зокрема займатися кожним. Так поступово індивід звикає ототожнювати зміст та завдання власної особистості із виконанням загально необхідних стандартних функцій. Ці абстрактні без особистісні функції визначають начебто і його індивідуальні цілі так виникає несправжнє буття, воно триває аж до зустрічі із «можливою ситуацією». Із дитинства людина знає поряд з іншою інформацією, про смерть лише в «межовій ситуації», коли смерть безпосередньо дихає в обличчя, відбувається миттєве потрясіння і прозріння, людина відкриває свою реальну, особистісну, дану їй відразу неповторну призначеність. Відомий французький автор – Сантр, пояснює, що тільки після екзистенційного прозріння у особи зявляється справжня людяність. Індивід, що починає бачити в собі особистість з інших засад бачить оточуючих людей, вони перестають бути для нього рухомим фоном, або об’єктами, яких можна використати чи слід усувати як перешкоди.

Особливий інтерес екзистенціалізму виявився до вивчення проблеми свободи. З одного боку усі люди начеб то прагнуть свободи. Це прагнення тут називають «покликом свободи». Якщо людина його не усвідомлює то завжди відчуває переживання, які нагадують ностальгію, відчуття зайвості. У той же час більшість людей боїться свободи, втікає від неї. Це виражається в намаганні сховатися за іншим, очікувати їх рішення, не маючи здатності самостійно думати, приймати рішення. Більшість людей чекає, що їх справи самі зробляться, а проблеми вирішаться.

Хайдегер показує, що саме таким чином відбувається управління суспільством. Тут по новому аналізують також проблеми абсурду, формально логічне мислення. В математичній формі виражене ще грецькими мислителями призвичаюючи людину орієнтувати життєву поведінку на кінцеві цілі, що начебто і є смислом будь-якої діяльності, але щодо життя індивіда та його змісту, кінцева ситуація означає завершення тих можливостей, які існували раніше і тих відносин, які можна було будувати раніше. Якщо головне в кінці, то головне для індивіда життя є смерть. Насправді смисл будь-якої життєвої діяльності слід шукати в самому процесі, а раціональну орієнтацію «на потім», «на підсумок» і є справжнім абсурдом.

6.

Сучасна філософська антропологія відрізняється від попередніх досліджень людини, що розпочаті ще з античних часів. Традиція розглядала людину в якості елемента іншої системи:природи,суспільства, історії. Сучасна філософська антропологія навпаки у своїх різних напрямках початково орієнтована на те, що відрізняє людину від інших елементів буття. Якщо перестати ділити прояви людського на елементи інакших систем у які вони вписуються, з’являється можливість вивчити цілісність людини в її суті.

Сучасна філософія постмодернізму відрізняється від попередньої традиції загальною методологією. Тут критикують норму світогляду модерну-новий час, за якою новий напрям в науці заперечую попередній і протиставляється йому. Насправді картина буття має бути об’ємною. Одне відкриття доповнює інше, а не закреслює його істинність. Тому плюралізм має бути основою сучасної норми життя і наукової діяльності. Плюралвізм вимагає готовності до діалогу з іншими.

 

 

Тема: Буття і матерія

1. Поняття буття та його різновиди

2. Матерія як філософська категорія: історія формування. Структура матерії

3. Рух як спосіб існування матерії. Рух і спокій, рух і розвиток.

4. Простір та час як форми існування матерії. Субстанційна і реляційна концепції простору-часу.

1.

Поняття буття за філософією найоб’ємніше і найширше. Воно визначене тим за чим окремі характеристики другорядні. Індивідуальність будь-яких рис об’єкта має значення лише тоді коли об’єкт існує. Можливість втрати буття виявляють значущість того чого вже нема. Саме тому ще еллейці з давньої Греції визначали буття через небуття. Загалом, визначальним це поняття є як елемент світогляду та поведінки. У загальні лінії світовідношення життєдіяльності можна помітити що індивід вважає нормою. Якщо буття для даної людини не усвідомлюється як найсуттєвіше він не має внутрішніх бар’єрів перед знищенням.

Подібна проблема була виявлена в процесі формування «мови машин». Оскільки треба було оптимізувати таку мову, видалити зайве. Виявилось що в усіх мовах постійно повторюється слово, що позначує видозміни буття (це є..). Ці повтори і спробували скоротити. Внаслідок машина виявилась «готовою» до аварій, катастроф, знищення. Якщо факт буття не фіксується як необхідність, щоразу вважається що він не суттєвий. Отже, оптимізація обставин може виходити з позажиттєвих міркувань.

Загалом буття є цілісним та єдиним процесом. При цьому окремі види буття настільки відмінні між собою, що зрозуміти їх спільність дуже важко. Проблемою орієнтації для нас є те, що ми самі відносимося до елементів буття, а щоб сприймати будь-яку сутність можемо збоку.

2.

Через протилежні характеристики умовно виділяють окремі види буття:

- Матеріальне;

- Природнє і соціальне;

- Індивідуальне та загальне;

Коли здійснюємо пізнання об’єкта, явища слід обов’язково встановлювати його належність до конкретного виду буття, щоб не ототожнювати, наприклад характеристики окремого об’єкта із здатностями всієї спільноти або навпаки. Особливо відмінні якщо виходити із теперішніх способів їх розуміння форми матеріального та ідеального буття.

Поняття через зміст якого пояснюють головні ознаки буття є самі матерії. Вперше воно з’явилося у давніх греків. Греки вважали матерією матеріал з якого все зроблено. Далі середньовіччя та відродження цю тему майже не реалізували. Її актуалізувала філософія Нового часу. На той час вивченими були механічні явища. А матеріальність розрізняли як речовинність. Тому матерію вважали речовину. Однак фізика, що вивчала матеріальні процеси в експериментах, врешті зайшла в глухий кут. Експеримент показував, що головна характеристика речовини - маса «щезає», а на той час вже був відкритий закон збереження матерії. Врешті зрозуміли,що помилка стосується самої наукової методології. Можна ототожнювати явище із однією його формою. А матерію не слід ототожнювати з речовиною. Речовина є одним із її видів. Тепер є відомим інший його вид. матерія поділяється на живу і неживу, органічну і неорганічну. Також поділяються за змінами способів існування матеріальних об’єктів на рівні мікросвіт, макросвіт, мегасвіт. Якщо «перевести» людину з її середньою тривалістю життя в умови мікросвіту, вона проживе там цей же час відносно макросвіту за кілька годин, днів. Якщо людське переноситься в космічне тіло, що летить зі швидкістю світла у мегасвіті повернувшись на свою планету, такий космонавт застане живим тільки внуків.

3.

Головною визначальною характеристикою матерії є рух. Отже, рух, як спосіб існування матерії є незвичайне переміщення в космосі. Це є те що поєднує між собою фізичні, хімічні, біологічні, соціальні процеси. Вони відмінні між собою за всіма формами. Лише одна ознака повторюється завжди. Якщо є матеріальний процес то є і зміна. Якщо зміна не відбувається то в дійсності його нема. Зміна і є сутністю руху, як способу існування матерії. Зміна це умова існування. Недарма саме незмінну нерухомість вважають найхарактернішою ознакою смерті. Однак для наших можливостей, оскільки ми самі відносимось до рівня макросвіту, не належить здатність самостійно помічати такі зміни тільки через винайдення приладів. На рівні звичайних власних можливостей ми не здатні бачити зміни. Навпаки нам світ видається статичним. Насправді спокій, рівновага є лише моментом існування. Поки хтось або щось існує мусить зберігати власну цілісність. Тому спрямовані його власні процеси перебувають в рівновазі. Рух – постійний, спокій – тимчасовий. Здійснюючись завжди зміни мають різне спрямування. Не вірно ототожнювати рух і розвиток, зміни неминучі бо є умовою буття. А їх напрям може бути прогресивним(розвиток), або регресивним, спрямованим до занепаду. Визначити напрям руху можна через загальну характеристику буття. Бо все існуюче проходить подібні етапи розвитку. Спочатку об’єкт формується, розвивається аж поки не набуде форми. Далі його зміни спрямовані в регресивний бік.

4.

Формами існування матерії є простір та час. Простір у науці вивчається засобами фізики спираючись спочатку на основи геометрії пізніше стереометрії. Оскільки передусім речовинні матеріальні об’єкти займають деяке місце своєю цілісністю, тому їх вимірюють через протяжність (довжину,висоту, ширину) час,як фізична буттєва характеристика, з’явилася у свідомості людства. до цього моменту його ототожнювали із характеристиками циклічних природніх змін. У розумінні простору та часу існують, на теперішній момент два підходи:

1). Субстанційна концепція (застаріла, розуміє простір як відсутність чого небудь як порожнечу або деяку величезну місткість, де складені всі існуючі об’єкти. А час, за цим підходом, вважають деякою течією «у яку всі входять, а потім виходять».)

2). Сучасна регуляційна концепція (уточнює, що окремого простору і окремого часу як окремих сутностей не існує. Простір та час є лише формами існування матерії. Це тільки форми матеріальності. Тільки простір визначається відмінностями. А час відображує тривалість матерії процесів, тому й перехід об’єкта до іншого рівня буття мікро або мега рівня так змінює його час процесів.) Проблема пересування у часі є проблемою саме тому, що час не має окремого місця, не є окремим явищем. Подорожі в часі є пертвореннями самої матеріальності котра визначається у істотах об’єкта.