Тема: Філософія Стародавнього Сходу

План

1.      Ментальні особливості східної к-ри та філософії. Передумови розвитку філософії Сходу.

2.      Формування філософських шкіл у давній Індії та особливості їх вчень

3.      Передумови розвитку філософії Китаю.

4.      Основні ідеї Конфуціанства та Даосизму.

 

1.

При єдності людської суті на планетарному рівні у поведінці людей,що є вихідцями з різних частин світу завжди виявляються характерні ментальні особливості,вони не залежать суттєво від науково цивілізаційного розвитку,а є саме ментальними чинниками вибору дії. У східній культурі пріоритетом є відношення до природи,це не ставлення збоку що більш характерне для культури заходу,а відчуття себе елементом природних процесів. Якщо тут тягнуться до розвитку мудрості то намагаються пізнати природні сутності процесів існування,та уподібнитись їм,що природно те і нормативно,людина не може при такому підході оцінювати хід природних процесів. Наприклад умови життя пропонують будь-які випробування людина має їх прийняти і це звичайна річ,тому наприклад у східній ментальності не має відношення до смерті,як звичайної події. Людина в якості індивіда в цій нормі світорозуміння не суттєва,її життя подібне за значенням до того,що може відбутися з окремим листочком на дереві, індивід готовий лише розділити долю спільноти. Звідси також значний елемент фатанізму у східній традиції.

Загалом розвиток філософії сходу має характерні для всіх культур передового,однак специфіка ментальних орієнтацій тут відображена у характерній особливості світоглядного повороту,спочатку на основі міфології та релігії формується філософія наука,а потім переважна більшість філософських шкіл стає релігійною. 

2.

 Найхарактерніші напрямки філософії сходу сформовані в Індії та Китаї. Ці культури також мають етно-культурні розбіжності маж собою. Стародавня Індія на етапі формування філософії у суспільному поділі була розмежована у кастовій формі. Це означало для будь якої людини,що вибір її професії визначається не за покликанням а за походженням. Якщо обранець який припав до душі  походить з іншої касти то тут поєднання доль неможливе. Людина позбавлена вибору у зовнішніх умовах життя,тому поради мудреців Індії спрямовані на внутрішньо духовний світ людини. Літературне джерело до-філософського змісту в індійській культурі поєднує в собі усі зібранні на той час знання про світобудову здоровя та поведінку людини,кухню,обряди все це записано у чотирьох книгах,їх назва повторюється слово» ВЕДА»- що перекладається, як знання. Ці книги мали священний статус, тобто їх призначення було не лише інформувати але й визначати поведінку(тому що людина готова керуватися в поведінці лише тим,що для неї є значущим). Уже тут відображено співвідношення характерних для індійців уявлень,що пізніше стануть філософськими поняттями про карму і сансару.

Карма-це доля.

Сансара- це перевтілення душ.

Найсуттєвіше їх поєднання для впливу на поведінку людини в ідеї можливості прижиттєвого вибору. Оскільки людина від природи відразу має більші можливості ніж тварини їй дано розуміти,що слід,або не слід робити і чому,якщо ігноруючи ці можливості індивід порушує норму праведного життя у наступному житті через зіпсовану попереднім невірним вибором карму одержує нагоду безпосередньо на собі відчути чому не слід було знущатися над іншими,обирати зло.

Індійська культура початково схильна розуміти світ,як суцільно живий, одухотворений вважається,що і земля,вода,вогонь можуть відчувати, або реагують на дотик. Перші філософські школи в Індії виникли завдяки діяльності мандрівних самітників вчителів, вони вчили тлумачити зміст вед,прикладаючи їх ідеї до конкретно життєвих питань. Врешті ряд шкіл поділилися на основі ставлення до вед.

Неортодоксальні та ортодоксальні школи були такими,що значною мірою змінювали ведичні основи та не перехилятися від них. Ортодоксальні – той хто дотримується вчення. Неортодоксальні-той хто не дотримується вчення. Неортодоксальними були: буддизм,джайнізм,школи Червака Локаята. Ортодоксальними були: йога,ведента,міманса,нея.

Найвідомішою неортодоксальною школою, що врешті стала світовою релігією є Буддизм,його статус пов'язаний з тим,що це вчення відразу не проголошувало себе теорією для обраних,а навпаки приймало і приймає всіх зацікавлених. Будда початково був царським сином. Коли перед ним одного разу постали питання на які він не мав відповіді покинувши звичайний визначений іншими спосіб життя царевич із роду Гаотана пішов шукати відповідей на свої питання до життя, існуючи вчення його незадовільнили, врешті він сформував власну теорію життя. У Буддизмі крім характерної для всіх вчень теорії світобудови існують чотири благородні істини:

1.Життя-це страждання.

2.У страждань є причини – це пристрасті і бажання.

3.Можна позбутися страждань.

4.Існує шлях щоб позбутися страждань,для цього треба змінити в собі думки і поведінку,тобто увесь спосіб життя. Тільки тоді людина буде готова перейти до нірвани. Нірвана(погашення).

Найважливіша із неортодоксальних шкіл у популярності змагається із найвідомішою з ортодоксальною школою йоги.                                                       Йога- управління з єднання, система фізичних,психічних і моральних установ.         Особливе значення тут має формування здатності зосередитись, спочатку людина має позбутися звичайної метушливості,навчитись простого зосередження. Далі відбувається підхід до глибинного зосередження,що приводить до якісних перетворень у цьому стані людина здатна відкрити в собі такі можливості,про які раніше навіть не підозрювала,виникає здатність безпосереднього осягнення істини. 

Найбільш неортодоксальною школою є Червака Локаята тут заперечують переселення душ, існування Бога,а уникати страждань вважають можливим через пошук задоволень.

3.

Стародавній Китай будучи формою східної культури відразу у ментальності відрізняється від індійських пріоритетів. Якщо в Індії представник крайнього джайнізму замітає перед собою вулицю,щоб не роздавити комаху, китаєць швидше подумає як цю комаху смачніше приготувати. Основними уявленнями,що потім стають поняттями є небо, дао (шлях),інь та янь,як символи протилежностей,із яких все складається. Китайські філософські школи розвиваються також через діяльність мандрівних вчителів,що починають із тлумачення з найдавніших китайських книг,дві назви: книги змін,книги історії.

4.

Найважливіші школи Китаю Конфуціанство та Даосизм, розвивали світоглядні лінії співвідносні з соціально-класовими пріоритетами. Конфуцій вважав,що доля кожної людини визначена небом,тому початковий життєвий вибір змінити неможна однак можна вдосконалюватися на своєму місці,навіть якщо це місце правителя йому слід керувати підлеглими через самовдосконалення і власний приклад а не насильство,щоб досягти соціального миру. Конфуцій пропонує всім дотримуватись правил гуманної поведінки. Зміст гуманної поведінки:

1.Взаємність-не роби іншому того чого не бажаєш собі.

2.Золота середина. Уникай крайнощів ні забагато,ні замало.

3.Людинолюбство. Поважай людей тим,що навчився зважати на них,а особливо вмій вислухати.

Даосизм розглядає весь світ, як існуючий.Закономірно тому дії людини озброєної завжди частковим знанням,котра не розуміє цього і прагне втручатися у світ шкідливіший ніж поведінка неосвідченої людини,яка знає про це і поважає природу і замість руйнувати прагне лише вчитися у неї. Отже найкращий правитель на думку Даосистів,той якомога менше втручається в події,дає всьому йти як воно має бути.

 

Тема: Антична філософія

План

1. Проблематика та напрямки філософії початкового періоду. Космоцентризм.

2. Перехід до антропоцентризму. Софісти та Сократ

3. Філософські вчення Греції доби розквіту. Платон та Арістотель

4. Ідеї античної філософії епохи Занепаду

1.

У культурі заходу розвиток світоглядних форм, як передумов формування філософії, проходив загальні необхідні етапи. При цьому західна ментальність більше акцентована на раціональних чинниках. Тому тут формується передусім пізнавальне ставлення. Налаштованість поведінки людини заходу пов’язана з усвідомленим виходом внутрішнього буття та сприйняттям природи лабораторією об’єкту дослідження. Найперших філософів античності слід відрізняти за територією походження.

Античною слід називати Грецію та Рим але є відмінність, Греки здебільшого організовували життя через демократію, тому через філософію тут більшість шкіл і підходів Рим тяжіє до імперських ідеалів. А звідси менша розбіжність напрямів і вчень. Римляни історично наслідували греків.

2.

Найдавніші грецькі філософи, тоді їх ще не називали філософами, їх називали фізиками. Така назва виникла саме як відображення якісної відмінності розуміння релігії, філософії. У міфах і релігії світ зображували існуючим початково. Перші філософи поставили питання суто наукового змісту, звідки взялося існуюче. Ідучи шляхом пізнання, в безпосередньо існуючих процесів, мудреці помітили дещо спільне у зразках аналогії ії існуванням круговороту води, у якому менші потоки вливаються в більші і мають відношення до початку водного руху, логіка роздумів виявила хід пошуку найзагальніших причин. Так виникає питання про першооснову світу.

Критерії вибору першооснови такі:

- Вона має впливати на все, тобто врешті виявлятися причиною інших часткових причин. Першооснова у всьому присутня і на все впливає. Різні школи та автори пропонують такі варіанти першооснов:

• Мілетська та Піфагорійські школи; Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель вважали що це вода, повітря, вогонь, число, атом, апейрон, ідея, матерія.

Вперше представники школи із Еллеї аналізують суто філософські ідеї буття. Їх висновки буття неможливо ні побачити ні відчути, на відміну від окремих речей чи істот. Завдяки цьому вони змінні і тимчасові, а буття триває. Буття є, а небуття нема, тому що його неможливо побачити. Смерть є, окільки буття невідчутне то воно тотожне іншому мисленню, тому, що думка також не є тим, що окремий предмет чи істота.

Головною проблемою, з якої починається дослідження питань про реальність кінця світу, з якої врешті зроблено відкриття закону збереження матерії, стало питання, як із скінченного постійно рухомого, змінного існування окремих об’єктів, виникає вічність і незмінність буття.

Еллейський автор Зенон представив цю проблему у цілому ряді задач із загальною назвою «Апорії». Зокрема апорія (під наз. Стріла) пояснює, що стріла випущена з лука пролітає певну траекторію за певний час. Отже, у будь який момент часу польоту перебуває у певній точці, тобто не рухається. Ці варіанти апорій приводять до виснивку, що руху не існує. Проблема будь-якого пізнання не в тому, що якесь явище існує саме по собі. У пізнанні ми це явище не створюємо, а намагаємося пояснити способи його дії. Зенон помітив, що тим способом яким діє наука, коли ділить живі рухомі процеси на окремі складники і називає сукупність цих складників даним процесом, насправді таке пояснення має протилежний результат.

Демокріт спробував прийти до розв’язання даної проблеми пропонуючи варіант першооснови упоєднанні того що вийшло розділити аж поки не залишиться найдрібніша неподільна частка: неподільний атом. Атоми створюють рух, тому що кожен з них відокремлений порожнечею. Пояснивши походження світу навколо і створивши методику наукового осмислення світу, греки перейшли до рівня антропоцентризму. Космоцентризм, початкового етапу(пошуку першооснов), зводився до того, що причину явищ шукали у природі(космос у авторів – це весь світ, все що є). (Космоцентризм - природоцентризм).

Антропоцентризм(антропо - людина) виразили перші професійні вчителі (софісти) «Людина є мірою всіх речей, що вони існують або не існують. Якщо людина не знає про існування чого небудь, це для неї не існує.»

Найвідоміший учень софістів Сократ погодився з тим, що людині необхідне осмислення, але не можна застосовувати індивідуальні критерії до загальнозначущих понять, таких як добро і зло. Якщо критерій тут був би індивідуальний, то вбивця чи злодій був би правий щодо своєї жертви. А злочин не вважався таким, що привело б до загального знищення. Сократ відкрив спосіб навчання людей самостійним способом. Він ставив співбесідне професійне запитання на яке той мав відповісти самостійно. Після перших поверхових відповідей Сократ правильним запитуванням спрямовував співбесідника замислюватися. Якщо учень просив вчителя відповісти чим є те про що запитували, Сократ відповідав: «Я теж не знаю. Я знаю тільки те, що я нічого не знаю але інші не знають і цього» Чим більше людина заглиблюється у розуміння власного напрямку діяльності, тим більше бачить у ньому невідомого, незрозумілого, тим вчення незнання відрізняється від невігластва. Сократ також вчив перш ніж пізнавати світ – пізнай себе. Людина прагнучи щось визначити завжди щось вигадає у своє визначення, подає об’єкти чи істоти під своїм кутом.

Доля Сократа склалася трагічно, люди вчинили донос, засудили і стратили. Коли афіняни залишилися без Сократа, вони почали шукати винуватців його страчення.

3.

Найвідоміший учень Сократа – Платон сказав: «я не визнаю справжнім світ у якому стратили Сократа» Коли щось відбувається, воно зовсім не є тим, що має бути. Справжні сутності речей Платон бачить не в матеріальному світі, а у світі ідей. В ідеї сутність повна і незмінна. Отже, матеріальний світ є тільки блідою копією справжніх людей. Платон здійснює перехід від антропо- до соціоцентризму. Обличча держави визначається дією усіх окремих, вибором індивідів. Від природи усі люди мають розум, волю, відчуття але у кожного переважає щось одне: люди з перевагою розуму, вольові люди мають бути охоронцями, відчуттєві люди мають займатися фізичною працею, тому що вони самі не здатні відрізнити добра від зла і можуть все зруйнувати.

Відомий учень Платона – Арістотель не погодися контролювати людей, а дати всім хорошу освіту і навчити відрізняти добро від зла. Матерія всюди однакова, до якої приєднується ідеальна форма і придає всьому своєрідності.

4.

В епоху занепаду, античні школи нагадують про індивідуальність кожної людини. Отже, якщо інші ведуть себе так як нам не подобається ми можемо діяти інше, зберігаючи силу духу, внутрішню стійкість, врівноваженість, або оптимізм, що виражають нас самих, а не намагання наслідувати іншого.

        

                  

Тема: Філософія Середньовіччя.

 

План

1.      Теоцентризм Середньовіччя. Ієрархічність відношення до світу.

2.      Апологетика, патристика, схоластика як напрямки філософії Середньовіччя.

3.      Картина світу і розв’язання проблеми суперечності віри та розуму у вченні Тома Аквінського.

 

1.

Середньовіччя історично дуже тривала та неоднозначна епоха. Вона починається із І ст. н.е. і завершується приблизно у ХVст. У цей час з одного боку переслідують науковців, а з іншого відкривають перші європейські університети. Особливістю є вираження у способі організації суспільного життя. Воно переходить до норми ієрархічності у всьому. Суспільні верстви: нагорі – шляхта, посередині – ремісники, що не мають статусу, нижній шар – селяни. Ієрархія виражена у відсутності змішування чітко поділених соціальних верств.

Спільнота, пов’язана між собою корпоративною рівністю, не може перейти до іншої спільноти, тому що для шляхти це означає втрату спілкування з своїм колом, а спілкування у цей час вирішує практично усі питання.

Для вільної людини трагедією є укладання шлюбу з кріпаком і перехід до нього кріпацтва.

Соціальна роз’єднаність підтримується органами державного життя. У цей період виникає феодальна роздробленість. При цьому певна територія у способах взаємодії істотно залежить від норову правителя і звичок верхівки.

Ця система має і економічне підкріплення у формі натурального господарювання. Тут дуже обмежені міжтериторіальні зв’язки.

Найточніше суспільну ситуацію відображає вислів: де народився, там пригодився. Всі ці компоненти формують суттєву загальмованість соціальних змін, а відсутність переміщень не дає можливості прагнути змін через порівняння з досягненнями інших.

2.

 Антична картина світу на цей час втрачає актуальність разом із крахом античних цивілізацій. Людство перестає підтримувати попередню норму: здебільшого орієнтуватись на себе і допомагати цьому через вивчення природи. Поступово формуються найхарактерніші орієнтири світогляду середньовіччя – теоцентризм.

Теос – Бог (богоцентризм). Все існуюче тепер розуміють не як природно буттєве, а лише як створене Богом. Це означає, що творіння не може мати власної суті, свого призначення. Мета їх існування визначена поза ними. Тут модель світорозуміння починає наближатися до східно-світоглядного підходу, наближеного, в свою чергу, до норми природного буття.

«Природа завжди народжує все із запасом, не все утворене в ній проходить повний цикл існування лише тому, що не можливо. Що є можливості даної істоти, невичерпані можливості існування».

Теоцентричне світорозуміння орієнтує на позалюдське, поза природне визначення всього, що відбувається на Землі. Тут картина світу відображає спосіб життя. Його основні моменти так само істотно відокремлені між собою та існують ієрархічно. Верхівкою буття є Бог, що перебуває поза та понад світом.

Посередині за статусом перебуває людина і найнижчий рівень – у іншої природи. У той же час головні елементи буття мають дещо спільні за конценцією. Людина створена за образом та подобою Бога, однак Бог немає тіла. Тому подобою його в людині виступає духовність, свобода волі та здатність розумності. З іншої сторони, людина протилежна богові своїм матеріально-тілесним складником і саме ним пов’язана з іншим – природою. Тут тварини позначуються як брати наші менші.

Людина почуває себе роз’єднаною з усіма. Лише поєднує усіх між собою і визначає кінцеву справу для всіх – образ Бога.

Середньовіччя відрізняється від античності появою почуття часу. Коли центром світогляду є природа, вона позначується на світорозумінні готовністю до постійного повторювання, змінювання циклів.

Відколи середньовіччя починає орієнтуватися на поза природний початок буття, виникає можливість глянути на буття людства, що здобуває орендний статус з точки зору розвитку наданої свободи волі.

Маючи свободу можна змінюватись. Зміна, як можливість, стає чинником розподілу епох і, передусім, відрізняє добу християнства від язичництва. Бути язичником вже означає тяжіння до порівняння себе з тваринами. Також дуже суттєвий елемент протиставлення античності її нормам, що базуються на язичництві. Язичницькі боги могли бути носіями і добра, і зла. Отже, відображали нормальність того й іншого, як зразок для людини.

Центром нового світогляду стає надприродне, позатілесне, духовне і основою духовного є однозначність позитивного доброго творіння.

Для людини це означає встановлення вимірів буття: вона потрібна для народження в готовий, створений Богом світ; при цьому їй відразу задано правила поведінки у формі фіксованих заборон (заповідях), при цьому культура середньовіччя протилежна античності тим, що орієнтує духовність, а не тілесність: виділення духовності пов’язане з виділенням свободи вибору дії.

Звіт за життєвий вибір людина дає після життя.

Теоцентричний підхід до будь-чого треба було зробити новим способом внутрішньої готовності до зміни поведінки. Це здійснення вчення апологетики (пер. «захист»). Це захист віри від авторитету людського розуму. Оскільки людина не створює світу її розум не може бути критерієм вимірювання та оцінки того, що відбувається в світі: «Безсумнівно – бо неможливо», «Вірую, оскільки це безглуздо».

Рівень можливостей людського розуму ми називаємо здоровим глуздом. Якщо у Святому письмі персонаж іде по воді і не тоне, чи годує масу людей меншою кількістю їжі, чим потрібно, то слід розуміти, що це надлюдські можливості, а не казати, що це дурниці, бо так не буває. Міф на рівні священного тексту набуває нового призначення, тому «батьки церкви» (патристика – патер - батько) наголошують, що святе письмо можна не читати в прямому розумінні як звичайну книгу, а тільки тлумачити і робити це мають право не всі, а тільки представники церкви (ті, хто не буде критично налаштований, а має мету довести зміст тексту до пересічних людей).

Патристика, формуючи філософію обґрунтовує основні моменти нового типу мислення та знання.

Онтологія тут не розвивається, бо походження елементів буття вважають однозначно несуттєвим. Автори формують свої твори як полеміку з авторами античності проти язичництва. Тут шукають і наводять докази буття Бога. Раннє середньовіччя вважає їх прямими, а пізнє – опосередкованими.

Мислення і пізнання повинні мати єдиний орієнтир – Святе письмо. Тут особливо стимулюють розвиток вміння логічно мислити, але роздуми мають початок у змісті священного тексту і в кінці не повинні йому суперечити.

3.

Автор пізнього середньовіччя – Тома Аквінський – пропонує модель картини буття, що нагадує піраміду. Тут поєднуються матерія і форма. Цей автор пропонує ідею гармонії віри та розуму. Розум може пізнавати світ, формуючи науку (Бога не охоплює). Бог пізнається вірою, тому віра та розум мають єдині витоки і врешті приходимо до єдиного підсумку – відрази. Отже, можна бути віруючим вченим.

Тема: Філософія Відродження

План: 1. Соціальний зміст перетворень епохи Відродження.

      2. Формування та сутність антропоцентричного гуманізму.

      3. Пантеїзм і зміна наукової картини світу.

1.

Епоха відродження історично є досить короткою, до неї відносяться приблизно 14-16 століття. Головною характеристикою цього часу є його перехідний виступають проти світоглядних норм Середньовіччя. Раніше звично критикували язичників. У суспільних відносинах Відродження активно поширюється процес секуляризації. До цього часу статус церкви набув монопольного рівня, у неї не було конкурента ні в політиці, економіці, ідеології. Ця ситуація призвела до переслідування інакодумців і спричинила бар’єр для розвитку суспільства. Тому секуляризація перетворює церковні суспільні інститути на світські, громадянські, а сама церква мусить повернутися до статусу інституту релігії. Однак цей процес був болісним і недобровільним, супроводжувався значним опором органів, що поєднували функції церкви і держави передусім інквізиції.

2.

 Cтара форма організації життя втратила усі перспективи, тому починала формування нового типу відносин суспільства до людини. Головне призначення епохи пов’язане з її перехідним змістом. Вона має приготувати людину, здійснити життєдіяльність інакшим способом. На зміну геоцентричному світогляду приходить етап антропоцентричного гуманізму(Людино центрична людяність). Головним призначенням нового типу відносно є переорієнтація людини із зовнішніх чинників її поведінки на внутрішні.

Геоцентричний підхід мав навчити людину зрозуміти своє місце в системі буття. Нагадував, що людина не є творцем, автором світу, і немає підстав керувати світом.

Апологетика Середньовіччя наголошує, що навіть найвище досягнення людини, її розум не спів ставний у можливості із мудрістю Бога.

Світогляд Середньовіччя вчив людину, наголошуючи, що її здібності та доля визначені Богом, не проводиться зверхньо, не претендувати на місце Бога. Істина Відродження не заперечує цих Середньовічних досягнень. Тут розвиваються ті чинники життєвої поведінки, що для Середньовіччя ще не були актуальними.

Середні віки називали людину у співвідношенні з Богом лише його рабом закликали до придушення власної волі. Відродження активно стимулює розвиток власної волі людини її активності, що йде всупереч статусу Бога. Гуманізм Відродження відходить від Середньовічної норми протиставленням духовного і тілесного. Середні віки показували недовіру до матеріальної тілесності людини. Протиставляли тіло духові, а в мистецтві уникали його зображення. Відродження знову повертається до зображування тіла орієнтуючись на його гармонію із духовністю. Зображення людини тут, просту суттєво відрізняється від античного. Традиції античності помітна при порівнянні скульптури та архітектури. Видно, що зображування людини і колони будинків підпорядковується єдиним принципам.

Відродження не відтворює у людському тілі форму, пропорцію, а зображує власне людину, якою вона є у всій повноті самореалізації. Орієнтація на гармонію є визначальною, проте Середньовіччя з яким полемізує Відродження залишає тут помітний слід. Основою цінності людини Відродження бачить духовне багатство її особистості. Тому тут літературними героями стають такі персонажі як «Сірано де Бержерак» або «володар горба» із «Собору Паризької Богоматері»

Гуманізм у підході до людини починається із поваги до неї. Ця повага не протиставляє людину Богові, а поєднується із повагою до творця. Він стає тим, хто викликає повагу, а не бажання принизити. Реальна повага до Бога і людини виражається в повазі до них. Відродження починає адаптувати Святе письмо на загально - зрозумілу мову. Література цього часу приєднує до традиційних раніше форм внутрішньо-психологічні розум автора та героїв. Кардинально змінюється світоглядне співвідношення Бога та людини.

Починають наголошувати, що Бог, залишаючись правителем світу і людей, не буде вже нічого робити замість людини, його підтримка-це супровід мудрого вчителя тим людям, котрі активно добиваються самореалізації. Відродження стимулює самостійність людини. Тепер найбільше цінують індивідуальну самобутність та неповторність. Будь-яка діяльність оцінюється в цю систему не із таких засад як раніше. Відкидають традиції цінувати розумово-духовну працю і зневажати фізичну. Будь-яка праця розглядається від початку як привід для творчої самореалізації людини. Тому ремесло досягає рівня мистецтва.

Середні віки надаючи особливий статус людині бачили її спорідненість із Богом у чистій духовності, а від орієнтації на інший суттєвий чинник. Зверніть увагу на те, що людина може бути творцем. Творчість специфічна тим, що немає наперед заданого характеру розуміння людини як творця знімає раніше звичайний підхід до неї. Люди вже не кажуть, не наголошують чого вона не може, і Відродження стає епохою універсальності людей. Такий ефект виникає через поєднання тих рис, що найбільше цінуються в людині –творчості, самостійної індивідуальної неповторної самореалізації і значної сили духу, що потрібна для цього.

Тому Відродження називають епохою титанів духу. У тих випадках, коли церква розуміла неминучість за актуальністю змін і приймала їх, формувала процеси реформації.

Нові акценти реформованої релігійності виділяло те, що в цілому підтримує Відродження-творчість, на відміну від наслідків вимаганої значимості праці над собою. Чим більше збагачена особистість творця, тим більша його глибина у продукті. Зміна призначення життєдіяльності людини відображається і в зміні розуміння Бога та світу. Теоцентричний підхід підкреслював протилежність Бога зі світом. Нова форма пантеїзму розглядає їх із протилежних позицій. Слово «пан»- все (Всебож’я). Бог передусім розглядався як творець. Будучи Богом, а тому необмеженим у можливостях через тіло простір, час у своїх творіннях також необмежений, не маючи тіла Бог не потребує місця, а творця видно саме у його творіннях, тому пантеїзм розглядає Бога присутнім у тому, що він створив. Так світ, природа перестають бути чимось меншовартісним.

Новий підхід до розуміння Бога і світу також приводить до зміни картин світу. Попередня модель світобудови протрималась із давньогрецьких часів. Греки вважали світ величезним, але обмеженим. В його центрі перебувала Земля. Якщо творець світу немає меж у можливостях, то і світ безмежний (і Земля втрачає статус центру світу).

Геоцентрична модель змінюється на геліоцентричну (геліо – сонце) і в науку вводиться суттєвий чинник відносності, результат пізнання пов’язаний з умовами спостереження відноситься до них.