Відносини між елементами структури

1. Горизонтальні – найбільш ефективні при прийнятті рішень

2. Вертикальні – слугують для передачі розпорядчої та звітної інформації.

3. Лінійні – коли і-ція та управлінські рішення існують тільки між керівниками.

4. Функціональні – рух і-ції між окремими частинами о-ції.

 

Концепції та підходи до формування організаційної структури (ОС):

1. Класична теорія орагінзації. Структура – це логічні відносини ф-цій в о-ції, встановлені для ефективного досягнення її мети.

Принципи розробки структури о-ції: 1) розподіл праці та ф-цій; 2) розподіл на відділи за принципом диференціації; 3) забезпечення координації робіт, які здійсн за рахунок раціонального групування робіт відповідно до рівня однорідності чи взаємопов’язаності; 4) повна ідентифікація структури о-ції та її організаційної схеми.

2. Сучасна теорія організації систем. Структура о-ції – це постійно відтворюваний у відносинах людей формально/неформальний розподіл повноважень, відповідальності, впливів, завдань і зв’язків.

3. Ситуативна теорія організації структур: Р. Саймон, Дж. Марч.

Осовні принципи:

· Первинною основою о-ції є система взаємопов’язаних поведінко низки людей як учасників о-ції

· Головним моментом структури є рівень її впливу на поведінку людей.

· Важливим є не розподіл завдань на під завдання, а подальший процес їх виконання.

· Найбільш доцільним є спеціалізація за цілями, а не окремими ф-ціями та етапами, це дає змогу спрямовувати працівника на результат, а не на процес.

4. Теорія диференціації та інтеграції: П. Лоуренс, Дж. Лорш

На відносини між підрозділами впливає: рівень відмінності між ними; рівень необхідної співпраці.

Диференціація – це розподіл робіт мі підрозділами о-ції таким чином, щоб кожен з них отримав певний рівень завершеності в межах цього підрозділу.

Параметри визначення рівня диференціації:

· Визначеність цілей або завдань

· Структура

· Рівень взаємодії

· Часові межі зворотного зв’язку.

Інтеграція – рівень співпраці між частинами о-ції, а також забезпечення досягнення їх цілей в межах вимог, що висувають зовнішнім оточенням.

Підходи до формування ОС:

О-ція зазвичай використовує такі три способи координації діяльності:

1. Взаємне узгодження – координація діяльності здійсн на основі неформального спілкування, головною умовою є вміння працівників адаптуватися один до одного.

2. Безпосередній контроль – коли певна особа наділяється певною відповідальністю за роботу підлеглих.

3. Стандартизація – включає стандартну програму праці до початку її виконання.

Можливі структурні форми о-ції:

1. Проста структура – основний механіз координації – це є безпосередній контроль. В основному, це нескладна, невелика за розмірами о-ція з низьким рівнем формалізації схвалюваних рішень і централізації влади.

Ознаки: простота, гнучкість, відповідальність та можливе порушення рівноваги між рішеннями.

2. Машинна бюрократія – основний механізм координації – стандартизація.

Ознаки:

· Централізація влади

· Формалізація поведінки

· Горизонтальна ат вертикальна диференціація праці

· Здатність виконувати стандартні дії високоефективним способом

· Надмірність контролю та значна кількість конфліктів

· Спотворення інформації, яка через жортку диференціацію надходить до структурного центру узагальнено або з запізненням.

3. Професійна бюрократія – поєднання стандартизації з детальним розподілом праці.

Ознаки:

· здатність до ефективного виконання спеціалізованих завдань з використанням процедур діагностики.

· В основному контроль за діяльністю праці здійснює персонал.

4. Дивізіональна структура – сукупність самостійних відділень (дивізіонів), зорієнтованих на певний кінцевий результат.

Ознаки:

· Забезпечення ефективності управління різними видами діяльності.

· Розподіл рішень за рівнями прискорює їх ухвалу, але збільшує витрати. Це може призвести до централізованого розподілу ресурсів між підрозділами та за умов їх нестачі провокувати до конфліктів.

5. Адхократія - тип організації, за якого ключовим елементом є персонал підтримки.

Ознаки:

· Високий рівень свободи в діях працівників, складна технологія та висококваліфікаційність працівників.

· Переважають неформальні та горизонтальні зв’язки, а ієрархічна будова постійно змінюється.

 

Підходи до виокремлення параметрів внутрішнього середовища організації:

1. М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі.: Основними внутрішніми змінними організації є цілі, структура, завдання, технологія, люди.

2. Теорія діаманта Г. Левітта:

 

                                                                                                                  

 

3. Теорія Т. Пітерса та Р. Уотермана: виділяють такі 7 внутрішніх чинників: спільні цінності, стратегія, структура, системи, стиль, співробітники, здібності.

4. Підхід Д. Бодді та Р.Пептона: виділ такі внутр. чинники: цілі, бізнес-процеси, технології, люди, влада, структура, культура о-ції.

 

Отже, внутрішнє середовище – це все те, що знаходиться всередині о-ції із сформованими матеріально-технічними, фінансово-економічними та соціально-психологічними підсистемами.

 

Зовнішнє середовище – його чинники поділяють на такі групи:

Мікросередовище:

Постачальники трудових, фінансових, матеріальних ресурсів.

Споживачі, акціонери

Органи державної влади та місцевого самоврядування

ЗМІ

Банки та інші фінансові інститути.

Макросередовище:

Політичні

Економічні

Природні

Соціо-культурні

Науково-технічні

Нормативно-правові чинники

 

Основними ха-ми розвиненого середовища є:

В ’ язкість – кількісна сила зусиль необхідних для переміщення, концентрації та освоєння у виробництві ресурсів

Взаємопов ’ язаність – рівень сили, з якою зміна одного чинника впливає на інший

Складність – це кількість чинників, на які о-ція зобов’язана реагувати, а також рівень варіативності кожного чинника.

Рухливість – це швидкість, з якою відбуваються зміни в середовищі о-ції.

Невизначеність – наявність і-ції, яку має у своєму розпорядженні о-ція за конкретним чинником.