Етапи анестезіологічного забезпечення

Успіхи хірургічного лікування багато в чому визначаються адекватніс­тю його анестезіологічного забезпечення, яке має такі етапи: передопера­ційний огляд і оцінка стану хворого, підготовка до операції та загальної анестезії, проведення загальної анестезії, ведення раннього післяопера­ційного періоду.

Характер передопераційної підготовки значною мірою визначається тяжкістю основного і супутніх захворювань. При планових оперативних втручаннях мають бути проведені такі заходи: розмова анестезіолога з хворим про майбутню операцію та анестезію; обмеження вживання їжі

перед операцією (не менше ніж за 5—6 год); очисна клізма увечері напередодні операції та вранці; спорожнювання сечового міхура; зняття знімний зубних протезів, медикаментозна підготовка (премедикація). При екстрен-них хірургічних втручаннях шлунок спорожнюють за допомогою зонда.

Премедикацію проводять для заспокоєння хворого, забезпечення йому відпочинку перед операцією, зняття психічної напруженості, нормалізації рівня процесів обміну. Премедикація зменшує витрату і побічну дію загальних анестетиків, запобігає небажаним невровегетативним реакціям зменшує салівацію, секрецію бронхів, потовиділення. Для цього використовують комплекс лікарських засобів, що мають синергічну потенціювальну дію. Для поліпшення сну призначають снодійні засоби, які мають певний седативний ефект, що посилюється призначенням транквілізаторів. Схожу дію мають наркотичні анальгетики. Вони значно підвищують межу больової чутливості, дають змогу зменшувати концентрацію засобів для наркозу, оскільки потенціюють їхню дію. Седативний ефект значно доповнюють невролептичні й деякі протигістамінні засоби з легким невроплегічним ефектом. Усі ці засоби якоюсь мірою пригнічують небажані неврорефлекторні реакції, але повністю не замінюють антихолінергічних засобів, у зв'язку з чим, як правило, призначають атропіну сульфат, поламіну гідробромід або метацин.

Премедикація найчастіше складається з двох етапів. Увечері, напере-
додні операції, призначають усередину снодійні засоби в поєднанні з тран
квілізаторами і протигістамінними засобами. Особливо збудливим хворим ці призначення повторюють за 2 год до операції. Крім того, усім хворим за З 0 —40 хв до операції вводять антихолінергічні та анальгетичні засоби, іноді фентаніл з дроперидолом.

Внутрішньовенно вводити засоби премедикації при планових опера-;
ціях недоцільно, оскільки тривалість їх дії менша, ніж за підшкірного або
внутрішньом'язового введення, а пригнічувальний вплив на дихальний
центр виразніший. Атропіну сульфат у таких випадках менше пригнічує
секрецію залоз і викликає тахікардію.     

Внутрішньовенне введення призначають тільки у разі невідкладних
оперативних втручань за особливих показань.  

Після премедикації хворим забороняється підніматися з ліжка, ходи-ти. До операційної їх привозять на каталці.
    Будь-яка анестезія, загальна чи місцева, може стати причиною тяжких
ускладнень, а інколи смерті. Відомі випадки смерті хворих після місце­вого знеболювання для екстракції зуба. Тому яке б не було короткочасне
і просте оперативне втручання, завжди мають бути напоготові необхідна
апаратура, інструментарій і лікарські засоби для проведення складної
анестезії, інтенсивної терапії та реанімаційних заходів.

Підготовка робочого місця анестезіолога. Для безпеки наркозу й операції потрібно перевірити справність і готовність наркозно-дихальної апаратури, моніторів, роботу різних приладів, наявність необхідного інстру­ментарію. Деякі апарати й інструменти треба мати у двох комплектах (нар­козний апарат, електроаспіратор, ларингоскопи з різними клинками), набір інтубаційних трубок різного діаметра.

Після надходження хворого до операційної потрібно ще раз уточнити його прізвище, діагноз і характер оперативного втручання. Потім його перекладають на операційний стіл у потрібному положенні.

Часто положення може бути нефізіологічним: порушувати легеневу вентиляцію, газообмін, гемодинаміку.

Після укладення хворого на операційному столі медична сестра закріп­лює на ньому датчики моніторів, визначає частоту скорочень серця, АТ, оцінює стан легеневої вентиляції та мікроциркуляції. Потім забезпечує надійний венозний доступ шляхом пункції і, бажано, катетеризації пери­феричної або за особливими показаннями центральної вени (виконує лікар) і починає інфузійну терапію.

Введення у наркоз. Завданням цього етапу загальної анестезії є вимк­нення свідомості й досягнення необхідної глибини наркозу для виконання ендотрахеальної інтубації чи початку операції (якщо ендотрахеальний
наркоз не застосовують). Для введення у наркоз використовують засоби
для внутрішньовенного та інгаляційного наркозу.   і

Під час уведення в наркоз може виникнути потреба у проведенні ШВЛ і через маску наркозно-дихального апарата. Для цього потрібно забезпечити прохідність верхніх дихальних шляхів (закинути голову і вивести нижню щелепу або ввести ротоглотковий повітровід), щільне притиснення маски, герметичність апарата. Видих відбувається пасивно. Ефективність вентиляції контролюють за екскурсіями надчеревної ділянки і грудної клітки або аускультацією легень.        

Уведення в наркоз є одним із найнебезпечніших періодів анестезії. Саме  в цей час найчастіше виникають ускладнення: блювання, регургіта-ція, ларингоспазм, бронхіолоспазм, аритмія серця тощо. Ускладнення не-гативно впливають на перебіг і результат оперативного втручання, що потребує особливої пунктуальності у проведенні цього етапу анестезії.

Підтримання наркозу. Головним завданням цього етапу загальної анестезії є забезпечення оптимальних умов для роботи хірурга й ефективного захисту хворого від операційної травми. Визначення засобу для наркозу визначається характером захворювання й оперативного втручання. Глибина наркозу залежить від етапу і травматичності операції. Медсестра-анестезист має постійно слідкувати за станом хворого: вимірювати АТ, ЧСС, стежити за кольором шкіри і слизових оболонок, вести облік уведеної рідини та швидкості діурезу, періодично за вказівкою анестезіолога вводити засоби для підтримання анестезії і корекції порушень, які відбуваються в організмі хворого під час оперативного втручання. Усі ці відомості потрібно ретельно вносити до анестезіологічної карти.

У разі застосування міорелаксантів потрібно обов'язково проводити ШВЛ. Як правило, її здійснюють за допомогою інтубаційної трубки.

Велике значення для ефективного оперативного втручання має адек­ватна інфузійна терапія під час операції, яка залежить від стану хворого до операції, передопераційної підготовки, обсягу і травматичності хірургічного втручання. Кількість рідини, що вводять упродовж операції, має забезпечувати нормальну функцію нирок.

Закінчення наркозу. Після виконання основного етапу оперативного втручання, як правило, знижують концентрацію засобу для інгаляційного наркозу, зменшують глибину наркозу. Залежно від виду загального анестетика введення його припиняють на різних етапах оперативного втручання. Якщо використовують засіб для наркозу, який швидко виво­диться з організму (динітрогену оксид, фторотан), уведення його припи­няють одночасно з накладанням останнього шва, а якщо повільно (наприклад, ефір для наркозу) — за 10—20 хв до закінчення операції.

З моменту припинення введення загального анестетика починається період виходу хворого з наркозу (період пробудження), що є одним із найбільш відповідальних етапів загальної анестезії і потребує особливої пильності анестезіологічної бригади.

У цей час медична сестра або лікар-анестезіолог зобов'язані:

- аспірувати слину, слиз із рота, носа, глотки, трахеї;

- визначити ступінь відновлення дихання (його глибину й частоту,
участь допоміжних м'язів у диханні) й ефективність газообміну (колір
шкіри і видимих слизових оболонок, а за потреби, досліджувати газовий

склад крові);

- вимірювати артеріальний і центральний венозний тиск, вислухува­ти тони серця, визначати характер і частоту пульсу, за потреби компенсу­вати крововтрату.

Після наркозу хворого, як правило, переводять до післяопераційної палати лише після відновлення адекватного самостійного дихання, ре­флекторної активності, тонусу м'язів, свідомості; нормалізації показників гемодинаміки і газообміну. Клінічними ознаками ефективності легеневої вентиляції є правильний ритм дихання, його достатня глибина без участі допоміжних дихальних м'язів, нормальний колір шкіри і видимих слизо­вих оболонок. Показником достатнього відновлення свідомості й тонусу м'язів є здатність хворого стискати руку лікаря або медичної сестри про­тягом 5 с. Після тривалих і травматичних операцій хворих з порушення­ми основних життєвих функцій переводять до відділення інтенсивної те­рапії. Інтубаційну трубку залишають для продовження ШВЛ.