Становлення української літературної мови як державної

Історична доля українського народу склалася так, що його мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Після монголо-татарської навали переважна більшість українських і білоруських земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Сформована на давньоруській основі українсько-білоруська літературна мова, що, залежно від живого мовного середовища, виступала в українському чи білоруському варіантах, починаючи з ХІV ст., функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській та князівських канцеляріях, державному і приватному листуванні. Становище українсько-білоруської мови (що традиційно називалася руською) як державної закріпилося у Статуті 1566 р. (так званому Волинському статуті) – Зводі законів Великого князівства Литовського, де зазначено: “Аписар земский по руску маєть литерами и словы  рускими вси листы и позвы писати, а не инъшым язиком и словы” (ст. 1 розд. ІV).

Українська мова мала статус, близький до державного, у ХІV – першій половині ХVІ ст. і на землях Галичини та Західної Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Вона вживалася у судах і діловодстві, очевидно, на основі якогось акта-привілею, який не зберігся. Мабуть існувала й домовленість про те, що королівське діловодство, яке стосувалося українських земель, мало здійснюватися також українською мовою. Про це свідчить переклад нею так званого Віслицького статуту 1357 р. короля Казиміра Великого – зібрання правових, насамперед карних, норм середньовічної Польщі та численні грамоти, які вийшли з королівської та приватних канцелярій, інших установ. Українською мовою іноді користувалися татарські хани у зносинах з польськими королями. Протягом ХІV–ХVІ ст. українська писемна літературна мова вживалася на державному рівні у Молдовському князівстві. Значна частина пам’яток українського ділового стилю того часу походить з канцелярії правителів Молдови. Отже, українська літературна мова в ХІV–ХVІ ст. мала функції міжнаціональної. Укладена 1569 р. в Любліні унія Литви з Польщею спричинила перехід майже всіх українських земель до складу Польського королівства. Представники української шляхти (зокрема, Київщини та Волині) на Люблінському сеймі домоглися від короля привілеїв, які далі забезпечували функціонування української мови в офіційно-ділових сферах. Наприклад, у привілеї шляхті Київщини 1569 р. зазначено, що “в усяких справах їхніх судових, як позви, вписування до [актових] книг, акти і усілякі потреби їх, так і в судах наших замкових і земських, як і в канцелярії нашій коронній, декрети наші у всіх потребах наших королівських, у земських коронних до них листи не яким іншим, тільки руським письмом писані й відправлювані бути мають вічними часами”. Проте з самого початку чинності привілеїв вони порушувалися. На Варшавському загальному сеймі 1590 р. посли від Волинського, Брацлавського та Київського воєводств домоглися нової ухвали про те, що на зазначених територіях юридичні документи “згідно з їх правом, руською мовою та письмом мають бути писані”. Але й ця ухвала часто не виконувалася, і в юридично-ділову сферу дедалі більше проникають польська і латинська мови, витісняючи українську. Після приєднання України до Росії спеціального акта про державність української мови не було прийнято, оскільки функціонування її у полкових, сотенних канцеляріях, у судах, ратушах – у всіх державних установах Гетьманщини вважалося природним. Листування Б.Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем велося українською писемною літературною мовою, а Олексія Михайловича з Б.Хмельницьким – російською.

На землях, що залишилися під владою Польщі, українська мова дедалі більше зазнавала всіляких утисків. На сеймі 1669 р. ухвалено постанову. що король давніх привілеїв дотримуватися не буде і всю документацію видаватиме тільки польською і латинською мовами. Постанову було підтверджено й на сеймі у Варшаві 1696р. У ХVІІІ ст. українська мова тут майже цілковито зникла з офіційного вжитку. На українських землях, які опинилися під владою Австро-Угорщини, українська мова тільки час від часу з’являлася в офіційних цісарських та королівсько-цісарських документах і як державна згодом була звезена фактично нанівець, уживаючись іноді тільки у приватних актах.

    У 1710 р. Пилип Орлик проголосив першу в історії України й всієї Європи Конституцію, що була складена українською мовою.

На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х рр. ХVІІІ ст., коли російський царат ліквідував залишки автономії України. Відтоді аж до 1917 р. на всіх історичних землях України, що були в складі Російської імперії, вона перестала функціонувати не тільки вдержавних установах, а й в освітніх закладах: друкування книжок українською мовою, крім художніх текстів та історичних пам’яток, було заборонене (Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський акт 1876 р. та ін.). Українські школи, українська преса і книговидання діяли лише в Австро-Угорщині (навіть у часи найбільших національно-мовних утисків).

Тільки в січні 19І9 р. законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий самий Закон ухвалила (15.02. 1919р.) Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була утверджена згодом і на Закарпатті – в Конституції Карпатської України, прийнятій 15.03.1939 р.

Статус української мови, близький до державного, гарантувався “Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури”, затвердженим ВУЦВК та РНК УРСР 06.07.1927 р., в якому зазначалося: “Відповідно до переважного числа людності УСРР, що говорить українською мовою, брати як переважну мову для офіційних зносин українську мову” (розділ І). “Положення” забезпечувало рівноправність мов усіх національних меншин України. Однак з 30-х рр. до жовтня 1989 р. воно не виконувалося, що спричинило обмежене використання української мови як державної й призвело до звуження й функцій на більшій частині території України, до гальмування природного розвитку її системи, вдосконалення функціональних стилів. Усе це неминуче вело до денаціоналізації українського народу, гальмувало його національно-духовний розвиток. У зв’язку з цим громадськість республіки дедалі наполегливіше порушувала питання про необхідність надання українській мові статусу державної. Особливо велику активність у цьому плані розгорнуло Товариство української мови ім. Т.Шевченка (утворене в лютому 1989 р.).

28.10.1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР“Про мови в Українській РСР”, в якому сказано: “Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя” (ст. 2 розділ І). Разом з тим у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мов України до 2000 р. У ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в різних регіонах країни. Однак програма виконується надто мляво, особливо в південних та східних областях. Справу пригальмувало й те, що певні політичні сили протягом 1994 – першої половини 1996 р. настійно домагалися проголошення російської мови як “офіційної” поряд із державною українською, тобто фактично двох державних мов, оскільки термін “офіційна мова” в міжнародній практиці – це синонім терміна “державна мова”. Визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції української мови з ролі єдиної державної мови. У гострій політичній боротьбі, що точилася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність української мови було одним із центральних. Перемогли державно-патріотичні сили. У Конституції України, прийнятій Верховною Радою 28 червня 1996 р., зафіксовано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України... Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом” (ст. 10).

Для реалізації ст. 10 Конституції України 1997 р. утворено Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент зі здійснення мовної політики при Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж року затверджено “Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови”. 1998 р. проходила всеукраїнська акція “Передаймо нащадкам наш скарб – рідну мову”, в рамках якої, зокрема, відбулася всеукраїнська науково-практична конференція “Українська мова як державна в Україні”, на якій відзначено, що процес удержавлення української мови йде надто повільно.