Словники синонімів, антонімів, паронімів

Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. У 1960 р. вийшов “ Короткий словник синонімів української мови” П. М. Деркача. Словник уміщує близько 4279 синонімічних рядів. Укладено також “ Синонімічний словник-мінімум української мови” В. С. Ващенка (1972), останній Словник синонімів української мови вийшов у 2-х томах.

1988 р. побачив світ “ Словник фразеологічних синонімів” М. П. Коломієць і Є. С. Регушевського.

“Словник антонімів” Л. М. Полюги (1987) вміщує понад 2000 антонімічних пар, що складають понад 250 словникових статей. У цьому виданні ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх вживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв’язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах.

У 1986 р. вийшов “Словник паронімів української мови”, укладений Д.Г. Гринчишиним і О.А. Сербенською. Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів – близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1000 паронімів, які найчастіше зустрічаються в шкільних підручниках, у навчальних посібниках, науково-популярних книжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.

ОРФОГРАФІЧНІ, ОРФОЕПІЧНІ ТА ІНШІ СЛОВНИКИ ПРАВИЛЬНОСТІ МОВИ

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису у 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу. Першим був підготовлений “ Словник-покажчик до “Українського правопису” П. Й. Горецького і І. М. Кириченка (1947). Відомий український лексикограф I. M. Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах. Перший – короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) – розрахований на кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) “ Орфографічний словник української мови” ( 1975, 1977).

У зв’язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано “ Орфографічний словник української мови”, укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). “Орфографічний словник української мови” А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 року.

До орфографічного своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови. Словник наголосів уклав добрий знавець живої української мови, диктор Українського республіканського радіо М. І. Погрібний. Цей словник, – зазначається у Передмові, – є першою спробою охопити й зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях.

Останнім часом з’являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Так у 1989 р. видано “ Словник-довідник з правопису та слововживання” С. І. Головащука за редакцією В.М.Русанівського. У ньому вміщено понад 40 000 слів і сполучень сучасної української мови, відмінювання, правопис і вживання яких викликає труднощі. Широко представлені власні назви, абревіатури.

У 1989 р. вийшов “Словник труднощів української мови” за редакцією С. Я. Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, словотворення, дається граматична і стилістична характеристика слів, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі у мовленні. Це перша спроба створення українського словника труднощів, хоч і невеликого за обсягом (близько 15 000 слів), але, безперечно, вдало зорієнтованого на реальні потреби мовної практики.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ СЛОВНИКИ

Уживання фразеологічних зворотів збагачує мову, надає їй яскравої емоційної забарвленості, виразності. Чимало фразеологічних довідників присвячено прислів’ям та приказкам – справжнім перлинам народної мудрості.

Надбанням української пареміографії є “Українські приказки, прислів’я і таке інше” М. Номиса (1864); “Галицько-руські народні приповідки” І. Франка - в 6-ти книгах (1901-1910).

За останні десятиліття видано “ Українські прислів’я та приказки” (1976, 1984), “Шляхами народних приповідок” (1994) та ін.

Словник українських ідіом Г. М. Удовиченка (К., 1968). У словнику подано понад 2200 фразеологічних висловів української мови. “Фразеологічний словник української мови” цього ж автора в двох томах (К., 1984). У словнику представлено досить багатий матеріал, що охоплює ідіоми, фразеологічні вислови та синтаксично сталі (переважно термінологічні) словосполучення, семантична структура яких мотивується лексичними значеннями їхніх компонентів.

 

 

                                                               

 

    “Словник фразеологічних синонімів” (К., 1988), авторами якого є М.П.Коломієць та Є. С. Регушевський, містить групи близьких чи однакових за змістом фразеологізмів, при яких подаються короткі відомості про їх змістові відтінки, емоційно-експресивне забарвлення, стилістичне використання та особливості вживання в сучасній українській літературній мові.

1993 року вийшов “ Фразеологічний словник української мови” в двох книгах. Це своєрідний підсумок попередніх надбань у систематизації української фразеології, зібрання найуживаніших сталих словосполучень з їхніми різноманітними функціональними характеристиками.

Лекція 7