Вплив християнства на розвиток культури в Київській Русі.

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про

християнство  також  було  відомо задовго  до  релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт  хрещення  княгині  Ольги  у  958  р.  Але  вирішальним  для  процесу

християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-

990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, спробу пристосувати його до потреб централізованої держави. Язичницькі

боги на чолі з Перуном повинні були викликати у людей не тільки повагу, але й страх, символізувати волю правителя, обов'язковість його наказів,

невідворотність  покарання. Для цього  на Старокиївській  горі  було створено пантеон, де, судячи з мініатюр Радзивілівського літопису, боги мали дійсно урочистий і грізний вигляд. Більш того, за переказами, Володимир відродив забутий і, очевидно, не вельми популярний звичай людських жертвоприношень, щоб надати новому культу трагічно пишного характеру: «І приносив їм жертви, називаючи їх богами, - говориться в

«Повісті временних літ», - і поганилася кров'ю земля Руська і горб той». Те ж саме робилося й у Новгороді.

Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше  інтересам  верховної  влади  відповідало  християнство  за

візантійським  зразком. У  Візантії  -  на відміну від  західноєвропейських країн - церква та її служителі були підвладні імператору і всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло і те, що дозволялося богослужіння національними, зрозумілими народу мовами. Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на

той час, за якою новонавернений монарх ставав «сином» імператора, тобто васалом.

Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді

київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський  монарх  погодився стати  шурином руського

«варвара», володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць.

Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при

таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови. Володимир хрестився сам (згідно з «Повістю временних літ» ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів: на півдні – печеніги, половці,  берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва, ятвяги; на північному сході – чудь, меря, весь, мурома, мордва, черемиси,  ям, печора та інші  угро-

фінські народи.

Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче,

як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах.

«Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем», - так говорили в той час про воєвод князя Володимира, які хрестили Новгород. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Так, Перун став ототожнюватися з Іллею - пророком,  Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм),

давні  зимові  свята  були  приурочені до  Різдва  Христового і  Хрещення,

дохристиянське свято Великодня (назва збереглася) – до Воскресіння Ісуса Христа і т.д. Проти язичницького свята Івана Купала церква боролася багато  сторіч,  але  так  і  не  змогла  його  подолати.  Так  і  не  вдалося похитнути віру народу в «нижчі духи».

Процес  християнізації  на  Русі  розтягнувся  на  віки.  Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на «біле» і «чорне». При церквах мешкали численні

служителі: крім священика, були так звані  «церковні люди» - ігумен, диякон (―біле духовенство»), а також паломники, лікарі, задушні люди (невільники,  подаровані  церкві);  сюди  ж  приймали  інвалідів.  Оскільки

православне  християнство  не  передбачало  обітниці  безшлюбності  для

«білого» духовенства,  всі  церковні  люди  могли  мати  сім'ї,  члени  яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або «чорне» духовенство,  найбільш повно і  наочно  втілювало ідеї  зречення  від

мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних  людей, жили  передусім  за рахунок  власної  праці,  а  не  за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інших - було винятково  важким,  наповненим  виснажливою  фізичною  працею,

самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники

чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інші. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним.

У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки «чорне» духовенство. Поступово християнство охопило всі сфери життя людини.

Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Іларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються  ідеали  любові  до  ближнього,  упокорювання  і

всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася      культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню  його  становища  необмеженого  монарха.  Єдність  релігії  з

іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Незважаючи на політичні протиріччя, християнство зблизило Русь з Візантією - найбільш розвиненою феодальною державою з передовою культурою. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення.

П и семність і літературна традиція Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. У «Житії» слов'янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860 р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські письмена» згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах

зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською,  розповсюджувалася  в  Хазарії.  Важливим  свідченням

того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією

911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами -

грецькою  і староруською. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів- священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві - Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов`янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох  типів  літературної  мови:  церковнослов`янської  і  близької  до

просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам`ятки світської

художньої літератури («Слово о полку Ігоревім»).  Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов`янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словенська мова і руська одне є».

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав,  насамперед Візантії.  У  творах  літераторів  того  часу  широко  використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання.  За  свідченням  автора  «Слова  о  полку  Ігоревім»,  народні мотиви  лягли  в  основу  творчості  «віщого  Бояна»,  якого  він  назвав

«солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися  літописцями.  Від усної  народної  творчості  древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії - колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин

київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець

похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів.

Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну

літературу. З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії,  яка була центром античних і східно-середземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства  стали  надходити  церковні  і  світські  твори  грецькою  та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифи  – твори релігійного  змісту.  Давньоруські  книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто  переробляли, внаслідок чого виходив, мабуть, чи не оригінальний твір. Так були оброблені «Історія Іудейської війни» Йосифа Флавія, «Повість про Акира Премудрого», «Хроніка» Іоанна Малали, яка жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму і Візантії.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х-ХI ст. Одна з величезних заслуг

Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис. Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік  з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити  в собі  завдання  історичної, публіцистичної, релігійно- повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володимиром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги - ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги – джерела мудрості»).

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII

ст.). Галицько-Волинський літопис - головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій

розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим

прихильником  Данила,  ймовірно, його  дружинником,  володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Іларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в

1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді,  Іларіон  розвинув  три  основні  теми:  про  духовну  перевагу

Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів  Володимира  і  Ярослава  і  про  велич  Руської  землі,  яка  зайняла

рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Іларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Костянтину. Останнього, як відомо, церква проголосила рівноапостольним. Виходило, що Володимир, прийнявши християнство і похрестивши Русь «за божественним навіюванням»,  ставав  рівним  не  тільки  св.  Костянтину,  але  і  першим

апостолам Петру і Павлу, що вже ніяк не могло сподобатися Константинополю. Дійсно, Володимир I був офіційно канонізований православною церквою тільки в XVI сторіччі. Цікаво, що християнин Іларіон, всупереч церковним догматам, прославив мужність і славу предків Володимира та Ярослава - князів-язичників Ігоря і Святослава, всю тоді ще язичницьку Руську землю. «Слово» Іларіона стало своєрідним маніфестом самосвідомості народу, який живе у великій державі зі славною історією.

Яскравою пам'яткою давньоруської публіцистики є «Благання» Данила  Заточника.  Заточений  ворогами  у в'язницю (звідси  і  його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для

викриття шкідливого для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича, він закликає його спиратися на

гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні вислови Данила

Заточника увійшли в прислів'я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання.  Для  князя  Святослава  в  1073  р.  укладено  знаменитий

«Ізборник»,  присвячений  проблемі,  «яко  подобає  людині  бути».  Перу

князя Володимира Мономаха належить «Повчання», адресоване  дітям. Його головна ідея -  турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Популярним  жанром  була  житійна (агіографічна)  література. Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб,

канонізованих  церквою.  Входячи  до  складу  християнських  держав,

Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича — Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх  брата Святополка  Окаянного.  Відмінність  «Житія  Бориса і Гліба» від подібних візантійських  полягає в ідеї патріотизму:  вони  є заступниками всієї Руської  землі. «Житіє» малює Бориса не як аскета, а як прекрасного князя-рицаря – хороброго, мудрого, розумного.  Були також складені «Житія» княгині Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників.  Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного  з  фундаторів Києво-Печерського  монастиря. Особливу популярність отримали патерики - збірники житіїв, складені не за календарним,  а  за  так  званим  географічним  принципом.  Найвідоміший

«Києво-Печерський  патерик»  -  збірник  розповідей  про  ченців  Києво-

Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – «Прологи» та такі ж помісячні

зведення – «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, – так звані «Бджоли», а також частково перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства,  не  треба  забувати,  що вона  багата  насамперед  своїм

національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити

Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства.

Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим

світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом  до  відмови  від  грішного  буття  та  орієнтація  людини  на

«божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор

показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. ―Слово о полку Ігоревім‖ - яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі  продовжувався  і  поглиблювався  розвиток  традицій  і  ідей,

закладених на етапі єдиної Київської держави.

Про розширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні грамоти, а також надписи, зроблені на виробах ремісників і на стінах будівель. У літописі від 972 р. вперше згадується про введення Володимиром Святославовичем шкільного навчання на Русі. Ярослав Мудрий під час свого князювання у Новгороді наказав створити школи і навчити грамоті триста дітей.

Дипломатичні  й  торгівельні  зв’язки  Русі  з  Візантією  та  іншими

країнами вимагали від русичів високої освіти з обов’язковим знанням грецької  та  латинської  мов.  З  цією  метою  у  новозбудованій  Софії Київській Ярослав у 1037 р. створює школу, яка, продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового  типу. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців – претенденти на корони королів. Зокрема, діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олафа та інші іноземці.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в ХІ ст. тут виникає центр підготовки вищого духовенства, художників,  лікарів,  каліграфістів,  перекладачів.  Тільки  до монголо-

татарського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з’явився і набув свого розвитку феномен літописання. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр.

Окрім вміння читати й писати на Русі добре знали й арифметику. Окрім  знання  чотирьох  правил  арифметики  знали  тоді  й  дроби  та

користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

На західноукраїнських землях важливими освітніми й науковими центрами були Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих. Вища освіта вимагала не лише досконального знання старослов’янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій половині ХIII ст. в Русі

близько 400 чоловік володіли грецькою мовою.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в ХІІ столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Знали русичі і німецьку мову. Ідеалом тієї епохи була людина «тримовна», тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Грамоті навчалися не тільки хлопці, але й дівчата. У літописі розповідається про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною (Ганкою) Всеволодівною при Андріївському монастирі  у Києві.  У  школі,  крім  грамоти,  дівчата навчалися співу, шиттю, іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було новизною. Знала ―книжне письмо» і сама писала книжки княжна Єфросінья Полоцька. Багато освічених людей було серед князів. Зокрема, Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші славилися  як «книжні мужі», знавці декількох мов. Так, Ярослав Осмомисл знав 8 мов, а Володимир Мономах – 5.

У Київській Русі було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя – це прототип державного навчального закладу; школа «книжного вчення», основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників і купців.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже

втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник).  Знання  про  природу  давали  підручники,  перекладені  з

грецької мови: «Фізіолог» - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах  тварин,  і  «Шестиднев»  -  тлумачення 6  днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Іларіон був митрополитом; відомий письменник, лікар Агапіт – ченцем Печерського монастиря; філософ, оратор Климентій

Смолятич – митрополитом; письменник і проповідник Кирило Туровський

– єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів,  обчислення  процента,  площі  круга.  Причому  у  вимірюваннях

використовувалися  засоби,  дані  людині  від  природи: долоня,  п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря  займає  лічець,  або  лікар.  Лікарі  були,  як  правило,  з  ченців.

Приступаючи  до  лікування  хворого,  вони  зверталися  з  молитвою  до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли

мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося  багатотисячне  паломництво). В  ХI  ст.  в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан) - Пресвітер і Агапіт – «безмездний лічець»  Русі,  як  його  називає  «Києво-Печерський  патерик».  Зараз  на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна

дошка.  Широке  визнання  лікарською  практикою  за  часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія. Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до

психотерапії.  Агапіт  був  прекрасним  діагностом.  Консультуючи  князя

Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».

Підсумком  накопичення  даних  в різних  галузях  знань  стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Іларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається:  це відкритість до світу, активне запозичення  і  використання  набутків  інших  народів,  що  виражалося  у

вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських  цінностей.  В  освіті  поряд  з  домінуючими  церковними

існували сильні світські компоненти. Але при високому рівні історичної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще була не розвиненою.

М и стецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали

свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого  з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури,  живопису,  прикладного мистецтва.

А р хітектура. Протягом сторіч у східних слов'ян накопичувався багатий  досвід  архітектури,  склалася  національна  традиція

містобудування.  Довгий  час  як  головний  будівельний  матеріал

використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських  «градах»  споруджувалася  зі  зрубів  -  колод,  укладених  в

чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків. Перші кам'яні споруди були створені  в  період  князювання  Володимира  Великого.  На  центральній

площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана  Десятинною  тому,  що  Володимир  спеціальною  грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім  рубежем  оборони  і  була  вщент  зруйнована.  У  наші  дні

розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію.  Кутові частини  покривалися  також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди - напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення - концентрувати духовну енергію людей,  «молитовне  горіння»  і  направляти  в  небо.  Вважалося,  якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською  традицією куполи покривали  свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори - золотистий і зелений - вважалися у Візантії священними.

Древньоруські  майстри  удосконалили  візантійський  тип  кладки. Стіни  соборів  викладалися  з  рядів  каменю,  які  чергуються,  і  плінфи

(плоска  цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так  званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий  граніт  і  червоний  кварцит  у поєднанні  з  оранжево-рожевим кольором  плінфи та  рожевим  відтінком  цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас  будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням  головних  архітектурних  досягнень  Київської  Русі  став

Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому

на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем входження  на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом. За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну  архітектурну  споруду.  У  своєму  первинному  вигляді  собор

являв собою п'ятинефну хрестовокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися  апсидами, а  в центральній  апсиді розташовувався  вівтар.

Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального  купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна

галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда

була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Багато куполів, пірамідальна  композиція, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів - ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів  у  Новгороді  та  Полоцьку.  Пам'ятником  архітектури  світового

значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору

- Успенська церква - була важливим етапом  розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення одно купольних храмів, основного

типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в

1941 р., а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На  межі  ХI-ХII  ст. недалеко  від  храму Святої  Софії  був  споруджений собор,  присвячений  архангелу  Михайлу,  який  увійшов  в  історію  під назвою Золотоверхий. Він був зруйнований  в 30-і р. р. ХХ ст. і відновлений в останні десятиліття. Не менш цікаві архітектурні пам'ятники й інших центрів Київської Русі, які особливо піднялися в ХII-XIII ст.ст., в епоху дроблення Русі на питомі князівства.

Роздробленість об'єктивно сприяла зростанню міст, розвитку в них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивається культура, тісно пов'язана з місцевою народною творчістю. Архітектори переходять на місцеві будівельні матеріали: в Подніпров'ї і на Волині - на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі - на білий камінь. Звідси бере початок значна художня різноманітність в архітектурі давньоруських земель. Найкраще архітектура XI-XIII ст. ст. збереглася у «стольному граді» Сіверської землі - Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо - Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в одно купольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду - кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони немовби «літали у повітрі».

Загалом у мистецтві Київської Русі, саме архітектурі належало провідне  місце. Живопис, різьблення  по  каменю, художнє  лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

О бразотворче мистецтво. Провідними жанрами образотворчого мистецтва  Київської  Русі  були  мозаїка,  фреска,  іконопис  та  книжкова

мініатюра.  Жанри  монументального  живопису  -  фреска  і  мозаїка  -

складалися на основі візантійських шкіл. Фресками - розписами водяними фарбами по сирій  штукатурці  -  вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби  добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом.

Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному  відмічене  мистецтво  мозаїки.  Мозаїчні  зображення

складалися зі смальти - кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-

татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена - понад 30, червона і синя - по 20 і т.д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського  мистецтва  в  єдиному анс