За пи та Н Н Я для самоперевірки та повторення

1. Якими були релігійні вірування давніх слов`ян?

2. У чому, на вашу думку, полягала складність і суперечливість запровадження християнства на Русі?

3. Якою була політика князів Володимира Великого та Ярослава

Мудрого стосовно розвитку освіти та просвітництва?

4. Як вплинуло християнство на розвиток літератури у Київській Русі?

5. Яка споруда вважається першим кам’яним храмом на Русі?

6. Коли був закладений Софійський собор у Києві?

7. Який жанр живопису був най поширеним після прийняття християнства? Наведіть приклади.

8. Якими були особливості літописання в Галицько-Волинській Русі?

 

Теми рефератів

1. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток

просвітництва.

2. Літописання доби Київської Русі.

3. Особливості розвитку християнського культового мистецтва княжої доби.

4. Школа і педагогічна думка княжої доби.

5. Правова культура Київської Русі.

6. Походження слов’янської писемності.

 

 

Основна література

 

 

1. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За загальн. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О. – Львів, 1994, 2005.

2. Українська культура: історія і сучасність; Навч. Посібник /За ред.

Черепанової С.О. – Львів, 1994.

 

 

Д о даткова література з теми

 

 

Асєєв Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К., 1980. Бабишин С.Д. Школа та освіта Київської Русі. – К., 1973.

Барская Н.А. Сюжеты и образы древнерусской живописи. — М., 1992.

Брайчевский М.Ю. Утверждение христианства на Руси. – К., 1989. Верещагин Е.М. Христианская книжность Древней Руси. – М., 1996. Горський В.С. Святі Київської Русі. – К., 1997.

Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ - нач. ХІІ вв.

– К., 1988.

Древнерусская литература: изображение природы и человека. – М., 1995. Исаевич Я.Д. Культура Галицко-Волынской Руси // Вопросы истории.—

1973.– № 1.

Історія української культури. За ред. І.Крип`якевича. К., 1994.

Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

Ісаєвич Я.Д. Україна давня і нова: Народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

Історія релігії в Україні. – К., 1999.

Костомаров М. Слов’янська міфологія. – К., 1994.

Котляр М.Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської цивілізації.

– К., 1993.

Толочко П.П. та ін. Давня історія України. Кн. 2. К., 1994.

Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української культури. К., 2006.

ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ

XV I I СТОЛІТТЯ (2 год.)

 

 

3.1. Історичні та суспільно-політичні умови розвитку української культури. Полемічна література.

3.2. Розвиток освіти, науки, книгодрукування. Культурна і просвітницька діяльність П.Могили.

3.3.Архітектура і мистецтво.

 

 

Після вивчення матеріалу лекції студенти повинні знати:

- етапи формування української народності та її культури;

- роль братств в релігійно-культурному русі;

- полемічну літературу та її роль у боротьбі з уніатами;

- перші вищі навчальні заклади та їх засновників;

- нові напрями і стилі в архітектурі та мистецтві.

 

 

3. 1. Історичні та суспільно-політичні умови розвитку української культури. Полемічна література.   Монголо-татарська навала в середині XIII ст. і наступне півтора столітнє панування Золотої орди призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя на слов`янських землях. Від численних міст і поселень залишилися самі руїни або тільки назви.

Процес формування культури в ХІV-ХVІ ст. був відображенням складного процесу формування української народності, що почався після розпаду Київської Русі. Роздробленість Київської Русі супроводжувалася розпадом давньоруської народності і утворенням на її основі трьох східнослов’янських народностей — російської,  української і  білоруської. Разом з формуванням української народності розгорталися процеси формування власне української культури. Дослідники виділяють два етапи у цьому процесі:

— ХІІІ - ХV ст., коли культура загалом зберігала давньоруську основу в усіх сферах;

—  ХVI  -  перша  половина  ХVII  ст. Цей  етап  позначений  виникненням

стійких етнічних ознак та їх поєднанням у систему.

Процес формування української народності був прискорений в ХІV- ХV ст., коли східна частина України була підкорена литовськими князями, а Галичина та Поділля — польськими феодалами. Литва, яка приєднала до себе землі Білорусії, України і частково Московської держави, перетворилась у багатонаціональну державу, де превалювало не литовське, а слов’янське (українське і білоруське) населення з традиційною етнічною культурою і правом. Руська мова визнавалася у Литві державною. Православна церква також залишалася панівною у духовному житті суспільства. Таке положення було закріплене у збірках державних законів

— Литовських статутах 1529 і 1566 рр. Литовська держава XIV і XVI ст. зберігала незмінними етнічні (мовні, культурні) особливості підвладних їй української і білоруської народностей.

Але з часом політичні обставини змінилися не на користь України. За умовами договору між Литвою і Польщею 1385 року литовський король

Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і зобов’язувався прийняти католицизм як державну релігію, а землі Литви й України приєднати до Польщі.

Землі Галицько-Волинського князівства наприкінці XIV ст. відійшли до Молдови, яка тоді ж потрапила в залежність від Туреччини. Землі Північного  Причорномор’я  і  Приазов’я  попали  під  владу  Кримського

ханства. З кожним десятиріччям розширялася турецька експансія на землі

України.

Таким чином, землі України були завойовані іноземними державами, розділені на частини, а українська народність була позбавлена можливості створити власну єдину і незалежну державу. Над українським населенням нависла реальна загроза асиміляції з сусідніми народами.

1 липня 1569 р. у Любліні (Польща) була проголошена унія, згідно з

якою Велике князівство Литовське об’єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту. Люблінська унія передбачала знищення в Україні державних традицій і автономії, які залишилися з часів Литовської держави. За таких обставин становище Української православної церкви, як одного з найголовніших чинників українського культурного процесу, значно похитнулося.

Між католицьким і православним духовенством велися гострі суперечки, в які втягувалися і миряни. Тому частина церковних діячів виступала за припинення суперечок і примирення церков за допомогою унії. Ідея унії католицької і православної церков мала своїх прихильників і в Україні, де православ’я занепадало. У жовтні 1596 р. на церковному соборі католиків і православних — прихильників унії, у Бресті (Білорусь) було прийняте рішення: православну і католицьку церкви об’єднати під верховенством папи римського.

Водночас, інший спеціальний собор православного духовенства і мирян  заперечив  унію  і  прокляв  її  прибічників.  Брестська  унія

розмежувала суспільні сили в Україні. Польський король проголосив унію обов’язковою для православного духовенства і всіх віруючих Речі Посполитої, зокрема, для населення України і Білорусі. Духовенству, яке

не визнавало унії, загрожувало гоніння: у них відбирали посади і віддавали уніатам. Монастирі, вірні православ’ю, позбавлялися майна. Духовенство, шляхта, братства, міщани зверталися до короля з проханням скасувати унії і зберегти церковні традиції в Україні. Але це не дало результатів. І тоді духовенство звернуло свої погляди на козацтво силу, яка могла б не тільки

звільнити Україну, а й ліквідувати унію як духовну неволю українського народу.

Як відомо, зазначений період був важливою віхою у розвитку західноєвропейської культури. Це були часи ренесансних ідей, гуманістичного світогляду. Внаслідок цього українська культура починає

відчувати на собі могутній вплив культури світової.

Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств вперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально- економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно- ідеологічної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь

середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів,  православне  духовенство  й  дрібна  шляхта.  Найдавнішими  і

найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617  р.).  Активно  діяли  братства  в Острозі,  Дрогобичі,  Перемишлі  та інших  містах.  Крім  церковно-релігійної боротьби  з  католиками та уніатами,  братства  вели  громадсько-політичну  та  культурну  діяльність.

Вони організовували лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

Зусилля  братств,  спрямовані  на  демократичну  реформу  релігійно-

церковного  життя,  поряд  з  практичними  заходами  ренесансно-

гуманістичного характеру (налагодження книгодрукування, організація науково-освітнього процесу і демократизація школи, поширення знань і

розвиток  світського  письменства)  становлять  основні  культурно-

ідеологічні напрями їх діяльності.

Реформаційно-гуманістичний характер братського руху визначив і характер його ідеології, яка, зі свого боку, активно впливала на практичну діяльність братств. Серед братчиків культивувалися ідеї економічного підприємництва,  справедливості,  правового рівноправ’я,  політичної свободи  і  громадянського  служіння  —  тобто  ідеї,  які  в сучасній  науці

прийнято називати громадянським гуманізмом, що визрів за первісного капіталістичного накопичування, в епоху Відродження. Центральною для громадянського  гуманізму  була  ідея  спільного  блага,  яка  слугувала

критерієм моральної оцінки людини. Етика громадянського гуманізму утверджувала людину через особисту діяльність, спрямовану на благо суспільства.

Ідея людини, звернення до людського життя, обстоювання гідності людської  особистості  були  не  новими  для  філософських  роздумів  в Україні, починаючи з праць книжників князівської доби і відбившись повною мірою в «Повчанні Володимира Мономаха». Вони знайшли свій відбиток і в наступні періоди розвитку філософської думки, особливо в XV ст. Однак тут можна говорити лише про елементи гуманізму як такого.

Систематичне звернення до концепцій гуманізму найповніше проявилося саме в XVI - першій половині XVII ст.

Ренесансний період як етап у поступальному розвитку українського мистецтва визначився притаманним цьому часові розумінням художніх засад, у яких втілилися суспільно-політичні та духовні проблеми епохи.

Старі естетичні мірки і утилітарні вимоги виявилися недостатніми для втілення нових  ідей  краси  та  задоволення  зрослих  запитів  життя. Основним  стимулом  мистецтва  стало  прагнення  художньо  засвоїти

реальний світ, і в цьому засвоєнні могутньо лунала пробуджена потреба в пізнанні, науці, що яскраво вказувала на звільнення людського розуму, всього єства людини від догм церковного світогляду. З пізнанням світу

народжувалось усвідомлення людиною своєї сили і нове образно-художнє мислення,  яке  втілювалося  в  найрізноманітніших  мистецьких  формах.

Звичайно,  цей  прогресивний процес не  був  раптовою  зміною  звичних форм, бо все те, що було доцільним і могло слугувати висунутим високим ідеям, передовсім національної самобутності, зберігалось, збагачуючись новими духовними цінностями.

Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Як і будь-

який важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який можна прослідкувати на всіх його видах в архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завершальний етап, характерний процвітанням маньєризму.

Полемічна література. Водночас із формуванням української

народності проходять становлення основні риси української розмовної мови. Книжна мова, що склалася у Київській Русі, ще довго була спільною для всіх східнослов’янських народностей, нею писалися релігійні та літературні твори, ділові папери. Але в цю мову дедалі більше проникають елементи розмовної мови.

Відомостей про літературну творчість на українських землях протягом  XIV-XVI  ст.  дуже  мало,  але  можна  твердити,  що  тогочасні

книжники продовжували традиції письменства часів Київської Русі. Проблематика творів цієї доби зумовлювалася татарським лихоліттям, литовським та польським поневоленням, міжусобними чварами місцевих

феодалів, соціальним опором гнобленого люду.

Водночас,  це  була  епоха  Ренесансу  і  Реформації  у  Західній  та

Центральній Європі. Ренесансні і реформаційні ідеї знаходили відгук у

Східній Європі. Поступово вони стають здобутками й української літератури. Навіть у найтяжчі лихоліття під час поневолення більшої частини колишньої давньоруської держави не припинявся розвиток письменства, зокрема літописання. Феодальне роздроблення призводило і до  розчленування  літописання  на місцеве.  Але  місцеві  літописи здебільшого  розпочиналися  «Повістю  временних  літ»  як  свідчення

спільної історії, єдності руського народу і нагадуванням сучасникам про героїчне минуле східних слов’ян.

Знамените «мамаєве побоїще» 1380 р. породило Куликовський  цикл героїчно-епічних творів російської літератури кінця XIV ст. Твори ці оспівували конкретну історичну подію і, водночас, продовжували кращі

традиції письменства Київської Русі. Зокрема, у них відбилися традиції поетики «Слова о полку Ігоревім» та Галицько-волинського літопису. Найпомітнішими серед творів є «Задонщина» та «Сказание о мамаевом побоище». На українських землях було здійснено переробку останнього під назвою «Книга о побоище Мамая, царя татарского».

Ренесансно-гуманістичні тенденції та віяння поширювалися на всіх

східнослов’янських землях і, передусім, в Україні та в Білорусії, що безпосередньо межували з Центральною Європою, де в ХV-ХVІ ст. переважала  ренесансна література латинською мовою. Чимало представників українського й білоруського населення здобували освіту в західноєвропейських університетах, вивчали латинську мову, писали нею наукові й художні твори. Тісні зв’язки з гуманістами різних європейських країн підтримували  українці  Юрій  Дрогобич,  який започаткував поширення  гуманістичних  ідей  на Україні,  Павло  Русин  з  Кросна, Станіслав Оріховський.

У 1483 р. вийшла в світ латинською мовою праця «Прогностична оцінка поточного 1483 р. магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету» — перша відома друкована книга українського автора. Юрій Дрогобич писав також вірші

латинською мовою, сповнені ренесансними мотивами, саме він започаткував поширення гуманістичних ідей на Україні.

Другим відомим автором латинської книжності в українській літературі  був  виходець  з  Галичини  Павло  Русин. Досить  високо оцінювали сучасники талановиті твори Павла Русина, зокрема, «Похвалу поезії», «Елегію», «До книжечки», «Про прихід зими» та інші.

Найвизначнішою постаттю у східнослов’янській латиномовній

літературі Відродження називають публіциста, історика, філософа, поета і граматика Станіслава Оріховського, що був родом із села Оріхівці поблизу Перемишля. Творчість його відзначається тематичним і жанровим багатством. С. Оріховський досконало володів латинською мовою, якою писав свої твори, зокрема, трактат «Зразковий підданий», «Напучення королеві польському Сигізмунду II», із гордістю підписуючи їх подвійним прізвищем Оріховський-Русин, або Оріховський Роксолан, чим підтверджував  свою  національну належність.  Його  прозові  та публіцистичні твори «Про турецьку загрозу слово…», «Розрив з Римом» відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури.

За останню чверть XVI і першу половину XVII ст. в українську літературу ввійшло набагато більше літературних пам’яток ніж за останні кілька століть. Одні літературні твори продовжували попередні традиції, інші були новим явищем.

Боротьба навколо Брестської унії наприкінці XVI - першій половині

XVII ст. викликала до життя багату полемічно-публіцистичну прозову й віршовану літературу українською і польською мовами. Збереглося більше шістдесяти друкованих і рукописних творів представників православ’я та близько вісімдесяти творів уніатських авторів.

Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник Петро

Скарга своїм твором «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдності відступлення» (1577 р.). У книзі автор намагається

обґрунтувати законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими і білоруськими землями. Висновок Скарги простий: всі повинні об’єднатися під верховенством римського папи і польського короля, порвати з руською  православною вірою, з національними традиціями.

Визначним полемістом був вихованець (а згодом ректор) Острозької

Академії Герасим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного», в якій він гостро критикував твір Скарги «Про єдність Церкви Божої». Поряд з ним чільне місце у цій полеміці посідає вчитель школи Ставропігійського братства  у  Львові  Зизаній  Пустановський,  який  у  1595  р.  видав

«Катехизис» — підручник для навчання у православних школах.

Талановитим письменником-полемістом, полум’яним патріотом, визначним культурним і громадським діячем кінця XVI-початку XVII ст. був Іван Вишенський. Його могутній голос пролунав у дуже тяжкий для українського народу період становлення нації і державності, у період страшного розгулу польської і литовської шляхти та місцевого панства, наступу Ватикану на православне східнослов’янське населення. Іван Вишенський  сміливо  виступав не  тільки  проти  окремих  пороків суспільства, не тільки проти чужих і «своїх» світських та духовних гнобителів, а й проти всієї державної та політичної системи феодально- кріпосницької Речі Посполитої, що на той час загарбала майже всі українські землі.

У своїх творах письменник-полеміст став на захист знедолених і гноблених,  відтворив  правдиві  картини  життя  і  побуту  українського народу.  Полум’яним  словом  публіцист-трибун  таврував  зрадників,  що

перекинулися на бік ворога, закликав до гуманності, справедливості і згуртованості. Тому ще за життя він здобув заслужене шанування земляків, а потім пильну увагу до його спадщини літературознавців і мовознавців філософів і письменників. За обсягом спадщина Івана Вишенського не така вже й велика, але цілісна й містка за ідейним і художнім спрямуванням. До нас дійшло 16 творів полеміста в різних рукописних списках. Ще у 1599-

1600  рр.  частину  своїх  творів  письменник  переписав  у  спеціальну

«Книжку», яку він готував до друку в Острозькій друкарні.

Спадщину Івана Вишенського прийнято поділяти на твори, написані до  Брестської  унії  1596 р.  та  після неї,  хоча  всі  вони  мають  багато спільного.  Зважаючи  на  те,  що  свої  твори  полеміст  написав  поза

батьківщиною, — вони мають здебільшого форму «послань» чи «писань», адресованих до всього народу або до окремих осіб.  У своїх прозових творах, таких як «Послання єпіскопам – відступникам від православ`я»,

«Короткослівна  відповідь  П.Скарзі»,  він  безжалісно  таврує  греко-

католиків.

Світогляд Івана Вишенського був для свого часу прогресивним, демократичним, хоч і не позбавленим суперечностей, зумовлених часом,

конкретно-історичними обставинами та особливостями становлення української літератури. Як і всі письменники-полемісти Іван Вишенський був глибоко релігійною людиною, палким прихильником східної православної церкви, що здавалася йому найавторитетнішим органом суспільного управління життям його земляків-українців. Водночас, він добре знав повсякденне життя свого народу, бачив його болі й страждання,

розумів його прагнення і сподівання, співчував його боротьбі за хліб і волю. Бачив він і зраду українського панства та вищого духовенства, які нехтували вірою заради своєї наживи. У світогляді полеміста боролися погляди релігійно-аскетичні і життєві, церковні й народні, традиційні й

сучасні,  консервативні  й  передові,  які,  зрештою,  і  стали  основою

талановитої спадщини письменника-патріота.

У першій половині XVII ст. вийшло ще кілька полемічних творів, але здебільшого польською мовою. Це були твори Мелетія Смотрицького, Андрія Мужиловського, Лаврентія Древинського та ін. Але загалом полемічні дискусії  починають  поступово  стихати.  Причини  для цього були: у 1632 р. шляхетсько-польська комісія на чолі з новим королем Владиславом IV виробила примиренські «Статті для заспокоєння релігії грецької» і змушена була визнати незаперечний факт існування православної ієрархії, крім того, цього часу складаються передумови народно-визвольної війни українського народу проти польської шляхти, у

1654  р.  відбувається  возз’єднання  України  з  Росією.  У  Галичині  та  на

Закарпатті полемічна література не втрачала своєї злободенності аж до повної ліквідації наслідків Брестської унії.

 

 

3.2. Розвиток освіти, науки, книгодрукування. Культурна і просвітницька діяльність П.Могили. В умовах боротьби проти іноземної експансії пробуджувався інтерес українців до власної історії, мови, традицій.  Культурний  зліт  в  Україні, коріння  якого  сягають  у  духовне життя  Київської Русі,  був  результатом  подальшого  соціально- економічного  розвитку,  пробудження  національної  самосвідомості,

поширення ідей гуманізму епохи Відродження. Поширенню цих ідей, як вже зазначалось, сприяли й представники України, які навчалися у Краківському, Болонському, Празькому та інших закордонних університетах.  Відомо,  що  у ХV-XVI  ст.  освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими діячами науки і культури свого часу. Імена цих наших співвітчизників дійшли й до нас, їх нащадків. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету, Станіслав Оріховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, в  Україні  як  публіцист,  оратор, письменник  і  багато інших.

Більша частина українців поверталася по закінченні навчання на батьківщину. Маючи широкі знання, вони намагалися донести досягнення європейської науки, культури і суспільної думки до своїх земляків. Окрема роль у справі поширення наукових  знань належить і вихідцям з інших країн, які проживали в Україні.

Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру. Шкільна освіта будувалася на досвіді, який був накопичений ще

за часів Київської Русі. Численні факти свідчать про те, що у XIII-XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. І хоч ці школи здебільшого готували церковнослужителів і переписчиків книг, все ж вони зробили свій внесок у справу поширення грамотності в Україні. Однак рівень цих шкіл

не міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні

потрібні були нові школи, які б могли підняти освіту до рівня вимог часу. Вирішення цієї проблеми взяли на себе не церковнослужителі, а братства, козацтво і окремі магнати, які виступали як меценати шкіл.

Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька слов`яно-греко-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля. К.К. Острозький як представник староруського православ’я діяв в

умовах, коли майже вся українсько-білоруська знать прийняла католицтво або унію. Навіть діти Острозького, виховані в польсько-католицькому оточенні, всі, крім молодшого сина Олександра, стали католиками. Усе

родинне оточення було польсько-католицьким. К.К.Острозький залишався відданим давнім русько-українським традиціям. Усі свої сили він віддавав поширенню  освіти,  письменства  і  взагалі  культури,  яка  протистояла

натиску католицизму й унії.

Діяльність Острозького не була спрямована проти існуючого ладу Польщі. Він вважав за можливе поєднати класові інтереси православних магнатів  з  інтересами  польсько-литовської панівної  верхівки. Свою освітню діяльність він прагнув розгорнути в офіційно дозволених польським урядом межах.

Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст., що були спрямовані не лише  проти  польських,  а  й  проти  українсько-білоруських  магнатів  і шляхти, зокрема безпосередньо проти князів Острозьких, прискорили перехід їх в унію. Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник Герасим Смотрицький, автор політичного трактату «Ключ царства небесного», надрукованого 1587 р. в Острозі, та кількох віршів. Викладачами школи були відомі діячі острозького літературно-наукового осередку  Василь Суразький, Тимофій  Михайлович, Кирило  Лукаріс, Дем’ян Наливайко, а вихованцями – Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.

Шкільна освіта, як і загалом національно-культурний рух в Україні, у цей час переважно пов’язана з життям міст. Організація міських братств

супроводжувалася улаштуванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського братства, яка гідно доповнювала острозьку

школу.  Її  управителем  був  відомий  знавець  грецької  мови  єпископ

Арсеній.

Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 році.  Історичним  досягненням  братства  була  організація  Київської

братської  школи,  яка  у майбутньому стала  Києво-Могилянською

академією. У порівняно короткий термін школа підійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу. У період свого становлення Київська братська школа отримала велику матеріальну підтримку.  Передусім,  необхідно  згадати  славетну  киянку  Гальшку

(Єлизавету)  Василівну Гулевичівну,  дружину Мозирського  маршалка Лозка, з ім`ям якої пов’язане заснування школи. Це була освічена жінка, патріотка. Вона добре розуміла необхідність розвитку вітчизняної освіти.

15 жовтня 1615 р. у присутності багатьох почесних свідків Гулевичівна урочисто  підписала  дарувальну грамоту,  за  якою  її  земля  у  Києві,  на Подолі, передавалася у власність братству для монастиря і школи.

Великий особистий внесок  у розвиток Київської братської  школи

зробив  гетьман  війська  Запорозького  Петро  Конашевич-Сагайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом. Як член братства і ктитор (опікун) Києво-Братського училищного монастиря, він постійно піклувався про розвиток школи. Помираючи від ран у Києві, Сагайдачний майже всі свої кошти заповів Київській, а також Львівській і Луцькій братським школам.

У 1632 році на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створений новий навчальний заклад — Києво-Могилянська колегія, названа так на честь її протектора митрополита Петра Могили. Пізніше (1701 р.)  колегія  отримала  статус  академії.  Організована як  світський вищий навчальний заклад Києво-Могилянська академія, за задумом П.Могили,  мала  стати  заборолом  православ’я  та  української

національності, створити людину, яка, міцно зберігаючи свою віру і мову, національну гідність, за своїми здібностями і рівнем освіти стояла б поряд з іншими народами, гарантувала допитливій молоді підготовку до подальшого покликання в житті — більш ґрунтовну і всебічну. Створена ним колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у Східній Європі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненні європейського рівня вищої освіти.

Організаційно Києво-Могилянська  академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання  програм,  успішність,  матеріальні  витрати  відповідав  його

заступник — префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали

обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять  допомагали  кращі студенти  —  магістри,  інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували магістрами або просто вчителями, старших – професорами. Проте порівняно з європейськими університетами  існували  й  певні  відмінності.  Академія  не  ділилася  на

факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів.

Організаційно структура академії впродовж тривалого часу залишалася незмінною, але зміст навчання, кількість предметів постійно

змінювалися. Змінювався і навчально-виховний процес, регламентуючись

відповідними  інструкціями.  Однак  і  в  них  основною  метою

проголошувалося формування світогляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважливішим засобом виховного впливу визначався особистий приклад викладачів, які завжди мали слугувати високим взірцем віри в Бога, скромності, ввічливості, доброго виховання й освіченості, внутрішньої чистоти й зовнішньої охайності тіла й одягу.

До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян. Крім українців, навчалося багато сербів,  македонян, валахів, вихідців з

«німецьких  земель».  Кількість  студентів  в  академії  також  змінювалася,

доходячи в  окремі випуски до 1000-1200 чол.  Перші шість  класів вважалися  нижчими,  термін  навчання  в  них  становив  один  рік.  У  них

викладали катехізис, арифметику, геометрію. При вивченні піїтики і риторики студенти отримували домашні завдання. До цих класів зараховувалися юнаки, які вже пройшли початковий курс. Досить змістовним був філософський курс.

До курсу філософії входила раціональна (діалектика і логіка), моральна (етика) і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику,

математику і метафізику. Фізика передбачала вивчення природи, а також космогонії,  есхатології,  метеорології,  уранографії  й фізіологічної психології у зв’язку із зоологією. Завершував навчання курс богослов’я. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. На цьому релігійному курсі було вільне відвідування, а сам він передбачав оволодіння змістом не лише суто богословських наук — догматики й моралі, а й загальним змістом знань в

галузі релігії — історії релігії, церковного красномовства тощо. На філософських  і  богословських  заняттях  щотижня або  щомісяця проводилися  диспути,  завершуючи  вивчення  певного  розділу науки. Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов.

Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів

університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Києво-Могилянська академія могла з’явитися лише за певного збігу чинників, породжених прагненнями й необхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих  патріотичних  почуттів  і  національної  самосвідомості,  аби

протистояти чужоземним натискам. Це був перший православний вищий навчальний заклад України. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б мала більший вплив на розвиток його освіти, науки,  мистецтва, зокрема, малярства,  графіки,  музики,  театру, архітектури, ніж Києво-Могилянська академія.

Навчання в Києво-Могилянській академії тривало 12 років.

Особливого значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної  спадщини. Знання  латинської  мови  відкривало  шлях  для навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов’янської граматики, латиною. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старослов’янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі.

Першоосновою всієї навчальної програми в академії, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика. Слід зауважити, що дисципліни  розумілися  досить  широко,  охоплюючи  собою  увесь

найважливіший спектр знань як гуманітарних, так і природничих чи богословських. Професори Києво-Могилянської академії пов’язували здійснення своїх суспільних ідеалів з поширенням освіти, вбачали в цьому критерій суспільного розвитку, прищеплюючи ці погляди своїм вихованцям,  що  працювали  урядовцями  громадських  та  військових

установ, священиками, учителями різних шкіл. Сотні шкіл, десятки семінарій, зокрема й у найвіддаленіших куточках Російської імперії та інших слов’янських країн, зобов’язані своїм створенням випускникам Києво-Могилянської академії. Про її вплив у східнослов’янському світі може свідчити той факт, що протягом 1703-1774 рр. з 22 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії 15 були вихованцями Києво-Могилянської академії, а з 27 професорів філософії — 20 з України.

Цілком закономірно, що біля джерел створення Академії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596-1647 рр.), видатний церковний і культурний діяч, молдованин за походженням, із роду княжої династії, порідненої  з аристократичними  польськими  та  українськими родами. В

історію  української  культури  він  увійшов  як  визначний  теолог (автор праць  «Літургіон,  або  служебник»,  «Православне  сповідання  віри»,

«Требник»),  учений,  реформатор, організатор  вищого  шкільництва. Бачення завдань і покликання колегіуму П.Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православному слов’янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали

такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький.

Обіймаючи  високу церковну посаду,  П.  Могила  не  замикався  в межах суто конфесійних, розуміючи церкву як один із засобів політичної

та ідеологічної боротьби українського народу за своє визволення. З іменем

П. Могили пов’язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму, в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов’яно-греко-латинську академію в Ясах (1640 р.). Дбав про розвиток Києво-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв  письменникам  і художникам,  дбав  про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20 творів церковно- теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Помер 11