Культура дохристиянської Русі.

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської

середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії.  Вона  проіснувала  з  IX  до  середини  XIIІ  ст.  То  була  одна  з

найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба

що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Уралу та Волго-Окського межиріччя.

Основою  культури  Київської  Русі  була  багатовікова  самобутня

культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під  паром.     Скотарство,  полювання,  рибальство  і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів  із  заліза  і  кольорових  металів  займалися  переважно  майстри-

професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським.  У  Київській  Русі  склався  переказ  про  братів-ковалів,  які

перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють

дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються».

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові  сукна  і  полотна,  їм  було  знайоме  складне  малюнкове  ткання  і

вишивка.  Високим  умінням  відрізнялися  майстри обробки  шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти доста різних ремісничих  спеціальностей.  Спеціалізація  при цьому йшла  не  за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри

займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця,  кожний  з  майстрів  повинен  був  володіти  принаймні  декількома

спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та  землями.  Згодом  зародилися  товарно-грошові відносини.  Про  це  свідчать  скарби  срібних  римських,  візантійських  і

арабських монет. До речі монети візантійських  імператорів Анастасія I (491-518 рр.) Юстиніана I (527-565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е.  Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії,

як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари. Відбувалося

швидке зростання міст. Якщо ще в VI ст. готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX ст. скандинави називали Русь  Гардарікою  –  «країною  міст».  До  початку  Х  ст.  в  літописах згадуються понад двадцять міст.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих

родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна  сім'я.  Родова  община  називалася  «мир»  або  «верв»

(вірьовкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників, крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь з добром.

Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Зазвичай князя обирали або призначали для

відсічі зовнішнього ворога, але по мірі формування князівських дружин з молодців, готових за командою вдатного ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х ст. великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину. Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні.

У IX-X ст. широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кістені на ланцюгу

або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються  кольчуга,  шолом.  Давньоруські  воїни  уміло

влаштовували

засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х ст. Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих

зіткнень з Руссю і особливо – не допускати її союзу з кочовиками. Вже у VI ст. руські князі мали кораблі з вітрилами і веслами, які досягали берегів Візантії.

Р елігійні вірування. Давні слов'янські вірування були язичницькими   і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала

віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та могутності: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває  його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог  вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл – бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та ін.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало      схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот.

Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко  з  каменю.  Унікальним  пам'ятником  культової  скульптури  є  так званий  Збручський  ідол.  Вчені  досі  сперечаються,  кого  ж  саме  він зображає. Одні вважають, що це ідол божества Святовита. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. «Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили», - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси – духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися

безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи,  вони  вірили  у  пекло,  небесну  твердь,  центр  світу  ("світове дерево"),  вирій  (місце  на небі,  куди  відлітають  душі  померлих праведників). Життя людини підлегле долі – «суду Божому». Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини. Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.