Культурні процеси 50-80-х років. Українські «шістдесятники».

У  другій  половині  40-х  рр.  тривала  відбудова  матеріальної  бази

культури. І вже за  п’ять років практично повністю було відновлено діяльність закладів культури, науки і освіти. Це був результат героїчної праці українського народу, а також братерської допомоги, яку надали й інші республіки.

Оскільки під час окупації було зруйновано систему навчальних закладів  в  Україні,  велика  увага  приділялася наданню  можливості одержати  освіту  тим,  хто  був  позбавлений  її  при  гітлерівцях.  Була прийнята ціла низка постанов про поліпшення роботи шкіл, організацію всеобучу. В результаті проведеної роботи на початок 50-х років в Україні кількість учнів наближалася до довоєнної. Розгорталася система вечірньої освіти для дорослих. Були розроблені заходи з поліпшення вищої освіти, поширення заочної підготовки фахівців.

Відроджувалися також наукові структури. Після смерті в 1946 р. президента АН УРСР академіка О. Богомольця академію очолив академік

В.Палладін.

Війна  і  окупація  призвели  до  зруйнування  міст  і  сіл  України, пам’яток  вітчизняного  зодчества.  У  період  першого  повоєнного

десятиріччя були повністю відроджені з руїн міста України. Містобудівництву  цього  часу притаманні  поквартальна  забудова, орієнтація на створення завершених архітектурних ансамблів. Фасади декорувалися різноманітними архітектурними формами класики у поєднанні з елементами і мотивами українського бароко. Створювались серії  типових  проектів  жилих  будинків,  шкіл,  дитячих  садків  тощо.  В

будівництві використовувалися нові матеріали і конструкції, що поступово призводило до зміни стилістичної спрямованості архітектури. Масова житлова забудова 60-70-х років задовольняла потребу в житлі, але це призвело до втрати своєрідності архітектури, адже 80-90 % житлових і навіть культурно-побутових споруд зводилися за типовими проектами.

Серед громадських споруд 70-х років художньо вирізняються Палац культури  «Україна» (1970 р., архітектор  Є.Маринченко),  Будинок інституту технічної інформації (1971 р., архітектор Л.Новиков, Ю.Броєв) у Києві. У 1981 році була споруджена нова будівля Одеського театру музичної комедії на 1300 глядачів. Театр у сучасних динамічних формах створили одеський архітектор Г.Топуз та інженер А.Лобовський.

У мирні роки митці створювали нові літературні, живописні, музичні твори, які збагачували українську національну культуру. У перші повоєнні

роки в українську літературу увійшло покоління молодих поетів, прозаїків, драматургів, які пройшли сувору школу війни. З’явилися романи, повісті, оповідання про подвиг народу у кривавій війні. Етапним серед них є роман О. Гончара «Прапороносці». Цій же теми присвячені книги «Жива вода» Ю.Яновського,  «Тайна  Соколиного  бору»  Ю.  Збанацького.  Пафосом

перемоги сповнені твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, П.Воронька. Активно розвивалися усі жанри письменства у наступні роки. На новому етапі розвитку літератури увага письменників була звернена на актуальні проблеми сучасності.

Після визволення України від фашистських окупантів тривало

відновлення музичних театрів, концертних організацій, навчальних музичних закладів, створювалися нові виконавські колективи. Серед музичних творів, які виникли в повоєнне десятиріччя, увагу привертали 2-а симфонія К. Данькевича, симфонічні поеми «Пісня юнаків» та «Дніпро» С.Людкевича, опери «Молода гвардія» Ю. Мейтуса та «Богдан Хмельницький» К. Данькевича. У другій половині 40-50-х років розвитку набуває пісенний жанр. Популярними стають пісні П. Майбороди, О.Філіпенка, А. Кос-Анатольського, І. Шамо та ін. Українська хорова музики збагатилася творами Б.Лятошинського, Ф. Козицького, О.Штогаренка, М. Колесси.

Визнання здобули твори українських художників Т. Яблонської, В.Костецького, Ф. Манайла, гравюри та офорти В. Касіяна, М. Дерегуса,

Л.Ловицького.

Таким чином, українська культура вийшла із важких воєнних випробувань  знекровленою,  зруйнованою,  але  живою.  Подолавши

роз’єднаність своїх земель, Україна здобула можливість відродити науку,

освіту, мистецтво, спираючись на спільні зусилля Сходу і Заходу. На жаль, сталінізм  не давав  можливості  повною  мірою  розгорнути широкомасштабні відбудовчі  процеси.

Друга половина 50-х та початок 60-х рр. в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Могутній імпульс цьому процесові надав XX з’їзд КПРС та офіційне засудження «культу особи» Сталіна. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену, зокрема, національною проблематикою. Промову М.Хрущова під час декади українського мистецтва в Москві на захист української мови було сприйнято як початок нової державної політики.

Наступні роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, відбувалися процеси реабілітації, повернення в культуру спадщини репресованих митців, зростання по- бунтівничому  настроєних  і  по-новаторському  естетично  зорієнтованих

культурних, літературно-мистецьких сил («шістдесятництво»), спостерігалося пробудження серед частини молоді активного інтересу до

історико-культурних та політичних питань (Клуб творчої молоді в Києві,

дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву). У цей час виникла нова хвиля української радянської інтелігенції, яка шукала шляхи до джерел, вимагала повного знання вітчизняної історії, культури. Вийшли на творчу арену молоді поети  В. Коротич, В. Симоненко, В.Стус,

Л.Костенко, Є. Сверстюк, які внесли новий плин у художнє життя. В

«самвидаві» поширювалися есе В. Мороза («Хроніка опору», «Із заповідника ім. Берії»), твори Є. Сверстюка («Собор у риштованні»), М.Осадчого («Більмо»), І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи — протести до партійних і державних керівних органів проти нищення пам’яток української культури, репресій, русифікації. Трагічною була доля

одного з найталановитіших поетів 60-70-х рр. Василя Стуса. У 1979 р. він повернувся до Києва після ув’язнення в Мордовії і відразу знову був засуджений на 15 років. У таборі для політв’язнів на Уралі він і помер у

1985 р. Зараз поета посмертно реабілітовано, його прах перенесений на батьківщину, йому присуджено Державну премію Української РСР ім. Т. Шевченка (1990 р.).

Літературне життя кінця 50-х – 60-х років характеризується

атмосферою загального піднесення, активізацією творчої думки, взаємовпливу братніх національних культур єдиної багатонаціональної держави. У 1961-1967рр. в Україні були проведені декади і тижні російської, білоруської, узбецької, таджицької, молдавської, латиської літератур. Декади і тижні української літератури і мистецтва пройшли з успіхом майже в усіх республіках Радянського Союзу. 150-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка святкувалося всіма народами СРСР.

Надбанням українського читача стали кращі твори народів СРСР, зарубіжної  літератури, перекладені  українською мовою.  В свою чергу твори українських письменників і поетів перекладались всіма мовами Радянського Союзу -  їх було більше 100 – і видавались мільйонними тиражами.

У 60-80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники, кількість яких постійно збільшувалась, що свідчило про свободу творчої думки і можливість кожного розкрити свій талант.

Зростанню творчої активності письменників сприяла організація видання серії «Романи і повісті», альманаху «Сузір’я», щоквартальника

«Поезія»,  бібліотечних  серій  «Витоки  дружби»,  «Скарбниці  братських

літератур»,  «Вічний  революціонер».  Вийшли  «Шкільна  бібліотека»,

«Бібліотека  української  літератури»  у 80-ти  томах.  Надруковані багатотомні зібрання творів І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Мирного, П.Тичини, Я. Галана та інших письменників.

Протягом тільки 60-х років письменники України написали чимало творів різних жанрів – романів, повістей, оповідань, що стали істотним

внеском у розвиток української літератури. Значними були здобутки у прозі. За цей час вийшли романи «Вир» Г.Тютюнника, «Правда і кривда» М.Стельмаха, «Дикий мед» Л.Первомайського, «День для прийдешнього» П.Загребельного, «Крапля крові» Ю.Мушкетика та багато інших.

Чутливою до новизни життя, до змін, що відбувались у психології

сучасника, була українська поезія. Значними поетичними явищами стали збірки  «Полудень  віку» і  «Листи  на  світанні» А.Малишка, «Ми  – свідомість людства» П.Тичини, «Італійські зустрічі» М.Бажана, поезії П.Воронька, М.Нагнибіди, Л.Первомайського та ін..

50-70-ті рр. були часом виходу узагальнюючих наукових праць у

галузі суспільних наук, літературознавства і мовознавства. Було видано першу в історії українського народу україномовну універсальну енциклопедію,  двотомний  «Словник  української  мови»,  8-томну  в  10 книгах академічну «Історію Української РСР», 8-томну «Історію української літератури». Велика синтетична праця «Історія українського мистецтва» удостоєна в 1971 р. Державної премії УРСР. Наприкінці 50-х- початку 60-х рр. побачили світ «Матеріали до вивчення історії української літератури»  —  цінне  джерело,  яке й  нині  залишається  важливим посібником для кожного, хто вивчає історію української культури. Тоді ж було підготовлене фундаментальне академічне двотомне етнографічне дослідження «Українці». Побачив світ перший радянський посібник з історії української культури (М.Марченко).

В 70-80 рр. виникло багато яскравих художніх творів. У цей час розкрився  яскравий  талант  Григора  Тютюнника,  якого  літературознавці

порівнюють з відомим російським письменником В.Шукшиним. Державну премію УРСР 1978 р. було присуджено  автору яскравої національної дилогії «Лебедина зграя» і «Зелені млини» Василю Земляку. Світ давній і нинішній відкривали читачі в романах П.Загребельного, С.Скляренка.

Негативні наслідки для культурного розвитку мала сумнозвісна дискусія 1968 р. про роман О. Гончара «Собор», в якому автор виявив

занепокоєння негативними явищами в морально-духовній сфері радянського суспільства, а  також VI  пленум  правління  Спілки письменників України восени 1970 р., на якому було оголошено перелік

«ідеологічно невитриманих» творів. Лише в останні роки побачили світ окремі твори І.Чендея, В. Дрозда, Р. Іваничука, О. Бердника. На початку

70-х рр. поширювалась критика письменників, поетів, перекладачів, науковців І.Білика, М. Лукаша, Г. Кочура, Б. Харчука, Г. Нудьги; критикувались  також  художні  і  наукові  твори,  зокрема:  дослідження

І.Іллєнка «Григорій Квітка-Основ’яненко», 8-го тому «Історії української літератури».

З середини 50-х років відбувався розквіт українського

кінематографу, працювали кіностудії – Київська ім. О.Довженка, Одеська, Ялтинська, а також студії хронікально-документальних та науково- популярних фільмів. В українське кіно прийшло нове покоління молодих кінематографістів, збільшився випуск картин, збагатилася їх тематика.

Знаходить подальший розвиток у кінематографі біографічний жанр

—  фільми  «Іван  Франко»  (режисер  Т.  Левчук),  «Григорій  Сковорода»

(режисер І.Кавалерідзе). Проблеми сучасності знайшли втілення у фільмах, знятих на Одеській кіностудії: «Два Федори» (режисер М.Хуциєв),  «Весна

на Зарічній вулиці» (режисери Ф.Миронер і М.Хуциєв).  У картинах 60-х

років спостерігається звернення до внутрішнього світу героя. Увагу кінематографістів знову привертають твори української класики («Лісова пісня», режисер В. Івченко; «Вечір напередодні Івана Купала», режисер Ю.Іллєнко; «Кам’яний хрест», режисер Л. Осика), зростає зацікавленість

жанром комедії («За двома зайцями», режисер В.Іванов, «Катя-Катюша», режисер Г.Ліпшиць), створюються фільми для дітей і юнацтва.

Однією  з  головних  тем  українського  кінематографу залишається тема перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні. На Одеській кіностудії у 1959 році було знято фільм «Жажда», в якому розповідалось про реальні події в Одесі 1941 року, коли фашисті захопили водопостачальну станцію і місто залишилось без питної води. Радянські

воїни відбили ворога, але багато з них загинули (режисер Є.Ташков).

Темі боротьби радянського народу із фашистськими загарбниками присвячено багато фільмів Київської кіностудії ім. О.Довженка. Найкращі

з них: «Подвиг розвідника» (1947 р.), «Вдали от Родины» (1960 р.),  «В бій йдуть тільки ―старіки``» (1973 р.) – це, мабуть, найліричніше і найромантичніше оповідання  про драматичні події  Великої  Вітчизняної

війни. Режисер і актор цього фільму Леонід Биков, який зняв також «Ати - бати, йшли солдати» був удостоєний Державної премії ім. Т.Шевченка и Срібної медалі ім. О.Довженка. Багато фільмів студії Довженка було присвячено партизанській боротьбі у ворожому тилу на території окупованої  фашистами  України:  «Дума  про  Ковпака»  (1975  р.),

«Підпільний обком діє» (1978 р.), «Чекайте зв`язного» (1979 р.), «Чекаю і

сподіваюсь» (1980 р.), «По зову серця» (1986 р.). У 1990 році було знято кіноепопею «Війна. На західному напрямку» за однойменним романом І.Стаднюка.

Виникло «українське поетичне кіно» — унікальне культурне явище, яке привернуло увагу творчістю С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л. Осики,

І.Миколайчука, допомогло українській інтелігенції об’єднувати творчі зусилля.  Важливою подією для українських діячів кіно стало створення Спілки працівників кінематографії України, установчий з`їзд якої відбувся в січні 1963 року. Про велику популярність кіно свідчить той факт, що кінотеатри відвідували в середньому близько 1 млн. глядачів щорічно. А фільм Одеської кіностудії «Весна на Зарічній вулиці» за рік в кінотеатрах

подивились більше 30 мільйонів глядачів.

Особливою популярністю і любов`ю серед глядачів всього Радянського Союзу користувались українські актори, які знімались в багатьох  радянських  фільмах:  видатні  режисери  і актори  Сергій Бондарчук,  Леонід  Биков,  актори  Борислав  Брондуков,  Людмила Гурченко. Продовжують і сьогодні працювати Ада Роговцева, Богдан Ступка, Василь Лановий та багато інших.

У духовних надбаннях українського народу в 60-80-ті роки важливе місце посідало образотворче мистецтво, яке досягло вищого ступеня розвитку. Вже в 60-ті роки українські художники створили самобутню мистецьку школу, твори якої посіли гідне місце у загальному розвитку образотворчого  мистецтва.  Відроджують  давню  традицію  українського

народного  живопису  Т.Яблонська  та  В.Зарецький.  Вони  стали

фундаторами фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся і розвивається в наступні десятиріччя. Високе визнання одержали картини «Ранок Сибіру» В.Чеканюка, «Незабутнє.1943 рік»  А.Пламеницького,  «Урожай» А.Сафаргаліна,  «Вистояли» В.Пузиркова, «Неходженими стежками» О.Хмельницького, а також скульптурні  твори М.Рябініна, А.Білостоцького, В.Бородая,  графічні роботи Г.Якутовича, О.Пащенка В.Мироненка, А.Базилевича.

Вагомим  був  внесок  у розвиток  образотворчого мистецтва художників В. Касіяна,  М. Глущенко, М. Дерегуса  та  ін. У  республіці кадри  художників  готували  Київський  художній  інститут,  Львівський

інститут прикладного і декоративного мистецтва, Харківський художньо- промисловий інститут, Український поліграфічний інститут (Львів), Одеське художнє училище ім. Грекова та ряд інших середніх спеціальних

навчальних закладів.

За ці роки було встановлено пам`ятники  О.Пушкіну та М.Лисенку в Києві (скульптор О.Ковальов) М.Шашкевичу у Поліссі (Д.Крвавич), Т.Шевченкові в Одесі, Москві (М.Грицюк, Ю.Сінькевич, А.Фуженко), І.Франку у Львові (В.Борисенко, Е.Мисько, В.Одрехівський).

Розвиток науки, освіти, мистецтва в той час свідчив про потенційні можливості народу, про його потяг до реалізації себе в культурній творчості.

В музиці плідною була творчість композиторів старшого покоління, її  збагачувала  авангардна  музика     композиторів-шістдесятників

Л.Грабовського, В.Годзяцького, Сильвестрова, В.Загоруєва. Розвиток української музики характеризувався збагачення всіх її жанрів, зокрема великої музичної форми. З`являються опери «Арсенал», «Тарас Шевченко» Г.Майбороди, «Назар Стодоля» К.Домінчина, «Украдене щастя» Ю.Мейтуса та ін.

Широку  популярність  серед  знавців  і  любителів  музики  здобули

твори  Г. Майбороди  і  П. Майбороди, А. Кос-Анатольського, А.Штогаренка,  Ф.Шамо,  О.  Білаша та  ін.  Високого  рівня  досягла українська виконавська культура. Широкого визнання набули співаки Б.Гмиря, Д. Гнатюк, М.Кондратюк, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, А.Солов’яненко, Ю.Гуляєв та ін. Творчі досягнення українських митців ставали відомими далеко за межами СРСР.

Нових барв набула в 70—80-ті роки музика Л.Дичко, І.Шамо, М.Скорика,  Є.Станковича.  Великою  популярність  користувалися

виконавці масової естрадної пісні С.Ротару, В.Зінкевич, Н.Яремчук.

Пропаганді народної музичної творчості сприяла діяльність таких художніх колективів, як Державний симфонічний оркестр України, хорові капели «Думка», «Трембіта», Український народний хор, Закарпатський народний хор, квартет ім. М.Лисенка та багато інших.

Особлива  роль  у другій  половині  ХХ століття  належала театральному мистецтву. Одним із провідних театрів республіки був Київський державний академічний театр опери і балету Української РСР ім. Т. Шевченка. Його репертуар збагатився оперою «Ярослав Мудрий» Г.Майбороди, балетами «Легенда про любов» А.Мелікова та «Світанкова поема» В.Косенка. Важливе значення мали Київський драматичний театр ім.  І.  Франка,  російський  драматичний  театр  ім. Лесі  Українки, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченка і російський ім. О.Пушкіна. Лабораторією творчого пошуку наприкінці епохи «застою» став Київський молодіжний театр, коли його очолював яскравий режисер Лесь Танюк. На українській сцені плідно працювали також режисери С.Сміян, А.Скибенко, О.Король, В.Афанасьєв, О.Беляцький, І.Равицький, М.Шейко.  Високохудожні  образи створювали  актори  Н.Ужвій, І.Твердохліб, В.Дальський, В.Добровольський, О.Кусенко, А.Роговцева. Видатні оперні співаки Д.Гнатюк, А.Солов`яненко, А.Мокренко, М.Кондратюк, Є.Мірошниченко виступали і були популярними на російській сцені і за межами країни.

Важливим театральним       центром залишалась Одеса:

всесвітньовідомий  академічний  театр  опери  і  балету,  Український

музично-драматичний  театр  ім. В.Василька, російський  драматичний театр, театр музичної комедії ім. М.Водяного відображали творчу атмосферу і активне культурне життя  нашого міста.

У 50-80-ті роки відбувався подальший процес розширення мережі клубів, бібліотек, музеїв.  Вже на початок 1965 року в Україні працювали

майже 30 тис. масових бібліотек, 130 музеїв, більше 23 тис. клубних закладів тільки в сільській місцевості. Тобто кожна людина – навіть в самому далекому селі – мала можливість прилучитися до культурних надбань, задовольняти свої культурні запити.  Багато уваги приділялось підготовці кадрів для культурно-освітніх закладів – існували інститути культури та культурно-освітні училища.

Велику роль у подальшому піднесенні культурно-освітнього рівня широких народних мас відігравали народні університети, діяльність яких

ґрунтувалась на громадських засадах. Активізувала свою роботу художня самодіяльність, що було характерно як для міста, так і для сільської місцевості. Багато самодіяльних композиторів, художників, поетів зробили свій внесок у розвиток художньої скарбниці народу. У художній самодіяльності брали участь понад 4 млн. трудящих; в Україні діяло понад

120 тис. аматорських гуртків, 105 самодіяльних народних театрів, близько

50 народних ансамблів і симфонічних оркестрів, які за своїм художнім рівнем і майстерністю. Наближались до професійних колективів.

Плідно  працювали  самодіяльні  митці  і  в  галузі  образотворчого мистецтва – їх налічувалось понад 10 тис. Широкого визнання дістали

твори лауреата Шевченківської премії М.Приймаченко, а також К.Білокур,

Г.Собачко, Г.Леончук, Л.Спаської, С.Чайки, Г.Верес на ін.. Діяло більше

500 студій образотворчого мистецтва, які відвідували понад 5 тис. робітників, колгоспників, службовців. Дедалі більшого розвитку в Україні набувало декоративно-ужиткове мистецтво. Народні майстри створюють килими, вишивки, тканини, гончарні вироби, різьблення з дерева та ін.

Тобто  однією  з  яскравих  і  характерних  рис  культурного  життя українського народу був розквіт народної самодіяльної творчості.

Свідченням цього стало не лише збільшення кількості самодільних письменників, поетів, композиторів, танцюристів, музикантів, співаків, а й піднесення  художнього  рівня  самодіяльної  народної  творчості,

наближення її до професійного мистецтва.

Значними були досягнення науки. Вчені України зробили великий внесок у розвиток фізики, технічних та сільськогосподарських наук. Так, у

1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів. Школа академіка В.М. Глушкова була однією з найвпливовіших у кібернетиці. Україна стала центром досліджень із техніки зварювання металу: під керівництвом академіка Є.О.Патона працював інститут електрозварювання і мостобудування. На Україні  конструювались  і  будувались  ракети  і  літаки,  трактори  й

комбайни, великі автобуси і морські кораблі, телевізори та багато іншої техніки, товарів споживання тощо.

Радянська Україна брала активну участь у засвоєнні космосу. Біля витоків космонавтики  стояли академік С.П.Корольов, юнацькі роки і навчання якого пройшли в Одесі, академік В.П.Глушко, який народився і

навчався також в Одесі. Космонавтом № 4 у світі був українець П.Р.Попович. В Одесі народився один з перших космонавтів Г.Т.Добровольський, українського походження були радянські космонавти Г.Т.Береговий, Г.С.Шонін, А.А.Волков, В.А.Ляхов,  Л.Ф.Кизим, Л.І.Попов, В.В.Васютін, А.С.Левченко. Це герої, які двічі й тричі літали в космос.

СРСР  мав  неофіційний  статус  країни,  громадяни  якої  читають

найбільше в світі. Тільки у 1970 році в Україні було видано більше 8 тис. назв книжок, наприкінці 80-х років – майже 8,5 тис. видань при загальному тиражі майже 200 млн. примірників, з них українською мовою – майже

100млн.  У республіці видавались газети і журнали: загальнополітичні, літературно-художні, фахові, розраховані на працівників різних галузей промисловості і сільського господарства, науки, культури. Як книги так і періодичні  видання  були  доступними:  кожна  сім`я  мала  можливість

передплачувати 10 і більше періодичних видань.

У 80-х рр. продовжується розвиток української культури. Повернулися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження  української  літератури  й  культури  гідну  роль  відіграли

«шістдесятники»,  загартовані  у  протистоянні  офіційній  ідеології.

Л.Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблюючись у проблему обов’язку митця перед народом (роман «Маруся Чурай»); В.Голобородько філософськи  осмислив сенс  людського  життя;  Р.  Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу («Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю»).

Таким чином, розвиток української культури протягом 50-80-х років ХХ століття був яскравим і плідним,  відбувалося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, яке сприяло усвідомленню

необхідності глибоких соціокультурних перетворень заради збереження українського народу та його культури. Протягом 1986-88 рр. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у

ширших колах інтелігенції розгорнулися дискусії. Українська інтелігенція на перший план висувала проблематику захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини в повному обсязі.

 

 

7.2. Культура в часи перебудови та становлення незалежної держави. Проголошення незалежності України у 1991 році і розбудова самостійної держави створили нові умови для розвитку культури. Вже  на початку 1992 року Верховна Рада ухвалила головний документ державної культурної політики цього часу — «Основи законодавства України про

культуру». «Основи» стали величезним кроком уперед. Тут було прокламовано принципи державної політики в галузі культури, що загалом збігаються з міжнародними, однак, з-поміж головних пріоритетів названо

«відродження  й  розвиток  культури  української  нації»,  а  також

«утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті», що, як законодавчо зафіксоване положення може в певних умовах

стати підставою для  запровадження цензури  чи позбавлення підтримки

певних мистецьких явищ, визнаних не досить високоморальними чи не гуманістичними.

«Основи» стверджують, що «в Україні гарантується розвиток мережі різних за видами діяльності та формою власності закладів, підприємств та

організацій культури...». Натомість реальних механізмів державної підтримки  недержавних  культурно-мистецьких організацій  «Основи» не

створили, а щодо заохочення спонсорства та благочинства — відсилали до чинного законодавства, яке й донині лише розробляється.

Щодо державного фінансування культури «Основи» вказували, що воно «здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського та  місцевих  бюджетів,  а  також  коштів  підприємств,  організацій,

громадських об’єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідне фінансування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків

національного доходу України». Однак ця «гарантія» залишилася гаслом

— насправді витрати на культуру в бюджеті України останніх років поволі знижувалися від 2 % на 1992 р. до 0,8 % на наступні роки. Окрім того, ринкові  реформи  унеможливили  нормативний  механізм  фінансування,

розрахований на планову економіку з контрольованими державою цінами.

Українська Конституція, яку було прийнято влітку 1996 р., проголошує  гарантії  свободи  мистецької  творчості  й  широкий  доступ

громадян до всього комплексу культурних надбань народу, без огляду на політичні переконання. За останній час ухвалено низку галузевих законодавчих актів, зокрема, закони України про бібліотеки, творчі спілки, музеї,  кінематографію,  благодійництво.  Було  зроблено  ряд  важливих

кроків у справі реформування системи організації культурного життя, визначено пріоритети державної політики у галузі, зроблені певні кроки для  збереження  й  підтримки  центрів  духовного  життя,  розроблено

Концептуальні напрями розвитку української культури, якими визначено, що культура українського суспільства — важливий чинник системи національної безпеки. Вона може відіграти важливу роль у протистоянні

таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація, особливо серед молоді.

Першорядне значення надається підтримці й розвитку культур національних меншин, всіх етнічних груп, які мешкають в Україні. Досягнення цих цілей здійснюється шляхом створення механізмів підтримки і функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від

форм власності, підпорядкування та правового статусу закладів, підприємств, організацій культури. Поряд із державними структурами та органами місцевого самоврядування ці завдання розв’язують творчі спілки професійних митців, благодійні фонди, національно-культурні товариства, інші культурницькі інституції, що діють у сфері культури.

В умовах творчої свободи, незважаючи на господарську кризу, відбувся певний розвиток різних жанрів та видів мистецтва, пожвавилося театральне, музичне, художньо-виставкове життя. Виникли нові незалежні театри, приватні галереї, проводяться різностильові мистецькі акції. Протягом останніх років створено нові державні заповідники та музеї.

В  останні  роки  спостерігалося  пожвавлення  інтересу  до  народної

творчості, народних традицій, ремесел, обрядів. Адже вони забезпечують безперервність  культурних  процесів,  є  тим  дорогоцінним  джерелом, з якого повниться професійне мистецтво. Нині в Україні спостерігається відродження народних традиційних ремесел. Осередками цього процесу стали заклади культури клубного типу, які для значної частини населення, особливо тих, що проживають у сільській місцевості, часто лишаються єдиними осередками культури. Клубна мережа України на сьогодні охоплює понад 20 тис. закладів, переважна більшість яких розташована на селі.

Враховуючи особливості етнічної ситуації в нашій державі, приділяється велика увага питанням розвитку культур, мов, традицій національних меншин. Але, водночас, комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніж у західних країнах з міцними традиціями

приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектора» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерційному попиту. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася в масову свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й далі нерідко провідні місця посідає неукраїнська масова культурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки — нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно.

Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до

України. Для сучасної української молоді «найкращими» здаються не лише американські автомобілі, але й фільми,  якими переповнені кінотеатри і українське телебачення, поп-музика, кінозірки, а в результаті — принесені цими «культурними продуктами» життєві цінності – влада грошей, жорстокість, насильство, та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний

обмін, на жаль, має однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення в життя принципів вільного культурного обміну, все ж він залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає у нас, як поки що слабшого партнера, значно більше ніж дає, передусім — можливість органічного самостійного культурного розвитку. Тому висновок: аби не втратити свою унікальну культуру, слабші нації мають захищати свою економіку, культурно-розважальну індустрію,  але  не  через  заборони  та  бар’єри,  а через  впровадження  сприятливих  податкових  та  інших  механізмів  для

національного виробника культурно-мистецьких цінностей.

На сьогодні базовими законодавчими актами, які визначають правовідносини  у  сфері  культури,  залишаються  Основи  законодавства

України про культуру та міжнародні Конвенції, ратифіковані Україною. Робота над  оновленням нормативно-правової  бази  культури  нині

зосереджена на таких напрямах:

— розробка проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регламентували діяльність органів виконавчої влади, обов’язки місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері здійснення культурної політики;

— розробка проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів про спонсорство, меценатів та організації, діяльність яких не спрямована на одержання комерційного прибутку;

— вдосконалення законодавства про творчу діяльність, творчі спілки та асоціації,  захист  авторських  прав  митців,  інтелектуальної  власності,

соціальний захист працівників культури і мистецтв;

— розвиток сучасного законодавства про охорону культурної спадщини, правил переміщення культурно-мистецьких цінностей, створення можливостей доступу до художніх надбань.

Втім не лише українські законодавці, а й громадська думка в перші роки незалежності не були готові до реформування культурної політики на нових засадах, пристосування її до умов громадянського суспільства та ринкової  економіки.  Головними  вимогами  культурно-мистецького

середовища у той час були такі: збільшення бюджетного фінансування та повне звільнення закладів культури від оподаткування. Перші невмілі й нерідко невдалі спроби недержавних мистецьких організацій існувати в

умовах вільного ринку, лише за рахунок власноручно зароблених коштів, породили в цьому середовищі не стільки прагнення ефективніше господарювати,  скільки  бажання  повернутися  під  державну  опіку.

Показовим є приклад київських незалежних театрів — протягом 1992-1994 рр. майже всі вони або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування. Особливо очевидним був брак державної позиції щодо масової культури в Україні, небезпечний в умовах експансії закордонної, передусім, американської  комерційної «культурної» продукції.

Великого удару по інфраструктурі культури завдала господарська криза, що загострилася ще в 1989-1990 рр., та гіперінфляція: за три перші роки незалежності ціни виросли в 1200 разів, практично припинилося будівництво в культурній інфраструктурі. Закривалися кінотеатри, клуби, особливо профспілкові, на 20-25 % скоротилася кількість працівників, зайнятих у цій сфері. Багато талановитих митців, передусім, музикантів, співаків виїхали працювати за кордон не за фахом. Особливо глибокою була криза в кінематографі та книговидавництві — галузях, дуже залежних від фінансування та технічного озброєння. Однак за рахунок ініціативи громадськості та місцевого самоврядування у ці ж роки продовжували відкриватися нові музеї, театри-студії, мистецькі галереї, приватні видавництва. Втім їх діяльність дуже стримує недосконала правова база: практично повна відсутність законодавчої підтримки організацій, не орієнтованих на одержання прибутку.

У цих умовах поширеною стала думка про «занепад української культури», хоч  насправді  можна  говорити  лише  про  господарський занепад державно-комунальної «галузі культури», цілком залежної від бюджетного  фінансування.  Натомість  у  культурі  як  такій  відбувалися

складні, суперечливі процеси глибинної трансформації, не завжди підтримувані відповідними законодавчими та господарськими акціями держави.

Мережа масових бібліотек, що існує нині в Україні, фактично сформувалася  ще  за  радянських  часів,  навіть  ще  перед  Великою

Вітчизняною  війною і потім  лише модернізувалася та реорганізовувалась.

На початку 60-х рр. кількість масових державних бібліотек зросла до 30 тис.,  протягом 70-х рр. цю мережу було централізовано — створено 500 районних, близько 100 міських та 16 дитячих «централізованих бібліотечних систем», які  поповнювались та фінансувались державою.

Сьогодні найсучаснішою і найавторитетнішою в Україні є

Центральна наукова бібліотека  Академії наук ім. В.Вернадського (більше

11 млн. томів). Система бібліотек потребує наразі допомоги. З цією метою прийнято  постанову  Кабінету  Міністрів  «Про  соціальні  нормативи

забезпечення  населення  публічними  бібліотеками».  Кабінет  Міністрів

також  ініціював розробку «Національної  програми  збереження бібліотечних і архівних фондів», програми створення загальнодержавної

цілісної  автоматизованої  інформаційно-бібліотечної  системи  із входженням в Інтернет.