Державні видатки і збалансування дефіциту державного бюджету

Уряд мобілізує кошти до державного бюджету через податки, а відтак здійснює видат ки. Державний бюджет України містить чимало статей видатків, які можна згрупувати у шість основних напрямів: 1) національна оборона; 2) утримання державного апарату; 3) фінансу­ вання бюджетного сектора економіки; 4) соціальні видатки; 5) фінан­ сування розвитку економіки; 6) проценти за державний борг. Обсяг кожного з напрямів видатків установлюється в законодавчому по­рядку і відбиває політику уряду.

У структурі видатків державного бюджету України найвагоміши­ми є частки, пов'язані з утриманням державного сектора економіки (освіта, правоохоронна діяльність, охорона здоров'я, житлово-кому­нальне господарство, наука, культура, спорт тощо), з фінансуван­ням національної економіки, обслуговуванням державного боргу, а також заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Державний бюджет має бути збалансованим. Це означає, що видат­ки мають дорівнювати доходам. Якщо доходи перевищують видатки, то має місце надлишок, або профіцит, бюджету; якщо, навпаки, видат­ки більші за доходи, то виникає дефіцит бюджету. Майже всі країни, за небагатьма винятками, мають нині дефіцит бюджету.

Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, нази­вають рівнем дефіцитності бюджету. Якщо такий рівень становить 1—2%, ситуація є терпимою, якщо більший, то підриваються підва­лини стабільності економіки.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету:

підвищення податків;

додаткова емісія грошей, або сеньйораж;

державні позики — випуск державних цінних паперів.

Підвищення податків має свої межі. На перший погляд може вида­ватися, що чим більші податкові ставки, тим більші надходження до державного бюджету. Проте частина економістів заперечує такий зв'я­зок, наголошуючи на важливості низьких ставок оподаткування для досягнення високих економічних результатів, у тому числі значних надходжень податків. Ці економісти вважають, що у довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує крива Лафера.

Криву Лафера пояснюють так. За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці грома­дян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся

національна економіка стане тіньо­вою. Тому знову ж не буде податко­вих надходжень.

Що є між цими крайнощами? Якщо податкові ставки зростають від нуля, то податкові надходження збільшуються. Тоді за певного рів­ня ставок податків (чимало еконо­містів вважають, що він становить 40%) люди починають менше пра­цювати в офіційній економіці та спрямовують свою активність у ті­ньову економіку. Відтак державні податкові надходження фактично зменшуватимуться, навіть якщо податкові ставки збільшуватимуть­ся. Хоча багато економістів скептично оцінюють криву Лафера, все ж підвищення податків як метод збалансування бю­джету, вочевидь, є обмеженим.

Рівень оподаткування, або податковий тягар у національній економіці, що нерідко вимірюється середньою податковою ставкою (відношенням реальної суми усіх податків до величини доходів фірм і домогосподарств), на думку фахівців, впливає на поведінку економіч­них суб'єктів і величину податкових надходжень.

Другий метод збалансування державного бюджету — додаткова емісія грошей, або сеньйораж. Держава випускає додаткову кількість грошей і начебто отримує додаткові доходи. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Однак він має величезний не­долік — викликає інфляцію. В Україні з 1997 р. емісію грошей для збалансування бюджету не застосовують.

Найчастіше для зрівнювання доходів і видатків держави викори­стовують позику. Для отримання позики уряд випускає і продає дер­жавні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного бор­гу. Через певний проміжок часу державні цінні папери треба викуповувати.

 Фіскальна політика — це заходи уря­ду, спрямовані на зниження безробіття чи інфля­ції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одно­часне поєднання обох заходів.

За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати струк­туру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, до­сягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впо­рядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними спалахами тощо. Особливого значення набуває фіскальна політика в перехід­ній економіці. Це пов'язано передовсім із тим, що уряд уже не може використовувати такі традиційні інструменти командної економіки, як директивне планування та централізоване ціноутворення.

Розрізняють два види фіскальної політики: стимулюваяьну та стримувальну. Стимулювальна політика спрямована на підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рів­ня зайнятості. Для її проведення уряд збільшує видатки, зменшує податки або певним чином поєднує обидва заходи. Це збільшує ін­вестиції та зменшує безробіття. За стримувальної політики уряд пра­гне знизити рівень інфляції через підвищення податків, скорочення державних видатків чи поєднуючи обидва ці заходи.