Суперечності одержавленої економічної системи

Людство ще з давніх давен жило мріями про справедливий соціальний устрій суспільства. Вони знайшли яскраве виявлення у вченнях соціалістів-утопістів: А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є, Р.Оуна, М.Чернишевського, О.Герцена. Критикуючи недоліки того капіталістичного світу, в якому жили, вони пов'язували свої думки про майбутнє із суспільним веденням господарства і колективізмом. На вищій стадії розвитку капіталізму з'явились наукові соціалістичні теорії. Зокрема К.Маркса та Ф.Енгельса, які, на їх погляд, обґрунтували необхідність переходу до нового ладу - соціалізму. Соціалізм розглядався як суспільство, в якому влада належить трудящим, приватна власність замінена суспільною власністю, знищена експлуатація людини людиною і відносини між людьми виступають як відносини співробітництва членів єдиної трудової асоціації. В ньому економічний розвиток підпорядкований не інтересам приватних власників, їх наживі, а задоволенню потреб суспільства і всебічному розвитку кожного його члена: відповідно анархія виробництва в масштабі суспільства замінюється суспільно-планомірним регулюванням.

Побудова соціалізму була оголошена в країнах, де при владі стояли комуністичні партії, зокрема в СРСР, Угорщині, Східній Німеччині (НДР), Чехословаччині, Польщі, Румунії, Болгарії, Албанії, Югославії, Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі, в Монголії та на Кубі. Більшість з них була інтегрована в Раду Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).

Однак практика соціалістичного господарювання в 1917-1990р.р. XX століття виявила суттєві відхилення від теоретичних положень, що привело до кризи та розпаду світової системи соціалізму. Насамперед це знайшло прояв в тому, що соціалізм виявився саме командно-адміністративною, тоталітарною економічною системою.

Основні причини цього можна звести до того, що:

1)Соціалізм будували країни з відносно низьким рівнем продуктивних сил (порівняно з розвинутими капіталістичними країнами).

2)Стартовою складовою було обрано соціалістичну революцію, внаслідок якої націоналізація крупних підприємств здійснювалась шляхом конфіскації приватної власності, що вилилось в тотальному одержавленні економіки і привело до відчуження виробника від засобів виробництва і результатів праці; монополізм корпорацій замінено монополізмом державного органу управління, який не несе матеріальної відповідальності за результати виробничо-фінансової діяльності підпорядкованих підприємств, галузей і народного господарства в цілому і не заінтересований у розвитку, технічному удосконаленні виробництва, в забезпеченні оптимальної, орієнтованої на задоволення потреб населення, структури економіки.

3) Індустріалізація як форма створення крупного машинного виробництва здійснювалась (особливо в СРСР) в умовах жахливого насильства, величезних людських жертв, грубого порушення комплексного збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства.В жертву індустріалізації, зокрема розвитку військової промисловості, були принесені сільське господарство, легка і харчова промисловість, екологія.

Внаслідок цих та інших причин, виявилось, що модель суспільства, яка ґрунтується на тотальному одержавленні економіки, не спроможна дати високих економічних і соціальних результатів; лише насильство над закономірностями суспільного розвитку, навіть з найкращими намірами, є безплідним і веде до краху суспільної системи: що й сталося на практиці.

Найбільш глибокою основою соціалістичної системи господарювання, всієї системи виробничих відносин соціалізму вважалась суспільна власність на засоби виробництва. Вона визначала цільову направленість виробництва, характер розподілу, обміну і споживання результатів виробничої діяльності.

Іншою, найбільш загальною відмінністю соціалістичної системи господарювання вважалась планомірність економічного розвитку.

Становлення на базі суспільної власності планомірного способу регулювання економіки вважалось однією з найважливіших переваг економічної системи соціалізму. Особливість соціалістичного господарювання визнавалась в тому, що суспільна власність та планомірність розвитку органічно поєднувались із товарно-грошовими відносинами, Тому механізм функціонування економічної системи соціалізму представлявся як сукупність суспільної власності, планомірності і товарно-грошових відносин.

Ядром системи соціалістичної власності вважалась так звана загальнонародна власність на засоби виробництва, яка представлялась як державна.

Поряд з загальнонародною (державною) визнавалась і кооперативна форма власності, власність громадських організацій та інших асоціацій трудящих.

Суспільна власність, поєднання в одній особі власника і працівника, повинно було органічно поєднувати особисті, колективні та суспільні (державні) інтереси. При цьому на перший план ставились загальні (спільні) економічні інтереси асоціації трудящих.

Поряд з суспільною (загальнонародною, державною) формою власності при соціалізмі існувала і індивідуальна власність працівника. Вона знаходила прояв в індивідуальній трудовій діяльності, домашньому підсобному господарстві.

В принципі ідеї щодо суспільної власності при соціалізмі заслуговують на увагу з точки зору ідеального суспільства, до якого прагнуть люди, вбачаючи в ньому його справедливий характер. Однак практичне втілення цих ідей виявилось вкрай суперечливим, що в підсумку, не давало бажаних результатів. Усуспільнення перетворилось в одержавлення, кооперативна власність стала тією ж державною (або одержавленою), індивідуальна власність набула в СРСР певної уваги лише в кінці 80-х на початку 90-х років, коли суспільне одержавлення власності перетворилось в гальмо економічного розвитку. Тим часом, ІТД була достатньо розвинутою в Польщі, Угорщині та Китаї, які сьогодні досягли значно кращих результатів при переході до ринку, ніж країни колишнього СРСР, і, зокрема, Україна.

Планомірність, як свідомо підтримувана пропорційність економічного розвитку, теж прогресивна риса соціалізму як ідея. Однак і з цією дуже прогресивною рисою соціалістичної економіки на практиці сталось не так, як очікувалось. Планомірність була зведена до планування з єдиного центру, здійснення планового керівництва економікою звелось до централізму - тобто функціонуванню єдиного економічного центру (Держплану СРСР).

Саме із жорстким деталізованим плануванням, з доведенням директивних адресних завдань до суб'єктів господарювання пов'язані існування і суть командно-адміністративної системи.

Командно-адміністративна система виробила свої принципи планування, що відповідали її природі. Одним з них - поєднання поточного (на рік) і перспективного (на п'ять і більше років) планування. При цьому провідна роль відводилась перспективному плануванню, особливо економічному прогнозуванню (на десять, п'ятнадцять і більше років).

Плани носили, в основному, мобілізуючий вплив, "керівництво для дії", самі ж вони складались не виходячи з об'єктивних вимог суспільного відтворення, не враховували те, що всі ресурси є обмеженими. В основному планування здійснювалось від досягнутого рівня з передбаченням певного приросту. Цим порушувалась одна з провідних вимог науковості планування - задоволення суспільних потреб в умовах науково-технічного прогресу, що консервувало існуючу структуру суспільного виробництва.

В командно-адміністративній системі особливе місце посідав принцип демократичного централізму в плануванні, тобто в поєднанні управління соціально-економічними процесами з єдиного економічного центру з ініціативою та самостійністю місцевих планових органів і підприємств. Однак в цьому принципі превалювали не демократичні, а централістські засади, він сковував ініціативу, самостійність підприємств, регіонів у вирішенні виробничих і соціальних проблем.. Вольовий характер планування, що склався в СРСР та інших соціалістичних країнах, дискредитував саму суть, необхідність та переваги планування. Цьому сприяв принцип директивності планів.

У 80-х роках система перестала працювати. Одна з причин цього є цілком очевидною: запорукою ефективності командної системи був страх, несумісний з економічними і політичними свободами. Щойно реформи М.С.Горбачова звільнили населення від страху політичних переслідувань, державні замовлення перестали виконуватись. Система була неспроможною функціонувати самостійно, без команд згори.

До об'єктивних причин суперечностей економічної системи соціалізму слід віднести низький рівень продуктивних сил і особливо гіпертрофована структура економіки. Величезна кількість людей працювала на економічно нежиттєздатних підприємствах і жила в економічно безперспективних регіонах.

Економіка була в значній мірі переобтяжена важкою індустрією, орієнтована на потреби військово-промислового комплексу. Внаслідок цього в занепаді знаходилось виробництво споживчих та експортних товарів.

Економіка СРСР, і особливо України, у величезному обсязі виробляла сталь, електроенергію й хімікати, але водночас вона була не здатною будувати сучасне житло, випускати якісний одяг та взуття, меблі й побутову техніку, сучасні легкові автомобілі.

Колишня система виробництва заохочувала байдуже ставлення до стану навколишнього середовища й охорони здоров'я населення. Прикладами цього є Чорнобильська катастрофа, загибель Аральського моря внаслідок екстенсивного виробництва бавовни в Узбекистані, забруднення навколишнього середовища в районах багатьох підприємств важкої промисловості досягло жахливих обсягів, а у певних вугледобувних регіонах середня тривалість життя складає лише 45-50 років.

До перелічених вище причин та протиріч соціалістичного господарювання слід додати такого роду феномени як сталінські репресії, хрущовський суб'єктивізм та брежнєвський застій.