Вільна торгівля і протекціонізм. Міжнародна торгова політика

Починаючи з часів А.Сміта і до сьогодні у світі йде теоретична і політична боротьба з приводу того, що повинно лежати в основі міжнародної торгівлі: вільна торгівля (фритредерство – від англ. free trade) чи протекціонізм. Фритредерство передбачає проведення такої державної політики, яка ліквидує всі бар'єри на шляху іноземних товарів, послуг й іноземної валюти. Протекціонізм – політика захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції.

Аргументи на користь вільної торгівлі відомі давно. Так, ще в 1776 р. Адам Сміт зазначав наступне: «Основне правило кожного розсудливого голови сім'ї – ніколи не намагатися зробити дома те, що дешевше купити, ніж виробити самому. Кравець не намагається шити собі взуття, а купує його у шевця. Швець не намагається шити собі одяг, а наймає кравця. Фермер не намагається зробити ні те, ні інше, а користується послугами цих ремісників. Кожен із них знаходить вигідним для себе використати своє власне виробництво таким чином, при якому він володіє деякими перевагами перед сусідами, і купувати на частину свого продукту… все, що б йому знадобилось».

Завдяки вільній торгівлі, яка базується на принципі порівняльних переваг, світова економіка може досягнути більш ефективного розміщення ресурсів і більш високого рівня матеріального добробуту. Структура ресурсів і рівень технологічних знань кожної країни різні. Отже, кожна країна може виробляти певні товари з різними реальними витратами. Тому окремі країни повинні виробляти ті товари, витрати виробництва яких відносно нижчі витрат у інших країнах, і обмінювати товари, на яких вона спеціалізується, на продукти, витрати виробництва яких у країні вищі, ніж у інших країнах. Така політика приведе до того, що світова економіка повною мірою зможе використати переваги географічної і людської спеціалізації.

Протекціонізм створює бар'єри на шляху вільної торгівлі і зменшує або взагалі ліквідовує вигоди від спеціалізації. Якщо країни не можуть вільно торгувати, вони повинні перемістити ресурси з ефективного (з низькими витратами) їх використання на неефективне з метою задоволення своїх різноманітних потреб.

Побічна вигода від вільної торгівлі полягає в тому, що остання стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Зростаюча конкуренція іноземних фірм заставляє місцеві фірми переходити до виробничих технологій із найбільш низькими витратами. Це також змушує їх використовувати нововведення, підвищувати якість продукції, застосувати нові методи виробництва, і таким чином сприяти економічному зростанню. Вільна торгівля надає можливість споживачам вибирати із більш широкого асортименту продукції. Причини, через які слід надавати перевагу вільній торгівлі, по суті ті ж, що зумовлюють необхідність стимулювання конкуренції. Тому нема нічого дивного в тому, що переважна більшість економістів оцінюють вільну торгівлю як економічно обгрунтоване явище.

Незважаючи на всю переконливість аргументів на користь вільної торгівлі, в дійсності на шляху вільної торгівлі стоїть велика кількість перепон.

1. Митний тариф – це такса накладена на імпорт. Тарифна ставка являє собою певний відсоток від ціни товара. Наприклад, якщо ціна товара складає 10000 дол., а ставка тарифа рівна 10%, то митний тариф складе: 10000 х 0,1=1000 дол. Ціна імпортованого товару з урахуванням митного тарифу буде рівна 10000+1000=1100 дол. Розрізняють заборонені і незаборонені митні тарифи. Заборонений тариф – це такий високий тариф, який повністю перекриває будь-який імпорт. Цей вид тарифу «руйнує» міжнародну торгівлю. Незаборонені тарифи – більш помітні, вони лише гальмують торгівлю. Такі тарифи породжують тенденцію зниження кількості імпортованої продукції і підвищення ціни на неї. Митні тарифи негативно впливають на міжнародну торгівлю: а) заохочується неефективне національне виробництво, а це веде до зростання сукупних витрат і зменшення конкурентоспроможності економіки; б) споживачі вимушені купувати менше товарів, на які накладені тарифи. Виграш, який мають національні виробники, оплачують у кінцевому рахунку споживачі; в) забезпечується зростання доходів уряду, а це свідчить про переміщення доходів із приватного сектору в державний. Доходи держави і в цьому випадку оплачуються споживачами.

2. Квоти. З допомогою імпортних квот встановлюються максимальні обсяги товарів, які можуть бути імпортовані за певний період часу, наприклад, за рік. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, ніж митні тарифи. Незважаючи на високі тарифи, певний виріб може імпортуватись у відносно великих кількостях. Низькі ж імпортні квоти повністю забороняють імпорт товару понад певної кількості. Квоти призводять до скорочення пропозиції товарів, у результаті внутрішні ціни піднімаються вище світових цін. У цьому розумінні квоти аналогічні митним тарифам.

3. Нетарифні перепони (бар'єри). Під нетарифними бар'єрами потрібно розуміти систему ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції і її безпеки або просто бюрократичні заборони у митних процедурах. Так, Японія і європейські країни часто вимагають від імпортерів отримання ліцензій. Обмежуючи випуск ліцензії, можна ефективно обмежувати імпорт. Саме так зробила Великобританія, заборонивши імпорт вугілля. Нетарифні перепони існують і у торгівлі України і ЄС, України і США. Європейські країни, наприклад, встановлюють досить жорсткі санітарні норми на імпорт продовольства, сільськогосподарської продукції і т.ін.

4. Добровільні експортні обмеження. Цей вид нетарифних обмежень являє собою різновидність квоти з тією лише різницею, що вона вводиться іноземною державою на експорт своїх товарів. Найбільш відомим прикладом добровільного обмеження експорту є угода між США і Японією, досягнута в 1970-х роках. Тоді Японія під тиском уряду США погодилась на добровільне обмеження експорту, але слово «добровільне» у даному випадку носить дуже умовний характер. При відмові від цієї форми обмеження експорту своїх автомобілей Японія могла зіштовхнутися з іншими, більш серйозними, обмеженнями свого експорту. У торгових відносинах України і Росії в 2000-х рр. використовувалась ця форма обмеження експорту. Це стосувалось, наприклад, таких товарів українського експорту як сільськогосподарська продукція, метали, труби великого діаметру і т.ін.

Із часів зародження капіталізму практично завжди існували різні форми державного захисту національних інтересів у боротьбі на світових ринках. У ХV-ХVІІІ ст., коли однією з основних економічних теорій виступав меркантилізм, держава всіляко стимулювала експорт і стримувала імпорт товарів, тобто притримувалась жорсткого протекціонізму (захисту) власної промисловості шляхом введення високих митних тарифів, державної монополії на торгівлю певними видами товарів.

Але протекціонізм неминуче веде до скорочення зовнішньої торгівлі, до самоізоляції. Тому в період промислового перевороту країни поступово переходять до політики вільної торгівлі (фритредерства). Основою такої господарської політики стала теорія порівняльних витрат Д.Рікардо. Саме Великобританія змогла на цих позиціях завоювати нові ринки і вийти на передові позиції у світовій економіці. Пізніше й інші країни поступово перейшли на позиції фритредерства. Лібералізація зовнішньої торгівлі є більш вигідною як для кожної із країн, так і для всього світового співтовариства.

Однак нестійкість у світовій торгівлі, світові економічні кризи заставляють країни в ХХ столітті знову відроджувати політику торгового протекціонізму, що означає відхід від лібералізації на світовому ринку і приводить до порушення усталених торгових відносин.

Сучасний протекціонізм, так само, як і класичний, означає прагнення держав забезпечити найкращі умови для виробників своїх країн на внутрішньому ринку і захистити їх від конкуренції імпортерів. Протекціонізм як теоретична концепція і різновидність зовнішньоторгової політики заснований на доказах про існування збитків суспільного добробуту в результаті відкриття ринків і розвитку вільної торгівлі. Слід відмітити, що докази на захист стратегії протекціонізму частіше всього виявляються доказами на захист вітчизняних виробників, а не суспільства в цілому.

Розглянемо найбільш відомі (але далеко не всі) аргументи прихильників протекціонізму і приведемо контраргументи.

1. Протекціонізм збільшує внутрішню зайнятість. Лозунг «Спасайте робочі місця!», який використовується на захист митних тарифів, стає все більш модним у міру того, як економіка наближається до спаду. Але така політика має серйозні дефекти.

Збільшення імпорту призводить до скорочення деякої кількості робочих місць, але в той же час створюються нові робочі місця (наприклад, торгівля імпортними товарами).

Всі країни не можуть одночасно добитись успіху при введенні імпортних обмежень. Експорт однієї країни є імпортом для другої. Введення тарифів і імпортних квот із метою досягнення повної зайнятості у країні називається політикою «розорення сусіда». З її допомогою внутрішні проблеми країни вирішуються за рахунок розорення торгових партнерів.

Країни, які постраждали від тарифів і квот, цілком імовірно, організують дії у відповідь, викликаючи нове підвищення торгових бар'єрів, що кінець кінцем призведе до того, що всім країнам стане гірше. Така політика сприяє скороченню міжнародної торгівлі й появі тенденції до зниження рівня доходів і зайнятості у всіх країнах.

І останнє. У довгостроковому періоді перевищення експорту над імпортом в якості засобу стимулювання внутрішньої зайнятості приречено на невдачу. Для того щоб експортувати, країна повинна імпортувати. Наприклад, через американський імпорт іноземні держави заробляють долари, на які вони купують товари американського експорту.

2. Захист нових (молодих) галузей. Такий захист скорочує існування неправильного розміщення світових ресурсів, яке історично сформувалось із-за відмінностей у рівнях економічного розвитку різних країн.

Хоча така позиція логічно правильна, необхідно зробити наступні застереження. По-перше, подібні аргументи не мають відношення до індустріально розвинутих країн. По-друге, складно визначити ті конкретні галузі, які під захистом тарифу зможуть розвинутись настільки, щоб стати конкурентоспроможними на світовому ринку. Такий захист не гарантує кінцевого успіху. Достатньо згадати, що українські автомобілебудівні підприємства під захистом імпортного тарифу не стали більш конкурентоспроможними на світовому ринку. Наслідками реалізації подібних заходів можуть бути тільки зростання контрабанди і корупція в органах митного контролю. По-третє, існують інші методи стимулювання вітчизняного виробництва, наприклад надання субсидій виробникам. На відміну від тарифів вони не чинять прямого негативного впливу на ринкові ціни товарів і на обсяг внутрішнього споживання. Недолік субсидій полягає в тому, що вони не поповнюють державний бюджет, так як тарифи, а навпаки, вимагають додаткових витрат державного бюджету.

3. Імпорт більш дешевих товарів свідчить про те, що іноземні країни використовують відносно дешеву працю своїх робітників і розорюють тим самим вітчизняних виробників. Наприклад, низька заробітна плата китайських робітників, зайнятих у текстильній промисловості, в порівнянні з американськими є причиною низьких цін на експортовані в США текстильні товари і підриває аналогічну галузь американської економіки. Американські виробники в галузі, які конкурують з імпортом, несуть збитки, робочі місця скорочуються. Низька заробітна плата українських робітників є причиною непоодиноких звинувачень вітчизняного бізнесу в нечесній конкуренції у міжнародній торгівлі.

Конкурентом може бути і дешева іноземна праця. Це не підступи іноземців, а наслідок відносних переваг. Якщо ввести протекціоніські заходи, то ми повинні визнати, що відмовляємося від переваг спеціалізації і міжнародного поділу праці. Звичайно, у такому випадку певна частка вітчизняної праці може використовуватись у виробництві товарів, які, згідно з теорією порівняльних переваг, повинні були б вироблятися за кордоном. Погляди прихильників вільної торгівлі зводяться до наступного твердження: якщо вітчизняна галузь втратила порівняльні переваги, то вона повинна бути згорнута.

4. Тариф – важливе джерело доходів державного бюджету. Як правило, цей аргумент висувається представниками слаборозвинутих країн і країн із перехідною економікою. Дійсно, в Україні доходи від митних тарифів у 2006 р. склали більше 10% доходів зведеного бюджету. Цей показник є вищим, ніж у промислово розвинутих країнах, де основним джерелом бюджетних доходів є індустріальні прибуткові податки, а частка податків на зовнішню торгівлю не перевищує 2-3% дохідної частини державного бюджету;

Звичайно, необхідно погодитись із тим, що в умовах нездатності держави ефективно виконувати свої функції, в тому числі справляти податки, збирати імпортні або експортні мита набагато легше. Проте багато економістів підкреслюють, що тариф як інструмент бюджетних доходів може бути виправданим лише для слаборозвинутих країн.

5. Одним з доказів на захист протекціонізму є концепція провалів, або фіаско, ринку, відома нам із попередніх тем. Так, ринки праці й капіталу – недосконалі. Достатньо згадати про фрикційне і структурне безробіття – трудові ресурси перетікають із однієї галузі в іншу не миттєво, а з відомим лагом (часом). Небезпека серйозних соціальних конфліктів перешкоджає проведенню політики вільної торгівлі й взагалі повного відкриття ринків. Державне втручання, тобто захист від іноземної конкуренції, може збільшити суспільний добробут, нейтралізуючи наслідки провалів ринку.

На наведені вище докази прихильники вільної торгівлі відповідають таким чином: насамперед внутрішні дефекти ринку вимагають удосконалення внутрішньої, а не зовнішньоторгової політики. Як зазначалось вище, краще було б надавати субсидії виробникам у галузях, які конкурують із імпортом, ніж вводити імпортні тарифи. Адже тоді б ціна для споживача не виросла і, отже, не вплинула негативно на його добробут. Прихильники вільної торгівлі підкреслюють, що якщо внутрішня державна політика викликає дорогі побічні ефекти (фіаско держави), то використання заходів зовнішньоторгової політики (введення імпортних тарифів, імпортних квот і т.ін.) майже напевно є результатом погіршень.

6. Захист від демпінгу. Вважається, що тарифи необхідні також для захисту вітчизняних фірм від іноземних виробників, які збувають на внутрішньому ринку свою продукцію за заниженими цінами. Існують дві причини зацікавленості іноземних фірм у демпінгових цінах. По-перше, ці фірми можуть використати демпінг для розорення іноземних конкурентів, захоплення монопольного положення і послідовного підвищення цін. По-друге, демпінг може бути складною формою цінової дискримінації - призначення різних цін різним клієнтам. Із метою максимізації своїх прибутків іноземний продавець може прийняти рішення про реалізацію своєї продукції за високими цінами на монополізованому внутрішньому ринку і скинення надлишкової продукції за низькими цінами на ринках інших країн.

У більшості країн світу демпінг заборонений. У тих випадках, коли демпінг має місце і наносить шкоду вітчизняним виробникам, уряд вводить «антидемпінгові мита» на відповідні товари. Однак у порівнянні з загальним світовим обсягом реалізованої за кордоном продукції, зареєстрованих випадків використання демпінгу не так багато. Тому демпінг не є виправданням для існування широко розповсюджених, постійно діючих тарифів. Те, що розцінено на перший погляд як демпінг, насправді може являти собою результат дії принципу порівняльних переваг. Демпінг може бути засобом обмеження нормальної торгівлі.

Аргументів на користь протекціонізму багато, але вони мало обгрунтовані. Дослідження слаборозвинутих країн у переважній більшості випадків показують, що ті країни, які для захисту своїх національних галузей покладалися на імпортні обмеження, задовольнялись більш повільним зростанням економіки порівняно з тими країнами, які проводили більш відкриту економічну політику. Наприклад, після розпаду СРСР країни Балтії проводили більш відкриту економічну політику, ніж Україна. Економічні досягнення цих країн значно вагоміші, ніж нашої держави.

Сучасна міжнародна торгова політика є суперечливою. З одного боку, спостерігаються протекціоніські дії з боку окремих держав, або блоків, що знаходить свій прояв у розв'язанні так званих «торгових війн». В останні роки такі «війни» неодноразово виникали між США і ЄС, США і Японією, ЄС і Китаєм. На регіональному рівні - між Україною і Росією. З іншого боку, у світі набирають сили економічні тенденції, пов'язані з лібералізацією зовнішньої торгівлі. У 1947 році 23 країнами світу було підписано Генеральну угоду про тарифи і торгівлю (ГАТТ). ГАТТ заснований на трьох кардинальних принципах: 1) рівний, недискримінаційний режим для всіх країн-учасниць; 2) зниження митних тарифів шляхом проведення багатосторонніх переговорів; 3) ліквідація імпортних квот. Із січня 1995 р. ГАТТ перейменоване у СОТ (Світова організація торгівлі). На початку 2007 року СОТ налічувала 150 країн світу (90% всієї світової торгівлі). Україна в середині 2007 року планує стати 151 членом цієї міжнародної організації.

Важливим зрушенням у бік лібералізації зовнішньої торгівлі стала економічна інтеграція - об'єднання ринків двох і більше країн у зону вільної торгівлі. Прикладами економічної інтеграції є Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Американо-канадська угода про вільну торгівлю й інші.

Найбільш відомим прикладом економічної інтеграції є Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) або, як його часто називають, «Спільний ринок». Виникнув у 1958 р., ЄЕС на початку 2007 р. включав 27 європейських країн. Мотиви, які привели до створення «Спільного ринку», мали як політичний, так і економічний характер. Основним економічним мотивом було прагнення країн-учасниць до отримання переваг від вільної торгівлі. Інтеграція створює масові ринки, які необхідні для досягнення галузями країн «Спільного ринку» економії на масштабах виробництва. Більш ефективне виробництво, яке характерне для великомасштабних ринків, дає можливість галузям промисловості європейських країн досягнути більш низьких витрат, які історично були недосяжні в умовах вузьких відособлених ринків.

За роки існування ЄС були реалізовані досить вагомі цілі: 1) відміна мит і імпортних квот на всі товари, якими торгують між собою країни-учасниці; 2) встановлення загальної системи митних тарифів для всіх товарів, отриманих із країн, які не входять в «Спільний ринок»; 3) досягнення вільного руху капіталу і робочої сили в рамках ЄС (для нових країн ЄС ця ціль повною мірою не досягнута); 4) створення єдиного валютного союзу – з 1 січня 1999 р. введена спільна грошова одиниця євро (безготівкові розрахунки), з 1 січня 2002 р. – готівкові. Євро розглядається у світі як новий резервний актив, який послаблює монопольне становище долара; 5) розроблена загальна політика з деяких економічних аспектів, які передбачають взаємний інтерес, наприклад у сільському господарстві, транспорті й інших галузях.

І, як висновок, відмітимо, що економісти-теоретики прийшли до єдиної думки, що вигоди, які отримують захищені галузі від введення торгових бар'єрів, досягаються ціною значно більших втрат для економіки в цілому. Протекціонізм завжди більш вигідний виробникам, які конкурують з імпортом, ніж експортним галузям країни. Ось чому, як правило, експортери виступають за вільну торгівлю, а вітчизняні виробники – за протекціонізм. Процвітання і економічний добробут окремих країн, і світового співтовариства в цілому, можливий тільки на шляху вільної торгівлі.