Словник основних термінів і понять

Конфліктологія

Поведінковий напрям – як систематичний підхід до діагностики та лікування психічних розладів виник у кінці 50-х рр. На ранніх стадіях розвитку поведінкова терапія визначалася як додаток до «сучасної теорії научіння» до лікування клінічних проблем. Людина тут – продукт свого середовища і одночасно його творець, а поведінка її формується в процесі навчання. Проблеми у людини виникають в результаті поганого навчання, а навчити нормальній поведінці дитину можна засобами підкріплення та імітації.

Порівняльна психологія – розділ психології, що займається еволюцією психіки. Інтегрує дані із зоопсихології, історичної та етнічної психології. Порівнює психічні процеси тварин і людини в онтогенезі та філогенезі, знаходить якісні відмінності, обумовлені соціально-історичними чинниками, розвитком трудової діяльності, суспільного життя, мови і свідомості людини.

Предмет історії психології – це спроби осмислити процес психологічного пізнання, описати його зміст і структуру (сукупність поглядів, ідей, підходів, напрямів і течій, категорій і понять), його інституційні і персонально-особові аспекти а також закономірності та етапи.

Психічний розвиток – закономірна зміна психічних процесів у часі, виражена в кількісних, якісних і структурних перетвореннях.

Психоаналіз –теоретичний напрям у психології, висхідний до ідей австрійського психіатра і психолога З. Фрейда, спрямований на систематизоване пояснення несвідомих зв'язків через асоціативний процес; 2) особлива методологія дослідження психіки.

Психогенетика – наука про спадковість і мінливість психічних властивостей, виникла на стику психології та генетики. В західній літературі частіше застосовується термін генетика поведінки (behavioral genetics).

Психоісторія – напрям у соціології, історії та психології, спрямований на поглиблене дослідження, розуміння і пояснення історичних подій і процесів за допомогою тлумачення індивідуальних, групових і соціальних психічних фактів та чинників. Його творцем вважається Е. Еріксон.

Психологічне знання– знання, що спираються на психологічну фактологію і теоретичні міркування про закономірності та механізми формування, розвитку і функціонування психіки.

Психологічне пізнання – процес отримання психологічного знання.

Психологічний захист - спеціальна регулятивна система стабілізації особистості, система механізмів, спрямованих на мінімізацію негативних переживань – на усунення або зведення до мінімуму відчуття тривоги, пов'язаного з усвідомленням конфлікту, що ставить під загрозу цілісність особистості.

Психологічний тип – характеристика людини з точки зору психології; розряд, категорія людей, з'єднаних на основі якихось зовнішніх або внутрішніх рис, ознак. У К.Юнга – це загальні типи установки, що відрізняються один від одного напрямом свого інтересу, рухом лібідо (інтроверт, екстраверт).

Психологія розвитку – галузь психології, що вивчає психічні зміни людини у міру дорослішання. Вона складається з трьох підгалузей: геронтопсихології, дитячої психології, пре- і перинатальної психології. Досліджує психіку і людський організм у всі вікові періоди та на всіх стадіях, беручи до уваги біологічні, антропологічні, соціологічні та психологічні чинники, що впливають на його розвиток.

Психометрія(психометрика) – дисципліна, що вивчає теорію та методику психологічних вимірювань, включаючи вимірювання знань, здібностей, поглядів і якостей особистості. Психометрія є розділом прикладної статистики.

Психотехніка – ранній етап розвитку психології праці, головною проблемою якого була наукова організація праці; гілка психології, що вивчає проблеми практичної діяльності людей в конкретно-прикладному аспекті.

Психофізика– один із класичних розділів загальної психології, заснований Г.Фехнером, присвячений вимірюванням відчуттів залежно від величин фізичних подразників. В даний час П. складається з двох великих розділів: вчення про чутливість сенсорних систем і вчення про сенсорні шкали.

Психофізіологія – розділ психології, присвячений вивченню ролі біологічних чинників, у тому числі властивостей нервової системи, в реалізації психічної діяльності. Залежно від дослідницької області виділяють психофізіологію відчуттів і сприйнять, мови і мислення, емоцій, уваги, довільних дій, диференціальну психофізіологію.

Раціоналізм – філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей.

Реактологія – напрям у вітчизняній психології 20-х рр., заснований К.М.Корніловим. Як основну одиницю аналізу психіки тут пропонувалося розглядати реакцію, об'єднуючу в собі і фізіологічний рефлекс, і психічне переживання. На відміну від рефлексу, реакція виходить не від окремого органу, а від цілісного організму, і властива всім організмам, здатним на рух. На початку 30-х рр. цей напрям був розкритикований.

Рефлексологія – природничонауковий напрям у психології, який розглядає психічну діяльність як сукупність рефлексів, що утворилися в результаті впливу зовнішнього середовища на нервову систему людини. Рефлексологія обмежується вивченням зовнішніх реакцій організму.

Рефлекторна теорія психічного – теорiя психiчної діяльності, згідно з якою робота психiки забезпечена фiзiологiчними механiзмами: iз них однi реалiзують сприйняття впливiв, другi – перетворення їх у сигнали, третi – планування й регулювання поведiнки тощо. В основi кожного поруху нервової системи знаходиться рефлекс (вiд лат. reflexus – вiдображення) чи реакцiя органiзму на подразнення, здiйснювана за допомогою нервової системи. Заслуга створення рефлекторної теорії психіки належать І.М. Сєченову й І.П.Павлову.

Ритуали – історично складена форма складної символічної поведінки, впорядкована система дій; виражає певні соціальні та культурні взаємовідносини, цінності.

Самоактуалізація – прагнення людини до більш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. Згідно А. Маслоу, самоактуалізація – бажання стати всім, чим можливо; потреба в самоудосконаленні, в реалізації свого потенціалу. Згідно К. Роджерсу, вона – позначення тієї сили, що примушує людину розвиватися на самих різних рівнях – від оволодіння моторними навичками до вищих творчих зльотів.

Самоспостереження – стратегія отримання емпіричних психологічних даних при спостереженні людини за самою собою; спостереження за внутрішнім планом власного психічного життя, що дозволяє фіксувати його прояви – переживання, думки, відчуття та ін.

Святоотецька (духовна) психологія – є системою загальних положень, виділених зі всесвітнього аскетичного досвіду святих отців, що передбачає певну етико-психологічну основу, на якій будуються різні психолого-педагогічні підходи, що визначають основні шляхи і методи досягнення головної мети виховання як онтологічного процесу. Вказуючи на фундаментальну основу духовного виховання особистості, що Священне Писання і Священний Переказ – кодекс безмежної любові і джерело гуманності, святі отці підкреслюють важливе значення всіх відомих у світі наук у засвоєнні вічних начал, даних християнством, поза яких, на думку святих отців, немає істинних шляхів виховання.

Секуляризована етика – система світогляду, звільненого від впливу церкви, що обгрунтовувала поняття «вільної людини», що керується в своїй діяльності тільки розумом.

Сенсуалізм – напрям у теорії пізнання, згідно якому відчуття, сприйняття – основа і головна форма достовірного пізнання. Основний принцип сенсуалізму – «немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях».

Системний підхід –методологічний підхід до аналізу психічних явищ, коли відповідне явище розглядається як система, що не зводиться до суми своїх елементів.

Соліпсизм (від лат. «solus» – єдиний і «ipse» – сам) – крайня форма суб’єктивного ідеалізму, за якою об’єктивна реальність – продукт свідомості індивіда; заперечення будь-якого буття, окрім власної свідомості.

Структуралізм – напрям у гуманітарному знанні, що сформувалося в 20-х рр. XX ст. і зв'язаний з використанням структурного методу, моделювання, елементів семіотики, формалізації та математизації в лінгвістиці, літературознавстві, етнографії, історії та ін.

Схоластика– тип релігійної філософії, що характеризується з'єднанням теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем; отримала найбільший розвиток у Зх. Європі в середні століття.

Тотемізм – уявлення про зв'язок людини з навколишнім світом, припускаюче уявний споріднений союз людини з тим або іншим природним об'єктом – тотемом: твариною, рослиною, неживим предметом, природним явищем.

Тропізм (від грец. τροπος – поворот, напрям) – реакція орієнтування клітки, тобто напрям зростання або рухи кліток щодо подразника (хімічного, світлового і ін.).

Фаталізм – (ново-лат. з грец. закінченням, від лат. fatum – доля) – вчення, за яким заперечується вільна воля, як двигун людської діяльності; віра в неможливість запобігти приреченим подіям, віра в долю і переконаність в безсиллі людини перед веліннями долі.

Феноменологія – напрям у філософії XX століття, що визначав свою задачу як безпередумовний опис досвіду свідомості, що пізнає, і виділення в ньому сутнісних, ідеальних рис; частина психології, що описує психічні феномени.

Фізіологічна психологія – розділ психології, присвячений вивченню фізіологічних механізмів функцій психічних вищих – фізіологічних процесів, які супроводжують психічні процеси, але в яких психологи не повинна шукати «своїх законів». Підрозділяється на психофізіологію і нейропсихологію.

Френологія – висунуте Ф. Галлем вчення про зв'язок психічних особливостей людини або тварини із зовнішньою формою черепа. Основна ідея: кора головного мозку складається з низки центрів, в кожному з яких локалізована певна здатність людини.

Цінності – поняття, що використовується у філософії та соціології для позначення об'єктів, явищ, їх властивостей, а також абстрактних ідей, що втілюють у собі суспільні ідеали та виступають завдяки цьому як еталон належного.

 

Конфліктологія

Словник основних термінів і понять

 

Автокомунікація – природна умова психологічної активності людини, постійне спілкування з самим собою, яке призводить при певних обставинах до внутрішньоособистісного конфлікту.

Авторитарність – соціально-психологічна характеристика особистості, яка відображає її прагнення максимально підкорити своєму впливу партнерів по взаємодії.

Авторитет – 1) вплив індивіда завдяки своєму положенню, статусу і т. ін.; 2) визнання за індивідом права на прийняття відповідальних рішень в умовах сумісної діяльності.

Агресія – індивідуальна або групова поведінка, спрямована на те, щоб завдати фізичних або психологічних збитків іншій особі або соціальній групі.

Адаптація соціальна – 1) постійний процес активного пристосування індивіда до умов соціального середовища; 2) результат цього процесу.

Арбітраж – спеціальний орган для розглядання колективних трудових спорів; комісія, яка формується з професійно підготовлених нейтральних осіб зі згоди учасників соціально-трудового конфлікту для розробки рекомендацій з питань врегулювання розбіжностей між ними.

Атрибуція – приписування соціальним об’єктам (людині, групі, соціальній спільноті) характеристик, які не представлені в полі сприйняття. Необхідність А. обумовлена тим, що інформація, яку може надати людині спостереження, є недостатньою для адекватної взаємодії і тому потребує «добудови».

Внутрішньогруповий конфлікт – зіткнення, розбіжності між особистістю і групою, що викликане відмінністю індивідуальних і загальних інтересів, послабленням згуртованості і сумісних дій або порушенням нори групової поведінки.

Внутрішньоособистісний конфлікт – конфлікт всередині психологічного світу особистості; являє собою зіткнення її протилежно спрямованих мотивів.

Внутрішня установка – суб’єктивне сприйняття особистістю свого статусу в групі.

Вплив – процес і результат зміни індивідом поведінки іншої людини, її установок, уявлень, оцінок тощо.

 

Група – обмежена в розмірах сукупність людей, яка виділяється з соціального цілого на основі певних ознак (характер діяльності, соціальної належності, структури, рівня розвитку тощо). Розмір, структура і склад групи визначаються цілями і завданнями діяльності, до якої вона включена чи заради якої створена.

Групова динаміка – сукупність внутрішньогрупових соціально-психологічних процесів і явищ, які характеризують весь цикл життєдіяльності групи та його етапи: утворення, функціонування, розвиток, стагнацію, регрес, розпад. До процесів Г. д. відноситься керівництво і лідерство; прийняття групових рішень; нормоутворення; формування функціональної структури групи; об’єднання; конфлікти, груповий тиск, тобто усі ті процеси, які фіксують і забезпечують зміни, що відбуваються в групі за часів її існування.

Груповий егоїзм – ціннісна орієнтація групи, яка характеризується переважанням групових інтересів і потреб щодо інтересів інших груп.

Демонстрація – масовий хід, одна з форм урегулювання колективних трудових спорів, соціальних конфліктів.

Джерела конфліктів – збіг несприятливих життєвих обставин, які впливають на поведінку людей, проблеми трудової мотивації, розриви комунікативних зв’язків тощо.

Динаміка конфлікту – процес поетапного розвитку конфлікту за етапами і фазами.

Диспозиція – готовність, схильність суб’єкта до певної поведінки, дії, їх послідовності.

Діагностика конфлікту – дослідження основних параметрів конфлікту з метою управлінського впливу на його перебіг та учасників конфлікту.

Екстраверсія – характеристика психологічних властивостей індивіда, за якої він зосереджує свої інтереси на зовнішньому світі, зовнішніх об’єктах за рахунок своїх власних інтересів, через приниження особистої значимості.

Завершенняконфлікту – усунення об’єктивних та послаблення суб’єктивних причин, що викликали конфліктну ситуацію.

Запобігання конфлікту – діяльність, яку суб’єкт здійснює з метою недопущення виникнення конфлікту.

Згуртованість колективу – ціннісно-орієнтована єдність, яка визначається за рівнем збігу думок членів групи щодо найбільш значущих для неї об’єктів.

Інституціалізація конфлікту – встановлення чітких норм і правил конфліктної взаємодії, визначення робочих груп і комісій для управління конфліктом.

Інтерес – форма прояву пізнавальної потреби особистості, спрямована на той чи інший предмет, відношення до нього як до чогось для неї цінного.

Інтроверсія – характеристика психологічних властивостей індивіда, що характеризується фіксацією уваги особистості на своїх власних інтересах, своєму внутрішньому світі.

Інцидент – 1) зовнішнє відкрите протиборство сторін, яке виникло уперше; 2) зіткнення сторін, що взаємодіють, яке свідчить про перехід конфліктної ситуації в конфлікт; 3) збіг обставин, який є приводом для конфлікту.

Карта конфлікту – графічне зображення елементів графічного зіткнення з вказівкою проблеми, яка потребує рішення, констатацією інтересів та побоювань сторін.

Клімат соціально-психологічний – якісний бік міжособистісних відносин, який проявляється у вигляді сукупності умов, що сприяють або перешкоджають продуктивній сумісній діяльності і всебічному розвитку особистості в групі.

Компроміс – стратегія поведінки суб’єктів у конфлікті, яка орієнтована на певні взаємні поступки.

Конгруентність – адекватна реакція особистості на конфліктну ситуацію.

Конкуренція – це особливий тип суперництва, мета якого – отримання вигоди, прибутку чи сприятливого доступу до дефіцитних матеріальних і духовних цінностей. В К. чітко зазначені цілі, кінцевий результат. К. може супрово­джуватися конфліктом, а може й не супроводжуватися. Особливість К. – у використанні тільки тих форм боротьби, які визнані як морально-правові в суспільстві чи організації.

Консенсус – загальне погодження зі спірного питання; домовленість, яка влаштовує обидві конфліктуючі сторони на підставі взаємних поступок.

Конфлікт – відносини між суб’єктами соціальної взаємодії, які характеризуються їх протиборством на підставі протилежно спрямованих мотивів чи суджень.

Конфлікт дисфункціональний – конфлікт, що призводить до зниження особистої задоволеності, групового співробітництва і ефективності організації.

Конфлікт за формулою «А» відображає залежність конфлікту (К) від конфліктогенів (КГ): КГ+КГ2+КГ3+…КГn= К.

Конфлікт за формулою «Б» відображає залежність конфлікту (К) від конфліктної ситуації (КС) та інциденту (І): К=КС+І.

Конфлікт за формулою «В» відображає залежність конфлікту (К) від декількох конфліктних ситуацій (КС): К=КС?+КС2+КС3+…+КСn

Конфлікт «мінус - мінус» – це конфлікт, при якому в однієї особистості виникає необхідність приймати рішення, всі варіанти якого мають негативні наслідки.

Конфлікт «плюс - мінус» – це конфлікт, в якому приймається рішення за умови, що кожний з варіантів містить і позитивні, і негативні наслідки, а вибрати потрібно один, враховуючи вирішення загального завдання.

Конфлікт «плюс - плюс» - конфлікт, що передбачає вибір одного з двох сприятливих варіантів.

Конфлікт функціональний – конфлікт, що призводить до підвищення ефективності діяльності організації.

Конфліктна ситуація – накопичені протиріччя, пов’язані з діяльністю суб’єктів соціальної взаємодії, що об’єктивно створюють підґрунтя для реального протиборства між ними.

Конфліктогени – слова, дії (або відсутність дій), які можуть призвести до конфлікту, викликати обурення, лють, злість та інші негативні емоції.

Конфліктологія – наука, яка вивчає закономірності і механізми виникнення та розвитку конфліктів, а також принципи й методи управління ними.

Конформізм – пристосованість, пасивне сприйняття чужої точки зору, невиправдана поступка в конфлікті.

Лідер – член групи, здатний впливати на свідомість і поведінку інших членів групи завдяки своєму особистому авторитету (неформальний лідер) або посаді, яку займає (формальний лідер).

Медіація – переговорний процес щодо розв’язання конфлікту за участю посередника – медіатора.

Межі конфлікту – зовнішні структурно-динамічні межі конфлікту за кількістю учасників (суб’єктні межі), за територією, на якій виникає конфлікт (просторові межі), за тривалістю конфлікту (часові межі).

Міжгрупові конфлікти – зіткнення між окремими групами або підрозділами організації, які викликаються недосконалістю організаційної структури і недоліками функціональної взаємодії, необхідністю розподілу обмежених ресурсів, недостатністю інформації, відмінностями в поглядах на трудову мотивацію, форми стимулювання, соціальне партнерство, ділове співробітництво тощо.

Міжособистісні конфлікти – протиборство особистостей в процесі соціальної взаємодії, що виникає на основі протилежно спрямованих мотивів, суджень або особистих антипатій.

Мотивація – процес спонукання себе або інших людей до визначеної діяльності для досягнення певної мети.

Мотиви конфлікту – внутрішні спонукальні сили, які підштовхують суб’єктів соціальної взаємодії до конфлікту.

Нонконформізм – прагнення індивіда за будь-яких обставин поводитися всупереч позиції пануючої більшості і в усіх випадках стверджувати протилежну точку зору.

Об’єкт конфлікту – це те, на що претендує кожна з конфліктуючих сторін і що викликає їхню протидію.

Образ конфліктної ситуації – суб’єктивне відображення предмету конфлікту у свідомості суб’єктів конфлікту.

Особистість – стійка сукупність соціально-психологічних рис, яка характеризує індивіда як суб’єкта соціальних зв’язків.

Переговори – спосіб подолання конфліктного протиріччя, заінтересований діалог опонентів з метою врегулювання конфлікту.

Підбурювач – особа, організація чи держава, яка підштовхує якогось учасника до конфліктних дій.

Поведінка конфліктна – агресивні дії, спрямовані на те, щоб завдати збитку іншій стороні.

Позиція конфліктуючих сторін – це те, про що вони заявляють в ході конфліктної взаємодії або в переговорному процесі.

Попередження (профілактика) - вид діяльності суб’єкта управління, спрямований на недопущення виникнення конфлікту.

Пособник – особа, організація чи держава, яка сприяє конфліктуючим сторонам порадами, технічною допомогою чи іншими засобами, допомагає учаснику конфлікту в його організації, розвитку і розв’язанні,.

Поступка – стратегія поведінки в конфлікті, яка характеризується прагненням ухилитися від конфлікту при сприйнятті його предмета як несуттєвого для себе і значимого для суперника.

Потреба – це усвідомлена необхідність у будь-чому, яка спонукає до дії.

Предмет конфлікту – об’єктивно існуюча проблема, яка є причиною розбрату між сторонами.

Примушування – стиль управління конфліктом, у рамках якого превалюють намагання окремого суб’єкту конфлікту примусити прийняти свою точку зору будь-якою ціною. Особа, яка використовує такий стиль, звичайно веде себе агресивно і для впливу на інших використовує владу, силу закону, зв’язки, авторитет тощо.

Прогнозування конфлікту – вид діяльності суб’єкта управління, спрямований на виявлення причин конфлікту в його прихованому розвитку.

Протиборство – взаємодія двох сторін конфлікту, яка характеризується завданням взаємного збитку.

Регулювання – вид діяльності суб’єкта управління, спрямований на послаблення і обмеження конфлікту, забезпечення його розвитку в бік вирішення.

Розв’язання – вид діяльності суб’єкта управління, пов’язаний із завершенням конфлікту.

Роль – певний шаблон, стереотип, модель поведінки людини, об’єктивно задана статусом особистості в системі суспільних зв’язків або особистих відносин.

Самоконтроль – усвідомлення і оцінка суб’єктом власних дій, психічних процесів і станів. Поява і розвиток С. визначається вимогами суспільства до поведінки людини.

Середовище конфлікту – сукупність об’єктивних умов, в яких протікає конфлікт.

Соціальна напруга – психологічний стан індивідів та груп, причинами якого є незадоволеність існуючим станом речей або ходом розвитку подій.

Соціальне партнерство – система заходів для забезпечення співробітництва найманих працівників, роботодавців і представників органів державної влади з метою узгодження соціально-економічних інтересів, договірного регулювання соціально-трудових відносин і цивілізованого розв’язання трудових спорів (конфліктів).

Соціально-трудовий конфлікт – зіткнення окремих осіб або груп, викликане розходженням приватних і загальних інтересів, несумісністю мотивів і цілей.

Соціограма – схематичне зображення міжособистісних взаємовідносин у колективі на площині за допомогою спеціальних знаків; результат використання соціометричного методу.

Співробітництво – стратегія поведінки в конфлікті, яка характеризується прагненням сторін, які протистоять одна одній, сумісними зусиллями розв’язати проблему.

Статус – позиція суб’єкта в структурі суспільних зв’язків або особистих відносин, яка визначає його права, обов’язки та привілеї.

Стиль (стратегія) конфліктної поведінки – спосіб спілкування та образ дій учасника конфлікту, спрямований на досягнення певних цілей. Визнано існування п’яти С. к. п.: ухиляння, поступка, суперництво, компроміс, співробітництво.

Стимулювання – вид діяльності суб’єкта управління, спрямований на провокацію, виклик конфлікту.

Стрес – нервова перенапруга, яка виникає в результаті вирішення протиріч між природним, соціальним та духовним аспектами особистості; захисна і пристосувальна реакція організму у відповідь на дію несприятливих життєвих обставин.

Стресор – фактор, який викликає стан стресу.

Структура конфлікту – сукупність стійких елементів конфлікту, яка створює цілісну систему.

Суб’єкт конфлікту – учасник (сторона, опонент) конфліктного зіткнення, який переслідує свої інтереси і має певний ранг, силу.

Суперництво – стратегія конфліктної поведінки, яка характеризується прагненням одержати перемогу над опонентом.

Толерантність – терпимість до чужого способу життя, думок, поведінки, цінностей тощо.

Трансактний аналіз – аналіз конфліктних міжособистісних взаємодій за трансактними категоріями («Дитина», «Батько», «Дорослий»).

Управління конфліктами – цілеспрямований, зумовлений об’єктивними законами вплив на динаміку конфлікту в інтересах розвитку або руйнування тієї соціальної системи, до якої має відношення конфлікт; діяльність з попередження, регулювання та розв’язання конфлікту.

Установка конфліктна – схильність та готовність діяти в можливому конфлікті певним способом.

Ухиляння – стратегія поведінки в конфлікті, яка характеризується прагненням ухилитися відійти від конфлікту, вважаючи його предмет несуттєвим як для себе, так і для суперника.

Фрустрація – психологічний стан наростаючої емоційно-вольової напруженості, який виникає у конфліктних ситуаціях і заважає досягненню мети.

Функції конфлікту – роль, яку виконує конфлікт, його вплив –позитивний (конструктивний) чи негативний (деструктивний) на суспільство, соціальну групу, організацію, індивіда.

 

 

ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ

 

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ І ПОНЯТЬ

Аверроїзм– напрям у західноєвропейській філософії XIII-XVI ст., що розвивав ідеї Ібн Рушда (Аверроеса) про єдиний, спільний для всіх людей світовий розум як основу індивідуальних душ із запереченням безсмертя цих душ.

Агностицизм – філософське вчення, що заперечує можливість пізнання об'єктивного світу і його закономірностей; обмежує роль науки лише пізнанням явищ, але не суті.

Аналітична психологія – один із психодинамічних напрямів, засновником якого є швейцарський психолог і культуролог К.Г.Юнг. Сутність цього напряму полягає в осмисленні й інтеграції глибинних сил і мотивацій, що стоять за людською поведінкою, за допомогою вивчення феноменології сновидінь, фольклору та міфології.

Анімізм – форма первісного мислення, що приписує всім предметам душу.

Антропоморфізм– уподібнення людині, наділення людськими властивостями (наприклад, свідомістю) предметів і явищ неживої природи, небесних тіл, тваринних, міфічних істот; також представлення божества в образі людини.

Антропоцентризм – філософське переконання, відповідно до якого людина розглядається як центральна ланка всесвіту.

Аперцепція – залежність сприйняття від загальної спрямованості та всього попереднього досвіду людини.

Архетип – термін аналітичної психології, її центральне поняття. Означає суть, форму і спосіб зв'язку успадкованих несвідомих прототипів і структур психіки, перехідних з покоління в покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структуризацію особистості, розуміння світу, внутрішню єдність і взаємозв'язок культури та взаєморозуміння. Інакше — загальні, апріорні, психічні та поведінкові програми. Згідно К.Юнгу, прототипи, структурні елементи психіки, свого роду зразки поведінки, мислення, бачення світу; прості та фундаментальні образи, приховані в несвідомому колективному, що виникли на зорі людства.

Асоціанізм – один із основних напрямів світової психологічної думки, що пояснює динаміку психічних процесів принципом асоціації.

Асоціація– закономірний зв'язок між окремими подіями, фактами, предметами або явищами, відображеними в свідомості та закріпленими в пам'яті.

Базальна тривожність – основне поняття теорії особистості К. Хорні, обумовлене протистоянням індивіда природним і соціальним силам. Суспільство, з одного боку, сприяє формуванню в індивіда певної структури потреб, а, з іншого, виступає перешкодою для їх реалізації. Це приводить до виникнення відчуття тривоги та поведінки, орієнтованої на досягнення безпеки.

Біхевіоризм – напрям в американській психології XX ст., початок якому був покладений публікацією в 1913 р. статті американського психолога Дж. Уотсона «Психологія з погляду біхевіориста». Він проголосив, що психологію можна буде вважати наукою, лише коли вона виробить об'єктивний підхід до досліджуваних явищ. Тому психологія повинна обмежитися описом і кількісною оцінкою форм поведінки, що виникають у певних ситуаціях.

Військова психологія – галузь психології, що займається вивченням індивідуальних і групових психічних явищ в умовах військової служби, військових дій.

Волюнтаризм– напрям у філософії та психології, що визнає волю першоосновою всього сущого, вищим принципом буття.

Генетична психологія – (від грец. походження) – галузь психології, що вивчає походження і розвиток психіки тварин і людини.

Генетичний підхід– метод дослідження явищ або процесів, заснований на аналізі процесу виникнення, становлення, послідовності стадій їх розвитку.

Герменевтика – вчення про тлумачення, яке в теорії В.Дільтея було засобом відтворення неповторних культурних світів минулого; зв'язуюча ланка як між культурою і людиною, так і між окремими науками (філософією, історією, психологією).

Гештальт-знак – в теорії когнітивного біхевіоризму Е.Толмена, певні ознаки, що асоціюються з точкою вибору, коли організм орієнтується в ситуаціях, до яких пристосовується.

Гештальтпсихологія – (нім. Gestalt – цілісна форма чи структура) – одна з основних шкіл зарубіжної психології першої половини XX ст., представники якої виходять із цілісності людської психіки, що не зводиться до її найпростіших форм.

Гилозоїзм– філософське вчення про одушевлення всієї природи, що наділює її здібністю до почуттів і мислення.

Глибинна психологія – збірне поняття, що об’єднує низку різних напрямів психології та психіатрії та надає вирішальне значення – в діяльності індивіда, в організації поведінки і формуванні його особистості – різноманітним несвідомим компонентам, які таяться в «глибинах» психіки, – ірраціональним, афектно-емоційним, інстинктивним чи інтуїтивним спонукам, тенденціям, установкам, прихованим за поверхнею свідомості, в глибинах індивіда.

Гносеологія – вчення про сутність і закономірності пізнання, теорія пізнання.

Гуманізм – визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і прояв своїх здібностей, утвердження блага людини як критерію оцінки суспільних відносин.

Гуманістична психологія– низка напрямів у сучасній психології, що орієнтовані перш за все на вивчення смислових структур людини. В гуманістичній психології як основні предмети аналізу виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров'я, міжособистісне спілкування.

Дедукція– метод мислення, при якому нове положення виводиться чисто логічним шляхом з передуючих, висновок за правилами логіки.

Дитяча психологія – галузь психології, що досліджує закономірності психічного розвитку дітей. Основний предмет аналізу – це рушійні причини і умови розвитку онтогенетичного окремих процесів психічних у дітей, у тому числі – формування різних типів діяльності.

Диференціальна психологія – розділ психологічної науки, який вивчає психологічні відмінності, типологічні відмінності психологічних проявів у представників різних соціальних, класових, етнічних, вікових та інших груп. Диференціальна психологія систематизує індивідуальні відмінності й різні методи їх діагностики, а також кількісно оцінює ці відмінності в різних сферах.

Дуалізм – філософська позиція, згідно з якою існують дві незалежні, самостійні субстанції – душа і тіло.

Душа – поняття, що виражає історично складені переконання на психічне життя людини і тварин. Сходить до стародавніх уявлень про особливу силу, що мешкає в тілі людини і тварини (іноді й рослини) і покидає його під час сну або у разі смерті. В новоєвропейській філософії термін «душа» став переважно вживатися для позначення внутрішнього світу людини.

Его-психологія – один із напрямів психоаналізу, сформований під впливом ідей і праць послідовників З. Фрейда – його дочки А. Фрейд і Е. Гартмана. Его-психологія поставила в центр досліджень проблеми людського Я. Основні ідеї его-психології відпрацьовувалися на матеріалі дитячого психоаналізу та досліджень особистісної проблематики. При вивченні «Я» особливу увагу надається питанням розвитку й адаптації особистості, автономії, особливостям функціонування «Я», взаємодії «Я» і потягів.

Егоцентризм – нездатність індивіда, зосереджуючись на власних інтересах, змінити вихідну пізнавальну позицію щодо якогось об'єкту, думки або уявлення навіть за наявності інформації, що суперечить його досвіду.

Експериментальна психологія – галузь психології, що впорядковує знання про загальні для більшості психологічних напрямів проблеми дослідження та способи їх вирішення. Експериментальну психологію називають науковою дисципліною про методи психологічних досліджень.

Емпіризм– напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання.

Етнопсихологія (психологія народів) – одна з гілок психології, що вважає своїм предметом особливості психічного складу різних рас і народів.

Євгеніка – поняття, введене Ф.Гальтоном, яке згодом використовувалося для виокремлення особливої «породи» людей, відібраних серед тих, хто відзначався своїм високим рівнем обдарованості.

Захисні механізми – зв'язані з «Я» автоматичні несвідомі механізми, що забезпечують психічний захист особистості. Згідно З. Фрейду, до них відносяться: сублімація, заміщення, витіснення, регресія, проекція, раціоналізація, реактивні утворення, ідентифікація та фіксація поведінки. Згідно А. Фрейд, сюди відносяться також наступні механізми: ізоляція, компроміс, заперечення реальності, зсув, знищення і формування реакції.

Зоопсихологія – розділ психології, що вивчає поведінку тварин, їх інстинкти, пізнавальні процеси та відносини з оточенням. Предметом зоопсихології є прояв і закономірності психічного віддзеркалення на долюдському рівні.