Психічний розвиток – закономірна зміна психічних процесів у часі, виражена в кількісних, якісних і структурних перетвореннях.

Психоаналіз –теоретичний напрям у психології, висхідний до ідей австрійського психіатра і психолога З. Фрейда, спрямований на систематизоване пояснення несвідомих зв'язків через асоціативний процес; 2) особлива методологія дослідження психіки.

Психогенетика – наука про спадковість і мінливість психічних властивостей, виникла на стику психології та генетики. В західній літературі частіше застосовується термін генетика поведінки (behavioral genetics).

Психоісторія – напрям у соціології, історії та психології, спрямований на поглиблене дослідження, розуміння і пояснення історичних подій і процесів за допомогою тлумачення індивідуальних, групових і соціальних психічних фактів та чинників. Його творцем вважається Е. Еріксон.

Психологічне знання– знання, що спираються на психологічну фактологію і теоретичні міркування про закономірності та механізми формування, розвитку і функціонування психіки.

Психологічне пізнання – процес отримання психологічного знання.

Психологічний захист - спеціальна регулятивна система стабілізації особистості, система механізмів, спрямованих на мінімізацію негативних переживань – на усунення або зведення до мінімуму відчуття тривоги, пов'язаного з усвідомленням конфлікту, що ставить під загрозу цілісність особистості.

Психологічний тип – характеристика людини з точки зору психології; розряд, категорія людей, з'єднаних на основі якихось зовнішніх або внутрішніх рис, ознак. У К.Юнга – це загальні типи установки, що відрізняються один від одного напрямом свого інтересу, рухом лібідо (інтроверт, екстраверт).

Психологія розвитку – галузь психології, що вивчає психічні зміни людини у міру дорослішання. Вона складається з трьох підгалузей: геронтопсихології, дитячої психології, пре- і перинатальної психології. Досліджує психіку і людський організм у всі вікові періоди та на всіх стадіях, беручи до уваги біологічні, антропологічні, соціологічні та психологічні чинники, що впливають на його розвиток.

Психометрія(психометрика) – дисципліна, що вивчає теорію та методику психологічних вимірювань, включаючи вимірювання знань, здібностей, поглядів і якостей особистості. Психометрія є розділом прикладної статистики.

Психотехніка – ранній етап розвитку психології праці, головною проблемою якого була наукова організація праці; гілка психології, що вивчає проблеми практичної діяльності людей в конкретно-прикладному аспекті.

Психофізика– один із класичних розділів загальної психології, заснований Г.Фехнером, присвячений вимірюванням відчуттів залежно від величин фізичних подразників. В даний час П. складається з двох великих розділів: вчення про чутливість сенсорних систем і вчення про сенсорні шкали.

Психофізіологія – розділ психології, присвячений вивченню ролі біологічних чинників, у тому числі властивостей нервової системи, в реалізації психічної діяльності. Залежно від дослідницької області виділяють психофізіологію відчуттів і сприйнять, мови і мислення, емоцій, уваги, довільних дій, диференціальну психофізіологію.

Раціоналізм – філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей.

Реактологія – напрям у вітчизняній психології 20-х рр., заснований К.М.Корніловим. Як основну одиницю аналізу психіки тут пропонувалося розглядати реакцію, об'єднуючу в собі і фізіологічний рефлекс, і психічне переживання. На відміну від рефлексу, реакція виходить не від окремого органу, а від цілісного організму, і властива всім організмам, здатним на рух. На початку 30-х рр. цей напрям був розкритикований.

Рефлексологія – природничонауковий напрям у психології, який розглядає психічну діяльність як сукупність рефлексів, що утворилися в результаті впливу зовнішнього середовища на нервову систему людини. Рефлексологія обмежується вивченням зовнішніх реакцій організму.

Рефлекторна теорія психічного – теорiя психiчної діяльності, згідно з якою робота психiки забезпечена фiзiологiчними механiзмами: iз них однi реалiзують сприйняття впливiв, другi – перетворення їх у сигнали, третi – планування й регулювання поведiнки тощо. В основi кожного поруху нервової системи знаходиться рефлекс (вiд лат. reflexus – вiдображення) чи реакцiя органiзму на подразнення, здiйснювана за допомогою нервової системи. Заслуга створення рефлекторної теорії психіки належать І.М. Сєченову й І.П.Павлову.

Ритуали – історично складена форма складної символічної поведінки, впорядкована система дій; виражає певні соціальні та культурні взаємовідносини, цінності.

Самоактуалізація – прагнення людини до більш повного виявлення і розвитку своїх особистісних можливостей. Згідно А. Маслоу, самоактуалізація – бажання стати всім, чим можливо; потреба в самоудосконаленні, в реалізації свого потенціалу. Згідно К. Роджерсу, вона – позначення тієї сили, що примушує людину розвиватися на самих різних рівнях – від оволодіння моторними навичками до вищих творчих зльотів.

Самоспостереження – стратегія отримання емпіричних психологічних даних при спостереженні людини за самою собою; спостереження за внутрішнім планом власного психічного життя, що дозволяє фіксувати його прояви – переживання, думки, відчуття та ін.

Святоотецька (духовна) психологія – є системою загальних положень, виділених зі всесвітнього аскетичного досвіду святих отців, що передбачає певну етико-психологічну основу, на якій будуються різні психолого-педагогічні підходи, що визначають основні шляхи і методи досягнення головної мети виховання як онтологічного процесу. Вказуючи на фундаментальну основу духовного виховання особистості, що Священне Писання і Священний Переказ – кодекс безмежної любові і джерело гуманності, святі отці підкреслюють важливе значення всіх відомих у світі наук у засвоєнні вічних начал, даних християнством, поза яких, на думку святих отців, немає істинних шляхів виховання.

Секуляризована етика – система світогляду, звільненого від впливу церкви, що обгрунтовувала поняття «вільної людини», що керується в своїй діяльності тільки розумом.

Сенсуалізм – напрям у теорії пізнання, згідно якому відчуття, сприйняття – основа і головна форма достовірного пізнання. Основний принцип сенсуалізму – «немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях».

Системний підхід –методологічний підхід до аналізу психічних явищ, коли відповідне явище розглядається як система, що не зводиться до суми своїх елементів.

Соліпсизм (від лат. «solus» – єдиний і «ipse» – сам) – крайня форма суб’єктивного ідеалізму, за якою об’єктивна реальність – продукт свідомості індивіда; заперечення будь-якого буття, окрім власної свідомості.

Структуралізм – напрям у гуманітарному знанні, що сформувалося в 20-х рр. XX ст. і зв'язаний з використанням структурного методу, моделювання, елементів семіотики, формалізації та математизації в лінгвістиці, літературознавстві, етнографії, історії та ін.

Суфізм– містична течія в ісламі, вчення про поступове наближення через містичну любов до пізнання Бога і злиття з ним.

Схоластика– тип релігійної філософії, що характеризується з'єднанням теолого-догматичних передумов з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем; отримала найбільший розвиток у Зх. Європі в середні століття.

Табу – в первісному суспільстві система заборон на здійснення певних дій (використання певних предметів, вживання певних слів, особистісні контакти і т.д.).

Телеологія – філософське ідеалістичне вчення, за яким розвиток є здійсненням наперед визначеної мети і все в розвитку природи й суспільства є доцільним.

Теологічне мислення – світогляд середніх віків, основа якого – церковна догма.

Теорія функціональних систем – концепція організації процесів у цілісному організмі, взаємодіючих з середовищем. Розроблена П. К. Анохіним.

Теоцентризм – основа світогляду середніх віків, який утверджує принцип: Бог – все, а людина – його творіння.