Закон «про кооперацію срср» як правова база функціонування споживчої кооперації

 

Цей Закон відповідно до Конституції СРСР визначає економічні, соціальні, організаційні і правові умови діяльності кооперативів на основі розвитку ленінських ідей про кооперацію стосовно до сучасного етапу будівництва соціалізму в СРСР.

Закон покликаний розкрити величезні потенціальні можливості кооперації, зростання її ролі в прискоренні соціально-економічного розвитку країни, посилити процес демократизації господарського життя, надати нового імпульсу колгоспному рухові, створити умови для залучення до кооперативів широких верств населення. Він спрямований на всемірне використання кооперативних форм для задоволення зростаючих потреб народного господарства і населення в продовольстві, товарах народного споживання, житлі, різноманітній продукції виробничо-технічного призначення, роботах і послугах. Закон встановлює основні принципи розвитку кооперативної демократії, визначає відносини держави і кооперації, гарантує вільний вибір форм господарської діяльності кооперативів, відкриває широкий простір для ініціативи і самоврядування, підвищує відповідальність членів кооперативу за результати своєї праці.

Закон гарантує громадянам право добровільного вступу в кооператив і вільного виходу з нього, участі в управлінні всіма справами кооперативу; самостійність колективного господарювання і незалежність кооперативу в прийнятті рішень щодо виконання його статутних завдань; соціальну справедливість і соціальну рівність у праві на працю; особисті доходи, які відповідають кількості та якості праці, і на соціальне забезпечення.

Закон про кооперацію в СРСР спрямований на рівноправну взаємодію державного і колгоспно-кооперативного секторів соціалістичної економіки, сприяє дальшому розвиткові політичної та економічної систем СРСР.

 

Білет 34

Роль споживчої кооперації в умовах ринкової економіки

Україна як держава, що прагне мати статус країни з ринковою економікою, зацікавлена у всебічному розвиткові демократичних засад ведення господарства, виробничої демократії, нового міжнародного економічного порядку. Досі помірковані спроби оздоровити ринкове господарство, державні фінанси, перевести економіку на траєкторію економічного зростання, відновити реальний сектор економіки не дали очікуваних результатів. У сучасній Україні резервом відновлення динамізму економіки є трансформація системи відновлення з опорою на внутрішньоорієнтований сектор, у тому числі споживчу кооперацію.Стратегічний розвиток українського суспільства як його вагома складова передбачає активне еформування споживчої кооперації як соціально-економічної системи, що за своєю місією покликана реалізувати на ефективній економічній основі соціальне призначення.

 

Чільне місце належить інституційним перетворенням, широкому використанню надбань та ресурсів економічного ровзитку, які втілюють досвід поєднання загальногосподарських, колективних та особистих інтересів, громадського контролю над прийняттям рішень. Саме тут стає в нагоді система економічної демократії, співробітнництва та взаємодопомоги, людського виміру господарських стосунків, яка нагромадження в кооперативному русі, насамперед у споживчій кооперації. Зазначені положення відображені в статті 1 Закону України „Про споживчу кооперацію”, де зазначено, що споживча кооперація в Україні – це добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного та соціального стану. Вона здійснює торговельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, не заборонену чинним законодавством України, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участь у міжнародному кооперативному русі. Кооперація – самобутнє явище в історичному розвиткові, втілення принципу людської солідарності, віковічного прагнення розв’язати проблеми матеріального забезпечення та поліпшення соціального статусу населення. Як зазначено у статті 3 Закону „Про кооперацію”, метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.

 

Споживча кооперація посідає важливе місце в реалізації соціальної політики, економічної стабілізації, розвитку демократичниї основ суспільства. В умоваї нової суспільно-економічної системи національній споживчій кооперації належатиме надзвичайно важлива роль. Це зумовлено кількома факторами.

 

Політичними. Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається в умовах стрімкого зростання соціальної напруженості. Поруч з цим, українська споживча кооперація є інституцією демократичною, з глибоко викоріненими національними традиціями, орієнтованою на задоволення потреб простих людей і є природним союзником і однією з головних опор демопратичних процесів в Україні;

 

Соціальними. Споживча кооперація тісно пов’язана з вирішенням важливих соціальних проблем суспільства, тому що коопративний рух за своєю природою спрямований на поліпшення життя своїх членів, грунтується на органічному поєднанні ефекривчного гоподарювання, дієвої конкуренції з пинципами соціальної справедливості. Таким чином, споживча кооперація є соціальною інституцією, яка поєднує ліберальні ідеали з ідеалами соціальної справедливості і соціального захисту населення;

 

Глобалізаційними, що зумовлює інтегрування України у світове господарство. Україна отримала реальний шанс увійти в європейське, а вiдтак – і світове співтовариство як повноправний його член. Кооперація як система, що також спрямована на інтеграцію, життєво зацікавлена у зміцнені господарських, політичних і культурних звязків між різними країнами. Вступ Укоопспілки до Міжнародного кооперативного альянсу, інших міжнародних кооперативних організацій сприяє єднанню України зі світовою спільнотою.

Кооперативний рух в Україні має 150-літню історію. Його теоретичні засади та практичні рекомендації розроблені в працях таких видатних учених минулого, як Р. Оуен, А.де Сен-Сімон, Ш. Фур’є, В. Кінг, Ш. Жід, М. Баллін, М. Кондратьєв, Дж. Рассел, Д. Чаянов. Величезний внесок у становлення та розвиток кооперації в Україні зробили українські вчені, передусім М. Туган-Барановський. Серед сучасних учених, вагомими є наукові розробки С.Бабенка, В. Гейця, Я. Гончарука, П. Саблука, В. Семченка, А. Чухна тощо. Споживча кооперація – елемент соціально-політичної та соціально-економічної системи українського суспільства, який діє на підставі принципів, притаманних ринковій економіці. За своїм змістом споживча кооперація – важлива форма господарювання, яка дає можливість реалізувати право громадян на продуктивну та творчу працю та отримувати доходи залежно від кількості та якості праці, внеску в кінцеві результати діяльності кооперативу. Діяльність споживчої кооперації в Україні будується на основі економічних законів ринку з урахуванням соціальної складової розвитку суспільства. Таким чином, теорія та практика кооперативного господарювання видокремлюють ознаки споживчої кооперації, що ідентифікують її як унікально соціально-економічну систему.

Білет 35

Споживча кооперація України в етапі переходу від планово-адміністративної системи до ринкової

По-різному тлумачаться й та економіка, економічна система або спосіб виробництва, від яких слід переходити до іншої економіки, системи тощо. Переважна більшість авторів називає її адміністративно-командною системою, окремі – плановою економікою, соціалістичним устроєм, базисом, що ґрунтується на позаекономічній залежності. Оскільки сутністю перехідного періоду є докорінна трансформація економічної системи, то існує необхідність з'ясування, з одного боку, типу економічної системи, яка розвиватиметься після перехідного періоду, з іншого – економіки, яка існувала в колишньому СРСР. Найпоширенішою її характеристикою була адміністративно-командна система. Проте ця назва характеризує лише один із важливих елементів економічної системи – її господарський механізм або управлінський аспект. Визначально-синтезуючим аспектом при характеристиці типу економічної системи є тип економічної власності, передусім власності на засоби виробництва. В колишньому СРСР 92% власності було зосереджено в руках держави, тому невід'ємною провідною рисою такої системи і складовою частиною поняття, що відображає тип цієї системи, є термін «державний». Державна власність (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, об'єкти інтелектуальної власності, частку національного доходу, що перерозподіляється через державний бюджет тощо) різна за своєю соціально-економічною сутністю. Це залежить, по-перше, від типу управління цією власністю, по-друге, від того, хто привласнює основні результати праці, створені працівниками державних підприємств, по третє, від характеру самої праці (здійснюється вона методами економічного чи позаекономічного примусу, є індивідуальною чи колективною тощо), по-четверте, від характеру влади (економічної політичної), оскільки власність і влада діалектичне взаємопов'язані між собою. Управління виробництвом і власністю в колишньому СРСР мало адміністративно-командний характер, тобто кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно доводили з єдиного центру показники господарської діяльності, виділяли обсяги ресурсів і фонду заробітної плати, визначалася номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав'язувалися значною мірою неякісні товари і послуги. Все це формувало затратний характер економіки, низьку ефективність виробництва (за рівнем виробництва ВВП на душу населення СРСР відставав від розвинутих країн світу майже в 10 разів). Адміністративно-командна система управління поширювалася на сільське господарство, споживчу кооперацію. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, відчутний був товарний дефіцит. Власником виробленої на підприємствах продукції була держава, оскільки і самі підприємства, і власність на засоби виробництва знаходилися в її руках. При цьому проголошувалося існування загальнонародної власності. Насправді персоніфікатором державної власності була правляча еліта. Значна частина створеного національного доходу (до 40%) витрачалася на військові цілі, про що свідчила низька частка особистого споживання в національному доході. Так, якщо в 1908 вона становила 54,8%, у 1928 – 58,1%, то у 1988 – 40,1%. За рівнем особистого споживання в розрахунку на душу населення СРСР посідав 77 місце в світі. Водночас справедливішою була система освіти (в т. ч. вищої – до вузів щорічно вступали 75% дітей робітників і селян), охорони здоров'я (внаслідок безплатного характеру медичних послуг), культури, відпочинку, надання житла, хоча правляча еліта отримувала такі послуги набагато вищої якості. Соціалістичним за змістом була реалізація права на працю, яка мала здебільшого колективний характер. При оплаті робочої сили домінувала зрівнялівка на досить низькому рівні. Щодо певного виду примусу, то на різних етапах існування СРСР переважав економічний або позаекономічний примус до праці. Так, до сталінського періоду переважав економічний примус, що супроводжувався безробіттям. В період сталінського режиму майже 12 млн. осіб були здебільшого політв'язнями і виконували рабську за характером працю в таборах. Приблизно 35 млн. селян були примусово прив'язані до колгоспів і радгоспів, що значною мірою відповідало феодальному типу залежності й праці. Лише в останні два-три десятиріччя існування СРСР праця набула характеру економічного примусу. Оскільки власність була майже тотально одержавлена і перебувала насамперед у руках бюрократичної еліти, то відповідною була й політична влада. Таким чином, в економічній системі колишнього СРСР, з погляду визначального критерію, поєднувалися елементи одержавленого бюрократично-елітарного соціалізму, капіталізму (одна з рис якого – існування нелегальної економіки як складової частини тіньової економіки), феодалізму, рабовласницького та справді соціалістичного устрою. Таке поєднання тривало упродовж майже чотирьох десятиліть, тобто більшого періоду існування СРСР після політики непу, під час якої значно посилилися процеси капіталізації економічної системи та використання важелів ринкової економіки. Після сталінського режиму відчутно послабилися елементи докапіталістичних експлуататорських формацій, дещо посилилися засади соціалістичного ладу. Оскільки у такому своєрідному поєднанні елементів різних економічних систем переважала власність бюрократично-номенклатурної еліти, таку систему найлогічніше назвати «державно-номенклатурним соціалізмом». Виходячи з цього, некоректно говорити про перехід від індустріальної економіки. Така класифікація еволюції економічних систем (поділ їх на аграрні, індустріальні та постіндустріальні є однобічною, оскільки ігнорує тип власності й акцентує в першому випадку на рівні розвитку технологічного способу виробництва (індустріальний), у другому – на переважанні аграрної сфери порівняно з індустріальною (аграрна економіка), а в третьому є аморфно-беззмістовною (постіндустріальне суспільство – суспільство, яке існує після індустріального). Звідси висновок – на зміну економічній системі, що базується на машинній праці, машинній техніці, приходить тип системи, який доцільно називати автоматизованим виробництвом. Недостатньо обґрунтованою є також характеристика існуючої в СРСР економічної системи як соціалістичного устрою. У цьому випадку частина (окремі елементи соціалізму) видаються за ціле, що не відповідає вимогам системного підходу. Щодо визначення «планова економіка», то в ньому організаційна форма розвитку продуктивних сил і еволюції виробничих відносин (планова, планово-стихійна, стихійна) заміняє домінуючий критерій при характеристиці економічної системи – тип економічної власності. Залежно від останнього формувався тип юридичної власності – передусім панівна еліта розпоряджалася, користувалася і володіла власністю на засоби виробництва. Назва системи «базис, що ґрунтувався на позаекономічній залежності», не відповідає критеріям понятійності, категоріальності, тобто в ній відсутнє чітке визначення базису. В Україні у 90-ті XX ст. відбулася істотна деградація продуктивних сил, насамперед основної продуктивної сили. Це виявилося, по-перше, в значному погіршенні якості відтворення робочої сили, її звуженому відтворенні, а отже, руйнуванні її трудового потенціалу. Так, якщо на початку 90-х середня заробітна плата забезпечувала майже половину раціональних норм споживання продуктів і послуг, то в 1998 – менше 20% від величини необхідних витрат на відтворення робочої сили. У переважної більшості сімей виграти на харчування становлять понад 90% їх сукупного доходу, а мінімальна заробітна плата відшкодовує лише 20% фізіологічного рівня виживання. По-друге, через значне безробіття (офіційно зареєстрованих і прихованої форми безробіття – майже 35% від сукупної робочої сили) втрачаються професійно-кваліфікаційні якості та навички працівників. По-третє, у зростанні кількості мігрантів упродовж 1991–98 у пошуках роботи, кращих умов життя емігрувало до 7 млн. найбільш мобільних працівників, переважно з високим рівнем освіти та кваліфікації. По-четверте, у значному ускладненні доступу дітей робітників і селян до вищої освіти. По-п'яте, у зростанні смертності людей працездатного віку, скороченні тривалості їх життя. Якщо виходити з того, що в постіндустріальному або інформаційному суспільстві вирішальними елементами розвитку стане творча діяльність людини на основі високого рівня розвитку науки, освіти та інформації, а в Україні відбувається їх значне послаблення, то щодо розвитку системи продуктивних сил перехідна економіка характеризується поступовим регресом у бік слаборозвинутих країн світу. Щодо техніко-економічних відносин економіка України в межах СРСР була відкритою. Свідченням цього є те, що в народногосподарському комплексі до 80% виробництва товарів не мало завершеного технологічного циклу. Проте щодо світогосподарських зв'язків економічна система СРСР, в т. ч. України, була закритою (на СРСР наприкінці 80-х припадало лише 4% світового експорту, хоча він виробляв до 14% чистого світового матеріального продукту, в той час як частка слаборозвинутих країн у світовому експорті перевищувала 20% і вони виробляли до 14,3% чистого матеріального продукту), оскільки незначною була її участь у міжнародному поділі праці. В 90-х економіка України внаслідок істотного розриву навіть раціональних економічних зв'язків з країнами колишнього СРСР стала значною мірою закритою щодо країн СНД. Стосовно розвинутих країн світу зростанню відкритості української економіки могла сприяти поява значної кількості спільних підприємств (майже 4000 у 1997). Проте цього не сталося, оскільки до 80% таких підприємств займаються посередницькою діяльністю, а 15% – наданням послуг. Крім того, в Україні існувало понад 2000 крупних підприємств, підпорядкованих загальносоюзним міністерствам і відомствам. Наприкінці 90-х втілювалася не завжди продумана політика демонополізації, здійснювалося нераціональне розукрупнення таких підприємств, що в недалекому майбутньому може зробити економіку держави беззахисною перед іноземним капіталом, експансією ТНК. Отже, щодо техніко-економічних відносин перехідна економіка 90-х також характеризувалася поступовим регресом у бік слаборозвинутих країн світу. Характерною особливістю цього процесу є бартеризація торгівлі й натуралізація господарських зв'язків. Продуктивні сили і техніко-економічні відносини формують технологічний спосіб виробництва. Узагальнюючим показником рівня його розвитку є співвідношення між трьома типами цього способу виробництва, що базується на: 1) ручній праці, 2) машинній праці, 3) автоматизованій праці. На початку 90-х в Україні частка першого становила до 40% (виходячи з питомої ваги працівників, зайнятих ручною працею), частка другого – майже 48%, а частка третього – менше 12%. Упродовж 90-х, по-перше, значно погіршилась якість технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки зросло фізичне й моральне зношування основних фондів, по-друге, зменшилася питома вага та якість технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці (так у 1995 у промисловості було впроваджено на 60% менше автоматизованої техніки, ніж у 1992, в наступні роки ситуація не поліпшилася). Таким чином, щодо технологічного способу виробництва перехідна економіка 90-х значною мірою супроводжувалася рухом до технологічного способу, що базувався на ручній та машинній праці. Певною мірою прогресивними, але лише в кількісному аспекті є трансформаційні процеси у відносинах економічної власності з 1991 частка державної власності скоротилася з 92% до 45%, що означає кінець й абсолютного домінування. Двома основними методами вдосконалення кількісної структури власності в Україні та інших пострадянських державах були роздержавлення та приватизація власності. Головний зміст трансформаційних процесів у відносинах власності – не приватизація (перехід державної власності в руки окремої особи, максимум сім'ї), а роздержавлення (перехід державної власності в різні типи та форми недержавної – акціонерну, кооперативну, приватну тощо). Таким чином, приватизація, яка має трудовий та нетрудовий характер, є лише однією з форм роздержавлення. Трудовий характер вона має й у разі переходу частки державної власності до окремої особи або невеликого трудового колективу, які не наймають робочої сили. Нетрудовий характер властивий приватизації у разі переходу державної власності до капіталістів, які за допомогою державних засобів виробництва, іншого державного майна використовуватимуть найману робочу силу. Трансформація економічної власності не повинна обмежуватися лише процесами роздержавлення. Докорінні або якісні зрушення необхідні й у межах державної власності. Такими зрушеннями у трансформації економічної системи у бік соціалізації та гуманізації повинен стати контроль за діяльністю державних підприємств, участь трудових колективів в управлінні власністю, створення автономних бригад, використання прогресивних форм заробітної плати, зокрема участі у прибутках тощо. Проте в Україні в 90-х здійснювався, по-перше, номенклатурно-тіньовий тип роздержавлення, в т. ч. приватизації, тобто перехід значної частини державної власності за безцінь (внаслідок штучного заниження її вартості або розкрадання) до рук директорського корпусу, вищих чиновників державного апарату, представників тіньового капіталу. По-друге, внаслідок надмірного оподаткування, вилучення амортизаційних відрахувань унеможливлювалося навіть просте відтворення в межах державного сектора, відбувалося підпорядкування цього сектора інтересам приватного капіталу. По-третє, тривав інтенсивний процес первісного нагромадження капіталу, закономірністю якого в усіх країнах світу є початкова капіталізація сфери обігу, утвердження в ній підприємницької діяльності. Водночас, на відміну від країн класичного капіталізму, в яких змістом первісного нагромадження було відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва, з одного боку, і концентрація цих засобів і фінансових ресурсів в руках капіталістів – з іншого, таке відокремлення де-факто існувало і в період існування СРСР (незважаючи на формальне проголошення загальнонародної власності). Тому в 90-ті відбувалося значне поглиблення цього процесу, люмпенізація переважної більшості робітників та інтелігенції. Завдяки отриманню земельних сертифікатів селянами долається антагонізм між особистими і речовими факторами виробництва, між працею і капіталом, але не на сучасній асоційованій основі, а на звуженій докапіталістичній. Внаслідок цього в сімейно-підсобних господарствах використовується виснажлива, здебільшого ручна праця, нерідко з меншим рівнем механізації, ніж за феодалізму. Така орієнтація відкидає сільське господар ство України в епоху аграрної цивілізації, яка передувала індустріальному суспільству. Водночас ця трансформація супроводжувалася значним руйнуванням колективних господарств. По-четверте, в економічну систему України у процесі роздержавлення впроваджувалися акціонерні компанії. Наприкінці 1998 в Україні налічувалося до 40 тис акціонерних товариств. Всупереч процесу первісного нагромадження капіталу, яке в розвинутих країнах світу відбувалося у XV-XVI ст., акціонерна форма власності є визначальним елементом, найадекватнішою формою існування монополій, в т. ч. групових олігополій. Цей процес здійснюється всупереч Закону України «Про власність», в якому пріоритетною названа трудова колективна власність. По-п'яте, в Україні формуються такі елементи економічної структури, які були властиві розвинутим країнам світу на ступені державно-корпоративного капіталізму – зрощування крупних монополізованих підприємств та наймогутніших підприємств тіньового капіталу з вищими чиновниками державного апарату і формування прошарку кланово-номенклатурної буржуазії. По-шосте, щодо соціальних відносин в Україні активно створюється класове суспільство. Оскільки поняття «номенклатура» охоплює і чиновників державного апарату, і значну частину директорського корпусу, то персоніфікатором номенклатурно-кланового капіталізму є номенклатурно-кланова капіталістична еліта. Найбільших зрушень у трансформації економічної системи в Україні зазнав господарський механізм. Двома його основними підсистемами є ринкове саморегулювання та державне регулювання. Переважає у розвинутих країнах світу державне регулювання, елементи якого – державне економічне, адміністративне і правове регулювання. Державне регулювання економіки оптимально поєднується з ринковим саморегулюванням та корпоративним регулюванням. В Україні у 90-х було зруйновано деякі раціональні форми економічного регулювання (зокрема державне планування економіки, відносно помірковане податкове регулювання, фінансове кредитне регулювання тощо), знищено управління державним сектором і замість цього інтенсивно насаджувалися ринкові важелі саморегулювання. Узагальнюючим показником цих процесів є лібералізація цін. Якщо в колишньому СРСР, у т.ч. в Україні, регулювали до 98% всіх цін, то в 1997 в Україні – лише 11%. Натомість посилилися адміністративні важелі (декрети, укази) регулювання економіки. Водночас у 90-х в Україні виникли атрибути ринкової економіки фондова, валютна, товарна біржі, а також біржа робочої сили, які за оптимального поєднання державного регулювання і ринкового саморегулювання сприятимуть розвитку зрілих форм економічної системи капіталізму. Лібералізація цін всередині країни і зовнішньоекономічної діяльності (в т. ч. імпорту товарів і послуг) призвели до вивезення закордон майже 35 млрд. дол., витіснення з внутрішнього ринку вітчизняних товарів (у 1998 понад 90%товарів широкого вжитку в Україні були імпортними) і таким чинам, до істотного придушення національного виробника. Це, а також іноземні інвестиції в економіку України зробили її однобічно відкритою. Катастрофічне зростали зовнішній та внутрішній борги України, виплати відсотків по них, що в поєднанні з вимогою МВФ щодо напрямів, форм проведення економічної політики (зокрема, застосування НБУ монетаристських методів проведення кредитно-грошової політики) перетворювало раніше могутню державу на економічно залежну країну. Щодо трансформаційних процесів, з погляду організаційної форми розвитку продуктивних сил (зокрема співвідношення планомірності й стихійності), перехідна економіка 90-х характеризувалася значним посиленням стихійності. У ній залишалися окремі елементи соціалістичного змісту (мінімальний соціальний захист, трудова колективна власність тощо), які, однак, мали певною мірою ознаки казарменого соціалізму (зрівнялівка при виплаті пенсій). Отже, з погляду формаційного підходу, який є домінуючим (порівняно із загально цивілізаційним), перехідна економіка України характеризувалася своєрідним сплетінням підсистем та елементів як із однотипних, так і з різнотипних економічних систем. Визначальними в ній є процеси первісного нагромадження капіталу та низка головних рис, особливостей капіталізму на нижчій стадії його розвитку, на якій переважаючою була ринкова економіка (економіка, в якій домінувало ринкове саморегулювання) та приватна капіталістична власність. На вищій стада розвитку капіталізму відбувається оптимальне поєднання ринкового саморегулювання і державного та наддержавного регулювання, яке дістало назву «регульована ринкова економіка», а щодо соціально-економічного змісту – соціальне орієнтована економіка.

 

Білет 36