Управлінські рішення в умовах кризових ситуацій

 

Найбільш відповідальний етап при виході організації із кризової ситуації – розробка управлінських рішень.

Якість управлінських рішень, прийнятих в умовах кризи, залежить від безлічі факторів, найбільш значимі з яких є такі:

1. Категорія проблем:

– стандартні проблеми. Їхнє рішення вимагає чіткого дотримання певних стандартів. Такі проблеми не допускають ніяких відхилень в "сторону", і в остаточному підсумку, у їхньому рішенні головну роль повинні грати вміння й звички;

– типові проблеми. Зважуються на базі безлічі певних, апріорі заданих правил, причому в ході рішення потрібно з наявної безлічі вибрати конкретний, найчастіше єдиний набір правил, які дозволяють домогтися успіху;

– евристичні проблеми. У ході їхнього рішення потрібно знайти або сформулювати правила їхнього рішення для наступного їхнього використання.

2. Умови використання:

– стабільні або сприятливі умови, коли перед фахівцем не виникає ніяких непередбачених ситуацій, він перебуває у звичайній, спокійній обстановці;

– екстремальні, тобто такі умови, коли фахівцеві потрібно показати всі свої якості, і на базі цих якостей можна зробити висновки про його професіоналізм;

– кризові умови, тобто коли виникають непередбачені ситуації, які ведуть або можуть привести до зриву звичайних показників діяльності, а в окремих випадках приведуть до аварій, катастроф і аналогічних явищ.

3. Достатність вихідної інформації:

– недостатній обсяг вихідної інформації. Для рішення поставленого завдання необхідно знайти або синтезувати вихідну інформацію, що дозволить домогтися бажаної мети;

– достатній обсяг вихідної інформації. Для рішення поставленого завдання цілком достатньо тої інформації, що є в розпорядженні фахівця;

– надлишковий обсяг вихідної інформації. Для рішення поставленого завдання не потрібно всього обсягу інформації, представленої при описі вихідної ситуації. Фахівець повинен уміти виявити тільки необхідну інформацію й користуватися лише нею.

4. Вірогідність вихідної інформації:

– явно недостовірна, не відповідає умовам завдання, виявити невірогідність якої не є великою складністю;

– псевдо достовірна, що відповідає умовам завдання, однак містить такі відомості, які не дозволяють одержувати правильне рішення;

– цілком достовірним, відповідність умов завдання й дозвіл одержувати правильне рішення вихідного завдання.

5. Масштаб проблеми:

– глобальні проблеми – від їхнього рішення залежить життєдіяльність цілих регіонів, а в окремих випадках і всій планеті в цілому;

– локальні проблеми – від їхнього рішення залежить життєдіяльність невеликої групи людей, у крайньому випадку окремої людини;

– мікролокальні проблеми – від їхнього рішення залежить конкретний вчинок окремої людини.

6. Технічне оснащення:

– відсутнє;

– є в недостатньому обсязі;

– є в достатньому обсязі.

Перераховані універсальні фактори можуть бути доповнені іншими, за­лежно від специфіки поставленої мети, та проблем, які можуть виникнути під­час антикризового керування. Загальна послідовність розробки управлінських рішень в антикризовому керуванні може бути звичайною, яка застосовується у функціональному керуванні. Однак необхідно відзначити ряд специфічних рис розробки й прийняття рішень, властивому антикризовому керуванню.

На етапі підготовки управлінських рішень проводиться морфологічний аналіз або інший вид прогнозування, спрямований на визначення доцільності й пошук шляхів виходу організації із кризової ситуації.

Визначається конкурентоспроможність організації при нових умовах роботи. Її успіх багато в чому залежить від положення продукту на ринку збуту, дослідження якого дає можливість одержати інформацію про сегменти ринку, виявити ті види продукції, які мають переваги в порівнянні з конкурентами.

У тому випадку, якщо криза сильно й негативно вплинула на господарську діяльність підприємства, розробляють нові стандарти або будують модель реструктуризації організації із забезпеченням розроблених заходів необхідними ресурсами.

Для забезпечення виходу підприємства із кризи приймають оперативні й стратегічні заходи. Оперативні заходи передбачають:

– усунення збитку;

– виявлення резервів (у першу чергу внутрішніх);

– залучення фахівців;

– кадрові зміни;

– відстрочки платежів;

– залучення кредиторів;

– зміцнення виробничої дисципліни тощо.

Стратегічні заходи передбачають:

– аналіз і оцінку стану підприємства, його науково-технічного й організаційно-управлінського потенціалу;

– перегляд існуючих стратегій фірми;

– проведення необхідних змін у виробничій структурі й виробничій культурі, пов'язаних зі зміною стратегії;

– розробку (перегляд) концепції інноваційної політики підприємства;

– розширення маркетингових досліджень;

– програму технічного переозброєння (реконструкції) підприємства;

– розробку (перегляд) кредитної політики фірми;

– удосконалювання кадрової політики підприємства;

– розробку бізнес-плану підприємства з урахуванням проведених заходів.

Основним документом, що описує важливі аспекти реструктуризації й обґрунтовує необхідність проведення тих або інших конкретних санаційних заходів, є бізнес-план, у якому показане, яким чином керівництво фірми намагається перебороти кризову ситуацію, що виникла на підприємстві, і які намічені шляхи запобігання банкрутства.

У цілому, принципи стабільності роботи підприємства й керування ним можна звести до наступного:

– формування здорового соціально-психологічного клімату в колективі, ядро якого повинна становити команда однодумців;

– організація гнучкого виробництва, здатного швидко перебудовуватися на збільшення (зменшення) випуску певної продукції виготовленої певною фірмою;

– розумне дублювання елементів виробничої системи з метою включення дублера при виході основного;

– резервування коштів, які забезпечують функціонування системи в кризовій ситуації;

– розробка адаптивних планів і можливих рішень по керуванню системою, які негайно можуть реалізовуватися підчас  кризових ситуацій;

– можливість переміщення окремих елементів виробничої системи або її керуючої системи в просторі для більше раціонального функціонування при виникненні несприятливих обставин;

– забезпечення запасних варіантів постачальників сировини, кредиторів, спонсорів тощо;

– можливість функціонування фірми в іншому режимі;

– можливі плани дій фірми із запобігання банкрутства (зміна форми організації, відсікання зайвого тощо);

– постійна турбота про економічну безпеку фірми, розширення й поглиблення захисних функцій фірми;

– своєчасне проведення технічних оглядів основних коштів, енергетичних об'єктів і інших елементів інфраструктури, що забезпечує підвищення надійності їхнього функціонування;

– підвищення кваліфікації управлінських працівників, освоєння робітниками суміжних спеціальностей, рівноцінних за кваліфікацією;

– забезпечення належного контролю за надходженням сировинних і інших матеріалів у підсистемі, а також високої якості продукції, що випускається;

– проведення політики активних дій у виробничій, ринковій і галузевій політиці;

– створення нових форм керування, філій і малих форм підприємств, які мають пряме підпорядкування головному підприємству;

– ведення постійного моніторингу зовнішнього й внутрішнього середовища фірми.

Наведений перелік не вичерпує всіх коштів по збільшенню стійкості роботи фірми, а дає лише можливі основні напрямки діяльності і її систем керування. У кожній фірмі на кожному підприємстві вони специфічні. На кожному підприємстві, у будь-якій організації є власні резерви, які не використовуються або використовуються частково.

Важливим аспектом стійкого й безпечного функціонування підприємства є попередження й відшкодування отриманого збитку. Через те, що будь-яка діяльність підприємства пов'язана з ризиком, то без нормальної страхової діяльності в сфері безпеки й зниження підприємницьких ризиків обійтися практично неможливо.

Страхування комерційних ризиків – це сфера, де й держава може брати участь як капіталами, так і нормативними механізмами.

Однак головним у безпеці підприємництва являється якість роботи, економічні важелі відшкодування збитку й заходи для уникнення негативних наслідків підчас ведення бізнесу. У цьому сутність основ безпеки підприємництва.

З позиції системного підходу безпека повинна бути:

– безперервною;

– запланованою – планування здійснюється шляхом розробки планів дій по забезпеченню захищеності організації й всіх компонентів її структури;

– централізованою – у рамках певної підприємницької структури повинна гарантуватися організаційно-функціональна самостійність процесу забезпечення захищеності;

– конкретною (адресною) – захисту підлягають конкретні об'єкти;

– активною – захисні заходи втілюються в життя з достатнім ступенем наполегливості;

– надійною – надійність методів, коштів і форм захисту з одночасним дублюванням коштів і заходів безпеки;

– універсальною – заходи безпеки повинні бути різноманітні тобто повинні застосовуватися всі види й форми захисту в повному обсязі.

Безпека підприємництва досягається проведенням єдиної політики, систе­мою заходів правового, організаційного й технічного характеру, адекватних погрозам життєво важливим інтересам кожної комерційної організації.

Кризова ситуація може привести до наступних негативних наслідків (особливо у випадку ліквідації підприємства):

1. Втрата працівниками робочих місць і загострення соціальної напруженості в суспільстві.

2. Втрати кредиторами підприємства (банками, інвестиційними компаніями, фондами, державним бюджетом і т.д.) значних коштів, вкладених у підприємство.

3. Омертвіння неліквідного майна, внаслідок того, що ліквідатори не можуть знайти покупців.

Однак, можна виділити й позитивні моменти цього явища:

1. Закриття нерентабельних виробництв, що приводить до зниження витрат і підвищення ефективності суспільного виробництва.

2. Вивільнення ресурсів, притягнутих у неконкурентоспроможне виробництво.

3. Ротація управлінського персоналу, що забезпечує ріст кваліфікації, зацікавленості менеджерів і робітників у кінцевих результатах своєї діяльності.

4. Придбання досвіду й формування ефективної інвестиційної політики підприємств, які здійснюють ці інвестиції.

 

 

8.2. Системний аналіз як інструмент прийняття управлінських рішень

 

У системному аналізі дослідження будуються на основі категорії системи, під якою розуміють єдність взаємозв'язаних і взаємозалежних елементів, розташованих в певній закономірності в просторі і в часі, спільних цілей, що спільно діють для досягнення. Система повинна задовольняти двом основним вимогам:

1. Поведінка кожного елементу системи впливає на поведінку системи в цілому; істотні властивості системи втрачаються, коли відбувається її розділення.

2. Поведінка елементів системи і їх дія націлена на взаємозалежні істотні властивості елементів системи при їх відділенні від системи також втрачаються.

Таким чином, в загальному випадку властивості, поведінка, стан системи відрізняються від властивостей, поведінки і станів елементів (підсистем), що утворюють її. Для системи характерна наявність власної, специфічної закономірності дій, яка не може бути визначена безпосередньо тільки із способів дій складових її елементів. Всяка система є системою, що розвивається. Вона має свій початок у минулому і продовження в майбутньому.

Поняття системи – це спосіб знайти просте в складному з метою спрощення аналізу цього складного. У науковій літературі приведені різні визначення поняття системи. Ось деякі з них.

«Все, що складається з пов'язаних одна з однією частин» (С. Бир).

«Система – це комплекс взаємодіючих компонентів» (Р. Беллман,
О. Гросс).

«Система – це безліч пов'язаних діючих елементів» (М. Мессарович).

«Система – це безліч взаємозв'язаних елементів де не існує жодної підмножини елементів, не пов'язаної з іншою підмножиною» (Р. Акофф).

«Система – це не просто сукупність одиниць, а сукупність стосунків між цими одиницями» (У. Партер).

«Система представляє певну безліч взаємозв'язаних елементів, що утворюють стійку єдність і цілісність, що має інтегральні властивості і закономірності» (Дж. Клір).

«Ми можемо визначити систему як щось ціле, абстрактне або реальне, таке, що складається з взаємозалежних частин» (А. Хол).

«Системою можна назвати тільки такий комплекс вибірково-залучених компонентів, у яких взаємодія і взаємовідношення набуває характеру взаємного сприяння компонентів на отримання корисного результату» (П. Анохин),

Таким чином, узагальнюючи приведену інформацію, можна зробити висновок, що система – безліч елементів, їх зв'язків і взаємодій, як між собою, так і з довкіллям, що утворюють єдине ціле з певною якістю і цілеспрямованістю.

Разом з цим поняттям існують супутні поняття, що характеризують систему.

Елемент – неділима частина системи, що має самостійність по відношенню до цієї системи. Неподільність елементу розглядається як недоцільність обліку в межах моделі цієї системи його внутрішньої будови. Сам елемент характеризується тільки його зовнішніми проявами у вигляді зв'язків і взаємозв'язків з іншими елементами.

Множина А елементів можна записати у виді:

А = {ai } = 1, 2,..., n,

де aі  елемент системи, n – число елементів.

Кожен елемент характеризується m конкретними властивостями z1, z2,..., z m, які визначають його в цій системі однозначно. Сукупність усіх m властивостей елементу називають станом елементу:

Zi (Z i 1, …, Z im).

Стан елементу, залежно від різних чинників (час, простір та ін.), може змінюватися.

Зв'язок – сукупність залежностей властивостей одного елементу від властивостей інших елементів системи. Встановити зв'язок між двома елементами – означає виявити наявність залежностей їх властивостей.

Залежність властивостей елементів може мати односторонній і двосторонній (взаємозв'язок) характер.

Взаємодія – сукупність взаємозв'язків і взаємовідносин між властивостями елементів, коли вони набувають характеру взаємного сприяння один одному.

Підсистема – частина системи, що виділена за певною ознакою, має деяку самостійність і припускає розкладання на елементи у рамках конкретного розгляду. Підсистема відрізняється від групи елементів тим, що для останньої не виконується умова цілісності.

Структура системи – сукупність елементів системи і зв'язків між ними.

Структура системи є статичною моделлю системи і характеризує тільки будову системи, не враховуючи безлічі властивостей (станів) її елементів.

Зв'язок між функцією входу X(t) і функцією виходу Y(t) системи без урахування попередніх її станів можна представити у виді

Y(t) = Fb [ X (t)],

де FB – функція виходів системи.

Система з такою функцією виходів називається статичною.

Якщо ж система залежить не лише від функцій входів X(t), але і від функцій станів (переходів), то:

Y(t) = Fb [X(t) z (t), z(t – 1),...].

Системи з такою функцією виходів називаються динамічними (чи системами з поведінкою).

Зовнішнє середовище системи – набір існуючих в просторі і в часі реальних об'єктів (системи), які, як передбачається, чинять дію на дану систему. По суті справи, окреслювання або виявлення межі системи є розділення деякої області матеріального світу на дві частини, одна з яких розглядається як система – об'єкт аналізу (синтезу), а інша – як зовнішнє середовище. Іншими словами, зовнішнє середовище – сукупність природних і штучних систем, для яких ця система не є функціональною підсистемою.

Крім того, необхідно розрізняти поняття системного аналізу, що впливають на функціонування системи. До таких відносяться наступні поняття.

Стан системи – сукупність станів її елементів і зв'язків між ними (двосторонніх зв'язків не може бути більш ніж n(n – i) в системі з n елемента­ми). Реальна система не може знаходитися у будь-якому стані. Завжди є відомі обмеження (внутрішні і зовнішні чинники, наприклад, фізіологічні властивості людини) визначальний стан системи.

Входи X i системи – це реальні точки впливу зовнішнього середовища на систему.

Прийняття рішень безпосередньо пов'язане з цілеспрямованою діяльністю людини. Свою управлінську діяльність менеджер реалізує через рішення. Гра­мотні рішення є результатом його праці. Тому знання технології, методів ухва­лення рішень стає необхідним елементом професійної кваліфікації менеджера.

Прийняття ефективних управлінських рішень менеджерами будь-якого рівня – одна з найбільш важливих умов успішного розвитку соціально-економічної системи, її виживання в конкурентній боротьбі, успішній адаптації до різних змін зовнішнього середовища.

Основним науковим методом вивчення систем є системний аналіз. Сутність цього методу досить проста: всі елементи системи і всі операції в ній повинні розглядатися тільки як одне ціле, тільки в сукупності, тільки у взаємозв’язку один з одним.

Під системним аналізом розуміють усебічне систематизоване вивчення складного об’єкта в цілому, разом з усією сукупністю його складних зовнішніх і внутрішніх зв’язків, проведене для з’ясування можливостей поліпшення функціонування цього об’єкта.

Аналіз систем під час вирішення наукових, технічних, економічних і організаційних проблем дає змогу поліпшити характеристики досліджуваних систем. Встановлюючи цілі науково-технічного прогресу й обираючи шлях їх досягнення, слід визначити, якою ціною в сенсі витрат ресурсів цієї цілі можна досягти. Основним завданням системного аналізу є знаходження найкращого способу досягнення мети.

 

 

8.3. Теоретичні основи підготовки і прийняття рішень

 

Поняття «Ухвалення рішення»:

– у вузькому сенсі – це завершальний акт діяльності (вибору) по виявленню, аналізу різних варіантів рішення, спрямований на вибір і затвердження кращого варіанту рішення. У вузькому плані рішення можна також трактувати, як результат вибору (план роботи, варіант проекту тощо);

– у широкому сенсі – це протікаючи й в часі і здійснюваний у декілька етапів процес підготовки рішення, включаючи завершальний етап безносе­реднього ухвалення рішення (а іноді і етап по реалізації прийнятого рішення).

Питаннями підготовки і ухвалення рішень займаються багато наук:

– математика – розглядає ухвалення рішення з позицій рекомендованих нею методів і алгоритмів;

– соціологія – з точки зору процесів, що протікають в суспільстві;

– психологія – з точки зору «душі людини», мотивів ухвалення того або іншого рішення;

– юристи – з точки зору права.

З точки зору загальної теорії систем ухвалення рішення – це вибір одного курсу дій, однієї альтернативи з ряду наявних. (Як Ви з цих позицій оціните, наприклад, підписання документу «Про підготовку до опалювального сезону»?).

Найкращий варіант дій називають оптимальним.

Рішення вважається оптимальним, якщо воно забезпечує екстремум (максимум або мінімум) критерію вибору при індивідуальному прийняті рішень (ПР) або задовольняє принципу узгодження суджень при груповому ПР (іноді ПР здійснює оптимізацію в неявному виді, спираючись на деякі загальні принципи і свої переваги).

Рішення вважається раціональним (допустимим), якщо воно задовольняє певним обмеженням: ресурсним, правовим, морально-етичним, культурним та ін.

Узагальненою характеристикою рішення є його ефективність: відношення ефекту від ухвалення рішення до витрат на їх досягнення. Важливою особливістю рішення є його цілеспрямованість і свідомість вибору з альтернативних варіантів. Безцільний вибір, імпульсивна дія, виходячи з вищевикладеного, в загальній теорії систем не розглядаються як рішення.

Прийнято вважати, що при ухваленні рішення використовуються три елементи людської психіки: розум, почуття, воля.

Розум припускає використання знань, логічного мислення, наукових методів при ухваленні рішень (раціональний підхід). Таке рішення може бути отримане як в результаті усвідомленого пошуку з розрахунками і експериментами, так і в результаті підсвідомого мислення – інтуїція (характерна особливість – приховання логічного висновку).

Почуття характеризує суб'єктивний характер ухвалення рішень, залежність рішення від характеру і інтересів ПР. Усе це знаходить відображення в перевагах ПР, які поєднують в собі не лише об'єктивну раціональну характеристику рішення, але і психологію мислення ПР, його розуміння корисності рішень.

Крім того, при виборі рішень і при їх реалізації використовує також власна думка. Це пояснюється тим, що ПР формується через боротьбу інтересів і думок.

З урахуванням вищевикладеного можна констатувати, що, з точки зору загальної теорії систем, процес ухвалення рішення, так само, як і управління, можна розглядати, як науку і мистецтво в їх взаємозв'язку.

В процесі ухвалення рішень вирішуються завдання пошуку, розпізнавання, класифікації, впорядкування, вибору. Для вирішення цих завдань використовують методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції.

Аналіз і синтез доповнюють один одного. Системність мислення припускає:

– ідентифікацію об'єкту як частини системи більш високого рівня (якщо рішення приймаються на рівні підрозділу, то необхідно зрозуміти його місце і роль в організації, визначити взаємозв'язки з іншими підрозділами цієї організації);

– пояснення поведінки, цілей, властивостей системи в цілому;

– пояснення функцій об'єкту дослідження з точки зору системи в цілому.

Як видно, в цьому випадку синтез передує аналізу. Підготовку рішень не можна засновувати тільки на логіці «причина – слідство», в яку не вписуються багато реальностей сьогоднішнього дня (для прикладу можна узяти приклад типу «Що перше була – курка або яйце, жолудь або дуб»?). При ухваленні рішень слід також використати відношення «виробник – продукт», яке знімає поставлені вище протиріччя.

Індукція – хід міркувань, спрямований на отримання висновку на основі логіки від частки до загального. Приклади використання методу: методи прецеденту, аналогій, розгляд конкретних ситуацій в цілях ухвалення рішення.

Дедукція – отримання виведень за правилами логіки, міркування будуються на основі деяких аксіом, постулатів, гіпотез, що мають характер загальних тверджень, з яких виводяться наслідки.

Рішення можна класифікувати відповідно до різних класифікаційних ознак (табл. 8.1).

Слід мати на увазі, що приведена класифікація рішень використовує класифікаційні ознаки (наприклад, при ухваленні раціональних рішень завжди є присутнім елемент творчості), що частково перехрещуються, в деяких випадках не однозначно визначені.

Зовнішні рішення торкаються вибору альтернатив, спрямованих на реалізацію цілей системи, відбивають взаємовідношення системи з довкіллям. Можливість реалізації цих рішень залежить від зовнішніх чинників довкілля.

В області управління більшість рішень належать до категорії внутрішніх. Їх реалізація залежить від наявних ресурсів і визначається внутрісистемними чинниками.

 

Таблиця 8.1 – Класифікаційні ознаки рішень, що приймаються

Класифікаційна ознака	Тип рішення
1. Зміст	Соціальні, економічні, технічні, політичні, військові та ін.
2. Змістовно-функціональна	Рішення про фінанси, виробництво, постачання, персонал, маркетинг та ін.
3. ПР (прийняття рішення)	Індивідуальне або групове.
4. Управлінська ситуація	Ухвалення рішення як процесу; ухвалення рішення як вибору.
5. Міра невизначеності(повнота інформації)	Рішення в умовах визначеності; рішення в умовах ризику (імовірнісна визначеність); рішення в умовах невизначеності (часткова або повна).
6. Спрямованість	На рішення зовнішніх проблем; на рішення внутрішніх проблем.
7. Число цілей	Одноцільові; багатоцільові.
8. Термін дії	Стратегічні (довгострокові); тактичні (середньострокові); оперативні (поточні).
9. По можливості застосування ЕОМ	Програмні; не програмні.
10. Можливість формалізації	Що повністю формалізуються; що частково формалізуються; що не формалізуються.
11. Обов’язковість виконання	Директивні; Рекомендаційні.
12. Важливість	Важливі; Маловажні.
13. Рівень управління	Державні; регіональні; рішення на рівні окремих організацій; рішення усередині організації.
14. Рівень творчості	Рутинні; творчі.
15. Міра повторюваності	Що періодично повторюються; не періодичні; унікальні
16. Функції управління	Планові; організаційні; мотиваційні; контрольні.
17. Форма	Письмові; усні; на електронних носіях.
18. Терміновість	Термінові; нетермінові.
19. Підхід до ухвалення рішення	Інтуїтивний; заснований на судженні; раціональний.

Якщо ціль рішення описана формалізовано, у вигляді цільових функцій, то одно цільові рішення називають однокритерійними, а багатоцільові – багатокритерійними. Реальні управлінські рішення, як правило, є багатоцільовими. Комплексні рішення одночасно спрямовані на досягнення соціальних, економічних, виробничих і інших цілей. Така деталізація призводить до побудови дерева цілей. У більшості випадків різні цілі конкурують один з одним, що пояснюється обмеженістю ресурсів системи.

При виборі рішень практично завжди виникає проблема узгодження суперечливих цілей, що призводить до знаходження певного балансу в розподілі ресурсів між цими цілями.

Стратегічні рішення пов'язані з розробкою стратегічних документів (концепцій, планів, цільових програм, інвестиційних проектів). Такі рішення орієнтовані на досить тривалу перспективу (не менше 3 – 5 років). Стратегічні рішення приймаються керівництвом вищої ланки управління організації.

Тактичні рішення спрямовані на деталізацію стратегічних рішень (вибір способів, методів їх реалізації) на відносно короткому інтервалі часу. Тактичні рішення приймаються керівництвом середньої ланки управління організації.

Оперативні рішення складають основу оперативно-календарного планування, визначають зміст поточної діяльності організації, в деяких випадках набувають характеру термінових рішень, пов’язаних з зміною зовнішніх і внутрішніх умов виконання планів (проведення рекламної кампанії, найм і звільнення робітників, зміна цін і т. д.).

Формалізовані рішення використовуються для структурованих завдань і обґрунтованих на чітких алгоритмах, коли при обґрунтованості рішень викори­стовуються формальні засоби: математичні методи, обчислювальна техніка.

Неформалізовані рішення приймаються переважно на основі мислення прийняття рішень (ПР) і фахівців (експертів), тобто неформальним чином.

Рутинні рішення не припускають використання творчого потенціалу ПР і застосування спеціальних методів обґрунтованості рішень. Такі рішення, як правило, носять стандартний характер.

Творчі рішення обґрунтовані на теорії рішення винахідницьких завдань (ТРВЗ), інноваціях і інших нетрадиційних підходах. Для таких рішень зазвичай неможливо використати досвід, що вже є. Приклади використання творчого підходу: вибір напряму розвитку організації, розробка стратегічних планів, різних комплексних програм і т. д.

По відношенню до тимчасової координати розрізняють:

– рішення, що періодично повторюються, - характеризуються певною періодичністю повторення (наприклад, найм і звільнення);

– неперіодичні рішення – рішення, що приймаються нерегулярно в міру виникнення проблем (наприклад, підвищення якості праці та  продуктивності);

– унікальні рішення – припускають рішення унікальних проблем, що з’являються не часто і що зазвичай не повторюються, коли варіанти рішення заздалегідь не відомі (наприклад, ухвалення рішення про вибір нового напряму розвитку підприємства);

– термінові рішення – приймаються в умовах гострого дефіциту часу, коли немає можливості використати наявний арсенал методів ухвалення рішень, вимагають негайних дій;

– нетермінові рішення – немає жорстких обмежень в часі, припускають використання усього арсеналу методів ухвалення рішень.

Програмні рішення спрямовані на рішення добре структурованих завдань, стандартних проблем. Вони є результатом застосування певних дій, алгоритмів. До таких рішень можуть бути віднесені певні типи рутинних рішень. Якщо при ухваленні програмованих рішень використовуються математичні методи, то їх також можна віднести до формалізованих рішень.

Чисто інтуїтивне рішення означає вибір, зроблений тільки на основі відчуття його правильності при ПР.

Рішення, засновані на судженнях, ПР приймаються на основі минулого досвіду, використовуючи аналогії, здоровий глузд. Надмірна орієнтація на минулий досвід часто призводить до традиційних рішень, виключаючи з розгляду нові альтернативи.

У основі раціональних рішень лежить строга логіка процесу пошуку рішення з використанням наукових методів.

Вид рішення визначає вибір раціональної технології його прийняття. Класифікація видів рішень за перерахованими ознаками призводить до різних комбінацій видів рішень.

Залежно від основних аспектів підготовки і ухвалення рішень виділяють три підходи до теоретичних побудов в цій області.

Перший підхід – у рамках математичної теорії ухвалення рішень розробляються нормативні моделі ухвалення рішень:

– мета застосування цього підходу – вибір найкращих рішень (з наявних альтернатив) виходячи із заданого критерію і ситуації, в якій приймається рішення;

– основний акцент – розробка математичних методів, моделей і алгоритмів вибору рішень;

– основне допущення – усі ПР є «економічно грамотними», тобто в межах, допустимих законами, морально – етичними стандартами і тому подібне, вони намагаються оптимізувати результати діяльності економічних систем (у реальності ПР не завжди максимізується економічний результат і використовуються такі критерії, як «прийнятна величина прибутку», «вірогідність виконання плану» тощо).

Другий підхід – поведінкова теорія ухвалення рішень – лежить в основі дескриптивних моделей, використовуваних в процесі виявлення істинних причин ухвалення рішень. У психологічному напрямі предметом досліджень є розумова діяльність людини, роль мотивів його поведінки, емоцій і власна думка в процесі ухвалення рішень.

Психологічна теорія рішень – це система мотивованих тверджень, що розкривають внутрішній зміст діяльності людей в процесі підготовки і ухвалення рішень. В процесі ухвалення рішень велике значення мають основні особливості ПР: пам’ять, швидкість переробки інформації та інше.

Основні принципи психологічної теорії ухвалення рішень можна виразити наступними положеннями:

– ПР спрощує ситуацію, не враховує деякі альтернативи або їх наслідки;

– приймаючи рішення, це рішення виходить з суб’єктивної цінності того або іншого варіанту рішення (виходячи з корисності);

– при виборі альтернатив, пов’язаних з ризиком, ПР засновує своє рішення на максимізації значень функціональної залежності корисності від суб’єктивної вірогідності її отримання;

– чим сильніше у ПР потреба в домінуванні, тим більш високий рівень ризику воно допускає (колективне рішення ризикованіше, ніж індивідуальне);

– ПР, швидше, намагається не максимізувати, а знайти раціональне рішення в конкретних умовах з урахуванням традицій ухвалення рішень (тобто традиції ухвалення рішень, особисто якості ПР є визначальний, а не прагнення до максимізації якого-небудь критерію).

Недолік підходу – практично не використовуються математичні методи, якісний  характер досліджень у рамках цієї концепції призводить до нечіткого уявлення про закономірності процесу ухвалення рішення.

Третій підхід заснований на логічній схемі процесу ухвалення рішення, а саме, на комплексному використанні нормативних і дескриптивних моделей. Цей підхід характеризується раціональним використанням логічного мислення і інтуїції ПР, математичних методів і обчислювальних засобів при ухваленні рішень.

Але математичні методи і обчислювальні засоби розглядаються, як допоміжний інструмент, який використовується для кількісного аналізу якісних даних.

Особливості комплексного підходу.

1. Поетапна побудова комплексних методик обґрунтованості рішень, спрямована на послідовне зменшення невизначеності в процесі ухвалення рішення. Виділяють три основні етапи.

1. Структуризація – виділення основних елементів завдання і встановлення стосунків між ними. Результатом етапу є логічно впорядкована система, що зручна для подальшого аналізу і обґрунтований об’єм і вид інформації, необхідної для аналізу. Прикладом структуризації є схема процесу ухвалення рішень.

2. Характеристика – визначення системи кількісних характеристик, що описують завдання ухвалення рішення: визначення вірогідності ситуацій, пріоритетів цілей, переваг рішень і т.д. Після завершення етапу характеристики отримують повний і точний опис поставленої задачі в порівнянні з попереднім етапом структуризації і формують уточнені початкові дані для наступного етапу – оптимізації.

3. Оптимізація – перетворення усієї наявної інформації в кінцеву форму – рішення.

2. Поєднання формальних і неформальних методів обґрунтування рішень припускає використання експертних оцінок і людино – машинних процедур підготовки і ухвалення рішень.

3. Включення керівника в процес підготовки, прийняття і реалізації рішення на усіх його основних етапах.

Комплексний підхід дозволяє сконцентрувати неформальне мислення ПР на найбільш складних аспектах проблемної ситуації, в якій приймається рішення, і на можливих альтернативах вирішення виниклої проблеми. При цьому виявляються приховані припущення, мотиви поведінки, аргументи, які включаються в моделі підготовки, прийняття і реалізації рішення.

Основні вимоги, яким повинно задовольняти управлінське рішення: своєчасність; обґрунтованість; директивність; адресність; несуперечність; відповідальність за результати.

Системний підхід при проектуванні систем можна розглядати, як процес ухвалення рішень. R.M. Cyert і J.G. March запропонували ітеративну схему процесу формування рішення (рис. 8.1), кожен цикл якої має декілька послідовних кроків.

 

 

 

Рис. 8.1. Процес формування рішень

 

Системність процедури ухвалення рішення потрібно у тому випадку, коли є завдання, очікуючи свого рішення, або мають бути задоволені які-небудь потреби. При цьому, щоб прийняти рішення зазвичай людина вже має певні знання і досвід, які використовуються нею при дослідженні наявних варіантів. Під варіантами розуміють різні стратегії, за допомогою яких можуть бути реалізовані наявні прагнення.

Кожен варіант має хоч би один відомий результат. До вибору особою, що приймає рішення варіант цього рішення (і результатів, що