Або про національну своєрідність

Українського фольклору

 

рискіплива праця кількох генерацій компаративістів розкрила багатобічність і багатоаспектність взаємо­дії переднаціональних і національних фольклорів і поступово наповнює реальним змістом таке доволі абстрактне поки що поняття, як "світовий фольк­лор". Тим часом у нашій фольклористиці недоброї пам'яті похід "проти безрідного космополітизму" призвів до відродження ізольованого вивчення вітчизняного фольклору, що його після праць М. П. Драгоманова та І. Я. Франка фахівці вважали вже за неможливе (див.: 3.5).

Осмислення ж реальної інтернаціональності такої зручної для просвітянської популяризації замкненої "народнопоетичної творчості" викликало в радянських учених реакції досить несподівані – аж до бажання "теоретично обґрунтувати" сталінське табу. Ось карельський фольклорист проголошує, що будь-яка спроба "виділити в «хімічно чистому вигляді» національну специфіку культури будь-якого народу не лише на практиці важко піддається реалізації, але й малопродуктивна – вона веде до збіднення її справжньої специфічності"¹. Тут натяк на безглузду, з якого боку не придивись, формулу радянської культури як "національної за формою, соціалістичної за змістом", що в СРСР обговоренню не підлягала, бо повторювалася в усіх рішеннях з'їздів компартії, її програмах тощо.

Щоправда, представникам "старшого брата" дихалося й тут трохи вільніше. Тож і з'явився в уже цитованому підручнику для вищої школи (1971) написаний М. І. Кравцовим розділ "Національна своєрідність російського фольклору". Є тут сталінське визначення нації, є й етикетні для радянської фольклористики дурниці: "національні особливості фольклору", мовляв, зберігаються і "в соціалістичну епоху. І тепер ще легко відрізнити російські пісні й танці від грузинських або казахських". Не належать, безперечно, до національної специфіки саме російського фольклору "глибокий патріотизм", "образ рідної землі" та "картини народного побуту й обрядів" – якось навіть незручно нагадувати, що все це є в усній культурі кожного народу. Серйознішою є вказівка на національну забарвленість "художньої форми", у зв'язку з чим згадуються "особливі жанри", відмінні "художні засоби" словесної творчості та музична своєрідність тих жанрів, в яких "об'єднується слово і мелодія"².

На перший план у М. І. Кравцова виходить національна своєрідність жанрів, що має певні підстави (див.: 5.1; 9.1). Проте фактично "система жанрів" (М. І. Кравцов, В. А. Юзвенко) є лише один із компонентів загальної системи національного фольклору. До них відносять також специфічну світоглядну базу, а також естетичний кодекс – теоретично не усвідомлений носіями фольклору, але існуючий об'єктивно комплекс уявлень про створення і трансмісію словесного та словесно-музичного тексту, про його авторство й суспільний статус, про традиційний образ народного співця тощо. Це й наджанрова система поетики (див.: 5.2; 5.3), і певний мовний інваріант, або поетичне "койне", що створюється перш за все в пісенних жанрах.

Нещодавно С. Й. Грица перелічила такі "ендогенні (тобто зумовлені внутрішніми причинами – С. Р.) коди українського фольклору", як:

"а) «Космотеїзм»: земля, небо, степи, ріки, моря, сонце, місяць, зорі, вітер – зримо і чуттєво переповнюють його сутність, співдіючи на рівні з живими істотами, виливаються у т. зв. поетичний паралелізм, що, можливо, в жодному зі слов'янських фольклорів не має такої сили виразу, як в українському <…>.

б) Наративність як спосіб самовираження, збереження пам'яті про себе в історичних піснях, думах, баладах, хроніках, легендах, переказах тощо.

в) Надчутливість, рефлексійність, ліризація світу, виражені в образній системі, поетиці, мелосі, виконавській манері <…>.

г) Розвинутий в умовах фольклору народний професіоналізм <…> (народні, ремесла, кобзарство).

д) Родово-жанрове розмаїття українського фольклору – поетики, стилістики, зумовлених розмаїттям його етнолокальних нашарувань"³.

Деякі зауваження тут треба уважно перевірити, але "коди" "в)" і "г)", мабуть, мають стосунок до загальної системи українського фольклору.

Хоч, принципово кажучи, у такій системі національно забарвлений кожний компонент, декотрі з них, природно, повніше відбивають національну специфіку. Проте є тут і явища, що мають функцію об'єктивної ознаки існування певного фольклору саме як національного: ідеться про вияви етнічного (національного) самоусвідомлення його носіїв, а також розуміння ними свого фольклорного тексту як чогось відмінного від того, що вони можуть почути від представників інших народів. Цією проблемою наші фольклористи не займалися протягом дуже тривалого часу. Справі можуть зарадити спеціальні заходи, передусім – складання для учасників фольклорних експедицій відповідних запитальників, що може виявитися особливо ефективним у регіонах, де українські села перемежовуються з молдавськими, угорськими, словацькими та ін.

Результати подібних пошуків можуть здатися несподіваними, і в разі їхньої оцінки важко буде обійтися без компаративної експертизи: не перевіривши можливість генетичної залежності певного явища від попереднього, передукраїнського етапу розвитку вітчизняного фольклору, так само як і запозичення від колишніх (або теперішніх) народів-сусідів, не можна робити висновку про його незалежне, суто національне походження. Наведемо приклад. Уже згадувалися зображення казкових персонажів, "бляховані в персонах" на щиті Енея в поемі І. П. Котляревського (5.8). Перелік казкових героїв-переможців починає там "Котигорох" – персонаж настільки популярний, що його називали навіть "українським Геркулесом" і з повним правом вбачали в його постаті втілення певних особливостей національного фольклору. Проте виникнення сюжету цієї казки сучасний історик датує зіткненням землеробських племен чорнолісної культури з кочовиками кіммерійцями, що відбулося близько X ст. до н. е., а інший його відгук бачить у генеалогічній легенді про Котишка, предка польських королів, зафіксованій у латинській хроніці Галла Аноніма, сучасника нашого Нестора³. Якщо датування сюжету X ст. до н. е. випливає лише з дотепної гіпотези, то його слов'янська давнина не може бути поставлена під сумнів.

Узагалі ж визначення об'єктивних ознак національної своєрідності фольклору – завдання спеціальних і трудомістких досліджень. Аж ніяк не намагаючись випередити їхні результати, висловимо деякі міркування, основані на проведеному в цій книзі аналізі синхронічного, на рівні XIX ст., "зрізу", а також на результатах деяких екскурсів до давнішої історії певних жанрів. Із цих останніх і почнемо, а точніше –
із проблеми виникнення дум (див.: 9.1). Огляд її приводить до висновку, що в думовому епосі залишилися прикмети впливу на формування цього жанру давньоукраїнської духовної поезії: завдяки внеску церковних попередників сучасних письменників думам притаманні не лише деякі формальні особливості (нерівноскладовий вірш з дієслівною римою та ін.), але й, мабуть, дивна для епосу стриманість гіперболізації, життєподібність узагалі.

Недарма подібні спостереження зроблені були й дослідниками
ліричної пісні: вважають, що силабічний вірш, строфіка, парна рима вказують на участь у створенні її канону знов-таки інтелігенції
XVI–XVIII ст., поетів і церковних композиторів. Це питання теж дискусійне, але відмахуватися від нього далі вже не можна. Натомість безперечним є втручання людей із церковною освітою у формування жанру "псальм" і моралістичних "побожних пісень".

Отже, однією із своєрідних рис буття українського фольклору є ор ганічна співпраця народу та інтелігенції, документально зафіксована в XIX ст., але гіпотетично проектована в "темні" часи утворення жанру дум, "псальм", канону української ліричної пісні. Згодом ця традиція продовжується фольклористикою. Зрозуміло, у кожного народу саме її фахівці виступають творцями моделі національного фольклору, яку вони закріплюють у суспільній свідомості. Проте мало знайдеться народів, у котрих фольклористи так настійно намагалися б "доповнити" й "поліпшити" свій об'єкт вивчення, як у нас. Усвідомлення цієї традиції є необхідним уже через те, що вона потребує протидії.

Проте не варто й переоцінювати "модернізованість" українського фольклору. Так, згадана "олітературеність" ліричної пісні своєрідно контрастує з утіленням в її текстах і архаїчних, "примітивних" прийомів поетики. У свою чергу, огляд календарної поезії виводить на думку, що вона пережила якусь кардинальну переформування народного календаря в порівняно недавньому минулому, натомість родинна обрядовість є набагато консервативніша та традиційніша. Ключ до цієї загадки – знов-таки в етнічній історії українців.

Відома криза українського православ'я у XV–XVI ст. виникла через поступове перетворення православної церкви та її мирян на небажаних релігійних "дисидентів" (термін тих часів) католицької держави. Церков рятувалася як могла, народ мав турбуватися про своє духовне життя самотужки. Оскільки повернення до язичництва в його громадських формах (багатолюдні ритуали у святих гаях і в храмах, жертви ідолам та ін.) було вже неможливим, а церква надто слабкою, щоб тулитися навколо неї, селянами було знайдено новий симбіоз язичництва і християнства навколо принципово нового центру. Цим центром землеробського календаря стала родина, куди й було перенесено основні свята й ритуали. Релігія родини, де авторитет батька врівноважувався емоційністю та м'якістю матері, була одним із чинників, що врятували український етнос.

Перенесення основних календарних ритуалів до родинного кола допомогло сформувати внутрішньо стійкий тип родини, своєрідність стосунків усередині якої легше осягнути ззовні. Як зробив це Д. К. Зеленін, коли у своїй німецькомовній монографії 1927 р. подав таке спостереження: "У 1872 р. етнограф Гр. Потанін мав можливість спостерігати зустріч українських дітей з Харківської губ. з російськими дітьми з Вологодської губ. і прийшов до висновку, що українські діти були скромніші та більш сором'язливі за північноросійських, отримали краще виховання і батьки тримали їх суворіше"⁴.

Вивчення національної специфіки фольклору передбачає й осмислення його місця серед інших у світі (попередні уваги див.: 1.5). Тепер можна вказати й на конкретні "загальнослов'янські" (скажімо, оборонне спрямування епосу), і на "загальносхіднослов'янські" – як, наприклад, загалом рівнинна орієнтація художнього простору (див.: 5.2). Проте виявилися й суттєві відмінності від фольклору слов'ян-сусідів, які, навпаки, наближають український фольклор до "західноєвропейської моделі", як, скажімо, тип традиційних формул чарівної казки та помітна християнізація її сюжетики. Це стосується також і того різновиду нашої християнської колядки, який через чеське та польське посередництво так само, як і в інших народів Європи (англійська
різдвяна пісня carol, французька noel, німецька Weihnahtslied), походить від середньовічної латинської гімнографії. Узагалі значне християнське забарвлення календарної обрядовості помітно віддаляє український фольклор від інших східнослов'янських, передусім – від російського.

"Західноєвропейська" і "слов'янська" моделі національного фольклору відчутно протиставлені за темпами розвитку жанрової структури: у слов'ян він повільніший. З цього погляду український фольклор також ближчий до західноєвропейських: згадаємо розглянуті вище його "мутації" XV–XVII ст. (див. ще: 9.1) і порівняємо з фактичною статикою, що нагадує відому антропологічну метафору "холодного" суспільства, в історії, наприклад, жанрів болгарського фольклору. Безперечно, що розвиток ліричної монострофи відбувався в нас за "західноєвропейською" моделлю: коломийка стає популярною, за свідченням письмових джерел, уже в XVII ст. (практично синхронно з відповідними пісеньками в іспанців, німців, французів), тоді як російська інтелігенція помічає існування частушки лише в XIX ст.

Живучи в Україні, важко осягнути своєрідність не лише усної традиції, що тебе оточує, а й науки, яка досліджує її, якщо рахувати
з першою друкованої розвідки Г. Калиновського (1777), уже понад два сторіччя. Фахова ж розробка відповідних наукових проблем необхідна – і не лише тому, що праця в цій галузі надзвичайно цікава: розв'язання якогось питання відразу же ставить перед дослідником кілька нових. Осмислюючи своєрідність об'єктивного внеску до світової фольклористики, зробленого українською наукою другої половини XIX – першої чверті XIX ст., слід подбати, щоб повноцінна інформація про цей внесок нарешті досягла колег у світі.

Адже дослідження національної своєрідності українського фольклору й науки про нього має важливий міжнародний аспект, побіжно вже згаданий у цій роботі (4.14). Для західної антропології та фольклористики XX ст., що змушена працювати в реаліях колоніалізму та його традицій, дослідження відбувається, як це чітко формулює М. Лейріс, "у контакті з людьми іншої культури та іншої раси"⁵. Починаючи з видання цього відомого французького етнографа "Фантомна Африка" (1950), на Заході поширюється осмислення контактів з африканськими або ж південноамериканськими інформантами як певної інтелектуальної "конфронтації" (В. Крапанзано), під час якої іноетнічний партнер західноєвропейського дослідника намагається його обманути та спрямувати на хибний шлях інтерпретації (див. вражаючі приклади в М. Лейриса⁶). Зрозуміло, що після завершення експедиції цю "лукавість" перебирають на себе отримані під час неї та запроваджені до наукового обігу тексти.

Молодим наукам про власну традиційну культуру, зокрема словесну, що бурхливо розвиваються тепер у країнах "третього світу" і volens-nolens змушені переймати методологію антропології та етнографії колишніх метрополій, саме українська фольклористика її "срібного віку" може запропонувати корисний досвід. Адже перед українською фольклористикою завжди стояла необхідність переборювати власне колонізаторський тиск на неї з боку то польської, то російської наук. Адже вона працювала з інформантами з власного етносу й осмислювала їх як носіїв тієї ж національної культури; вона, починаючи з П. О. Куліша і Л. М. Жемчужникова, намагалася виробити найближчу до природної модель фольклористичного контакту і вирішити його етичні проблеми. Адже українська фольклористика виробила (хоч цей процес і не завершено) своє бачення жанрової структури національного фольклору, максимально наближене до її реалій.

Таким чином, саме через осягнення своєрідності головного об'єкта вивчення та власної українська фольклористика зможе зробити новий внесок до розвитку світової – тепер уже у XXI ст.

 

 

 

Бібліографічні

Посилання

 

 

Розділ 1

Що таке фольклор