Історія Малой Росії» Д. М. Бантиш-Каменського

Д.М.Бантиш-Каменський. В першій половині XIX ст. з'явився ряд великих узагальнюючих праць на зразок «Історії держави Російської» М.Карамзіна; великий інтерес до історичного минулого взагалі і зокрема України, вихід у світ окремих розвідок з цього питання свідчив про потребу видання систематичної, узагальнюючої і по можливості повної історії України. Справу створення саме такої праці виконав Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788-1850).

Д.М.Бантиш-Каменський народився в Москві 5 листопада 1788 р. в дворянській родині Бантишів, що походили з молдавських бояр. Його дід М.К.Бантиш прибув у Росію з Ясів в 1717 р. на запрошення свого родича кн. Д.К.Кантемира. Д.М.Бантиш-Каменський юнаком був записаний у списки лейб-гвардії Семенівського полку (1795 р.), а після вступу на трон Павла І був виключений з них, разом з іншими малолітками. В 1800 р. його влаштовують юнкером у Московський архів іноземної колегії, керівником якого був його батько, також історик М.М.Бантиш-Камен-ський. Після Вітчизняної війни 1812 р. Д.Бантиш-Каменський слухав лекції в Московському університеті, а після закінчення його перейшов на службу в Колегію іноземних справ у Петербурзі.

Д. М. Бантиш-Каменський побував у кількох закордонних відрядженнях, досконало володів іноземними мовами – французькою, німецькою, англійською і латинською. Перед ним відкривалась можливість дипломатичної кар’єри, з якої він не скористався, а вступив на службу правителем канцелярії князя М.Рєпніна, призначеного в 1816 р. військовим губернатором Малоросії. Перебування на цій посаді в новому колі дворянської інтелігенції, що зосереджувалася навколо Рєпніна, позитивно позначилося на заняттях Бантиш-Каменського. Князь Рєпнін порадив історику написати синте­зовану працю з історії України і допомагав йому в цій роботі. До послуг Д.Бантиш-Каменського був архів Рєпніна, матеріали архіву Малоросійської колегії, що зберігалися при Чернігівському губернському правлінні, а також успадковані від батька численні збірки матеріалів.

Батько Бантиш-Каменського теж займався історією. В 1780-1784 рр. він видав «Дипломатичне зібрання справ між російським і польським дворами з самого їх початку до 1700 р.» в п'яти томах. В 1805 р. вийшла його книга «Исторические известия о возникшей в Польше Унии», а також багато інших праць, збірників документів і публікацій.

Головною працею Д.М.Бантиш-Каменського була «Історія Малої Росії» в чотирьох томах, що вийшла вперше з друку у Москві в 1822 р. В 1830 р. вийшло друге видання в трьох частинах і в 1843 р. третє видання.

«Історія Малої Росії» охоплює собою період з найдавніших часів до скасування гетьманства в Україні. Перше видання її являє собою ніби чорнову роботу над вивченням історії України. Так, наприклад, стародавньому періоду Русі було присвячено лише кілька сторінок значної за обсягом праці.

Наступні перевидання були дещо поліпшені. Приведено в певну систему використання джерел, з'являється вперше в науковому обіході «Історія Русів», якої в часи першого видання автор не знав. Проте до цього нового джерела, як і до багатьох інших, Бантиш-Каменський залишався некритичним, а тому удар критики по «Історії Русів» неминуче зачіпав також «Історію Малої Росії». В другому виданні «Історії Малої Росії» вміщено дев'ять портретів, п'ять малюнків, двадцять шість зображень фарбами типів українців і українок в старовинному одязі, вміщено план битви під Берестечком, карту України XVII ст. за Бопланом, знімки підписів гетьманів і деяких інших козацьких старшин.

У 1825 р. Д.М.Бантиш-Каменський був призначений царським урядом на високу посаду - Тобольським губернатором. Через три роки, в 1828 р., над ним нависла гроза: він став жертвою сенатської ревізії,

що потягнула за собою відставку і суд у Петербурзі. Слідчо-судовий процес тривав до 1834 р. Користуючись вимушеною, приблизно п'ятирічною відсутністю офіційного заняття, Д.М.Бантиш-Каменський доповнив і виправив свою «Історію Малої Росії», друге видання якої було присвячене Миколі І. Недаремно імператор пожалував на покриття заборгованості автора десять тисяч карбованців.

Два дальших видання «Історії Малої Росії» у 1830 і 1843 рр. були не лише науковими поправками. Вони відобразили собою ідейну еволюцію автора до ще більшого вірнопідданства царизму, а також відмову від ідеї українського дворянського сепаратизму.

Автор «Історії Малої Росії» в методології історії близький до Карамзіна, а в окремих питаннях, скажемо, в поглядах на монархію, їх концепції тотожні. На зразок «Історії держави Російської» Карамзіна «Історія Малої Росії» Бантиш-Каменського є перш за все історією князів, полководців і церковних ієрархів України та історією зовнішньо­політичною. Це переважно оповідання про дії гетьманів, імена яких іноді взяті довільно з різних легендарних версій. Бантиш-Каменський не лише своєю методологією, а й де в чому методом дослідження уподібнювався і наслідував Карамзіну.

Щодо показу історії стародавньої Русі, аж до XV ст., він широко застосовує в своєму викладі матеріал, запозичений з «Історії держави Російської» Карамзіна, з частими посиланнями на неї і з такою самою художньою, часто захоплюючою тодішнього читача майстерністю викладу.

Д.Бантиш-Каменський був близький до свого сучасника Карамзіна також у ставленні до історичних джерел. Він вводить у науковий вжиток велику кількість нових джерел, зокрема використано їх при написанні «Історії Малої Росії» понад 50. Від Бантиш-Каменських - батька і сина - в українській дворянській історіографії покладено в деякій мірі початок археографії XIX ст. Як в «Історії держави Російської», так і в «Історії Малої Росії» найбільшу цінність становлять додатки історичних джерел і примітки, які в багатьох випадках не втратили свого значення до нашого часу. Проте було б помилкою цілком ототожнювати концепції, методи і засоби досліджень двох представників історичної науки початку XIX ст. Твір Бантиш-Каменського тільки де в чому подібний до праці Карамзіна. В цілому ж їх відрізняє національна

специфіка предметів, своєрідність їх та відмінність становища двох істориків. Карамзін був офіційний, придворний історіограф. Бантиш-Каменський творив переважно як аматор, просто вчений, без будь-яких привілеїв і спеціальних замовлень. Він мав також свій власний погляд на предмет вітчизняної історії.

В кінцівці до свого твору Д.Бантиш-Каменський визначив скромну свою роль в історіографії так: «Слава не мій уділ. Задовольняюсь і тим, що вирвав із рук всеруйнуючого часу декілька хартій, невідомих до цього часу, склав ціле із розкиданих уривків. Зникне моя багатолітня праця, покриється забуттям; але дії доблесних мужів збережуться у віддалених нащадків і самі руїни будуть розповідати про них».

Мету свого твору Д.Бантиш-Каменський визначив у передмові до другого видання «Історії Малої Росії». Він хотів прищепити новому поколінню першої половини XIX ст., що в Малоросії в минулому процвітало «благочестя і любов до монархії».

Малоросія, на думку Бантиш-Каменського, заслуговує докладного історичного описання як «країна, вірна богові - у путах, царям - в час вторгнення неприятеля, вона прикрасила вік Петра І і Катерини багатьма достойними синами». Бантиш-Каменський мав на увазі представників привілейованих верств виходців з України, діячів часів Петра І і Катерини II, яких він подав в образному висвітленні при викладі історії XVIII ст. Д.Бантиш-Каменський створив цілісну монархічну вірнопід­данську концепцію в історії України, особливо у викладі Переяславської ради і аж до кінця скасування гетьманського правління Катериною II. У цьому відношенні ми можемо його назвати істориком, що прагнув обгрунтувати ідейні погллди частини українського шляхетства і нащадків старшини, що задовольнилися урівнянням в правах з російським дворянством, визнанням їх прав Герольдією і здобуттям теплих місць на царській державній службі. Повернення України під владу всеросійських «мудрих монархів», виправдання їх кріпосницької і колоніальної політики в Україні Д.Бантиш-Каменський обґрунтовував історичними мотивами.

У погляді на давню історію слов'ян і Русі ми спостерігаємо у Бантиш-Каменського прогресивні риси порівняно з його сучасниками-норманістами. Його концепція в цьому питанні близька до тієї, що висловлена в «Історії Русів», лише з однією істотною відміною. Бантиш- Каменський, визнаючи слов'ян автохтонними племенами, так само, як назву «Русь» він вважає місцевою східнослов'янською, разом з тим, як ідеолог монархії, робить поступку норманістам у питанні про роль Рюриковичів в утворенні Київської Русі. В цьому відношенні концепція Бантиш-Каменського близька до концепції Карамзіна. Автор «Історії Малої Росії» ідеалізує «засноване Рюриком єдиновладдя у північних слов'ян», тобто у новгородців. Він вважає київських князів Аскольда і Діра варяго-русами і надає їм роль заспокоювачів міжусобиць серед слов'ян середнього Придніпров'я і творців самодержавства в Південній Русі. Отже, тут норманістські концепції були, як і в російських дворянських істориків, підкорені монархічній ідеології. Д.Бантиш-Каменський вважав причиною роздрібненості помилкову політику київських князів, яка призвела до поділу Русі та до князівських міжусобиць. Політику князів і в цілому всі історичні події Бантиш-Каменський розглядає як прояв провидіння божого, що підносило або затьмарювало верховних вінценосців Росії. Взагалі в його концепції, як і в Карамзіна, панує провіденціалізм, властивий феодальній епосі. Татарську навалу Бантиш-Каменський вважає для Русі лихом, посланим провидінням. Все ж на відміну від поглядів Карамзіна, який вважав татарську неволю лихом, що стало «причиною добра і в самій руїні користь цілості...», Бантиш-Каменський розглядав навалу татар і їх панування лише як негативне явище. «Навала Батия, - писав він, - зупинила успіхи освіти і навчання в Росії, засновані в різних місцях великими Володимиром і Ярославом, підтримані і розповсюджені їхніми наступниками».

У викладі історії України від ХШ до 60-х років XVIII ст. Бантиш-Каменський відстоював і далі цілісну концепцію про тісні зв'язки Південної і Західної Русі з Північною Руссю більше, ніж будь-хто інший з істориків України XIX ст. Довготривале панування литовських князів в Україні й Білорусії Бантиш-Каменський вважає наслідком завоювання, а не мирного возз'єднання південноруських і західноруських земель з Литвою, як це робив Карамзін.

Важливе місце в праці Бантиш-Каменського займає питання про історію козацтва, Визвольної війни середини XVII ст. Воно є центральним у першій частині «Історії Малої Росії». При викладі цього питання Бантиш-Каменський спирався на велику кількість джерел з архівів іноземної колегії, Малоросійського приказу тощо. Він використав також всі відомі йому літописи, різні записи, мемуари й інші пам'ятки літератури XVII-ХУШ століть як друковані, так і рукописні. Починаючи від другого видання «Історії Малої Росії», вперше широко введено у вжиток ненадрукований тоді один із списків «Історії Русів», одержаний автором від чернігівського губернського маршала С.М.Ширая. Бантиш-Каменський, як і всі інші історики 20-30-х років XIX ст., довірився тому, що цей «цікавий, - за його висловом, - рукопис» належить Георгію Кониському.

Бантиш-Каменський зробив спробу розв'язати питання про походження козацтва. Проте в цьому напрямку йому не вдалося зробити серйозного кроку вперед порівняно з своїми попередниками. Він дотримується думки, властивої автору київського «Синопсиса», що козаки походять від косогів або черкесів.

Бантиш-Каменський вважає, що козаки на Дніпрі відомі не раніше XV ст. Проте він, як і Карамзін, висловлює припущення, що перші житла козаків на нижній течії Дніпра існували ще до татарської навали.

У погляді на соціальну сутність козацтва і козацькі рухи Бантиш-Каменський стоїть на власних позиціях. Він ідеалізує реєстрове козацтво. Головною силою історії козацтва, на його погляд, є старшини реєстрових. Вони для автора «Історії Малої Росії» становлять провідну силу. Запоріжці, тобто найширші низи козацтва, бездомна голота, - це розбійники, люди, що не заслуговують на увагу. Бантиш-Каменський протягом всього викладу історії козацтва, від його початку аж до скасування у XVIII ст., вороже ставиться до запоріжців. їх боротьбу проти соціального і національного поневолення, так само, як і рух посполитих проти закріпачення, він піддає суворому засудженню. В історії України XVI-XVII століть в зображенні Бантиш-Каменського головна роль належить не народу, а православній шляхті і заслуженому військовому стану.

Героїчна боротьба проти шляхетської Польщі від Брестської унії до Переяславської ради подана в «Історії Малої Росії» в не менш яскраво художньому зображенні, ніж в «Історії Русів». В усій величі зображені повстання проти соціальних, національних і релігійних утисків українського народу наприкінці XVI і в першій третині XVII століття. Ще яскравіше постають перед читачем героїчні сторінки Визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького.

Безперервні битви розглядаються Бантиш-Каменським як прагнення українського народу звільнитися від тяжкого польського католицького поневолення. Отже, для нього це війна перш за все національно-релігійна. Хоча, між іншим, слід підкреслити, що у Бантиш-Каменського антипольська тенденційність далеко слабкіша, ніж у деяких істориків - його попередників і сучасників. Зокрема вона не така виразна, як у автора «Історії Русів».

Виразниками боротьби і прагнення до визволення з-під польського панування, в показові автора, є лише Б.Хмельницький, українська шляхта, козаки та їх старшини. Посполиті відіграють другорядну роль, а в ряді випадків події показані так, що народні маси своїми виступами проти соціального гноблення нібито заважають загальному рухові, гальмують його.

Події після Переяславської ради — це просто повернення того краю, який нібито колись належав Російській державі, повернення вірнопідданих під високу руку російських монархів. Значення його для українців Бантиш-Каменський бачить в станових привілеях, наданих українській шляхті, старшині, козакам і духовенству Московськими статтями 1654 р. У погляді на стосунки України з Росією Бантиш-Каменський виступив як виразник монархічної вірнопідданської ідеології.

Друга частина «Історії Малої Росії» містить у собі матеріал з історії України другої половини XVII ст., від Переяславської ради до обрання на гетьманство Мазепи в 1687 р.

Третя, остання, частина «Історії Малої Росії» присвячена викладові основних подій політичної історії України від кінця 80-х років XVII ст. до 60-х років XVIII ст., від обрання гетьманом Мазепи до скасування гетьманства. Вона найбільша за роміром. Крім того, вона містить великий за обсягом, майже третина книги, додаток з примітками й публікаціями використаних автором джерел, які становлять найбільшу цінність «Історії Малої Росії».

Концепція Бантиш-Каменського у викладі історії України XVIII ст. виражена яскравіше, ніж у показові будь-яких інших періодів, як виразно монархічна, вірнопідданська щодо російського царизму. Історія цього періоду постає перед читачем в уособленні представників російської держави і козацьких правителів - Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола, Розумовського та інших діячів з генеральної і полкової старшини. Історії народних мас в творі шукати марне. Вона лише десь в окремих випадках як епізод випливає на поверхню і губиться серед великого матеріалу політичних, військових і дипломатичних дій панівних верхів держави. Історію народних рухів автор, як правило, обминає. Там, де цього зробити не можна, він показує її у викривленому освітленні. До антикріпосницьких виступів селян і козаків він ставиться, як і в показові всіх попередніх періодів, негативно.

У методі викладу історії XVIII ст. Бантиш-Каменський наслідує авторові «Історії Русів». Він тут найменше об'єктивний в підході до історичних фактів, які близькі до його сучасності. Проте в ставленні до головного питання, до оцінки кріпосництва, становища посполитих, козаків, міщан тощо ми спостерігаємо велику різницю в поглядах двох авторів. На антикріпосницькі тенденції, що властиві авторові «Історії Русів», у Бантиш-Каменського нема й натяку. Навпаки, він лишається до кінця послідовним ідейним виразником інтересів дворянства, яке твердо стоїть на позиціях збереження кріпосництва і самодержавства.

Головними постатями в історії кінця XVII і початку XVIII століття у Бантиш-Каменського виразно виступають Петро І і Мазепа. Перший показаний у плані ідеалізації, другий - в різко негативному висвітленні. Меншиков в «Історії Малої Росії» показаний як користолюбний негативний тип, хоч автор не позбавив його певних рис вірного помічника Петра І і в його військових подвигах і громадських внутрішніх перетвореннях країни. Політичну діяльність Мазепи Бантиш-Каменський розглядає як «ланцюг злочинів, таємних підступів, дворушництва і зради не лише цареві і Російській державі, а й усьому українському народові».

Бантиш-Каменський оцінив Полтавську битву в своїй основі, як славну сторінку перемоги над лютим ворогом - шведськими загарбниками, що прагнули не лише розгромити державу Петра І, а й поневолити український народ. Проте події в Україні 1708-1709 рр.описані в «Історії Малої Росії» у властивому для істориків-монархістів освітленні. Автор виправдовує жорстокість Меншикова під час руйнування Батурина, масове знищення населення в Лебедині, зруйнування царськими військами Запорізької Січі, придушення повстання Булавіна на Дону тощо.

Стриманим у позитивній оцінці політики російського царизму в Україні Бантиш-Каменський стає лише, починаючи від опису подій, зв'язаних з обмеженням гетьманської влади, утворенням Малоросійської колегії Петром І в 1722 р. і до скасування автономного устрою в 1764 р., хоча, очевидно, на догідливість Миколі І, якому автор присвятив своє друге і дальші видання «Історії Малої Росії», він виправдовує все це таким чином: «Зради Виговського, Юрія Хмельницького, Мазепи і запорожців вложили Петрові думку перетворити Малоросію... Внутрішній неустрій в часи Скоропадського виправдав здійснення цього велетенського наміру». Тут же бачимо виправдання автономічних прагнень старшини. В оцінці діяльності П. Полуботка Бантиш-Каменський наслідує концепції «Історії Русів» і поширює популярність чернігівського полковника та наказного гетьмана.

В усіх випадках показу відновлення гетьманства - Данила Апостола (1727-1734 рр.), Кирила Разумовського (1750-1764 рр.) Бантиш-Каменський повертається до ідеалізації політики царизму. Проте в нього мимохіть пробуджуються автономістичні симпатії до минулого, ліквідованого Катериною П козацько-старшинського устрою і того укладу суспільного життя України XVIII ст., до якого вже не було вороття. У автора «Історії Малої Росії», незважаючи на його ідейні хитання в бік автономізму, все ж в історичному викладі перемагає вірнопідданська концепція.Бантиш-Каменський задоволений своїми уявленнями про те, що його батьківщина — Малоросія цілком приєдналася до головного складу Росії і, перетворена спочатку в намісництва, а потім в губернії, «не прийняла ніякої участі в заколотах запорожців, але в усякий час зберігала непохитну відданість і любов до російського престолу». Цим висновком Бантиш-Каменський ніби осучаснив свій історичний твір; від минулого України він переніс свої погляди на сучасне і схаракте­ризував його всупереч народним і демократичним поглядам передових людей Росії на становище України часів миколаївської реакції.

Цінним для свого часу був останній розділ «Історії Малої Росії» (гл.46), який може вважатися самостійною працею. Бантиш-Каменський на закінчення, ніби як підсумок, робить загальний огляд України XVIII ст. Тут показано географічне положення України, грунти, численність населення, стан промисловості, землеробство, тварин­ництво, торгівля, характер і звичаї українців, стани українського суспільства - козаки, шляхетство, міщани, посполиті, опис міст, мова, культура і освіта XVIII ст. Слід зазначити, що з аналізу змісту цього розділу можна зробити висновок про досконале знання Бантиш-Каменським етнографи українського народу. В цьому, між іншим, найбільша цінність розділу. Тут барвисто показано психічний склад українців XVIII ст., їх весільні обряди, мову, народні звичаї і повір'я, одяг різних станів суспільства, розвиток науки, освіти, культури тощо.

Д.Бантиш-Каменський був представником і ідейним виразником дворянства. Його ідеологія наклала свій відбиток на історичну концепцію, виражену в головній праці «Історія Малої Росії». Проте заслуга Бантиш-Каменського полягає в тому, що він здійснив задум багатьох своїх попередників-істориків, звівши виклад історичного матеріалу від давніх часів до 60-х років XVIII ст. в певну систему цілісної історії України. Він перший використав значну кількість архівних матеріалів та друкованих джерел і, незважаючи на відсутність критичного підходу до них, сприяв науково-археографічній роботі в галузі історії України. «Історія Малої Росії» становила для свого часу значний інтерес, вона була вихідною точкою для багатьох праць українських, російських і польських істориків, що займалися історією України. Цим самим вона сприяла дальшому розвиткові української історіографії XIX ст.