Історична думка в україні другої половини XVIII ст.

До пам'яток української історіографії другої половини XVIII ст. ми можемо віднести насамперед твори Петра Симоновського і Стефана Лукомського.

Петро Симоновський (бунчуковий товариш) належав до того кола старшин, що зайняли поважне місце серед освічених людей шляхетського стану XVIII ст. Він закінчив повний курс навчання у Київській академії, потім, як і багато дітей інших старшин, навчався за кордоном, слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів - у Кенігсбергу, Галлі, Лейпцігу, Парижі. Повернувшись на батьківщину, Симоновський склав у 1765 р. «Коротке описання про козацький малоросійський народ». Вперше твір видав у 1847 р. О.М.Бодянський з авторського рукопису, що належав перед цим Д.Н.Бантиш-Каменському.

П.Симоновський побудував своє описання на різноманітних чужоземних і вітчизняних джерелах, на які він указав у заголовку і на які весь час посилається в тексті своєї книги. Книга починається традиційним у козацькому літописанні з'ясуванням питання про значення імені «козак» і ранньої історії козацтва. Цей розділ «Короткого описання» Симоновського нагадує собою початок «Действия презельной брани» Грабянки, що відкривається розділом «О начале поименования Козаков и откуда наречении, от коего племени и рода; купно же и о древнейших их действиях сокращение». Обидва представники української старшинської історіографії XVIII ст. Грабянка і Симонов­ський дуже близькі своїми поглядами на дане питання. Вони виводять початок козацтва з території між Каспійським і Чорним морями, а етнічне їх походження від скіфів і хазарів. Обидва вони припускають походження козаків від косогів, тобто від предків черкесів Північного Кавказу.

Значне місце в творі Симоновського, як і в більшості творів козацько-старшинських істориків, зайняло висвітлення Визвольної війни середини XVII ст. і так званої «Руїни». Описання цих подій займає приблизно три чверті всієї книги. Історію національно-визвольної боротьби в XVII ст. Симоновський звів до ідеалізації політики гетьманських урядів та діяльності старшини.

«Коротке описання про козацький малоросійський народ» охоплює події від давніх часів до 1750 р., останнього відновлення гетьманства в особі Кирила Розумовського. Далі автор відмовився від продовження своєї праці, хоча дожив він майже до ста років і помер на початку XIX ст.

Які обставини примусили автора обірвати свою працю саме цією датою? На це питання можна відповісти, проаналізувавши цілісну історичну концепцію, а головне ідейну концепцію Симоновського. Автор є виразним прихильником гетьманського уряду, ідеологом тієї більшості старшини, що з захопленням зустріла відновлення Єлизаветою Петрівною гетьманства і готова була відстоювати до кінця старшин­ський устрій гетьманської України.

Наприкінці книги Симоновський ніби робить висновок з усього написаного ним. Він називає обрання гетьмана Розумовського «великолепным и славным», а скасування гетьманства для «Малої Росії некорисним». Описання цих подій, тобто показ історії скасування автономності і його наслідки, Симоновський залишає для нащадків.

До історичних творів другої половини XVIII ст. ми можемо віднести «Зібрання історичне», складене полковим обозним у Прилуках Степаном Лукомським. Твір Лукомського становить скоріше інтерес бібліографічний, аніж науково-історичний. Це є компіляція на зразок ряду відомих в XVII-XVIII ст.

Як багато інших тогочасних істориків України, Лукомський почав свою письменницьку діяльність з перекладів історичних творів з латинської і польської мов. Так, у 1738 р., будучи ще прилуцьким сотником, він зробив переклад щоденника Окольського, доповнивши його оповіданням з історії України останнього десятиріччя перед Визвольною війною. Пізніше, коли Лукомський став відставним полковим обозним,він зробив переклад записів польського історика Матвія Титловського.

До перекладу щоденника Титловського Лукомський додав власне доповнення, яке становить певний науковий інтерес, про похід Сагайдачного на Кафу у 1607 р., про загибель Самійла Кішки, оспіваного в народній думі, про війну під Цецорою, Хотинську кампанію та ін.

«Зібрання історичне» Лукомського охоплює події в Україні від початку завоювань литовського князя Гедиміна до кінця XVI ст. Починається твір, як і багато інших праць того часу, з'ясуванням питання - «Хто такий козак?». Заслуговує на увагу той факт, що на відміну від Грабянки, Симоновського С.Лукомський розглядає козаків як виходців з місцевого населення і виникнення їх відносить до кінця XIV ст. В цілому ж його твір нічого оригінального не становить в порівнянні з іншими подібними хроніками XVII-XVIII ст.

Минуле України і її сучасне становище привернуло увагу Г.Ф.Міллера. Йому належить кілька статей з цього питання — «Про початок походження козаків», а також «Відомості про запорозьких козаків». Кілька статей Міллера про історію запорізьких козаків надрукував пізніше О.М.Бодянський.

У 1777 р. був надрукований «Короткий літопис Малої Росії» Василя Григоровича Рубана. В.Г.Рубан народився в Бєлгороді 14 березня 1742 р., помер 24 вересня 1795 р. Походив Рубан з України, з Роменського повіту на Полтавщині, здобув освіту в Київській академії. Свою літературну діяльність він почав, на зразок багатьох письменників другої половини XVIII ст., писанням од. Одну з них він написав на честь іменин Катерини II. Імператриці Рубан присвятив ще кілька од і це, можливо, сприяло його службовій кар'єрі. В 1770 р. він здобув посаду секретаря у Потьомкіна і зблизився з канцлером князем Безбородьком. Безбородько сприяв Рубану в написанні «Короткого літопису Малої Росії» та виданню «Землеописания Малої Росії», остання праця, ймовірно, належала перу Безбородька.

«Літопис» Рубана є не що інше, як не зовсім точна копія «Короткого описання Малоросії», складеної невідомим автором у 30-х роках XVIII ст. Свій компілятивний твір, що починається викладом від 1506 р., Рубан довів до 1770 р.

Особливе місце в історіографії України XVIII ст. займає Запорізька Січ. Найбільш узагальнюючою працею, яка лягла в основу дальших історичних творів про Запоріжжя, була «Історія про козаків запорозьких», складена в 1740 р. молодим російським офіцером, що служив у царській армії на півдні України, князем С.І.Мишецьким. Цією книгою читачі користувалися в рукописах, аж поки вона не була надрукована в 40-х роках XIX ст. О.Бодянським. У більш досконалому вигляді цей твір був надрукований за списком, який належав князеві Воронцову, Одеським товариством історії і давностей. Оскільки твір Мишецького сто років не був опублікований, він служив як рукописне джерело, з якого компілювали, а часто списували і видавали за власні праці деякі інші історики Запоріжжя другої половини XVIII ст. До таких компіляцій і прямого списування з твору Митецького належать статті Г.Ф.Міллера. Праця Митецького великою мірою лягла також в основу твору Олександра Івановича Рігельмана.

На кінець XVIII ст. набувають поширення кріпосницькі концепції дворянських істориків, в тому числі А.Ф.Шафонського.

Топографічне описання Чернігівського намісництва А.Шафонського, нарівні з Румянцевським описом Малоросії, є найціннішим джерелом для вивчення соціально-економічної історії України другої половини XVIII ст. Воно складається з двох частин. Перша частина, менша, яка становить приблизно п'яту частину всього твору, являє собою історико-географічне описання, а головним чином - огляд історії України з давніх часів до ліквідації автономності, утворення губерній і відкриття намісництв на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині. Ця частина саме й становить інтерес з точки зору історіографії. Друга частина містить, власне, топографічне й статистичне описання і є цінним джерелом для вивчення Лівобережжя — переважно Чернігівщини і більшої частини Полтавщини.

У першій частині А.Шафонський виявляє вороже ставлення до запорізького козацтва і прагне ідейно обгрунтувати знищення Катериною II Січі. Він розглядає Запорізьку Січ з самого початку її виникнення як «зборище здичавілих людей», які приймали «без розбору в своє збіговисько всякий збрід, всякої мови і всякої віри людей», і вважає, що вона не могла бути корисною батьківщині. А.Шафонський схвально ставиться до того, що це «противоборствующее политическое сонмище 1775 года в конец разрушено, и гнездо их, Сечь Запорожская, и само название запорожских Козаков навсегда истреблено». У такому антинародному висвітленні подана Шафонським вся історія Запорізької Січі і її скасування. Весь його твір пронизаний ідеалізацією і виправданням реакційної кріпосницької і національно-колоніальної політики царизму в Україні. Ця політика розглядається Шафонським як «перетворення всього краю в новий удосконалений вигляд, як найвищу милість і щедроти, які одержують вірнопіддані від престолу».