Історія козацтва в дослідженнях Д. І. Яворницького.

Д.І.Яворницький. Дмитро Іванович Яворницький - одна з найсвоєрідніших постатей в українській науці. Все своє творче життя він присвятив дослідженню історії запорізького козацтва, любов до якого зародилася ще в дитячі роки. М.Рильський справедливо зазначав, що «це був учений-діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник, прозаїк, що пробував свою силу і у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яку він був просто закоханий». На превеликий жаль, особа Д.Яворницького та його діяльність тривалий час незаслужено замовчувалися.

Літописець козацтва народився 7 листопада (26 жовтня) 1855 р. в с.Сонцівці (тепер Борисівка) Харківського повіту в родині сільського псаломщика (згодом дяка) і простої селянки. Саме батьки, мало­письменні, але розумні, чесні й добрі люди, виховали в синові любов до рідного краю, його історії, повагу до простих людей. З великими труднощами батькові вдалося влаштувати Дмитра до Харківського повітового училища, а далі до Харківської духовної семінарії, яку юнак залишив 1877 р., не побажавши вчитись на останніх богословських курсах і вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет.

У 1881 р. Дмитро закінчив університет, і факультет порушив клопотання про прийняття обдарованого студента позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. Д.Яворницький, ще будучи студентом, сам обрав тему дослідження: «Виникнення і устрій запорізького коша». Попечитель Харківського навчального округу заявив: «Ваши запорожцы нам не нужны. Пишите о Финляндии». Коли ж юнак відмовився змінити тему, його позбавили стипендії. Наступ реакції у 80-х роках XIX ст. не міг не позначитися на подальшій долі молодого історика. Його звинуватили в «сепаратизмі», позбавили права працювати в Харкові й жити в Україні. Причиною стало читання в Харкові серії публічних лекцій під загальною назвою «Про запорозьких козаків» та публікація його першої праці «Жизнь запорожцев по рассказам современника-очевидца». 1885 р. Д.Яворницький переїхав до Петербурга, де працював у різних середніх навчальних закладах. Активна наукова й громадська діяльність молодого вченого в Петербурзі, його зв'язки з прогресивною інтелігенцією не пройшли повз увагу реакціонерів. Міністр народної освіти Делянов видає розпорядження про заборону Д.Яворницькому викладати в навчальних закладах.

У цей час відбулося знайомство Д.Яворницького з І.Рєпіним. Добрі стосунки вони підтримували протягом усього життя. Ще до знайомства з Д.Яворницьким І.Рєпін намислив собі картину про те, як запоріжці, зібравшись на раду, пишуть відповідь турецькому султанові. Ознайомившись з ескізом майбутнього твору, Д.Яворницький заходився допомагати художникові порадами, віддав у його розпорядження свою колекцію козацьких реліквій, які й відтворені на картині і навіть позував йому. І нині нам видається символічним, що І.Рєпін на знаменитій картині зобразив Д.Яворницького саме в образі писаря-літописця козацької слави.

Як раніше з Харкова, так тепер із Петербурга Д.Яворницький щоліта виїжджає до міст, пов'язаних із Запорізькою Січчю. Він записує народні пісні й легенди, вивчає топографію запорізького краю, фольклор, етнографію, археологію та ін.

У квітні 1887 р. невтомний дослідник їде на Соловецькі острови. Тут, на території монастиря, він відвідав могилу останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського, розшукав архівні матеріали про нього, записав розповіді ченців і опублікував статтю під назвою «Последний кошевой атаман Петро Иванович Калнышевский». 1891 р. Д.Яворницькому «запропонували» поїхати на три роки в Ташкент для проведення археологічних розкопок. Це було заслання. Але й у цій глушині Д.Яворницький встиг зробити надзвичайно багато для вивчення історико-топографічних особливостей краю, його культури та побуту. Великою заслугою українського вченого було створення Самаркандського історичного музею, написання першого путівника по Середній Азії. За це Д.Яворницький отримав орден Бухарської золотої зірки III ступеня. Навіть на засланні, відірваний від архівів і бібліотек, вчений продовжує роботу над історією Запоріжжя, пише монографію про Івана Сірка. Відбувши заслання, молодий історик переїздить до Варшави, а восени 1896 р. за допомогою В.Ключевського влаштовується приват-доцентом Московського університету, де читає лекції з історії козацтва й археології. Обдарований красномовством і добрим голосом, вільно володіючи матеріалом, він читав лекції змістовно й цікаво. Вони часто закінчувалися оваціями, а лектора виносили з аудиторії на руках. Але були й такі, хто з підозрою ставився до діяльності вченого. Саме тому магістерську дисертацію йому довелося захищати не в Московському, а в Казанському університеті (1901).

Лише 1902 р. Д.Яворницькому вдалося повернутися в Україну -його запросили стати директором новоствореного Катеринославського історичного музею, азі 904 р. й до кінця життя Дмитро Іванович постійно жив у Катеринославі (з 1926 р. - Дніпропетровськ), понад тридцять років очолюючи музей. Особисто Д.Яворницький зібрав понад 75 тисяч експонатів. Саме в Катеринославі яскраво виявилися організаторські й педагогічні здібності, пристрасть до колекціонерства, а його діяльність наклала виразний відбиток на життя міста й цілого краю.

Після жовтневого перевороту Д.Яворницький продовжує керувати музеєм, викладає в інституті народної освіти, очолює науково-дослідну кафедру українознавства, завідує Катеринославським губернським архівним управлінням, бере активну участь у роботі Всеукраїнської Академії наук.

1924 р. Д.Яворницького було обрано членом-кореспондентом, а 1929 року - дійсним членом ВУАН.

З 30-х рр. в Україні почала наростати хвиля сталінських репресій й 1933 р. академіка Д.Яворнкцького усунули з посади директора музею. Але й у скрутні часи він знаходив порятунок у праці. Він написав фундаментальну «Історію Дніпропетровського», яка на 30 років випередила «Історію міст і сіл УРСР», уклав другий і третій томи «Словника української мови», упорядкував фольклорні матеріали, зібрані ним протягом усього життя.

5 серпня 1940 р. Д.Яворницький помер у своєму будинку на площі Шевченка. Поховали великого вченого у Дніпропетровську на міському кладовищі. 6 липня 1961 р. на клопотання громадськості його останки було перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею, який сьогодні носить ім'я академіка Д.І.Яворницького.

На превеликий жаль, особа та діяльність Д.1 Лворницького тривалий час незаслужено замовчувалися. Історична спадщина одного з корифеїв української історіографії залишається загалом не дослідженою. За 50 років активної наукової і громадської діяльності (останнє десятиліття життя вченого припало на чорні для України 30-ті роки і він фактично не публікувався) Д.Яворницький надрукував понад 210 праць з історії України, Середньої Азії, Росії. Серед найважливіших слід назвати: «Кількість і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запорожжя» (1884), «Острів Хортиця на ріці Дніпрі» (1886), «Збірник матеріалів для історії запорізьких козаків» та «Запоріжжя в залишках старовини й переказах народу» (1888), «Нариси з історії запорізьких козаків і Новоросійського краю» (1889), «Вольності запорізьких козаків» (1890), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман Війська Запорізького низових козаків» (1894), «Слідами запорожців» (1898), «З історії запорізьких козаків» (1899), «Джерела для історії запорізьких козаків», т.1-2 (1903), «Українські народні пісні, зібрані 1878-1905 рр.» (1906), «Матеріали до біографії Т.Г.Шевченка» (1909), «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний» (1913), «До історії степової України» (1929) та багато ін.

Д.Яворницький був одним із перших археологів-науковців в Україні. Він виступав популяризатором наукової археології, опублікував десятки статей про археологічні розкопки й знахідки в Україні, створив курс лекцій «Прилюдні лекції з археології Росії» (1890). Академік Д.Яворницький керував найбільшими археологічними розкопками на території майбутнього Дніпрогесу (1927-1929), домігся від уряду виділення коштів на археологічні дослідження затоплюваних територій.

Вагомий внесок зробив Д.Яворницький у становлення історичного краєзнавства. Крім історії Запоріжжя, він написав уже згадану вище історію М.Дніпропетровська, видав альбоми «З української старовини» та «Дніпрові пороги», цікаве науково-публіцистичне видання «Слідами запорожців», десятки статей, розвідок і перший путівник по Середній Азії (1893).

До Д.Яворницького питаннями історії запорізьких козаків цікавилися А.Скальковський, Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, однак лише Д.Яворницький зробив спробу створити синтетичну, фундаментальну історію запорізького козацтва. Опублікувавши свої дослідження про окремих гетьманів, певні аспекти та періоди історії Запоріжжя, історик виходив з тези про Січ як прогресивне явище протягом усього часу її існування, стверджував, що Запоріжжя було постійним протестом проти насильства і рабства у будь-якій формі. Його симпатії завжди були на боці народних мас, рядових козаків і голоти. Великою заслугою Д.Яворницького-історика було введення у науковий обіг сотень і тисяч (лише в «Джерелах для історії запорізьких козаків» понад 900) невідомих документів з історії України. Козацтво залишалося головним предметом дослідження Д.Яворницького протягом усього життя. Слід відзначити, що свої праці про козацтво Д.Явор-ницький писав у роки жорстокої реакції, коли після Валуєвського циркуляру 1863 р. було заборонено видавати українську літературу, коли переслідувалися прогресивні письменники й учені.' Тільки мужня людина, справжній патріот міг зважитися у ті часи досліджувати й популяризувати героїчне минуле України, оспівувати Запорізьку Січ, яка завжди була могутнім оплотом соціальних сил, ворожих самодер­жавству й кріпосництву. Демократизм і прогресивність ученого виявились і в оцінці ним гайдамацького руху як національно-визвольного. «Підлий холоп!» - пише Д.Яворницький про фаль­сифікатора гайдамаччини й історії козацтва в цілому А.Скальковського. На відміну від своїх попередників Д.Яворницький відповідно до історичної правди пояснив скасування Січі царизмом. Вивчаючи пов'язані з цим офіційні документи, він писав: «Скільки тут лицемірності, святенництва і водночас грубого насильства, бездушності! Кілька разів поривався я подерти на клапті й сам папір, на котрому написано акти, але бажання віддати «милостиві справи» нащадкам зупиняло мене».

Фундаментальна «Історія запорізьких козаків» у трьох томах (1892, 1895, 1897) стала підсумком багаторічної дослідницької роботи вченого, розпочатої іще в студентські роки. Безпосередній намір написати цей твір виник у Д.Яворницького 1889 р., після видання двотомної праці «Запоріжжя у залишках старовини й переказах народу». Для її створення Д.Яворницький використав такі фундаментальні видання документів як «Архив Юго-Западной России»,»Акты относящиеся к истории Южной и Западной России», «Памятники, изданные временной комиссией», власні збірники, публікації численних пам'яток і документів. Особливою пошаною автора користуються літописи й хроніки - давньоруські, козацькі, польські. Загалом бібліографія першого тому (першого видання) налічує 170 позицій. Іншим не менш суттєвим джерелом «Історії запорізьких козаків» були неопубліковані документи з російських та українських архівів, бібліотек, приватних зібрань. Велику групу джерел становили матеріальні пам'ятки музейних і приватних колекцій, значний археологічний матеріал, здобутий під час численних експедицій. Величезного значення (особливо це помітно в першому томі) надавав автор фольклорно-етнографічним дослідженням регіону Запоріжжя, вивченню його топографії, топонімії, гідрографії, географії, ботаніки, зоології. Десятки разів обійшов він пішки всі землі Запорізьких вольностей, дослідив усі Січі, кілька разів ламав руки й ноги на порогах, ледь не загинув під час розкопок кургану - і все задля того, щоб відчути й збагнути героїчний дух історії, донести її до читача.

При укладанні матеріалу Д.Яворницький виробив струнку схему, перший том став своєрідною енциклопедією побуту козацтва, окремі розділи якого характеризують соціально-економічну історію запорізького козацтва, його походження, склад, збройні сили, судочинство, органи влади, військово-територіальний поділ, різногалузеве господарство, культурно-релігійні питання, побут, звичаї, одяг та ін. Завдяки чіткості й детальному викладу, синтезові знань і неабиякій майстерності оповідача перший том досі залишається еталоном по-справжньому наукового творчого мислення історії. Другий і третій томи — це системний, послідовний і детальний виклад політичної історії запорізького козацтва від його першопочатків до 1734 р. Як видно з авторської передмови до першого тому, Д.Яворницький мав намір довести історію козацтва до останньої чверті XVIII ст., тобто до ліквідації Запорізької Січі. Але в другий і третій томи вся історія не вмістилася, ото ж автор збирався написати ще й четвертий, який мав охопити 1734-1775 рр., але цей задум залишився нездійсненним, оскільки основний масив документів козацтва того періоду, архів Коша Нової Січі, на той час знаходився у приватних руках і Д.Яворницький не мав до нього доступу.

Оцінюючи роль Д.Яворницького в духовному житті українського народу, сучасні вчені ставлять історика в один ряд з Нестором-літописцем, автором «Слова о полку Ігоревім» і Т.Г.Шевченком. Археолог і фольклорист, краєзнавець і археограф, етнограф і музеєзнавець, лектор і письменник Д.І.Яворницький був феноменальним вченим-енциклопедистом, котрий крізь усі життєві випробування й незгоди проніс свою закоханість у запорізьке козацтво, залучивши до своїх досліджень неперевершений за обсягом, характером і видами масив документів.

Як історичні, так і джерельні праці Д.Яворницького відіграли велику роль в становленні та розвитку національної історіографії Запорізької Січі. До наукової спадщини вченого зверталися і будуть звертатися дослідники не лише тому, що в ній знаходять багато цінного фактичного матеріалу вперше зібраного і систематизованого ним. Але й тому, що багато висновків, положень і характеристик з праць Д.Яворницького не втратили наукового значення, не застаріли і будять сьогодні нові думки, вимагають свого продовження. Адже живе гідний наслідування подвижницький приклад вченого, самовідданого лицаря науки, праці, непересічного історика, девізом і правилом життя якого було: «Працюй, працюй не вдивляючись вперед і не озираючись назад, працюй, не чекаючи ні звідки і ні від кого ні нагороди, ні хвали; працюй доти, доки служать тобі руки і доки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй для користі твого народу і на благо дорогої для тебе Вітчизни». Немало авторів присвячували свої дослідження Запоріжжю. Але був серед них один, хто писав історію дніпровського козацтва за велінням серця, бо був сином того народу, який народив Запорізьку Січ. Ім'я його - Дмитро Яворницький. Сто років чекав український читач виходу творів Д.Яворницького рідною мовою. У листопаді 1995 р. в Дніпропетровську, на честь 140-річчя українського історика, на його могилі, біля історичного музею, постав гідний видатного діяча пам'ятник.