Соціально-економічна і культурна основа історичних знань в русі хі – хіі ст.

Деякі питання зародження історичних знань на Русі в ХІ- ХІІ століттях. У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східно-слов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відігравало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Охоплюючи величезну територію — від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат, - Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це й зумовило її швидке входження до загальноєвропейського історико-культурного процесу.

Про нову могутню державу одночасно заговорили в різних частинах Старого Світу. Повідомлення арабських та візантійських авторів, згадки у скандинавських сагах та французських епічних творах показують Русь як велику країну, яка посідає важливе місце в системі європейських політичних й економічних контактів. За словами арабського історика, географа та мандрівника X ст. Аль-Масуді, руси «утворюють великий народ». Перлина західноєвропейського середньо­вічного епосу «Пісня про Роланда» засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Візантійський автор Нікіта Хоніат наголошував, що «християнський» руський народ урятував імперію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалося усвідомлення своєї належності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий князь зображувався так само, як візантійський імператор. Визначний церковно-політичний діяч Русі першої половини XI ст. митрополит Іларіон писав, що князі «не вь худь бо и невьдомь земли владьічьствоваша, а нь в Руськь, яже ведома и сльїшиша всьми четьірми концами земли».

Київській Русі належить особливе місце в історії Східної Європи - аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної. Завершення в Подніпров'ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, своєрідна культура, відносно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів. її досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного, культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен

південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично інтегрувалася у складі Русі.

Існування відносно єдиної Київської держави охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма - ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. вона вступила в період феодальної роздробленості, характеризований дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою федеральну структуру, Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Стародавні руські літописи та інші письмові пам'ятки відобразили в собі найхарактерніші риси соціально-економічного, політичного і культурного життя давньої Русі. Літописи, поряд з «Руською Правдою», великою мірою відобразили процес феодалізації Русі. В них знайшли певне відображення характер експлуатації і феодальної залежності смердів, закупів, холопів, яка розвивалась на основі зростання великого феодального князівського, боярського і монастирського землеволодіння. В них ми знаходимо відображення гострих соціальних суперечностей в Київській Русі. Ці суперечності часто набували гострих форм, що призводило до народних антифеодальних повстань XI - XII століть. Найбільші з них - це повстання 1068 і 1113 рр. та ін. В літописних та інших письмових пам'ятках зафіксовані цікаві сторінки соціальних відносин, побуту і культури феодальної знаті і народу, міського і сільського населення, розвиток письменства, архітектури, мистецтва, народної творчості тощо.

Величезна територія Київської Русі приблизно від кінця IX до середини XII століття підкорялась великому князю Київському. Проте окремі землі і князівства були слабо зв'язані між собою економічно. Процес феодалізації раніше й інтенсивніше відбувався на півдні Русі -в Київській, Переяславській, Чернігівській та Галицькій землях.

В Києві, як і в Новгороді, раніше, ніж в інших землях, розвивалося письменство і освіта. Введення християнства, як відомо, прискорило розвиток письменства і взагалі стародавньої культури Русі. В київських монастирях у XI ст. почалося літописання, що було головним засобом поширення історичних знань серед знаті і міського населення та взагалі серед народу. Швидкий розвиток літератури взагалі й історичної зокрема відбувався в зв'язку з усною народною творчістю, що склалася на Русі ще до появи письменства. Лістописання і поширення історичних знань

на Русі було складовою частиною загального розвитку письменства, освіти і культури.

Після прийняття християнства і поширення його відбувався швидкий розвиток і розповсюдження стародавньої літератури як церковної, так і громадянської перекладної літератури, що надходила на Русь з Візантії і Болгарії, та книг місцевого оригінального характеру, написаних мовою, доступною всім слов'янським народам. Цей розвиток був підготовлений тривалим попереднім періодом історії культури наших предків.

Пам'ятки письменства і літератури XI - XII століть збереглися до наших днів переважно в пізнішій переписці. Крім того, їх списки значною мірою осучаснені і в багатьох випадках змінені пере­писувачами пізніших століть. Оригінальних творів збереглися лише одиниці. Решта загинула в часи тяжких лихоліть, що пережила наша Вітчизна внаслідок монголь­ських завоювань, міжусобних війн князів, пожеж та іншого стихійного лиха.

Від XI ст. до нас дійшло, як відомо, лише кілька оригінальних пам'яток. До таких зразків давньої Руської книги відносяться — «Остромирове Євангеліє» (1056-1057 рр.), написане в Києві дияко­ном Григорієм для новгородського посадника Остромира та «Ізборник» князя Святослава Ярославовича (1073 р.), що служив книгою для домашнього читання родини чернігівського князя Святослава. Взагалі сім'я Ярослава, як і сам князь, за свідченням літописця, захоплювалася книгами. Ярослав, пише літописець, «книгам прилажа почитая, часто в день и внощи; и собра писцьі многьі, и перекладаше от грек на словенскьш язьік и письма и списаша многьі книгьі и книжками же поучаются вернии людье...» В Софії Київській була велика придворна княжа бібліотека. Передові люди високо цінили книги. Цей факт відобразив літописець своїм ставленням до вчення книжного: «Велика бо полза бьівает человеку от ученья книжного, книгами бо кажеми и учеми есьмьі пути покаянню и мудрость бо обретаем и воздержанье от словес книжньїх; се бо суть рекьі напаяшу вселенную всю, се суть исходяша мудрости, книгам бо єсть неизщетная глубина». «Ярослав же сь якоже же рекохом, - продовжує літописець, — любим бе книгам, и многи списав положи, в церкви святои Софьи южа созда сам». Читання книг було звичайним явищем в родинах синів Ярослава, особливо у двох високоосвічених - Святослава, князя Чернігівського, і Всеволода Переяславського.

Письменство і література, в тому числі історична, розвивалися на Русі в зв'язку із загальним розвитком культури і потреб освіти. Значне місце посідала перекладна література, що запозичалася з Візантії і Болгарії. Це запозичення переломлялося через своєрідну місцеву призму і набувало місцевого, руського колориту. Воно відповідало запитам і потребам руського соціально-політичного і культурного життя.

Запровадження християнства поставило вимогу ведення ряду богослужебних книг і літературних творів християнського вчення. Таке вчення містили в собі насамперед книги старого і нового заповіту - біблії.

Одночасно своїм змістом вони виходили за межі церковних і взагалі релігійних потреб. В книгах старого заповіту відображені часто цікаві, героїчні сторінки історичного життя стародавньої Іудеї.

На Русь надійшло багато історичної візантійської літератури. Найбільшою популярністю серед читачів користувалися історичні жанри перекладної літератури. Нам відомі дві історичні хроніки візантійського походження - Іоанна Малали, складеної в Болгарії в часи її культурного та державного розквіту, і друга, перекладена на Русі, - хроніка Георгія Амартоли, що була вдало використана як джерело староруськими літописцями. Поряд з цими хроніками на Русі відомі були й інші історичні твори, такі, наприклад, як «Летописец вкратце» константино­польського патріарха Никифора, хроніка Георгія Сінкела та ін.

При наявності великого числа перекладної літератури на Русі в XI- XII століттях все ж першорядне місце належить староруським оригінальним пам'яткам письменства. В них найсильніше відбито народні традиції, національну самосвідомість і прагнення об'єднавчих сил Київської Русі відстояти свою незалежність в боротьбі проти зовнішніх ворогів, а також проти відцентрових сил, що тягнули до феодальної роздрібненості. В оригінальній літературі XI - XII століть найвиразніше проявився творчий дух народу, його моральні і духовні сили.