Козацько-старшинські літописи хvіі століття. Літопис самовидця як історіографічна пам’ятка

Козацько-старшинські літописи XVII ст. Період Визвольної війни, організації української держави став переломним моментом в історії України, мав неабиякий вплив на країни не тільки Східної, але й Західної Європи. Український народ здобув ряд видатних перемог над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Складні й багатогранні події другої половини XVII ст. знайшли своє відображення в історичній літературі цього періоду. Це, перш за все, цикл оригінальних літописів і хронік. Важливе місце серед них належить літопису Самовидця, вперше надрукованому О.Бодянським у 1846 р. в Москві. Вдруге цей літопис видала у 1878 р. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів.

Літопис Самовидця як джере­ло для вивчення історії України і пам'ятка історіографії та літератури є одним з найцікавіших, де висвітлю­ється історія бурхливої доби XVII ст. Він притягнув увагу багатьох істориків. Дослідження цієї пам'ятки почалося з того часу, коли відомий історик Орест Іванович Левицький (1849 - 1922 рр.) при другому видан­ні літопису Самовидця, 1878 р., додав до нього свою розвідку.

Орест Левицький, порівнявши багато списків цього літопису, прий­шов до висновку, що початковий оригінальний його текст піддався великим змінам і доповненням з різних джерел пізнішими перепи­сувачами XVIII ст. В цих пізніших списках помічені також скорочення.

В найчистішому вигляді виявився найдавніший і найоригінальніший, що найкраще зберігся з шести відомих списків. Він належав на початку XVIII ст. одному з представників козацької старшини - Іскрицькому. Після короткого вступу в ньому висвітлюються події від 1648 до 1702 р. Цей список зберігся в оригіналі, а не в пізнішій переписці і є найповнішим.

Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи автор волів приховати своє прізвище, це питання розв'язати важко. Довгий час в нашій історичній літературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Ця суперечка була не безпредметною. Від розв'язання питання про авторство літопису залежало ряд інших питань з історії XVII ст., зачеплених у літопису, зокрема питання про соціальні погляди літописання, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітлених Самовидцем як особою свого часу тощо.

Перший видавець літопису О.М.Бодянський висунув гіпотезу, що складач літопису походив з Корсуня. Думку про походження автора літопису Самовидця з Правобережжя підтримував також М.О.Мак­симович. Він називав його Задніпровським, тобто жителем правого берега Дніпра, козаком-літописцем, сучасником Хмельницького. Той «літописець про початок війн Хмельницького, - писав Максимович, -викриває в собі творця-козака письменного, бувалого і розумного, але не книжного, що писав по живому усному переказу, який ходив серед козацтва про події того часу». Такої самої думки дотримувався В.С.Іконніков. О.Левицький аналізуючи мову літопису, висловив також думку, що літописець походив з Правобережжя, але переселився на Чернігівщину, де й написав свій твір.

Наукова дискусія про авторство літопису Самовидця тривала від дня відкриття його списків, її продовжували радянські та західно­українські історики до 30-х років XIX ст.

Відомий для свого часу дослідник генеалогії українських старшинських родів Вадим Модзалевський, торкаючись життєпису генерального підскарбія 60-х років XVII ст. Романа Ракушки-Романовського, порівняв деякі риси його життя й діяльності з подіями, описаними Самовидцем. Модзалевський висунув гіпотезу про те, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка. До такого ж висновку прийшли В.Романовський, а також М.Петровський.

Свою думку про авторство Романа Ракушки-Романовського М.Н.Петровський розвинув далі у своєму великому дослідженні «Нариси з історії України». Ця праця цікава тим, що в ній гіпотеза Петровського виявилась найпереконливішою серед думок усіх істориків, які займалися цим питанням. Професор Петровський стояв твердо на тому, що автором літопису Самовидця був Ракушка-Романовський.

Поряд з суперечками про авторство і місце написання літопису постало також питання про час складання цієї важливої пам'ятки історії Визвольної війни. З часу відкриття літописних списків в нашій історіографії твердо встановилися погляди на цей літопис, як на твір XVII ст., а на його складача, як на свідка і, в багатьох випадках, учасника описаних ним подій.

Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст. Всі попередні події від початку Визвольної війни зображені на підставі ряду джерел і особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких свідчень, які автор як сучасник міг записати з власних спостережень. Від 1670 р. літопис Самовидця змінює свій характер. Він хоч і продовжується, як і раніше, за роками, але перетворюється в своєрідний щоденник, в так званий діаріуш. Трапляються записи, які справляють враження нотаток, зроблених відразу після того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед у своїх оповіданнях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками, здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок складання літопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закінчується 1703 р.

Головним завданням літописця, коли він приступав до своєї праці, було безпосередньо залишити для пам'яті нащадків описання подій блискучої доби Богдана Хмельницького; виклад дальших подій в літопису був уже нібито продовженням початої раніше праці. Однак сама думка про це завдання могла з'явитись у літописця не раніше тієї пори, коли оцінка подвигу Б.Хмельницького встигла цілком визначитися, тобто в крайньому разі не раніше останніх років життя гетьмана.

Слід думати, що літописець з самого початку Визвольної війни вів короткі записи, на основі яких пізніше, на початку 70-х років XVII ст., зредагував свій твір, а далі продовжував його у вигляді систематичних записів як сучасник і живий свідок багатьох подій кінця XVII і перших трьох років XVIII ст.

Коло соціальних інтересів автора літопису Самовидця визначене з самого початку літопису, в тому місці, де він говорить про причини Визвольної війни, в розділі «Про початок війни Хмельницького». Причини війни він бачить в гонінні на православ'я, в обтяженні козаків повинностями з боку Польщі, в тому, що козаків «примушували панщину робити». Найбільше автор висловлює своє невдоволення тим, що над реєстровими козаками від польської шляхти, полковників та коронного гетьмана були насильства великі, що «на вольності реєстрових козаків посягли, а козацьких старшин до всяких робіт примушували». Доля посполитих літописця мало хвилює. В окремих випадках він навіть ідеалізує становище селян, говорить про достаток їх господарства; все ж він змушений підкреслити, що посполиті в Україні не звикли терпіти такого тяжкого гніту і це було також немаловажною причиною війни.

Епопею Визвольної війни автор літопису Самовидця прагнув подати в усій величі цих славних подій. Головною рушійною силою в боротьбі проти Польщі він вважає козацтво. До боротьби посполитих і ремісників міст автор літопису ставиться негативно. Так, наприклад, він з захопленням описує перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем, позитивно оцінює факт утворення козацького гетьманського уряду, а також полкового і сотенного устрою, але негативно ставиться до рішучих соціальних виступів народу, коли Визвольна війна виходила за межі національних і релігійних прагнень, коли вона вторглась у сферу внутрішніх взаємовідносин українського суспільства. Літописця особливо лякають криваві події в тих випадках, коли він спрямовує свою увагу саме в цей бік, в бік показу подій, у яких «рідко хто в тій крові на той час рук своїх не умочив і грабунку тих багатств не чинив. І на той час туга великим людям всякого знатного стану була і наруга від людей посполитих, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, якщо якийсь значний чоловік і не хотів приставати до того козацького війська, все ж мусив це робити, щоби позбавитися ганьби і нестерпного лиха... і ті мусили у військо приставати до того козацтва».

На відміну від інших козацьких літописців автор літопису Самовидця уникнув панегірика Богдану Хмельницькому. За ідеологією, виявленою в літопису, ми можемо віднести його автора до того заможного шару реєстрового козацтва, що займало проміжне становище між генеральною старшиною і козацтвом, хоч, можливо, такі особи займали певний час поважні посади в гетьманському урядуванні. Характерною рисою автора літопису є те, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше спостерігач, як знавець описаних ним подій з канцелярських записів. Тому деякі дослідники і вважали автором літопису Самовидця когось з освічених гетьманських канцеляристів на зразок Биховця.

У поглядах на події зовнішнього характеру, які відбиті в літопису Самовидця, автор відобразив настрої більшості українського народу. Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму і Туреччини та їх прибічників у середовищі козацької старшини. Особливо вороже літописець ставиться до пропольської орієнтації Виговського і орієнтації на Туреччину Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. Щодо російської держави автор літопису Самовидця займає прихильну позицію.

Поступово змінюється ставлення автора літопису до російського уряду Олексія Михайловича з кінця 60-х років, особливо після виступу Брюховецького в 1688 р., внаслідок якого були вбиті царські воєводи і знищені російські гарнізони на Лівобережжі. Можливо, що літописець особисто прийняв якусь учась у цих подіях у складі козацьких старшин Лівобережжя, організованих Брюховецьким проти Росії. Вперше своє негативне ставлення до заходів російського царського уряду літописець висловив у зв'язку з оповіданням про прибуття в Україну царських переписувачів в 1666 р., «которіе переписовали усіх людей на Украйні, мешкаючих и по городах и по селах: и сынов хто мает, и хто чим пашет. Итак вложили дань на людей тяглих от плуга, волов осипи, по осми осмачок, а грошей по пяти золотих; а знову, хто конми пашет, от коня по полкопы, а по осмачци жита. Так же поставили по городах целоваль-щиков з мещан, которіе виберали от вшеляких торгов, так великих и малих. Также подачку наложили на всякого человека, так ремесника, як тож найубогшого. И тіе реестра в книги пописали, которые книги одни Моску повезени, а другие воеводам подани, жеби тое наложеную подачу на людей вибирали и тим платили людям ратным, зостаючим на Украине».

Як відомо з «Московських статей» 1665 р., гетьман Брюховецький і значна частина старшин одержали від царського уряду ряд феодальних правових привілеїв і земельних надань. Сам гетьман вперше в історії козацького підданства Росії одержав титул боярина; інші старшини, наслідуючи йому, добивалися подібних надань від царизму. Брюхо­вецький, боячись народного гніву, погодився на збільшення царських воєвод і гарнізонів в Україні, які б обороняли привілеї старшини і всупереч інтересам народу проводили політику царизму. Складання переписних книг 1666 р. і збирання податків у царську казну було одним з перших заходів царизму, спрямованих проти посполитих і козацтва в Україні. З усього видно, що автор літопису не належав до старшин, обдарованих різними привілеями. Він лишався в таборі того козацтва, інтереси якого тією чи іншою мірою ущемлялися. Звідси його нарікання на переписувачів і цілувальників, його стримане виправдання козацького повстання в Переяславському полку в 1666 р., під час якого був убитий полковник Данило Хоменко і перебитий царський гарнізон. Не засуджує він також убивства запоріжцями царського посланника Ладиженського, про яке розповідається в літопису від 1667 р. У тих випадках, коли політика царського уряду імпонує ідейним настроям автора як представника українського козацтва, він виправдовує і навіть вихваляє її. Ми маємо на увазі, наприклад, коротке оповідання про смерть царя Федора Олексійовича, вміщене в літопису під 1682 р. Автор пише, що цей цар «великую любов до нашого народу (українського. — Авт.) мал, бо и набоженства на Москві нашим напівом по церквах і по монастирях отправовати приказал, и одежду московскую отменно, але по нашому носить позволил». Отже, в концепціях автора літопису Самовидця ми бачимо не антицаристські погляди, а тільки автономістичні козацько-українські настрої, властиві багатьом освіченим особам України кінця XVII і початку XVIII століття, що добивалися від царського уряду дотримання «Московських статей» 1654 р.

Серед козацьких літописів літопис Самовидця являє собою одну з найцінніших пам'яток української історичної літератури XVII ст. Своїм змістом він не лише відобразив важливі питання історії України цього періоду як джерело і пам'ятка історіографії. У значному числі оповідань ми зустрічаємо часто образні характеристики подій та історичних осіб свого часу, що подані автором іноді не без домислів відповідно до його соціально-політичних поглядів і художніх смаків. Автор літопису був добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиції українського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс немало різного роду народних оповідань, переказів, поговірок і приповідок. У силу всіх цих якостей літопис Самовидця більше, ніж будь-яка з ранніх літописних пам'яток, набув виразного національного характеру. Літопис Самовидця є одним із зразків української літературної мови XVII ст.

Важливе значення в розвиткові української історичної літератури XVII ст. мають інші літописи. З них можна назвати Хмельницький літопис, який містить у собі стислі оповідання про ряд подій з історії України від 1636 по 1650 р. Вперше цей літопис був надрукований Київською Тимчасовою Комісією для розбору давніх актів у 1878 р. як свого роду вступ до літопису Самовидця. Названий він так тому, що в ньому вміщено оповідання і замітки з історії Поділля, зв'язані переважно з містом Хмельником і його околицями. Автор — невідома особа походженням з Хмельника.

У Хмельницькому літописі вміщені в хронологічній послі­довності короткі оповідання про події різноманітного змісту і характеру - про діяльність польських урядових осіб на Поділлі, про неврожай, голод, про боротьбу козацтва з Польщею наприкінці 30-х років XVII ст. Тут ми знаходимо також кілька поширених оповідань про початок Визвольної війни — про поразку польських військ біля Жовтих Вод і під Корсунем (1648 р.), про події Визвольної війни на Поділлі, зокрема про розгром М.Кривоносом військ Яреми Вишневецького в Немирові, Животові, Махновці, Бердичеві, про знищення магнатів і шляхти в Тульчині в маєтках князя Четвертинського, про те, як «в Полонному і Констянтинові-Старому кров'ю ріки плинули». Ці оповідання вміщені під 1648 р. і закінчуються описанням перемоги повстанців на чолі з Б.Хмельницьким під Пилявцями.

Під 1649 і 1650 рр. літопис містить короткі оповідання про події під Збаражем, про великі людські жертви, що поніс у цих битвах український народ. Внаслідок цих подій «не душечка загинула, не душечка теж і в орду пошла!», як образно висловився літописець. Описуючи події 1650 р., коли тимчасово вщухли битви, все ж, за виразом автора літопису, «мало людям бідним било отради». Йде мова про неврожай, дорожнечу, а також голод.

До місцевих українських пам'яток літератури та історіографії XVII ст. ми можемо віднести Львівський руський літопис, названий так умовно, тому що він був знайдений у Львові західноукраїнським істориком XIX ст. Д.Зубрицьким.

У Львівському літописі описані події від 1498 р. по 1649 р., причому докладно від 1630 р.; в них відображені, головним чином, козацько-польські відносини і визвольна боротьба українського народу до 1649 р. в межах Київщини, Поділля і Галичини. Автором цього літопису вважається особа з високою для свого часу освітою Михайло Гунашевський, який служив канцеляристом у генеральній гетьманській канцелярії і, таким чином, був не лише свідком, а й учасником подій Визвольної війни. Тому його свідчення є до певної міри достовірними, а отже, і важливими з точки зору як джерелознавства, так і історіографії.

Питання про знаходження і перші публікації Львівського літопису з'ясував М.С.Грушевський в своїй статті «О так называемой Львовской летописи (1498-1648) и ее предполагаемом авторе». Вперше Львівський літопис був надрукований у 1839 р. Товариством історії і древностей Російських при Московському університеті під редакцією М.П.Погодіна. Замість передмови Погодін супроводив свою публікацію приміткою, що літопис доставлений йому в новій копії зі Львова і надрукований тут з точністю, числа означені в оригіналі церковними літерами; над «и», крім знаку, що тут вживався, поставлені в певних місцях ще два, які тут випущені, в зв'язку з відсутністю таких у друкарні. Отже, Львівський літопис був складений мовою, близькою до західноукраїнської. Погодін наблизив мову опублікованого ним тексту до російської мови. Копія літопису, що була надіслана Погодіну, списана з оригіналу, який зберігався в архіві Львівського Ставропигійського братства. Цей оригінал згодом зник з архівосховища братства і переходив із одних приватних рук до інших. Нарешті він потрапив невідомими шляхами до галицького історика XIX ст. А.Петрушевича; літопис був надрукований ним у 70-х роках в його найбільшій праці «Свободная Галичско-русская летопись».

Оригінал так званого Львівського літопису є часткою записної книги або альбому складача його Михайла Гунашевського, який зробив у ній останній запис наприкінці 1649 р. або на початку 1650 р. і, невідомо з яких причин, далі цих записів не продовжував.

Михайло Гунашевський походив з шляхетської родини східного Поділля, з Брацлавського воєводства, навчався у Межибожі, в 20-х роках проживав у Галичині — у Львові і Ярославі на Сяні. В 30-х роках він уже був жителем Східної України і розповідає про себе як настоятеля Межигірського монастиря біля Києва. Записи про козацькі війни з Поль­щею в 30-х роках, особливо оповідання про селянсько-козацьке повстання 1830 р. на Переяславщині і Київщині характеризують Гунашевського як великого прихильника козацтва і патріота своєї вітчизни. Цим патріотизмом пронизана більшість його повістей про історичні події, що відбувалися на середньому Наддніпров'ї, свідком яких був автор.

В 40-х роках XVII ст., очевидно внаслідок утисків антиуніатів, після поразки козацьких повстань 30-х років і запровадження ординації 1638 р., Гунашевський знову опинився у Галичині. Він перебуває на початку 40-х років у Замойській академії і протодияконом Львівської єпархії. В його творі ми знову зустрічаємо записи про події в Галичині - у Львові, Ярославі та інших містах. Все ж у його полі зору продовжує стояти героїчна боротьба всього українського народу проти шляхетської Польщі. Літопис закінчується оповіданням про перший період Визвольної війни 1648-1649 рр. Свідчення Гунашевського, що відображені в так званому Львівському літописі, починаючи особливо від 1630 р. і до 1648-1649 рр., є в значній мірі достовірними. З цього погляду літопис є важливою пам'яткою джерелознавчого характеру і цінним твором української історіографії. В ньому сильніше, ніж у будь-яких пам'ятках подібного роду, в коротких записах чується дух епохи, її віяння, настрої суспільних груп тогочасної України.

Автор з 1498 р. занотовує події, запозичені ним з інших джерел. З 1630 р. і до кінця своїх записів він прагне бути оповідачем-сучасником видатних подій народної героїки. Твір Гунашевського не є літописом в прийнятному розумінні цього слова, а добре скомпонованими історичними повістями. Це навіть скоріше літературно-історичні мемуари особи, що душевно переживала описані ним події, будучи ідейно на боці справедливих прагнень свого народу.