В.С. Шендель Осінній пейзаж В.С. Шендель Сіверський Донець – козача річка

  ЦЕ ЦІКАВО ЗНАТИ

Шендель Володимир Степанович народився 22 серпня 1936 рок у в місті Донецьку в родині шахтаря та вчительки. Він є автором понад півтори тисячі творів, серед яких серії картин «Да, скифы мы!», «История Донбасса», «Лицарі Січі Запорозької», «Великая

Отечественная война», «Партизанская республика»; ілюстрації до роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита». Крім таких великих серій, художник приділяє значну увагу написанню пейзажів, портретів та натюрмортів.

2. Дайте відповіді на питання:

ü Якими емоціями наповнені картини?

ü Які враження справляють на вас ці картини?

3. Опишіть (усно) репродукції картин, використовуючи уривки віршів.

1) І знову теплінь, як раніше, І гріє сонце й вітер спить, І до життя любов’ю дише

Розкішний гай, що весь тремтить.

Х. Алчевська

2) Світе мій, мої долини сині, Раю мій, мої степи зелені,

То ж по вас улусів жемчужини

Кинув я, мов той пісок із жмені...

М. Чернявський

3) Донеччино моя, твоїх вітрів дихання я відчуваю знов, як в ті далекі дні,

коли квітки в росі солодкого світання над голубим Дінцем всміхалися мені.

В.Сосюра

  ПОМІРКУЙ…

ü Які рядки, прикмети рідних міст, вжиті авторами, запам’ятались вам особливо?

ü Які вірші про рідну природу ви знаєте?

ü Наведіть приклади, як через вірш про рідний край автори передають нам свій настрій. Які художні засоби (епітети, порівняння, метафори тощо) допомагають йому в цьому.

 

  СПРОБУЙ, ЧИ КРЕАТИВНИЙ ТИ!

1. Прочитайте уривок із вірша В. Сосюри « Як я люблю тебе, мій краю вугляний». Чи поділяєте ви почуття закоханості автора в рідний край? Якою мірою?

 

Як я люблю тебе, мій краю вугляний…

Як люблю тебе, мій краю вугляний,

твій кожний камінець, твою билину кожну, де я пішов на бій за щастя в даль тривожну, що снилися мені в заграві заводській...

Коли доводиться в краях твоїх бувати, од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...

Щоб сили для пісень джерельної набрати, я серцем до землі донецької тулюсь.

2. Складіть римовану відповідь поетові. Використайте такі рими (на вибір): край – знай, заграй; завод – народ; вугілля – зусилля.

3. Напишіть твір-опис донецького степу, використовуючи поезії Миколи Чернявського, Спиридона Черкасенка.

Микола Чернявський «Степ»

Степ і степ, один без краю, Аж до моря берегів,

Без озер, річок, без гаю, Тільки з купами стогів. Ні гайочку, ні лісочку,

Всюди – спалена земля... Не шепоче в холодочку Срібновода течія.

А коли, бува, з громами З моря хмари налетять,

Степ охрестять блискавками, Над ланами прогримлять,

Він прокинеться, проснеться, Груди грому підставля;

Заговорить, засміється,

 

Заговорить, засміється Враз до неба вся земля!

Мертвий степ... Його громами Тільки й можна розбудить...

Так нехай же над ланами Грім бажаний прогримить!.. Грім бажаний прогримить!..

Спиридон Черкасенко «В степу»

Лежу в степу... Журливий вечір наді мною Загадкою мовчить, ховає таїну,

І шепчеться вітрець з могилою старою Про давній час, славетную старовину.

А там в ярах, по лощинах вже ніч чорніє; Ще далі, ген на обрію, змарнілим склом В оздобі верб задумливий ставок біліє

І дихає звідтіль привабливим теплом. Біля ставка, в яру, пастух вечерю варить.

Легенька мла над всім: чи дим то, чи туман?.. Як гарно тут в степу лежать, про щастя марить, Очима обіймать небесний океан!..

Далеко десь самотня пісня заридала

Й ввірвалась в темряві, мов срібная струна, Затихло все, і сумно-сумно застогнала

Назустріч їй у вербах тихая луна.

А чий то спів збудив вечірнєє мовчання? Чия душа вночі боліє і квилить? –

Не знаю я... Але і досі те ридання

Чи то в душі, чи то в повітрі – ще бринить.

4. Уявіть, що гуляєте вулицями рідного міста. Опишіть свою прогулянку, використовуючи різні типи мовлення (куди йдете, що бачите, ваші враження тощо).

  ПРОПОНУЄМО ПОВТОРИТИ

Основна частина твору – це безпосереднє розкриття теми. Не слід забувати, що назва твору лейтмотивом проходить через увесь текст, логіка мислення учня має розвиватися від конкретної деталі до узагальнення або навпаки – від загального до конкретного.

Вступ і висновки можуть бути меншими за обсягом, але не можна скорочувати основну частину, бо тоді розкриття теми твору не буде достатнім.

Вимоги щодо мовлення під час написання творчої роботи:

Яким повинно бути мовлення	Правила мовлення, яких потрібно дотримуватися
1. Змістовним	Підпорядковуйте своє висловлювання темі, основній думці, не пишіть зайвого
2. Послідовним	Стежте за порядком викладу думок
3. Багатим	Уживайте різноманітні слова і речення: намагайтесь не повторювати тих самих слів і однакових речень
4. Точним	Використовуйте найбільш точні слова
5. Виразним	Добирайте слова і вирази, які найбільш яскраво передають основну думку
6. Правильним	Грамотно пишіть слова, правильно будуйте речення, зазаначайте розділові знаки

  НА ДОПОМОГУ ВЧИТЕЛЮ

Обсяг пропонованих творів – 1,5 – 2 сторінки.

Змістовна, грамотна, повна за обсягом робота оцінюється 5 балами.

Твір оцінюється відповідно до Критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів, уміщених в чинній програмі «Українська мова і література».

§ 8. Емма Андієвська. Казки-притчі. «Казка про Яян». «Казка про пихатість». Прихований повчальний зміст творів.

Ніколи не будьте спрямовані лише на своє «Я», зберігайте в собі чистоту помислів дитинства, і доля вам віддячить новими відкриттями,

повнотою буття.

Е.Андієвська

  ПЕРЕВІР СЕБЕ

ü Що вам відомо про казку як літературний жанр?

ü Як виникло слово «казка»?

ü На які групи поділяються казки? Наведіть приклади.

ü Чим відрізняється народна казка від літературної?

ü У чому повчальне та виховне значення казок?

 

  ЦЕ ЦІКАВО ЗНАТИ

Емма Іванівна Андієвська народилася 19 березня 1931 року у місті Сталіно (Донецьк). З дитинства мала

феноменальну пам’ять і вже в 9-10 років читала найвідоміші твори світової літератури.

Під час Великої Вітчизняної війни родина Андієвських переїхала до Західної Європи. У Німеччині закінчила університет, згодом переселилася до Франції, а потім – до США.

Літературну діяльність розпочала у 50-х роках.

Емма Андієвська – член-засновник об’єднання письменників «Слово». Відома як письменниця, художниця. Виставляла свої мистецькі твори на багатьох персональних виставках у Німеччині, Франції, Канаді, Швейцарії, Україні. Автор багатьох поетичних збірок, серед них «Риба і розмір», «Наука про землю», «Пісні без тексту». Поетичні збірки оформляє репродукціями своїх малярських творів.

Основний доробок Емми Андієвської-живописця: «Зелені квіти»,

«Гномики», «Портрет», «Мати з дитиною ».

Наприкінці 60-х років Емма Андієвська декілька разів відвідувала свою батьківщину – Донеччину, але згодом повернулась до Німеччини. Нині письменниця живе у Мюнхені, де інтенсивно працює над своїми творами.

Власні поезії авторка почала друкувати з 1949 року. Перша поетична збірка «Поезії» (1951 рік) викликала захоплення у літературних критиків. Відтоді авторка публікувала всі свої твори під іменем Емма Андієвська.

Письменниця багато роздумує над сутністю життя, людським призначенням. Вона змушує нас шукати те, що знаходиться за межами видимого і відчутного.

Емма Андієвська добирає такі слова, які чітко й точно окреслюють явища і поняття. Це одна з головних особливостей її стилю, і цим вона відрізняється від інших письменників. Її неповторна індивідуальність у тому, що вона все сприймає по-своєму, прагне оживити, переломити крізь призму власного бачення буденні речі, предмети, які постають несподівано, незвичайно.

Письменниця плекає цей світ, і її твори народжуються спонтанно, вибухово, щоб постійно захоплювати і дивувати своєю красою.

 

  ПОМІРКУЙ…

ü Прочитайте епіграф. Як ви розумієте цей вислів про власне

«я»?

 

  ЦЕ ЦІКАВО ЗНАТИ

Людей, які найбільше люблять себе, називають егоїстами.

ЕммаАндієвська таким людям придумала іншу назву – яяни.

Казка-притча про яян Е.Андієвської показує наше внутрішнє

«Я» таким, яким воно інколи буває.

 

  ПРОПОНУЄМО ПОВТОРИТИ

Казка – один із основних жанрів народної творчості, епічний, розповідний, сюжетний художній твір усного походження про вигадані та фантастичні події.

Притча – це коротке оповідання алегоричного повчального змісту з яскраво вираженою мораллю.

  ЗАПАМ’ЯТАЙ!

Тема: зображення фантастичної події: хлопець-козопас потрапив у місто, де живуть яяни.

Ідея: засудження тих, хто чує тільки власне «я», до всього іншого – байдужі, возвеличення доброти, чуйності, прагнення

подати безкорисливу допомогу тому, хто її потребує.

Основна думка: не відокремлюватися від суспільства, від оточуючих тебе людей, не занурюватися в особистому «я», а допомагати ближньому, відчувати власну необхідність для іншого.

  ПРОЧИТАЙ

Казка про яян

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за

місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

– Тут живуть самі яяни, – відповів нарешті старий. – Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

– Я вам охоче допоможу, – радісно вигукнув пастушок, – аби тільки трохи щось попоїсти.

– Яянинові годі допомогти, – скрушно мовив дідок. – Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

– Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

– Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

– Але я зовсім не хочу ставати яянином!

– За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

– Невже з цього міста немає виходу?

– Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

– Яке ж це слово?

– Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, – а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, – отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.

– Я спробую, – мовив пастушок. – Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

– Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

– Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

– Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

– Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, – мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: – Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

– Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! – вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.

 

СЛОВНИК

Вежа – висока й вузька, переважно з каменю, архітектурна споруда, що будується окремо або становить верхню частину будівлі (башта);

Кельма – ручний будівельний інструмент у вигляді невеличкої лопатки;

Не глипнув у його бік – не подивився в його бік;

Кволий дідусь – слабкий, безсильний; фізично нерозвинутий; незначний за ступенем вияву;

Немощі – хвороби, безсилля;

Бракує сил – не вистачає сил;

Гузир – місце, де зав'язано мішок.

  ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ, ВИКОНАЙ ЗАВДАННЯ

1. Дайте відповіді на питання.

ü Хто розповідав один одному казки?

ü Чим займався хлопчик, герой «Казки про яян»?

ü Як хлопчик потрапив до країни Яян?

ü Що будували яяни?

ü Чому яяни не відповідають на запитання інших?

ü Чим харчуються яяни?

ü Чому дідусь почув хлопчика?

ü Як можна було вийти з міста?

ü Чому ніхто з мешканців країни яян не міг вийти за місто?

ü Чому хлопчик вирішив подбати про старого?

ü Що хотів хлопчик для старого?

ü Що опинилося за плечима у хлопчика замість дідуся?

ü До якої країни потрапив пастушок?

ü Де знаходилося місто яян? Зачитайте.

ü Який воно мало вигляд? Прочитайте.

ü Як поводили себе мешканці міста?

ü Чому тільки немічний дідусь заговорив до хлопчика? Прочитайте.

ü А які підпори тримають яян у їх мовчанні?

ü Чому мешканці чудернацького міста «майже вічні?»

 

  ПОМІРКУЙ…

· Чи можна стверджувати, що описане у творі відбувається насправді?

· Чому герої повісті не мають власного імені?

· «Я» і «ти» – це особові займенники. Чому ж Емма Андієвська    їх протиставляє?

· Хто ж був насправді той дідусь, який незабаром швидко зник? За що хлопець отримав винагороду?

· Чому доброта пастушка не змогла розтопити крижаного «я» в душах яян.

· Мішок самоцвітів – це плата за доброту, прагнення до волі й повага до людей чи щось інше?

Займіть позицію.

– Чи були яяни щасливими людьми? Чому ви так вважаєте?

 

  ПОПРАЦЮЙ У ПАРАХ

1. Знайдіть у тексті твору засоби його увиразнення, та

подумайте, з якою метою їх ужито.

2. Визначте, чи однаковий зміст «я» яянів зі змістом «я» пастушка.

Розподіліть подані визначення у колонки.

– У якій колонці більше «я»? Чий духовний світ багатший? Чому? Що уособлює духовний світ яян?

ЯЯНИ	ПАСТУШОК

Егоїсти, чуйний, переповнені власною гординею,                     цілеспрямований, добрий, поважає старість, вдячний, цінує волю, не хоче ставати яянином.

3. Розіграйте діалог: «Чи хочу я бути яянином?»

 

  СПРОБУЙ, ЧИ КРЕАТИВНИЙ ТИ!

1. Створіть портрет казкового яянина. Визначте риси його вдачі.

2. Складіть фанфік «Лист яянам».

 

  ПЕРЕВІР СЕБЕ

ü Чи дала Е. Андієвська пряму відповідь, хто ж такі яяни?

ü Чи зустрічали ви у житті людей, подібних до яянів, що зосереджені лише на собі?

ü Чи у є у вас часточка від яяна?

ü Який висновок можна зробити з цієї історії?

 

  ЦЕ ЦІКАВО ЗНАТИ

Твір Емми Андієвської «Казка про пихатість» входить до збірки

«Джалапіта».

Пихатість – надмірна зарозумілість, прагнення підкреслити свою важливість і перевагу над іншими, гордовитість, чванство.

 

  ЗАПАМ’ЯТАЙ!

«Казка про пихатість» має ознаки притчі, адже акцентує на етичному виборі героя, який відплатив своїм гостинним морським істотам чорною невдячністю.

У притчі зображено, як віслюк, урятувавши морську мушлю, потрапив у водяне царство, де всі його шанують, поважають. «Чужий простір» став у цій казці

«сюжетним і жанровим ядром». У незвичному для себе просторі герой швидко звик до лестощів, повірив у свою значущість і вирішив, що має всі підстави для панування.

Повчальний зміст авторської казки-притчі виявляється в покаранні пихатого віслюка, який знову

лишився без будь-яких засобів до існування. Проте чітко вираженого морального резюме казка не дає, бо сам читач мусить робити висновок із прочитаного.

  ПРОЧИТАЙ

Казка про пихатість

Неподалік від морського берега існував колись пустир, де росли будяки й інші колючі рослини, куди вряди-годи заходив пастися шолудивий віслюк, якого господар тримав у чорному тілі, годуючи стусанами й лайкою. А що віслюка постійно долав голод, і він ніколи не міг подостатком наповнити свого шлунка, то невдовзі він поїв усі колючки на пустирі, а тоді, бачачи, що поблизу не залишилося жодної бадилини, вирішив під час відпливу перейти берегом на сусідній пустир, відгороджений з одного боку від моря високим і міцним муром, за яким простягалася латка землі, вкрита, як це здавалося здалеку, особливо соковитими колючками, що означало: ця латка землі належала якомусь власникові, який, угледівши непроханого гостя, міг поламати йому й останні ребра.

Однак коли, голод виявився могутніший за голос розуму, віслюк, дочекавшися відпливу, хутенько потупцював ще вологим піском на другий бік. Та ледве він ступив кілька кроків, як почув з-під копит голос, що мимоволі змусив його зупинитися.

– Будь такий ласкавий, – мовила невеличка морська мушля, на яку мало не наступив віслюк, – будь такий ласкавий і обережно копитом кинь мене далі в море, бо я задихаюся без води. Мені лускається серце, хоча я звикла до відпливів і припливів, благаю тебе, порятуй мене, тому що сьогодні я виснажена двобоєм із водяною зіркою, яка підступом затялася позбавити мене життя, і тому заки знову повернеться вода, я під цим сонцем загину. Порятуй мене, а я з вдячності виклопочу тобі постійну перепустку до водяного царства, де ти зможеш відживлюватися далеко соковитішими й смачнішими колючками, ніж ті, що ростуть на землі, і де всі коні, а ти ж далебі якоюсь мірою теж кінь, у винятковій пошані, почавши від морського коника й кінчаючи квадригою басунів володаря морської стихії.

Віслюк мовчки вислухав незвичну промову малої мушлі, а що він не любив довго розмірковувати, що й до чого, а мушля знову повторила своє прохання, то він обережно й вдарив копитом мокрий пісок, і мушля полетіла в море. А віслюк постояв трохи на березі, аби пересвідчитися, що мушлю не винесло назад, а тоді й потрюхикав далі, забувши про її запросини.

Проте за кілька днів, коли віслюк знову мандрував берегом під час відпливу на сусідній пустир понасуватися колючками, він почув знайомий голос і побачив малу мушлю, яка низенько вклонилася й сказала:

– Я тут уже з досвітку чекаю на тебе. Прошу дуже, ходімо до мене в гості. Я тобі покажу підводне царство, де ти зможеш їсти колючки далеко смачніші й соковитіші, ніж на суходолі, і де ніхто не періщитиме твоїх ребер палицею.

А що мушля ще раз низенько вклонилася, повторивши своє запрошення, то віслюк, дарма, що доти він, крім кількох пустирищ із колючками, нікуди далеко не заходив, не змусив себе довго припрошувати, і вони удвох і подалися в мандри морським царством.

– Тут у вас усі живуть у чималих достатках, – здивувався віслюк, поспішаючи за мушлею, що показувала йому морські скарби.

– Це тому, що тут кожний живе на волі, – відповіла мушля.

– А хіба це одразу ж не призводить до беззаконня? – засумнівався віслюк.

– Воля це не беззаконня, – пояснила мушля, – Але наші закони плинні, а тому й справедливі. Зрештою, у цьому ти ще сам переконаєшся.

І мушля повела свого рятівника до трону володаря води, щоб усі навіч побачили шляхетну істоту, яка врятувала їй життя.

Віслюк мало не розрюмався, коли сам великий володар води зійшов зі свого трону, поплескав віслюка по шиї, кажучи йому багато лагідних слів, яких досі ніхто не казав віслюкові, а тоді ще й велів своїм підданим належно вшанувати чотириногу істоту, що врятувала від смерті одного з його підданих – мушлю.

Віслюк, що доти звідував від свого господаря самі стусани й лайку, навіть на мить прикинув, чи не помер він, бува, й опинився не в водяному царстві, а в самому раю, де всі, відповідно до місця перебування, говорять лише лагідне й приємне. Але морські мешканці запевнили його, що це не рай, а звичайне водяне царство, де чемність супроти відвідувачів з інших регіонів буття плекають, може, трохи більше, ніж де інде, просто тому, що сама вода зобов'язує до обтічних форм. Крім того, він, віслюк, справді повівся дуже шляхетно, врятувавши від смерті члена їхньої громади, а кожен добрий вчинок треба вшановувати й прославляти, бо невдячність – перший крок до зла, а тим самим і до хаосу й небуття.

Це пояснення видалося віслюкові досить слушним, і він трохи заспокоївся, тим більше що він не надто й слухав лестощів.

Але хоча він і не надто прислухався, його вуха, внаслідок їхньої довжини, мимоволі ловили торохту морських тіточок, тому невдовзі він і почув, як морська зірка й медуза між собою гуторили про його шляхетне кінське походження, а ця згадка вцілила віслюка в саме серце, бо ж, визбируючи колючки на суходолі, він не раз міркував про себе, що його доля була б цілком інакшою, якби він народився конем, а не миршавим віслюком.

Очевидна річ, він і тепер розумів, що він – гість, а гостеві, як то належить у вихованому товаристві, випадало говорити лестощі й не звертати уваги на його вади, навіть якщо він і віслюк.

Однак згадка про шляхетське походження таки схвилювала його душу, а що кожен із морських мешканців спішив засвідчити йому свою пошану й сказати щось приємне прибульцеві з суходолу, то невдовзі й сам віслюк став вагатися, чи не тече в його жилах і справді шляхетна коняча кров.

Зрештою ці вагання, не виключене, ніколи не визріли б у певність, якби до цього не спричинилася баракуда, що виконувала функції міністра зовнішніх і внутрішніх справ при володареві водяного царства. Бо ж однієї днини, допильнувавши миті, коли мала мушля чепурилася за кораловим рифом, пораючися біля ранкового туалету, а віслюк на самоті позіхав, чухаючи спину об голову глухонімого восьминога, баракуда, випливши несподівано з-за рогу, вручила йому сумлінно виготовлений родовід, в якому, на підставі морських

архівів, що їх, мовляв, власноручно дослідила баракуда, було зазначено, що навіть коні володаря морської стихії походять з віслюкового роду, а це означало, що він, віслюк, властиво, і є єдиний справжній кінь. І то не просто собі кінь, а кінь, далеко справжніший і шляхетніший, ніж усі зарозумілі басуни водяного володаря.

– Чи ви, бува, не помилилися, узявши мене за когось іншого? – несміливо зауважив віслюк, який успадкував не таку вже й кепську вдачу і якому стало ніяково за надто відверте вихваляння, оскільки ніхто в його роду не втішався високим походженням. Але баракуда відповіда, що вона ніколи не помиляється, на те вона й баракуда, і це остаточно добило пухи всім віслюковим сумнівам.

– Раніше, коли я справді докладав зусиль, щоб догодити своєму господареві, мене тільки періщили канчуками й лаяли, а тепер мене скрізь вшановують, – міркував віслюк. – А коли когось так вшановують, у тому щось мусить бути, – і віслюк уперше перейнявся повагою до самого себе. А перейнявшися повагою, одразу ж відчув, що похвала й справді заслужена.

– Як ти гадаєш, чи це правда все те, що про мене кажуть, – про всяк випадок ще спитав віслюк мушлю, свою невтомну супровідницю, але тому, що віслюк був її рятівником та ще й гостем, якому не випадало виголошувати неприємних речей, то мушля промовчала і, вдавши, що не почула віслюкової зауваги, повела його далі до тих морських тварин, які вперше в житті бачили чотирикопитне створіння.

А що морському царству, хоч і скільки віслюк мандрував із мушлею, все ще не видно було ні кінця, ні краю, і кожний з морських насельників від кита до інфузорії, що подибував віслюка, пам'ятаючи наказ володаря води гідно пригостити суходільного гостя, мірою своїх можливостей вшановував віслюка, то невдовзі віслюк так призвичаївся до вихвалянь і вшановувань, що й сам повірив у свою надзвичайність. «Коли всі так вихваляють мене, – подумав віслюк, – а як відомо, без причини нічого не буває, – то напевне я й справді істота, якої ще земля не носила».

І щойно він виснував цю думку, як у ньому одразу ж з'явилося бажання перебрати над усіма морськими мешканцями владу до своїх рук, оскільки мірою того, як бажання вбиралося в колодочки, віслюкові дедалі більше відкривалися очі, внаслідок чого він і став помічати, що навколо нього панує далеко не такий порядок і злагода, як це йому спочатку привиджувалося.

– Чи не здається тобі, – мовив віслюк до мушлі, – що ваш володар води кепсько впорується зі своїм завданням і вже час обрати ліпшого заступника?

Але мушля й цього разу нічого не відповіла, вирішивши, що, може, це в віслюка, непризвичаєного до морських глибин, трохи пішла голова обертом, і тому не варто надто поважно брати до серця його зауваги.

Однак цього разу мовчанка мушлі не сподобалася віслюкові, і він вигукнув:

– Я тобі врятував життя, а ти досі, на відміну від усіх твоїх співвітчизників, ні пари з уст. Може, ти ще скажеш, що я віслюк, а не шляхетний кінь, як це запевнила мене сама баракуда?

– Гм, – закашляла мушля, яка не хотіла ні брехати, ні ображати свого рятівника, постерігши, що обтічні правила морської поведінки сповнили віслюка пихою.

– Ввічливість, – спробувала пояснити мушля, та віслюк не дав їй скінчити.

– Я бачу, що тепер мені самому треба діяти. Досі я не знав, хто я, але тепер я знаю. Веди мене негайно назад до трону володаря води! – зажадав віслюк. – Ти єдина, що не вшанувала мене, і я не годен витримувати твоєї чорної невдячності. Крім того, я мушу дещо вияснити володареві води, який вочевидь засидівся на своєму місці.

Мушля відкрила була рота, щоб пояснити, що вона йому не ворог, однак переконавшися, що віслюк не абияк гнівається, стрималася й, стенувши плечима, хутенько повела віслюка до трону володаря води.

– Ну, як справи? – здалека спитав володар води.

– У вас тут самі непорядки, – вигукнув віслюк, – які я прийшов направити. Почнімо з мушлі, яка образила мене неповагою. Вона єдина, що не визнала мене за коня, і за це її треба суворо покарати, бо завдяки їй мені нема місця на землі.

– Який же ти віслюк! – засміявся володар води.

– Я не віслюк, а кінь, і вам давно пора звільнити для мене трон, – розгнівано проревів віслюк, вже бачачи себе на чолі всіх морських підданців.

Однак ще не встиг він докінчити й першого речення, як відчув дужий удар в зад і опинився на березі на власній морді, на якій з розгону ще кілька кроків проїхав по вологому піску, перш ніж остаточно прочумався.

– Як ви посміли, невдячні! – простогнав віслюк, важко підіймаючися на рівні ноги. – Ніколи вони не знайдуть володаря ліпшого від мене. І, властиво, у цьому винна лише мушля, яка не схотіла побачити в мені коня.

– Шкода, – обізвалася мушля, яка лежала неподалік на вологому піску, на який уже набігала хвиля, – що я не годна переконати тебе в протилежному, бо ж ти мене не слухаєш. Єдине, що я тобі наостанку пораджу, це те, що твоя віслюкова душа подобалася мені набагато більше, ніж коняча. Але тепер тому нічим уже не можна порадити, хіба що в наступному житті.

 

  ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ, ВИКОНАЙ ЗАВДАННЯ

1. Складіть «паспорт твору».

 

1	Рід літератури
2	Жанр
3	Тема
4	Ідея
5	Основна думка
6	Проблематика
7	Композиція
8	Сюжет
9	Образи
10	Місце, де відбуваються події

  СПРОБУЙ, ЧИ КРЕАТИВНИЙ ТИ!

1. Словесне малювання. Розкажіть, якими ви       уявляєте віслюка, морську мушлю, володаря води.

 

 

  ПОПРАЦЮЙ У ПАРАХ

1. Складіть кластери.

2. Гра «Літературний волейбол»

Поставте одне одному запитання за змістом казки. Той, хто відповідає («прииймає пас»), повинен адресувати іншим власне запитання – «віддати пас».

 

 

· зрозумів…

  ПЕРЕВІР СЕБЕ

Читаючи казки Емми Андієвської, я:

· відчув …

· побачив ….

 

 

  ЧИТАЙ САМОСТІЙНО

Казки Емми Андієвської