Іван Білий. Проблеми формування людської особистості в оповіданні «Від пристані сім кілометрів».

Особистість – це те, що людина хоче, що людина може і що собою являє.

С.Рубінштейн

ü Чи пам’ятаєте ви, як пов'язане життя і творчість Івана Білого з Донбасом?

ü Яких проблем торкався автор у своїх творах?

ü Пригадайте назви найвідоміших його творів.

 

  ЦЕ ЦІКАВО ЗНАТИ

Іван Омелянович Білий народився 25 березня 1942 року на Київщині. Навчався в будівельному училищі №3 м. Донецька, працював два роки слюсарем. Після служби в армії закінчив філологічний факультет Донецького державного університету (1970 р.). Завідував бюро пропаганди Донецької обласної організації Товариства охорони пам’ятників історії та культури, редагував шахтарську багатотиражну газету.

Протягом багатьох років був відповідальним секретарем, а також очолював відділ української літератури журналу «Донбас».

Член Національної Спілки письменників України з 1973 року, а з 2001 по 2005 р. – відповідальний секретар її Донецької організації.

Його перу належать збірки «Досвіток» (1969), «За калиновим жаром» (1972), «Передмістя» (1976), «Пізні райдуги» (1981), «Біля вишневого вікна» (1990), «Журавлині мости» (2002), «Цікава арифметика для Галинки і Петрика» (2004); книжки оповідань «За горою, за крутою» (1984), «Рання дорога» (1987),

«Перші розстані» (1984); книга прози «Де клином світ зійшовся» (2004); підручники для дітей «Сходинки» (1995), «Лесенка» (1997), «Сходинки-2» (1998). Лауреат літературної премії імені В. Сосюри Донецького обласного фонду культури (1994 рік).

  ПРОЧИТАЙ

ВІД ПРИСТАНІ СІМ КІЛОМЕТРІВ

Ти чи зітхаєш, сину, чи то мені вчулося? – прочинила Василина двері у світлицю, де Сергійко виряджався на вулицю до своїх однолітків: стояв перед високим трюмо і так ніби прискіпливо оглядав себе – свій щойно розчесаний, але все одно якийсь настовбурчений, немов маківка будяка, чубчик, спортивного фасону у два кольори – білий з рожевим – безрукавку, куплені недавно в районному будинку побуту кросівки...

– Нічого я не зітхаю, – прогув син іще не встояним, та вже вочевидь чоловічим баском. – Завтра поїду з хлопцями на пристань цеглу розвантажувати. Об'ява біля клубу висить: запрошують усіх бажаючих. Гроші – зразу на бочку.

– Які гроші, яка бочка?! – подалася мати від одвірка ближче до сина. – Що це ти надумав? – В очах у неї спалахнули тривожні вогники, а ще й люстро, супроти якого стала, додало їм того блискучого світла.

– Що надумав, що надумав, – тим же набурмосеним тоном повторив син. – А те, що сам собі куплю джинси, якщо ви такі... Бач, обіцяли! Обіцяли ж?

«Скінчиш школу без трійок – і будуть тобі джинси». Я то закінчив, жодної трійки немає, а де вони, де? – одвернувся Сергійко від люстра. – Тепер уже в його сірих, достоту материних, очах було повно вологого блиску.

– Ой, лишенько ти моє, – Василина присіла на канапу, – не забули ми про ті кляті джинси! Та якби ж то не такі дорогі – аж сто рублів, – і хто їм тільки таку несусвітну ціну вигадав. А наших ти не хочеш? Як на мене, то вони, їй- богу, однакові, та ж саме мішковина, фарбована у бузину. Колись по війні мої ровесники носили такі з домотканого полотна. Так то інший час був; тепер же магазини завалені і костюмами, і гарними штанями, а вам подавай чортзна-що.

– Мамо, не говори тільки як неграмотна бабуся, – скривився син. – Ти ж, як-не-як, у бухгалтерському технікумі вчилася.

– Та вчилася, – зітхнула Василина, – твої джинси – якраз моя місячна зарплата. – Помовчала хвильку, певне, обмірковуючи, що б такого сказати, аби заспокоїти сина, не втратити до кінця його довір'я, бо таки ж обіцяли... – Купили б ми тобі уже їх, якби не Дуся, на виданні вона у нас. Склеїться щось там у неї чи ні, хтозна, але треба бути готовими. Зараз весілля не те, що колись. У місті тим більш дорого. Просить, щоб помогли. Та ми і без її просьб знаємо про наш батьківський клопіт. Тож почекай іще трохи, Сержику, поки все не проясниться. Туди пізніше і я, і батько вислугу одержимо. А до цегли тобі ще рано ставати: яке там у тебе ще здоров'я, тільки-тільки, як горобчик той, у пір'ячко вбиваєшся.

– І не кажіть, поїду – і все. У мене вже є двадцять карбованців, на шкільній практиці заробив, коли в радгоспі ягоди збирали. – Це вже хлопець одрізав з веранди, твердо закриваючи за собою двері, аби мати не йшла слідом зі своїми приповідками.

«Добре, що сьогодні батько у нічну заступив, можна хоч удосталь погуляти», – єдине, що втішає цієї хвилини Сергія. Батькові він особливо не перечить, не осмілюється. Воно й зрозуміло: ще змалку звик до його напівармійської дисципліни, недарма ж працює у воєнізованій охороні на річковому залізничному мосту. Скільки себе й пам'ятає, батько їздить мотоциклом на ту свою неблизьку роботу чи службу. Мабуть, служба, бо й форму військову, бач, видають. «І не обридло на одному місці, – раптом подумав син, не то засуджуючи батька, не то дивуючись з такої його професійної постійності. – Ні, я так не зміг би, ось закінчу школу – ще якийсь

рік лишився – і кудись подамся. І грошей зароблю на магнітофон, бо дома не розживешся… А завтра все одно поїду, кажуть, спеціальний автобус буде, ось тільки б не проспати. То, мабуть, ні, довго не гулятиму. Кінофільма сьогодні ніякого нема, а так, пройдуся біля клубу. Може, Краснопера зустріну, то до нього зайдемо, музику послухаємо. Добре йому, Красноперу: брат у загранці плаває, то і джинси у нього ще з сьомого класу, і  «Соні»

йому лишив, – позаздрив на хвильку товаришеві. – А може, Тамілу побачу, хоча її зараз щось не видно, мабуть, ні практиці». – І Сергійко нараз відчув, як йому запалали щоки, а під спортивкою, біля грудей, ніби весняним холодком потягло. Чого б це: вечір сьогодні по-літньому теплий, навіть задушливий...

Таміла всього на рік старша від нього, але позаяк вчиться у місті – скінчила вже два курси медучилища, – то почувається цілком дорослою дівчиною і коли, наїжджаючи в село до батьків, буває серед молоді, то кавалерів за нею в'ється цілий хвіст. Сергій, щоправда, добре не знає, чи загравала вона з ким, чи ні, бо ще якийсь місяць-другий тому ніскілечки не думав про неї. І взагалі, рано йому ще до дівчат, він це розуміє. Та й на біса вони йому здалися, ті дівчата. крім, звичайно, Таміли, про яку йому зараз думати і приємно і якось ніби аж лячно. Вона, либонь, про ці його мислі і не здогадується. А може, й здогадується після тога купання в озері.

«Ат, не піду я сьогодні у той клуб і Краснопера не хочу бачити з його музикою», – заточився раптом Сергійко і круто звернув на край села, де за примарно-кучматими левадами ледь вгадувалося німотне озеро – Чисте Гало.

Зупинився край обплетеного лозою бережка, біля старої розкудланої верби; її нижні крони торкалися плеса, а верхів'я губилося десь у горішньому мороці, і тому дерево неможливо було охопити поглядом, чітко вирізнити його обриси. Та Сергій і заплющений не сплутав би цю вербу з якоюсь іншою, бо знав усі її галузки: он з тої, гнутої, мов коромисло, гілляки не раз, купаючись, стрибав у воду, а ще вище має бути дупло, звідки якось з Краснопером викури осине гніздо...

Подався трохи вбік, на відкриту місцинку, звідки вільно проглядалося чистоводдя, ненароком торкнув ногою пеньок (тут же згадав і про нього),

зверху зашаруділа суха травичка, видать, надвечір, коли клювало, чатував на пеньку якийсь завбачливий рибалка, може, дід Кирило, – та й собі присів. В обличчя дихнула тепла, заспокійлива волога; озеро лежало ніби жива натомлена істота, на його темно-лискучій поверхні бовваніли горбаті нарости – острівці колись вийнятої екскаватором торф'янистої землі, давно вже зарослої лозняком, прошпиленої цупкими стеблами водяного перцю та череди. Туди добратися можна вплав або ж простіше зайти з того боку, де горби на берег виступають. Звідти і запустили екскаватор, коли озеро геть-чисто висохло. Було це давно, може, років тридцять тому, кажуть, того літа стояла страшна засуха, а взимку припекли люті морози, – от вода і пропала. Довелося озеро рятувати. Викопали аж на середину довгу сажалку, тепер купатися там лахва, тут, біля верби, в основному малеча копошиться, а біля горбів ніби пляж сільський, бо ж улітку кожному охота остудитися...

Тоді під вечір він з кількома однокласниками теж прийшов до горбів змити з себе пилюгу шкільної практики. В той передсуботній день вони трохи затрималися біля теплиць – їх попросили накидати на машину ранньої капусти па базар. Вертаючись додому, як завжди, вирішили скупатися. Був кінець червня, погода стояла гарна. Над озером висіла рожево-сонячна димка, а пронизані промінням береги вигравали яскраво-зеленими діамантами – то зблискували і світилися окремі галузки та листочки.

Бовталися у теплій надвечірній воді, що й руки побабіли. Хлопці перші повиходили і розбрелися, а він іще чекав у літеплі, поки просохнуть на гілці прополоскані шкарпетки. І тут з'явилися якісь дівчата. Плескалися вони спочатку на мілкому, а затим і на глибинку ступили, ближче до нього. Тепер він упізнав їх: це була Таміла з двома подругами. Сергій уже вибрався на сухе і присів під кущем біля одягу, а дівчата все хлюпали та верещали. А потім Таміла заволала не своїм голосом – Сергій глянув туди і мерщій стрибнув у воду: йому здалося, що дівчину потягло на дно. Махнув кілька разів руками – і вже поряд, обхопив її лівою рукою за гнучку талію, а правою з силою відштовхнувся од води.

Тут же, відчуваючи під ногами твердинку, Таміла вислизнула і стала навпроти свого рятівника; в її розширених, вишневих од призахідного сонця очах блиснули не то краплі води, не то сльози; куточки губів дрібно сіпалися, так ніби ось-ось мали розвезтися плачем.

Та несподівано дівчина розсміялася, щоправда, якось штучно, певне, не хотіла себе видати, що злякалась, а в додачу ще й мацнула його рукою по голові, здивувалась:

– Звідки ти взявся? Ти що подумав про мене... Я нічого… я… я просто пожартувала.

– Нічого собі жарти, – сказав дещо знічений Серпи і відплив назад. А Таміла (її вже обступили подруги і, видать, теж налякані, про щось питали) ще якийсь час стояла незрушно у воді і, посміхаючись, дивилася в його бік. Він відчував це, але чомусь не міг повернути голову, зустрітися з її поглядом, так буцім стало соромно, а може, вона й справді пожартувала.

Більш не став затримуватися, хутенько вдягнувся і подався з горбів; ішов додому й ніс у душі дотик Тамілиного тіла, бентежне відчуття її долоньки, що, ковзнувши по його чуприні, ледь затрималася біля щоки, обпікаючи гарячою прохолодою...

А потім десь тижнів через два була зустріч, коли йшла під руку з Галаєм, – наткнувся на них у її провулку. Якби це сталося вдень, то нічого б, мало куди він міг прямувати тим шляхом, а так вийшло, буцім підглядав за ними, як це робить малеча, висліджуючи по темних закутках тих, що цілуються. Так він уже давно не шкет, уже дев'ять класів скінчив. А опинився поблизу її подвір'я і сам не знає як, ніби якась мана туди завела чи хтось наустив його.

Була неділя, і Таміла мала бути в селі, бо на вихідні часто приїжджала додому, та й канікули ж почалися... Він кілька разів заглядав у клуб, де бажаючі чекали кіно, крутився біля танцювального «п'ятачка», проте ніде її не здибав, хоча якби й побачив, то що з того, підійти чи заговорити до неї все одно не наважився б. Не зчувсь, як опинився на іншому кутку села, звернув у провулок, де на розі височів здоровенний явір, переливаючись під місяцем листатим сріблом.

Таміла, здається його не впізнала, а Галай зачепив:

–А ти чого тут трешся, піонер? Мамаша, нєбось, спати не лягає, жде тебе.

Киш додому!

–Не твоє діло муркнув Сергійко і назгинці прошмигнув далі. Відійшовши, оглянувся назад, зозла кинув: – Теж мені герой! На якійсь черпалці скумбрію чистив, а славу розпустив, що підводник. – Сказав так, хоча від нього самого не чув чогось подібного про ту його морську службу. А от старший Галай, правда, хвалився біля магазину, коли весною син повернувся з флоту.

Місяць вештався по селу, попервах навіть форми не скидав, задавався чи, може одежки путньої не було, а тоді влаштувався десь на пристані, мабуть, баржі конопатить.

«І як вона могла йти з ним під ручку? – не хотів Серги погодитись, що Галай гідний Таміли, ані тоді, ані зараз, сидячи біля притихлого, там-сям притрушеного зірками озера. – Однак ні, не таке вже воно й притихле, он як жаби на всі заставки розходились, а зразу ніби й не чути було їхніх цимбал... А це що там зліва, у лататті, плюскається? Може, не впійманий дядьком Кирилом сазан... Ні, то чиясь дурна качка від гурту відбилася, ніяк за цілий день свою пельку не наб’є, видно, тут, у березі, й ночувати збирається. Хай ночує, качкам простіше, а мені пора додому», – підвівся хлопець і ступив бережком на поплаву, густу і росянисту, що розділяла озеро й присадибні ділянки.

Про те, що задрипає свої вихідні штани і завтра вранці мати виявить на холошах буро-зелені плями від лободи та кінського щавлю, не думав: це ж так природно для його віку – не шукати кружних шляхів і завдавати батькам прикрощі.

А Василина таки виявить ті трав'янисті відмітини і крушно скаже: «Отака честь і твоїм джинсам буде, хіба я не знаю...».

 Перша зупинка

  Питання за змістом прочитаної частини оповідання:

· Хто такий Сергій?

· Що стало причиною непорозумінь між матір'ю та сином?

· Чому мати була проти поїздки сина на пристань?

· Куди пішов хлопець після розмови з ненькою?

· Які спогади обсіли юнака?

* * *

 

«Це ж отак зранку люди щодня кудись поспішають», – дивується Сергій, вмощуючись на задньому сидінні і косуючи у вікно, де на зупинці-вигоні (колись тут кіз пасли, які чомусь перевелися), біля дощаної халабудки, товпляться (сельчани: одні чекають рейсового «Ікаруса», інші – робочих вантажівок, що ось-ось мають підійти.

Село їхнє велике, забезпечує не тільки своє радгоспне господарство, а й постачає робочу силу в різні там установи та організації: чистогалівців скрізь побачиш – на будівництві електростанції, пристанційній перевалці, на пристані, звідки і прийшов оце «пазик».

–Ну то що, всі зібралися, можна їхати? Товариші, знаєте, куди це автобус? Це на пристань, на розгрузку баржі! – долітає від кабіни голос водія, а слідом і сам вистромляє голову, оглядає заповнений салон.

–Знаємо! Можеш рушати, на місці розберемося, як і що! – А це вже дає розпорядження дядько Яхно, котрий ніби тут за старшого. Та й за віком, схоже, нема йому рівні.

Яхно з'явився у селі років три тому – повернувся на батьківщину з Донбасу, де довгі роки жив і працював; заробив собі шахтарський стаж і достроково, як на його вигляд і комплекцію, вийшов на пенсію. Купив тут з дружиною готовий дім (продала історичка Марія Семенівна, що кудись виїхала після передчасної смерті чоловіка, теж учителя), однак не став проїдати свою пенсію, а влаштувався у пароплавстві вантажником, бо силу ще мав добрячу. Ото він тепер і здійснює посередництво між сельчанами и пристанню, куди рікою надходять всілякі вантажі, особливо їх додалося у зв'язку з будівництвом електростанції.

До річки, перелісками та крутоярами, було кілометрів сім – це навпростець, а в об'їзд, по шосейці, у два рази більше. Та об'їздом користувалися в основному взимку чи в непогоду. Водій хоч і був не тутешній, знав про ближній шлях і пустив автобус прямо.

Доїхали хвилин за п'ятнадцять. Зупинилися навпроти вантажного причалу, де вздовж берегового узвишшя тяглися службові, з потемнілої цегли приміщення, такі ж приземкуваті, криті шифером пакгаузи, інші дерев'яні прибудови схожі на повітки, місцями діряві та скособочені. І скрізь повно різного мотлоху: дощаті упаковки, бочки, ящики, якісь металеві конструкції, кучугури шлакоблоків – одне слово, повний складовий антураж.

Однак Сергій лише ковзнув поглядом по цих речових барикадах, а з цікавістю задивився туди, де вліво і вправо од річкового вокзалу товпилися косяки всілякої плавальної техніки, що всій їй і назви до ладу не знав. Он ото буде «Ракета», граціозна і якась ніби святково-весільна, саме розвертається, збиває під собою жовто-білі подушки піняви, жене у берег розбуркану хвилю, від чого заворушилася не тільки дрібнота, а навіть і довжелезна баржа. Але щось на ній цегли не видно, десь тут має бути інша...

– Не розходитись! – подав команду Яхно. – Зараз список складемо для відомості. Скільки нас тут, щось не дуже… Ясно, поналазило, щоб десять копійок на рейсовий не платити. От жуки!

І тут Сергій уздрів Галая, що вигулькнув із-за спин. Виходить, він також їхав цим автобусом, мабуть, втиснувся коли вже рушали. Галай ступив до Яхна.

–Самсонович, і мене запиши. Я зараз пошукаю механіка, відпрошуся: мені кров з носа треба сьогодні дві червоненькі... Гроші ж на бочку?

–Побачимо, – відказав Самсонович неуважно, бо якраз накивував злегка піднятою, ще чубатою головою: підраховував, скільки ж конкретно зосталося вантажників.

Та ось дійшов до Сергія, затримав на ньому свій погляд.

–Шістнадцять років є?

–Є... – видавив хлопець, мов подавився одною тою літерою, хоч і була вона майже круглою. Мабуть, тому, що збрехав на пару місяців, але не такий це вже й недолік чи гріх, коли мова йде про реальний, по-справжньому чоловічий

заробіток.

–Ну дивись, брат... – сказав колишній шахтар. – Воно, може, тобі ще й рано, хоча я в шістнадцять також уже брав на пупок. На лопаті стояв під лавою. Сергій, червоніючи, посміхнувся, а на душі йому стало легко: в словах дядька Яхна він побачив не тільки увагу до себе. а й відчув ніби підтримку,

робочу довіру – і був це неабиякий психологічний момент.

Від конторки підійшов якийсь чоловік, невисокого зросту, в окулярах, з папкою під рукою. Яхно назвав його Сан Саничем, передав складений список. Поки вони уточняли, як та що, вантажники прикинули, хто з ким стане за одні носилки. Вибирали один одного за принципом: чи підійдеш ти мені, а я тобі. Звичайно, Сергієві краще б стати з кимось таким, як він сам. Якби це був Краснопер, але той тільки пхикнув коли почув про баржу з цеглою... Аякже, стане він тобі вколювати, якщо у нього все є, на практиці задніх пас, завжди його підганяли.

Поки Сергій переминався з ноги на ногу і мовчки «пропонував» себе, парування майже закінчилося. Вже й Лагойда з Римаруком стали пліч-о-пліч, на яких він накидав оком: були йому майже ровесники, цього літа тільки скінчили десятирічку, хоча на вигляд доросліші, та ще й акселерати.

Він уже з деякою тривогою позиркував на Самсоновича, чекав, поки той закінчить свої переговори з представником пристані і можна буде підійти й запитати про себе. Він згодний і сам працювати, не обов'язково класти цеглу на носилки, можна штабельком на руки...

Але тут звідкись підскочив захеканий Галай. Він уже був перевдягнений в робоче; з-під розхристаної сорочки виглядала тільняшка. Понишпорив очима і, зрозумівши, що нікого надійнішого більш не зосталося, ступив до Сергія.

– То що, піонер, нам з тобою випадає одна упряжка? Давай, побачу, яка у тебе кишка... Тільки щоб не нив мені, якщо колінки затрясуться...

Нічого не лишалося, як пристати до Галая, хоча такого партнерства не чекав, та й, відверто кажучи, не жадав.

Поки Галай ходив по носилки, вбрався у старенький трикотажний костюм, притулив свої речі біля колективної купи з сумок та чистого одягу. Відтак рушив з усіма до баржі.

Одного трапа до берега не вистачало, довелося підставляти у воду порожні бочки та ящики, нарощувати. Поряд намостили ще одну таку щаблисту дорогу.

По одному спускатиметься вантаж, а інший – для порожняка, щоб скоріше діло йшло, – сказав Яхно, перевіряючи власною вагою настили. Видать по всьому, йому тут було доручено не тільки бригадирство, а й здійснення загального керівництва, що не могло не тішити самолюбства Самсоновича.

Цегли було достобіса. Вона лежала не тільки зверху, а й у нижній частині самоходки. Однак і їх, вантажників, налічувалось чоловік двадцять. Підключилося кілька чужаків, котрі, певне,

щодня тут огиналися, розраховуючи на підробіток, – добре що пристанська техніка давала їм таку можливість: часто ламалася, не справлялася з вантажами, та й збільшилось їх останнім часом.

Самсонович запропонував, поки свіжі сили, зайнятися трюмами, звідки не стільки важко цеглу брати, як незручно. Він сам з

двома сіролицими чужаками накладав носилки, виштовхував їх наверх.

А носити було простіше простого: головне, твоя сила, витримка – і більш нічого. Ну й ще, коли ти з повними носилками і погрозливо під тобою схитувався настил, вимагалося певної координації руху. Оце попервах Сергієві було найскладніше, так ніби острах брав, бо внизу ще й неприємно жовтіла вода, з райдужним лататтям мастила. Та потроху призвичаївся. Згодом, правда, стало гаряче в долонях і занило в плечах. Але не в такій мірі, щоб на це звертати увагу. А взагалі, він відчуває, що сила у нього є, а мати боялася... Он декотрі – значно від нього старші і, може, більш звичні до такої роботи, а присупонили до ручок очкури, залазять у них, мов у шлею. Звичайно, так легше, спробуйте без цих налигачів, як вони з Галаєм, котрий уже зняв із себе й тільняшку; він же, Сергійко, ще раніше підставив сонцю спину, та й інші оголилися. А чого там, заодно й загар візьметься, а після всього можна буде скупатися, поплавати, воно у річці, либонь, краще, ніж у їхньому озері...

Коли вичистили трюми, сів з усіма перекусити. Мати як не противилася його затії, а спорядила «сидір». Хотів було запросити до нього й Галая, вистачило б, але той навіть не глянув у його бік, побіг до буфету, що десь тут

був поблизу, кинувши на ходу Самсоновичу, що вип'є пляшку пива? – не так спрага пектиме.

– Де ти тепер його знайдеш! – крикнули йому навздогін. Галаї махнув рукою, що мало означати: не ваше діло чи будьте спокійні.

Посидівши з півгодини, знову запряглися у носилки. Після спочинку, здавалося б, справи мали піти веселіше, проте ноги Сергієві чомусь поважчали, так ніби на них повисло засохле, тверде болото. Схоже відчуття було колись у дитинстві, коли з такими, як сам, вітрюганами до колін мазюкались глинистим багном, чекали, поки воно висохне, прикипить до тіла, і тоді, мов тубільці, вистрибували берегом озера у тих своїх заскорузло-шорстких «чоботях»...

Але тут інше, втому не змиєш, як оте засохле болото.

Та ще й Галай чомусь став понукувати, то гляне спідлоба, то підштовхне носилками, видно, десь таки понюхав того пива... А коли він ні сіло ні впало в черговий раз гиркнув на нього, тут Сергій уже не стримався:

– І чого ти сікаєшся, буцім тебе здрік укусив! Стрибни у воду – і сверблячка пройде.

– Дивись, щоб ти не загримів туди! – скипів Галай. – Воно мені ще буде пищати!..

Та в їхню перепалку несподівано втрутився шум «Ракети», що підійшла до причалу, і всі мимоволі обернулися туди.

 

 Друга зупинка

  Питання за змістом прочитаної частини оповідання:

· Хто такий дядько Яхно?

· Яким чином відбувалося «парування»?

· Як дядько Яхно підтримав хлопця?

· Чому Сергій став у парі з Галаєм? Чи був він радий цьому?

· Про що свідчить мова Галая?

· У чому полягала складність роботи на пристані?

· Чи відчував юнак утому від роботи?

· Як Галай ставився до хлопця під час роботи? Чи справедливою була така його поведінка?

· Як ви вважаєте, що трапиться далі?

* * *

Був оголошений перекур, поки відшвартується «Ракета» і заспокоїться ріка. Дехто присів на палубі, інші зійшли на берег, поспіль заставлений червоними цегляними прямокутниками – наслідок їхніх колективних зусиль.

Од вокзалу розтеклись щойно прибулі пасажири. Галай з баржі проводжав їх поглядом – і нараз зірвався з місця, кинувся по трапу вниз. Схопивши тільняшку, на ходу її одягнув. До привокзального асфальту було метрів сто п'ятдесят, що їх він подолав майже біжком.

«Чого це його туди понесло? – нічого не зрозумів Сергій, теж споглядаючи пасажирів. І раптом помітив... Тамілу, біля якої уже стояв Галай. – То, значить, він упізнав її раніше... І нащо вона йому?»

Якусь хвилину вони про щось розмовляли, відтак повернулися і рушили у бік баржі. На Тамілі були світла блузка і фіолетові, певне, з вельвету брюки; в руках – валіза, яку Галай чомусь не здогадався взяти і піднести. Проте дівчина не дійшла до гурту, а звернула вбік, піднялася на бугринку, де кущилася вербичка. Там вона поставила валізу і присіла на шлакоблочину, видно, хтось примостив її на узгірку саме задля цього: когось перечекати або ж відпочити, помилуватися голубим плином ріки, потойбічними зеленими краєвидами.

Сергій чомусь зробив вигляд, що нічого не бачив чи це його не обходить, хоча насправді кортіло запитати про Тамілу. «Мабуть, Галай сказав, що скоро вони кінчають, а вже дійсно мало зосталося, – глянув на залишки цегли, – і можна буде з ними сісти в автобус, бо рейсовий аж о сьомій вечора». А попутного транспорту не так уже в село й багато. Інколи можеш усю дорогу пройти, а ніщо тебе не здожене. Та ще й не завжди підбере. Ну, правда, її, дівчину, тим більш таку, кожний візьме...» – думав про Тамілу хлопець.

– Ти чого там, не заснув, що ледь ноги сунеш! – знову обізвався Галай, коли вони долали чергову ношу. А про Тамілу – ані пари з уст. «Нехай гавкає, буду мовчати, а то ще Таміла почує нашу сварку. Воно і так якось не зручно. Аби знав, що вона тут з'явиться, спостерігатиме, як ми у три погибелі горбатимось, не поїхав би», – бентежився юний прихильник імпортних джинсів, про які він цієї хвилини зовсім забув.

– Ти полегше, полегше, і так заганяв хлопця! – кинув Самсонович, помітивши, що між ними щось негаразд. Він тепер нарівні з усіма туди-сюди снував з носилками.

Недавній моряк глипнув на бригадира, однак не став у позу, лише щось буркнув під ніс.

«Ага, проти дядька Яхна не смієш брикатися, він тебе в момент скрутить, хоч і пенсіонер, бач, оно які плечища, геть-чисто м'язами обплетені. Як візьметься, то й баржу перекине. Ну хай не баржу, – поправив себе, бо трохи перегнув, – а онде отой катерок, що чмихає, напевне підважить».

Знову працюють мовчки, час від часу Галай позиркує на берег, звідки слідкує за ними Таміла. А ці останні ходки такі нелегкі, Сергійко відчуває, що ноги його уже як залізні і все частіше заплітаються, руки ніби витягнулися, стали довшими.

І все ж він витримає, мусить, коли взявся за гуж, тим більше, що роботи лишилося на кілька хвилин. Хай це буде для нього справжнім робочим іспитом, це не те, що шкільна практика.

Знову його черга йти ведучим, і знову чортів Галай хвицає носилками, то до себе рвоне, то штовхає вперед, а воно ж зараз складніше нести, бо корма піднялася і стале крутіше.

– Ну чого ти сіп... – повертає Сергій через плече голову, і... ліва ручка враз розмикає його побілілі пальці. Цегла сиплеться з носилок, падає на трап, летить у річку. Слідом за нею зривається і Сергій, глухо шльопається спиною об воду.

Галай, випустивши носилки і змахнувши, ніби жонглер,                руками, залишається стояти.

Ти що, ти що! – роздирає він криком рот, вилупивши очі. – Ну й роботягу мені підсунули!

Дехто залишає роботу, цікавиться, що сталося; один співчуває, інший сміється, мовляв, нічого страшного, тільки й того, що в штанях скупався.

Самсонович підступає до Галая, обличчя його червоніє, міниться.

– Забирай свою тільняшку і котись звідси! Без тебе закінчимо! Не бійся, свою долю одержиш, – уже спокійніше.

А Сергій пирскає у воді, нічого не бачить і не чує. Нарешті, скулившись, поволі виходить на берег. Тут його зустрічає бригадир.

– Нічого, синку, аби не забився. Все гаразд, не вдарився? Це ж ти Івана Конопелька син?

Хлопець мовчки киває головою; з мокрих віхтиків чуприни скапує вода.

– Ну тоді відпочинь, приведи себе в порядок.

Однак Сергій усе ще похнюплений, не може звести очі: як він тепер гляне на Тамілу, котра все бачила. Слабак, подумає, носилок не втримав. Не станеш же їй казати, що Галай у всьому винен.

І все ж він спромігся ковзнути поглядом по узгірку, глянув спершу похапцем, а відтак і сміливіше. Проте дівчини не побачив. Не було її там, скільки не видивлявся. «Але ж вона тільки-но сиділа... І раптом кудись зникла. Галай оно стовбичить біля моторки, що уткнулась у пісок. Якщо пішла додому,

– розмірковує Сергій, – то, може, автобусом наздоженемо, до села чебряти довго. Від пристані – сім кілометрів».

 

  Третя зупинка

  Питання за змістом прочитаної частини оповідання:

· Хто прибув на пристань?

· Що говорить про жорстокість Галая?

· За що дядько Яхно поважає хлопця?

· Що говорить про моральну вищість Сергія над Галаєм?

· Яке прислів'я про роботу пригадує юнак? Як це його характеризує?

· Що стало причиною падіння Сергія? Як на це відреагував дядько Яхно?

 

СЛОВНИК

Пристань – ділянка берега річки чи озера і прилегла водна площа, обладнані для стоянки й обслуговування суден, посадки-висадки пасажирів, виконання перевантажувальних та інших операцій. Невеликий річковий порт з вантажообігом до 50 тисяч тонн на рік.

Лева́ да – ділянку річкової долини, що обсаджена деревами і використовується під сіножать, пасовище та частково під городи;

Сажалка – невелике штучне водоймище, в якому розводять і утримують рибу, або копанка;

Пакгауз – склад для короткострокового зберігання вантажів                   при залізничних станціях, у портах, на митницях;

Налигач – мотузка або ремінь, якого прив'язують до рогів худоби.

 

  ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ, ВИКОНАЙ ЗАВДАННЯ

1. Охарактеризуйте героїв оповідання за                            допомогою запропонованих цитат:

ü «...він уже був перевдягнений в робоче; з-під розхристаної сорочки виглядала тільняшка. Понишпорив очима...»;

ü «...на Таміли були світла блузка і фіолетові, певне, з вельвету, брюки...»;

ü «...котрий ніби тут за старшого. Та й за віком, схоже, нема йому рівні...»;

ü «...стояв перед високим трюмо і так ніби прискіпливо оглядав себе – свій щойно розчесаний, але все одно якийсь настовбурчений, немов маківка будяка, чубчик, спортивну фасону у два кольори – білий з рожевим – безрукавку...»;

ü «Сергійко відчуває, ноги його уже як залізні і все частіше заплітаються, руки ніби витяглися, стали довшими...»

 

Портрет – зображення в літературному творі зовнішнього вигляду, пози, рухів, виразу, обличчя людини, її одягу, взуття тощо.

2. Поясніть фразеологізми, прислів'я та приказки, які зустрічаються у тексті. З якою метою вони вжиті?

· Ні пари з уст;

· горбатитись у три погибелі;

· взявся за гуж;

· брав на пупок;

· кров з носа;

· ні сіло ні впало;

· пасти задніх.

 

Фразеологізми   –   стійкі   словосполучення,                                          які сприймаються, як єдине ціле і вживаються носіями мови в усталеному оформленні. Їх можна замінити синонімічним словом. Прислів'я – це народний вислів, у якому полягає деяка мудрість,  мораль,  повчання.                                                     Воно являє собою самостійну,

повністю закінчену фразу.

Приказка – це особливий вираз, який характеризує будь-яке життєве явище. У ній використовуються загальновживані простонародні слова.

  ПОПРАЦЮЙ У ПАРАХ

2. Порівняйте образи Сергія та Галая, продовживши таблицю або склавши діаграму Вена.

Сергій	Галай
Полюс добра	Полюс зла

  СПРОБУЙ, ЧИ КРЕАТИВНИЙ ТИ!

1. Доберіть асоціації до слова особистість?

2. Напишіть кіносценарій до оповідання, за допомогою

«Стрічки образів». Кожне речення – кадр кінофільму.

Приклад: розмова з матір'ю – біля озера – в автобусі...

 

  ПОМІРКУЙ…

ü Доведіть, що твір Івана Білого «Від пристані сім кілометрів» є оповіданням.

ü Чому оповідання носить таку назву?

ü Яким чином в оповіданні порушуються проблеми формування людської особистості?

 

  ПЕРЕВІР СЕБЕ

1. Коли й де народився Іван Білий?

2. Автором яких творів є Іван Білий?

3. Які книжки адресовані дітям?

§ 7. Формування навиків творчої        діяльності засобами літературного краєзнавства.

Донеччино моя, твоїх вітрів дихання

я  відчуваю  знов,  як  в  ті  далекі  дні, коли квітки в  росі  солодкого світання над голубим Дінцем всміхалися мені.

В.Сосюра

  ПОПРАЦЮЙ У ПАРАХ

1. Розгляньте репродукції картин донецького художника В.С. Шенделя. Це справжні витвори мистецтва, на яких за допомогою пензля та фарби передано неповторну красу нашого рідного краю.